Ми ЇДЕМО В БОЛГАРІЮ!

Цього літа до нас приїхали болгари. Це були в основному люди з болгарського товариства сліпих, але й не тільки. Це Юліан Вовк налагодив з ними зв’язок по лінії есперанто. Мріялося: може й нам вдасться якось поїхати в Болгарію. Правда, це було дуже складно, бо ми тоді жили ще в Радянському Союзі, але помріяти можна було.

Болгари приїхали на наше запрошення з концертом. Поселили їх в школі для сліпих дітей, бо діти в цей час були на канікулах. Люба Гриців готувала привітання болгарською мовою. У неї, по-моєму, це добре вийшло. Хоч болгари і були слов’яни, як і ми, але мову їхню зрозуміти було важко. Та слухати їх було цікаво. Тим паче, що кожна пісня попередньо перекладалася. Одна незряча болгарка виконала пісню «Чорнії брови, карії очі» українською мовою. Потім при ближчому знайомстві я запитала її:

– Скажіть, Маріє, чи ви розумієте текст тієї пісні, котру ви так гарно виконували?

– Ні, – зізналася жінка. – Мені її перекладали. Але текст я завчила механічно.

– Однак ми вам дякуємо.

– Мені було гарно її співати.

Ми спілкувалися російською мовою, котру кожен болгарин знав досконало. Це були люди з іншої країни, з іншого світу, що жили зовсім по-іншому, ніж ми. В дечому вони були на значно вищому рівні.

Після концерту у нашій їдальні був великий бенкет. Серед запрошених були гості з Болгарії, капела «Карпати» і наш «Струмочок». Було невимушено, просто і весело. Дивувало, що болгари поводили себе зовсім вільно, були позбавлені комплексів на відміну від нас. Та іноді їхня поведінка, а правильніше б сказати, розкованість трохи переходила межі і здавалася нам грубуватою, не завжди ввічливою, а іноді зневажливою. Та вони були наші гості. Дехто з наших незрячих знайомився ближче, налагоджував тісніші контакти, запрошували гостей у свої сім’ї, там їх приймали. Іноді це була проста щира гостинність, а іноді може й практичність: а раптом вдасться і собі поїхати колись в Болгарію. Я в гості нікого не кликала: нічим було особливо хвалитися. Я була менш облаштована, ніж інші. Чому? Так уже в мене склалося… Я життя починала спочатку не так уже й давно. І все-таки одна тягнула трьох дітей. Ми не бідували, не голодували, але прийняти іноземних гостей були не готові. Відчувалася посилена цікавість болгар до нашого життя, та й нам було цікаво, як живуть вони, бо багато чого в них було зовсім по-іншому.

Болгари поїхали, а ми серйозно стали готуватися до поїздки в Болгарію. Ми мали їхати як есперантисти, а тому готували цілу концертну програму на експеранто. Навіть я мала соло: співала на есперанто «Тихесенький вечір на землю спадає». Ансамбль співав цілий ряд пісень, були солісти, були дуети. Юліан вимагав, щоб всі обов’язково знали слова, щоб співали без листочків. І от ми зазвучали на есперанто – аж самим сподобалося. На жаль, ця ділянка нашої концертної діяльності зі смертю Юліана зовсім зникла. Капела вчила щось болгарською мовою. Ми ще не дуже вірили, що таку поїздку вдасться здійснити, однак і в такому випадку не шкодували б, що вивчили стільки пісень на есперанто. Саму ж мову ми так і не опанували. Тексти пісень вивчали механічно, знаючи їх переклад. Та однак це було цікаво. Ми до кінця не вірили у реальність такої поїздки, та на диво Юліану все вдалося. І от вже знаємо напевно, що таки їдемо. Що тут почалося! Їхати хотіли безперечно всі: і учасники художньої самодіяльності, і не тільки учасники, і навіть ті, що ніколи до художньої самодіяльності не мали ніякого відношення. А дехто ради такої нагоди терміново в «Струмочок» пішов.

Словом – цирк. Хтось хотів брати дітей, хтось – дружину. А я собі тихенько думала: «А де ж я візьму грошей?» Міняли п’ятсот карбованців на п’ятсот левів. У мене таких грошей не було. Їхати, звичайно, хотілося, та… Як кажуть, гріхи не пускають. Тільки не гріхи, а гроші, вірніше, безгрішшя. Як завжди, мене готові були виручити мої дівчата. Та мені було лячно позичати таку суму. Для мене це були гроші немалі.

– Нічого, – заспокоювали мене, – щось привезеш, заробиш – то й віддасиш.

