ЯК ТОБІ СЛУЖИТЬСЯ, СИНУ?

Ми чекали звістки від Гени, чекали з притаєною тривогою: куди ж він потрапить? Де служитиме? І нарешті, як бомба: Гену взяли в морфлот. От тобі і маєш! Я заплакала. Просила ж того бузовіра! Обіцяв же! Чекай тепер, сліпа мамо, свого сина, доки відслужить у тому морфлоті. Але Генин лист був дуже оптимістичний: морська форма надзвичайно гарна, дуже йому личить, а найголовніше те, що Гену взяли служити на корабель, що називався «Карпати», як улюблена футбольна команда. Це ж треба! Тепер ніяка сила не могла б переконати Гену, що треба пробувати щось змінити. Гена був майже щасливий. Просив висилати йому вирізки з газет, де пишеться про його кумирів, про «Карпати». Служив Гена у Литві. Їхній корабель стояв на ремонті. Отже, Балтійське море. Я уявляла собі його холодним і непривітним. Як же мій Гена там буде з вічними своїми трахеїтами? Цей теж не буде скаржитися, що йому зле. Ой, не буде. А світ був неспокійний, дуже неспокійний. Радянський Союз тримався на пороховій бочці. Було страшно. Розгорталися події в Литві. Гена інколи дзвонив, і я по телефону чула рідний голос.

– Мамо, як там ви? Як Сашко?

– Та ми нічого. Як тобі служиться, сину?

Але що ті телефонні розмови! Хіба він щось скаже?

– Гена, – казала я. – Я дуже переживаю, що вас кинуть на приборкання литовців. Боюся, щоб не довелося тобі стріляти в таких, як ти.

– Не бійся, мамо, ми знаємо, в кого нам стріляти. Будь спок! Але ми далекі від всього того, ми на кораблі, в доку. Ти краще скажи, як там наш РУХ поживає? Що там вони? Як там «Карпати»?

І висилала посилки, в котрих, окрім цигарок і продуктів, були газети, газети. Потім Гена розповідав, що коли одержав газету з фотографією, як у нас у Львові знімали пам’ятник Леніну, то хлопці ледве не розірвали ту газету: кожен хотів подивитися, потримати її в руках. Це було неймовірно.

Потім Гені і його хлопцям стало зовсім кепсько: про них просто забули, кинули їх на самовиживання. А як ти будеш виживати, коли ти у доку на кораблі? Отут мій син і дізнався, що таке голод. Часи змінилися. Тепер ні посилок, ні грошей не можна було посилати. Якби ж мій Гена написав, як йому зле, я б, певно, таки поїхала б до нього. Та він про те не писав. Ото вже вдача. Не моя, звісно. Бо я за характером по принципу: що маю, те везу. Все б про себе розказала. А мої хлопці – ні: що Льоня, що Гена. Це вже, видно, з родини Фролових їм дісталося. Так і служив мій Гена в Литві, в Латвії, далеко від дому, від своїх людей. Правда, були ще з ним хлопці зі Львова, це вже було добре. Трималися разом. Писав, що дідівщини в них нема. Хіба що молодших більше завантажували роботою. Та з тим ще можна було миритися. Час спливав для нас повільно, а як вже він спливав для Гени…

 

«ЯК НАЇХАЛО ТОРГУВАЛЬНИЦЬ»

(Українська народна пісня)

ПОВЕРНЕННЯ СИНА

І що то за пошесть така пішла в ті роки по Україні: їхати в Польщу. Їхати хотіли ледве не всі. А що вже робилося в ОВІРі! Жах. Щоб виробити закордонний паспорт, треба було чимало часу. А ще треба було витримати величезні черги. Перше, ніж подати документи на закордонний паспорт, треба було якийсь час з’являтися раз чи два рази в день на перекличку, а той, хто не з’явиться, втрачав свою чергу. Той хто хотів всього того уникнути, мусив викласти трохи грошей, не офіційно, а так, з-під поли. Добре хоч те, що наше товариство якось відгородило нас від тих митарств: нам зробили ті паспорти без всяких проблем як інвалідам. Певно, декому з наших спритних комерційних ділків було дуже зручно, щоб їхали сліпі: так було легше і на митниці – нас таки вже так скрупульозно не перевіряли. Та й це було важко зробити, особливо, коли ми їхали в нашому старенькому пошарпаному «ЛАЗі», котрий навіть не обігрівався. Весь прохід був заставлений коробками, мішками, торбами, пакетами. Якщо хтось хотів вийти, міг хіба що перелізти через сидіння. Про пожежну чи ще якусь там безпеку ніхто й не думав. Якщо хтось на митниці заглядав до нашого автобуса, то тільки здивовано присвиснув та й ішов собі геть.

Якось, коли ми перетинали польський кордон, поляк зневажливо тицьнув на наш автобус і спитав:

– Цо? Пан сам склєпав?

І пригрозив на другий раз таке страховисько до Польщі не пропустити.

А везли… Певно, легше перерахувати, чого не везли в ту Польщу. А надто вже горілку. Горілка – це був найприбутковіший товар і її везли всіма правдами і неправдами, щоб таким самим чином там її продати. І скільки тій невеликій Польщі треба було тієї горілки? А її все везли та й везли. І митники, і польська поліція, як могли, боролися з тим лихом. Та де там! Це було майже неможливо. Польські жінки проклинали нас за ту горілку, бо виходило так, що ми немилосердно споювали їхніх чоловіків. Польська горілка стояла собі в магазинах, бо вона була набагато дорожча. Отут ми, простий люд, можна сказати, вперше побачили долар. І не лише побачили, а й потримали його в руках. Потримали, щоб тут-таки щось купити, що було вкрай необхідно, і таким чином ті долари так і залишалися у польських бізнесменів. Наші комерсанти, звичайно, доларів так бездумно не тратили. Вони їх шанували і збирали. А ми…

Не обминула та «польська» хвороба і мене: всі ж їдуть. Організовували поїздки то для «Струмочка», то для членів нашої первинки. І ми їхали. Кожен щось віз, і було бажано, щоб побільше. А ще те «щось» треба було десь дістати, та щоб дешевше. Але й продавали все це на польських базарах за безцінь. А товар був, треба сказати, як на підбір: і посуд, і каструлі, і прекрасні комплекти для кухонь, і пральні порошки, і навіть білизна… Господи, чого тут тільки не було. Іноді, спокусившись якоюсь гарною річчю, люди на тих польських базарах купували щось один в одного, а потім самі з себе сміялися, над своєю торгівлею. Сидіти в Польщі ми довго не могли, а тому продати все треба було за короткий термін. Але були перекупщики, наші ж таки люди, котрі вже там прижилися і нікуди не спішили. Вони наш товар ретельно скуповували, щоб потім все це продати дорожче. Що ж, у кожного свій бариш. Кришталеві вази, дитячі візочки, велосипеди, а надто маленькі телевізори… Це був товар дуже прибутковий, але не всім щасливчикам вдавалося щось путнє провезти. Більшість простого люду везли всякий мізер. Але всі без винятку правдами чи неправдами везли горілку. А вже яких труднощів натерпілися наші люди в тих поїздках. Готелі дорогі, так що спали часто-густо в своїх автобусах. Харчувалися в сухом’ятку з домашніх припасів. Бо який був сенс все, що з таким трудом вдалося заробити, потратити на нічліг і харчі?  Ми освоювали на практиці польську мову, хто ще її не знав, а разом з тим освоювали і ази торгівлі.

– Беріть, пані, гарна кошуля для вашого менжа.

– Я нє мам менжа.

– Беріть кошулю, то будете мати і менжа.

– Купіть, пані, мешти. Тільки для вас. Ах, яка у вас в тих мештах п’єнькна ніжка. Господи, чи цей люд геть чисто здурів?..

Я не вміла торгувати. Геть зовсім не вміла. Старий поляк вже декілька разів підходив і дивився на дешеві туфлі, котрі я привезла, аби, звісно, щось на них заробити. Я впізнавала того старого чоловіка по його важкому утрудненому диханню, видать, хворів на астму.