– А якщо ні?

Та мене умовили, гроші позичили. Я їду. Ура! Найбільше тішилися Гена і Сашко: мама їде за кордон!.. Ходили горді такі: і їхня мама, як люди, – теж за кордон їде: щось неодмінно привезе. Нам теж було цікаво, хоча Болгарія – не таке вже й далеке зарубіжжя. Та це ж були радянські часи, коли ще навіть поїздка до Польщі була дивиною. Хтось там їздив, та не ми. Де там! Гонорово йду робити фотокартку на закордонний паспорт. Правда, закордонних паспортів нам не робили, лише вкладки, бо це була разова поїздка.

І от ми в поїзді. Всі явно схвильовані. Нас їде цілий гурт: і «Струмочок», і капела, ще хтось правдами чи неправдами  записався. Перша перевірка паспортів – це для нас також незвично і цікаво. Більш практичні везуть щось продати. Не багато, але везуть. Та хто і що везе – ніби таємниця, хоча всі все знають. Перше хвилювання уляглося – і ми, як завжди, співаємо.

Переїжджаємо через Румунію. Вражає сила-силенна жебраків, особливо дітей. У нас тоді такого ніхто не бачив. Всі були вражені до сліз. Дітям віддавали все, що хто мав.

Коли перетинали кордон з Болгарією, у нас навіть паспорти не перевіряли.

– Той, хто співає, зла не зробить, – сказали нам.

Ми їхали у Пловдів. Там нас поселили у вільний студентський гуртожиток квартирного типу – нічого не скажеш, поселили комфортно. Балкани зустріли нас непривітно: різкий холодний вітер нагадав нам, що вже осінь, глибока осінь, переддень зими. Всі тут добре володіли російською мовою, хоча до росіян особливих симпатій не виявляли, скорше – навпаки. Та всі знали, що ми з України, зі Львова. До нас ставилися добре, пам’ятаючи ще й нашу гостинність. Та мене тут ніщо не тішило: мені було вкрай зле. Мої жіночі болячки давали про себе знати. Я трималася з усіх сил, бо пам’ятала, що я не вдома.

Директором нашого клубу тоді був Олександр Юровський. Це була розумна інтелігентна людина. Я не знаю, що він там про нас думав, але організаційні здібності у нього явно були. Все було чітко продумано, без зайвої метушні. Серед нас було багато незрячих. Кожен потребував допомоги, тим паче, що місце було чуже. Директор клубу якось завжди всіх нас мав на оці. І досі не розумію, як це йому вдавалося. У потрібну хвилину він завжди втручався і рятував ситуацію.

На екскурсії і по магазинах нас возили автобусом. Дещо ми собі вже встигли купити. Я, звичайно, в першу чергу щось для своїх хлопців. Щось купила і для продажу, щоб хоч трохи погасити борги. Я про них завжди пам’ятала.

Приємно було ходити вулицями старого Пловдіва. Шарманщик вносив свою атмосферу – і віяло якоюсь таємничою минувшиною. Болгари люблять своє місто, свою землю, свої надбання, свою історію. Мене здивувало те, що, коли ми були в музеї, екскурсовод вів розповідь тільки болгарською мовою, хоча певно ж таки і він добре знав російську мову. Ми, звичайно, нічого не розуміли. Болгарин В.Желів перекладав нам на есперанто. Правда, есперанто ми також не знали. Тепер його міг зрозуміти наш Юліан.

Відвідали ми і старовинний чоловічий монастир. Це для нас також було не зовсім звичайним, бо ми ж були з Радянськго Союзу. Бігла вода з гори. Все тут було якесь особливе. Ця вода – також. Треба було її напитися, згадавши своїх покійних предків. Пили воду, молилися, ставили свічки, купували образки. І всі ставали ніби кращими, чистішими. У мене чомусь було таке відчуття, що я неодмінно ще сюди повернуся. Чому так – не знаю. Правда, поки що я більше в Болгарії не була. Хто знає, а може, ще колись судилося тут побувати. Я б не заперечувала.

В Пловдіві ми дали кілька концертів, в тому числі для есперантистів і для жителів міста. Болгари були схвильовані до сліз, коли ми співали «Хей, Балкано»: «Струмочок» – на есперанто, а бандуристи – болгарською мовою. Хвилювалися і ми: нас слухали люди іншої країни. І це було відповідально. Хотіли ми того чи ні, а ми тут були представниками України.