І малуваті ті туфлі на нього, але йому дуже кортіло їх взяти, бо дешеві. І я скидаю ціну і продаю йому ті туфлі зовсім за безцінь, пробуючи і собі, як інші, сказати покупцеві комплімента.

– Пан такий ладний… Нехай носить на здоров’я.

– Нє… Пан старий, бжидкий, – сумно каже поляк і докидає мені десять злотих «на сщенстє». Ноги у всіх торгувальниць понабрякали, як колодки. Я ходжу по автобусу і легенько масую всім жінкам ноги, зганяючи набряки. Та нас завжди рятував сміх і пісня. Випили по кілька грам – пили навіть зовсім непитущі – бо в дорозі без того ніяка сухом’ятка вже не полізе – і пішли жарти, анекдоти. А надто вже кожен розказував про свої базарні пригоди. Бо ж які зі сліпих продавці? Горе одне.

Підходить поліцай до наших дівчат. Та звідки їм знати, що він – поліцай? І вони йому:

– Ідзь, пан, тутай. Вудка, вудка! І заклєпана, і закренцона.

Засміявся поліцай, бо вже взяв свою лепту, та й каже:

– Можеш торговаць.

То біда наша їздила в ту Польщу, рятуючи наші злидні. Я собі в тих поїздках не купила найменшої дрібниці. Треба було одягнути своїх хлопців. Ось Гена незабаром з армії прийде, голісінький. Виріс же, напевно, трохи. Щось і Сашкові треба. І купували ширпотреб, якого у нас в достатній мірі ще тоді не було. І виглядав мене Сашко з тих поїздок, бо знав, що мама якусь частину грошей неодмінно потратить на всякі дурниці: банани, жуйки, воду в гарних пластикових пляшках, яких у нас ще тоді не було.

Носіть, польські пані, нашу білизну, витирайтеся нашими рушниками, пийте нашу каву. А ви, польські пани, пийте нашу горілку, куріть наші цигарки, користуйтеся нашими інтрументами. Ви, польські діти, бавтеся нашими іграшками, катайтеся на наших велосипедах. І всі разом дивіться на нас, як на бидло, бо ми приїхали до вас, як, між іншим, і ви нещодавно їздили до нас. Та хто про це пам’ятає?

Лунали гасла і не дуже приємні. Підпилі поляки часом вигукували:

– Нє отдаме Львув!

– Львув бендзє наш!

– Та пішли ви… – не втримався хтось з чоловіків.

– Тихо будь. Ти не вдома.

Тут на тому клаптику чужої землі ми почували себе незахищеними і безправними. Бо хто ми тут такі?.. Ні, не хотіла б я ніколи пережити ще щось подібне. Може, хтось і збагачувався в тих поїздках. Безумовно, так воно і було. Тільки не простий люд, що латав свої злидні за рахунок чужого неякісного товару, привозячи сюди свій добротний і якісний.

 

І нарешті-таки я дочекалася: повернувся з армії мій Гена, живий, здоровий, але, Господи, який же він був худий. Аж світився. Він і до армії не був повним, а тепер… Мені стало лячно: аби хоч не кинулася яка хвороба. Треба всі зусилля докласти, аби його якось відгодувати. Ходив по хаті, роздивлявся. А в нас тут що? І роздивлятися нічого. Хіба що Сашко трохи підріс та пустувати став більше. Вже й до цигарки тягнеться. Батьківського паска йому бракує. І до порядку якогось, як мої старші хлопці були привчені, не можу ніяк його привчити. Тепер я все більше хворіла. Сил бракувало. Сама нездужала щось до ладу зробити, то й дитина не звикала, що має бути зроблено. Жили – як жили.

– Ти Сашка геть розпустила, – серйозно, як справжній дорослий  чоловік, докоряє мені Гена. – От піде в армію, тоді знатиме. Може хоч там з нього людину зроблять.

Я посміхалася. Невже це мій син, мій Гена?..  Дорослий зовсім. Гляди, вже й женити треба буде. Господи, як те життя летить! І куди воно спішить? А Гена все ходить, заглядає, ніби чогось шукає. А потім не витримує і питає:

– А у нас тут… Ще хтось живе?

– Ти про кого?

– Ну… Кицька якась…

– А-а, Сальда! Живе, живе!  Загуляла зараз, то десь шльондрає.

А потім і Сальда прийшла, ніби відчула, що у нас така радість у хаті. Німа істота. Як вона зраділа. Не забула Гену. За стільки часу не забула. Відразу впізнала і пішла до нього на руки. Гена, як і раніше, був скупий на слова. Він тільки гладив нашу Сальду, ніби аж тепер повертався у своє минуле, у життя, яким жив до армії. Але це вже був інший Гена, зовсім дорослий, з іншими звичками, з іншими поглядами на життя. Таким я його не знала, свого Гену. Від минулого залишилося хіба що захоплення футболом. А ще курити при мені соромився, хоч я і посилала йому в армію цигарки. Хвилювало мене те, що все-таки дуже він був худий.

«Аби тільки не кинулася яка хвороба. Скільки їх тепер по людях ходить…», – думала я і дякувала Пресвятій Діві Марії, що зберегла мені сина від всяких бід і повернула додому живим і неушкодженим. Відпочине трохи, поправиться на домашніх харчах, неодмінно поправиться, я вже про те подбаю, а там і про роботу подумати треба буде. Може, на колишнє місце візьмуть, якщо ще їхня бригада не розвалилася. Там видно буде. А зараз я просто тішилася, що він є, що він вдома, мій син, мій Гена. От якби ще Льоня був десь тут ближче, тоді б я знову могла спати спокійно, як це було колись, коли мої хлоці були ще маленькі і спали поруч у своїх ліжках і бачили свої дитячі сни… Ой, діти, діти… Не даремно ж кажуть, що у дитини заболить пучка, а у матері – серце… Та хай вже болить те серце, аби тільки з вами, діти мої, все було гаразд.

 

Я й не сподівалася, що тепер заживу спокійним життям, коли вдома парубок… Та що вже поробиш? То з хлопцями кудись піде, то додому ночувати не прийде – діло молоде. А ти, мамо, переживай, чи з ним нічого не трапилося. Намагалася все-таки тримати свого дорослого сина в руках. Та де ти вже його втримаєш! Єдине, чого добилася, це те, що таки ночувати додому приходив або ж принаймні попереджував мене, щоб не переживала.

І не розніжувався вдома довго. Незабаром і на роботу пішов: вже хотів мати якусь свою копійку. Мама ж на триньки грошей не давала. Та й одежі ого скільки треба, купити б хоч найнеобхідніше. Дещо я все-таки купила, але що це? Крапля в морі. І взуття того скільки треба. Та якось вже буде.

Приїхав Фелікс подивитися на Гену. Подивився, посидів, поговорив – та й поїхав собі у свій Київ. А наші проблеми з нами зосталися. Та Бог з ними, з тими проблемами, якщо вже без них не можна. Добре, що Гена вдома. От тільки, аби робота і щоб зарплату вчасно виплачували. А все інше – дурниці.

 