Після одного з концертів всіх нас болгари позабирали в свої родини. Ми були гості. Я ще з кількома нашими потрапила до тієї Марії, що навчилася співати української пісні «Чорнії брови, карії очі». Тут нас чекали і зустріли привітно. Жінка ця була без чоловіка, жила з сином і з матір’ю. Ми спілкувалися російською мовою.

Сіли за стіл. Ми вже звернули увагу, що тут порівняно з Радянським Союзом дуже дешеві спиртні напої, так що наші любителі випити могли собі відвести душу. А ще продавалися вони в дуже оригінальних фігурних пляшках. Був і тут на столі великий вибір напоїв, сортів десь видно з п’ять. А ще подали салати, всякі-різні, з невідомими нам приправами. На столі – самі лише салати і пляшки. Та диво: на стіл не поставили хліба. Ми над тим тихенько поміж собою розмірковували. Може часом господарі забули поставити?  Буває ж таке. Ми тихенько перемовлялися. Серед нас був лише один чоловік, а решта – жінки. Жінки – як жінки, а наша сильна половина не витримала такої наруги.

– Таню, – це до мене, – ти їм якось скажи.

– Ти що, Миколо, здурів? Як я їм скажу?

– Не можу ж я пити і не закусувати.

– Закусуй. Он скільки салатів. І всі смачні. Я таких і не їла.

– Я не можу їсти без хліба, – аж сердився Микола.

– Нічим не можу тобі зарадити.

Ми всі потихеньку підсміювалися над Миколою. Нарешті одна з найбойовіших жінок спитала:

– Скажіть, а у вас в Болгарії хліба не їдять?

– Ні, чому ж…  Звичайно, їдять. А чому ви так питаєте?

– Та… – зам’ялася найвідважніша, що раптом кудись поділа свою сміливість. – Я тому питаю, що нам в ресторані, де ми харчуємося, дають такі білі булочки, ніби вони пеклися на сонці.

Це була правда, нам і справді давали такі булочки. Та чи треба було зараз про це казати? Мабуть, не коректно… Але хліба на стіл і далі не ставили. Не помогло. І наш Микола мусив їсти салати без хліба. Після салатів подали м’ясне. Отут на столі і з’явився хліб. Господиня посміхнулася:

– Ось хліб. Щоб ви не думали, що в Болгарії хліба не їдять.

 

Ми прощалися з Болгарією. Якщо чесно сказати, то всі вже хотіли додому: скучили за Львовом. А я ще й за своїми хлопцями. Серед подарунків, що я їм везла, було сто жуйок – цілий кульок. У нас ще тоді з ними було не так просто. Ми їхали додому. Всі хотіли їсти. Припаси, що нам дали болгари на дорогу, ми дуже швидко реалізували і тепер клацали зубами. Добре, що у нас в поїзді, особливо на зупинках, все можна було купити. Незабаром будемо вже вдома. Я тільки переживала, як я доберуся: валіза була важка, а я зовсім безсила. Ще й дві торби. Як я доберуся? Мою супроводжуючу мали зустрічати з машиною, і їй було зовсім в інший бік. Виглядало так, що мене нікому буде провести навіть до таксі. Та вже якось буде, – заспокоювала я себе: «Бог не видасть, свиня не з’їсть». Якось буде… Та журилася я даремно: мене зустріли мої хлопці. Обидва зустріли. Мої хлопчики! Як я за ними скучила. Здається, цілу вічність їх не бачила.

Їдемо додому. Їм дуже цікаво, що я привезла. Сашкові ніяк не терпиться. Нарешті приїхали. Викладаю подарунки. Я вгодила своїм хлопцям. Все прийшлося. Всім вони були задоволені, а особливо жуйками.

– У нас хлопець такі в школі продавав, – похвалився Сашко. – Йому мама звідкись привезла.

– Ти мені гляди, не надумайся продавати. Почую – голову відірву.

– А що тут такого?

– Пригостити можеш, а продавати – ні в якому разі. Чув? Ти що, спекулянт якийсь?

Тепер мені Сашко часто нагадує цю розмову. Особливо, коли я йому дорікаю, що не хоче мої книжки продавати. Часи змінилися, поняття також. Все стало з ніг на голову. Я вже не адаптуюся – шкода праці. А діти… Що ж, їм жити по-сучасному. Але це зараз. А тоді…

– Мамо, – це Сашко, – а ти ще поїдеш в Болгарію?

– Ой, сину, якщо колись поїду, то, мабуть, дуже нескоро.