Поступово мій Гена трохи віджив на маминих харчах, а незадовго і дівчину знайшов та й до весілля йшлося. Ах, як же йому хотілося поїхати в ту Польщу. І не стільки торгувати, як хоч одним оком глянути, як воно там, як люди живуть. І я вже постаралася, аби зробити йому таке задоволення. Мені ті поїздки давалися дуже важко, бо я мала свої жіночі хвороби. Ні нести щось, ні просто жити. Бідні були ті, хто мене супроводжував.  А тепер я вже мала свого поводиря, Гену, невисокого і спритного, котрий скоренько у всьому зорієнтувався і торгував, як заправський продавець, заповзято і з цікавістю. А я вже могла не виходити з автобуса. Цього разу я не дуже планувала закуповуватися: купили до хати штори, які Гені сподобалися, ще якісь дрібниці, – та й усе. Мені хотілося, щоб Гена пішов принаймні на пиво чи на морозиво. Від барів і супермаркетів, від різноманіття товару в Гени аж голова обертом: от живуть! А ще дороги – рівні, хоч яйце коти. А ще садиби, упорядковані, прибрані. Словом – Європа. Але все це якось швидко набридло. Вилазили брудні безкоштовні туалети, рекет, що не зважав і на нашу сліпоту, злодійство, шахрайство. Хотілося додому. Нехай поляки собі живуть по-своєму, а у нас є наш Львів – також Європа, де поки що можна було і смачно поїсти, і пива чи кави випити значно дешевше, а може й смачніше. А ширпотреб і «гамбургери», а також воду у пластикових пляшках ми незабаром матимемо самі: наші бізнесмени не дрімають. Вони вже знають, що і до чого. Вони вже знають, звідки ті пластикові пляшки беруться.  Головне – аби в людей гроші були, щоб все це купувати, а вони вже для нас постараються, всякого навидумують, дайте лиш їм розвернутися. Але все це у нас буде трохи згодом. А зараз була Польща. І тут була я, а ще тут був мій Гена. І він був дуже задоволений, що виглянув за межі нашого кордону, заглянув у нове життя, що тут щойно починалося і розкручувалося. Але по кількох днях, проведених на виїзді, всі одностайно вирішили, що у нашому Львові таки найкраще, бо Львів – то є Львів, не даремно за ним і досі так банують поляки. Але мій Гена був далекий від політики, а тим паче далека була від неї я. Ми поверталися додому. У нас була повна голова клопотів: ми планували цієї ж таки осені, десь у листопаді, відсвяткувати Генине весілля. Бо хотіла я того чи ні, а життя на місці не стояло. Мій син вже виріс і прагнув мати свою пару, своє затишне гніздечко, а там, гляди, і пташенят. Що ж, в добрий час! А мати? Що ж, мати вже своє відсвяткувала, хоч і свят тих, здається, не було: самі лише будні. Та що вже про це? Було – як було. І ще буде чимало, бо Сашко росте. Та це нічого, добре, що росте. Така вже материнська доля. Сини… Була б хоч одна дівчинка, донечка. Та що вже Бог дав. Гріх нарікати. Сини – також добре. Я на своїх, слава Богу, поки що нарікати не можу. Дякувати Богу і за те. Ще й як дякувати. А то буває… Та знаємо, як воно буває. Хочеться, аби у всіх лиш на добре йшлося.

 

ПІСНЯ ДО КОСИ

Прийшла Ганнуся з села,

Прийшла Ганнуся з села,

Сумная, невесела.

По подвіреньку ходить,

По подвіреньку ходить,

До явора говорить.

– Яворе-явороньку,

Яворе-явороньку,

Розвесели, голубоньку.

Відколи заручена,

Відколи заручена,

То й ходжу засмучена.

Відколи засватана,

Відколи засватана,

То й ходжу заплакана.

Таку пісню у нас в Білозірці співали на весіллі молодій до коси, коли розплітали та розчісували її дівочу косу, а молода плакала, бо на тому й закінчувалося її дівування. Коли я була молодша, то завжди дивувалася, чому це молода плаче на своєму весіллі. Ну, звісно, коли за нелюба видають, тоді зрозуміло, а коли виходиш по своїй волі, за того, хто тобі любий… І чого плакати? Все це я зрозуміла значно пізніше, коли подорослішала, а надто, коли сама вийшла заміж.

Косу молодій годилося розплітати братам. Тоді співали:

Прошу, браття, до хати –

Час косу розплітати.

Добре, коли братів було принаймні два. Колись це не було великою проблемою: родини у нас на Україні були багатодітні, і коса в молодої, як водилося, була густа та пишна, було їй за чим плакати. Після весілля жінці вже не годилося заплітати косу, вона могла собі волосся тільки закручувати. Тому й співалося на весіллі:

Ой, гиля, білі гуси,

Ой, гиля на Дунай.

Розпустила косу русу –

Тепер сиди та й думай.

Ой, гиля, білі гуси,

Ой, гиля на ріки.

Розпустила косу русу,

Розпустила навіки.

Тепер і на селі весільна обрядовість змінилася, а не те, що в місті. І брати не завжди є, щоб молодій косу розплітати, і коси в молодої все рідше трапляються, і зачіску на весілля переважно робить собі молода в перукарні за великі гроші – спробуй розчеши.

Отак і молода мого Гени. Була маленька, під його зріст і гарненька. Була схожа чомусь на мене – всі так казали, навіть її рідна мама. Волосся мала гарне, то зробила, звичайно, весільну зачіску. Родом була таки з Тернопілля, хоча не з моїх країв. Знайшов її мій Гена відразу після армії у студентському гуртожитку, що неподалік від нас.

Не довго й тягнули. Тут-таки у студентській їдальні і весілля робили, в тій самій їдальні, де не так давно відшуміло весілля мого Льоні. Відшуміло та й забрало мого старшого сина разом з його молодою дружиною та маленькою донечкою Діаною у далекі холодні світи Мурманської області. Так що навіть на Генине весілля не зміг приїхати. А всі інші гості були майже ті самі. Додалася лише родина молодої. Та ще, правда, Білозірка цього разу спасувала: часи змінилися. Автобуса не було, тому гостей з Білозірки приїхало мало. Ми все розуміли. Що поробиш, світ не близький. А все інше – весілля як весілля: гості пили, музики грали, кричали «гірко»… І чомусь хотілося плакати не молодій, а мені… От і другий мій син випурхнув із гнізда. Перед весіллям ми з Сашком бігали значно менше: все ладнали обоє молоді. Але й у нас проблем вистачало. Весілля! Це тільки виглядає гарно та весело. І тепер я сиділа втомлена і виснажена. І мені чомусь хотілося плакати. От і залишився в мене лише Сашко. Як же добре, що він в мене є. А то була б я відтепер вже зовсім сама, а так… Я розуміла, що і Сашко з часом відійде, і самота мене таки не обмине. Може й тому плакала.

Пливе човен по росі,

Плаче дівчина по косі:

– Косо ж моя,

Ой, косо ж моя,

Ти ж мене красила.

Як я тебе розпущу,

Свого милого засмучу.

Як я тебе розстелю,

Свого милого звеселю.

Не співали пісень до коси моїй молодій невістці Світлані, зате я власноруч пов’язала їй хустку, поклавши під неї якісь гроші. Я тих обрядів панічно боялася, бо мені, сліпій, було дуже нелегко привселюдно щось там робити: не хотілося виглядати дуже незграбною. Та як вже було…

По весіллі молодята мали жити в тому ж таки студентському гуртожитку: вдалося владнати з окремою кімнатою. Совість мене не мучила, бо такою була моя умова від самого початку. Я не хотіла жити з невісткою, хоча особисто проти Світлани нічого не мала. Можна було мене за те осуджувати, але це було мені надсилу. Досить з мене і того, що я десять років сама невісткувала. Та й для молодих так буде краще: нехай звикають одне до одного та й до своїх обов’язків у тому житті. Самі посваряться – самі помиряться.

Хоча не скажу, що мені було легко: моя ж дитина. Та поки що вони жили зовсім недалечко: якщо треба, то й прибіжать. Так і було. Жили, здається, дружно. Світалана вчилася в університеті, Гена працював. Наша тьотя Міла твердо вирішила, що залишить Гені у спадок свою квартиру. З часом, коли почалася приватизація квартир, це спокійно можна було зробити. То була невеличка квартира, без окремих вигод, та зате в самому центрі міста. Навіть на цю невеличку квартиру було багато претендентів, аж незручно було перед тьотею Мілою, а вона, вже зовсім старенька, але при світлому розумі, дивилася на все реально, як звикли дивитися на такі речі старші люди. Мій Гена, сам того не відаючи, покорив тьотю Мілу тим, що часто писав їй з армії листи. Вона сприймала їх по-особливому. Не маючи власних дітей, дивувалася і казала:

– Ти тільки подумай: хочеться йому, молодому хлопцеві, писати мені, чужій старій бабі, листи.

– Е, тьотю Міло, не кажіть такого. Яка ж ви чужа? Мої хлопці до вас змалечку звикли. Вони люблять вас.

– Ой, Таня, зараз і від своїх дітей важко чогось сподіватися, а то, щоб чужі…

– Ви ж їх на руках носили, – нагадала я їй. Бо й справді, почавши наше знайомство з роботи моєю секретаркою, тьотя Міла з часом стала своєю близькою людиною, незамінимою, котра могла прийти на допомогу у всіх випадках життя. Отже, ми перед нею також мали свої обов’язки, не залежно від того, чи залишить вона у спадок Гені квартиру, чи ні. Це була наша тьотя Міла і наш святий обов’язок був подбати про неї. До того я завжди привчала своїх хлопців, бо сама я так вирішила для себе вже давно, бо тьотя Міла любила нашу родину, і ми любили її. Вона вже перестала виходити на вулицю, та в неї було багато друзів, і не тільки серед людей похилого віку, а й серед молодших. Така вона вже була, Людмила Йосипівна, або, як ми її називали, тьотя Міла. За своє життя скарбів собі не надбала, бо завжди мала мінімальну зарплату, а потім – мінімальну пенсію. Жила чесно і скромно, ніколи не скаржилась на життя і не нарікала ні на кого. Шукала завжди собі якусь роботу, і переважно це була робота безоплатна, бо тьотя Міла любила комусь допомагати, робити людям добро.

– Таня, принеси мені свої речі, котрі треба привести в порядок: щось підшити, зацерувати. Тобі це складно, а я з задоволенням зроблю.

– Тьотю Міло, чи ви ще не напрацювалися в своєму житті? Відпочивайте.

– Ти ж розумна жінка. Як ти того не можеш збагнути? Я мушу знати, що я комусь потрібна. Бо інакше для чого тоді жити? Ви ж мені близькі і рідні. Своїх дітей Бог мені не дав, але ти для мене як донька.

Ця жінка мала сильний характер, була владна і безкомпромісна. З недобрими людьми не хотіла спілкуватися, не хотіла підтримувати ніяких стосунків з тими, в кому зневірилася. А нас вона просто любила, жертовно і самовіддано, як рідних.

 

Відлунало весілля. Щасливі молодята тішилися одне одним, але й про мене не забували. Ось і тепер прибігли.

– Дивися, мамо, що ми купили.

Я розглядаю покупки: одяг, всякі дрібнички і… Шафку. Для ванної кімнати, з дзеркалом, поличками та шухлядками.

– Гарна шафка, – схвалила я покупку, – але ж… У вас ще немає ванної кімнати.

– Це нічого, – не засмучується Гена. – Ми її просто над умивальником прилаштуємо. Зате буде куди туалетні дрібнички покласти.

– Звичайно. Вона дуже зручна.

– А ще дивись, светр мені купили, теплий, як куртка. І Світлані…

Я раділа разом з ними. Все у них буде. Колись. І ванна кімната також буде. А зараз… А зараз вони щасливі і навіть не підозрюють, скільки у них попереду всяких проблем і складнощів. То й добре, що не підозрюють. Ті проблеми нікуди від них не втечуть. А зараз нехай побудуть у своєму щасливому сьогодні, хоч часинку, хоч мить, одне для другого. Аби так назавжди. І нехай їм довіку звучать весільні музики і пісня, пісня, яку співають молодій до коси.

Пливе човен по росі,

Плаче дівчина по косі…

Я майже чую ту пісню. А крізь неї долітають слова мого Гени:

– Мамо… Мамо… Та ти мене не слухаєш.

– Слухаю, Гена, слухаю.

Я вигулькую наче з якогось примарного світу.

– Я кажу… Давай ми тобі повернемо частину грошей. Ну, з наших весільних. Я ж знаю, що ти боргів набрала.

– Ні, сину. Це вже я якось сама. Я б собі такого не дозволила, щоб з весільних. Якось я вже дам собі раду.

Знала б я, що нас всіх вдарить така страшна інфляція, що ті борги ой, як тяжко буде мені віддавати. Якби знала, то може б і погодилася на Генину пропозицію. Але не хотілося. Бо ж скільки втіхи мають молодята від своїх перших спільних покупок. Я й сама все це добре пам’ятала ще з свого, здавалося, не такого й далекого заміжжя.

Пливе човен по росі…

Будьте щасливі, діти.

– Ну, ми пішли. А то Світлана ще вареники збирається варити. Ми потім ще забіжимо.

В купочці собі, як голуб’ята. Аби то так і було…