Дещо таки і продала, щоб повернути борги. А дещо просто, щоб повернути свої гроші. Мушу визнати, що торговець з мене нікудишній. Та це не головне. Важливо те, що ще довго житимуть в «Струмочку» спогади про Болгарію, про її привітних та гостинних людей. Ще довго будемо ми співати пісні мовою есперанто. Ще поїдемо на з’їзд есперантистів у Вінницю, ще будемо виступати на конференції есперантистів у Львові. І всі будуть дивуватися, що ми співаємо без листочків, що ми, так і не опанувавши мови, так досконало вивчили текст, з розумінням відтворюємо всі нюанси та інтонаційні моменти.

Нема Юліана. Забулися і пісні мовою есперанто, а мали ж ми цілу концертну програму. Все кануло у небуття. Та вряди-годи хтось з ансамблісток із смутком згадає якусь фразу чи декілька… І повіє спогадом, тихим і елегійним, бо час потихеньку заносить все осіннім листям смутку… Штучна мова есперанто, що мала за мету поєднати всіх людей в єдиній мові, в єдиному розумінні…  Вже п’ять років, як немає Юліана. Зараз, коли я пишу ці рядки,  надворі листопад, дві тисячі перший рік… Минемося і ми, і наші спогади… А що ж тоді вічність? Що має свій сенс?.. Хто знає… Може, мова есперанто… Може, ця книжка, яку я пишу. Якщо вона колись побачить світ, то хтось неодмінно прочитає її. Прочитає і про нас, і про Юліана, а прочитавши, може й зітхне – і того досить…

 

ПРОВОДИ

Ось і маю я свого власного автослюсаря: мій Гена закінчив училище. Тепер треба було шукати роботу. Знайти роботу автослюсаря, тим паче якусь добру роботу, було майже неможливо, тому в мого Гени перспектив майже ніяких не було. Кращі місця роздавалися за гроші або по великому блату. У нас не було ні того, ні другого. Навіть на не дуже прибуткові роботи хлопців з СПТУ брати не спішили. Вони практично ще нічого не вміли, а поки їх навчиш, вони до війська підуть. От і виходило, що це робітники були тимчасові, бо перед ними ще була армія. Перед моїм Геною – також. Але до армії ще було трохи часу, мабуть, з півроку. Чого ж йому сидіти вдома, щоб дурне до голови чіплялося? Нехай би працював. Та й Гені самому хотілося вже мати в руках якусь копійку, зароблену, власну, бо ж мама на всякі триньки грошей не дає, а йому ж хочеться і кращу цигарку закурити, і, може, з дівчиною в якесь кіно піти. Словом, потрібна була робота, а її не було. Взявся допомогти Генин майстер з училища. Сам особисто ходив з Геною, шукаючи, куди б його прилаштувати. І знайшов.

Працювала на будові бригада від автослюсарів. Вони проводили всякі опоряджувальні роботи в самих квартирах. Вважалися автослюсарями, мали оплату автослюсаря, а те, що заробляли на будові, йшло їм як преміальні. А ще, окрім того, їм час від часу виділяли квартири. Кращої роботи і бажати не можна було. Просто так туди б і не взяли, але тут рекомендував сам майстер, а хлопцям якраз бракувало робітника. Я була надзвичайно рада, що Гена потрапив саме в таку бригаду. Вона складалася з кількох молодих чоловіків, що вже мали свої сім’ї, прагнули добре заробити, а головне – не були пияками. Гена до роботи був беручкий, відповідальний, не любив лінуватися, спізнюватися чи прогулювати. В бригаді ним були задоволені. Хлопці тут були дружні, якщо було треба, завжди виручали один одного. Гена був роботою задоволений і своїми хлопцями також. Він тут багато чого навчився і вже почав щось трохи заробляти. І навіть якусь дещицю давав на харчі. Брала, бо мені було нелегко, але й не тільки тому. Не хотіла, щоб хлопець звикав безвідповідально тринькати гроші. Нехай звикає, що на ті гроші жити треба. Трохи мене це гризло, що я з рідної дитини ніби брала на кусок хліба, але відчувала, що інакше не можна, щоб не зіпсувати хлопця. Все ніби наладилося і було б нічого, якби не відчуття тимчасовості. Служба в армії – це повинність: хочеш чи не хочеш – мусиш. Це – як щось невідворотнє. Думаю, не багато хлопців йшли до армії з великою втіхою. Хіба ті, що любили військову справу. Тим паче, що всякі страхіття розповідали про армію вже й тоді. Була дідівщина, були всякі жахітливі речі. Мене брав страх. Що думав Гена? Він про те мені не казав. А не міг не думати. Та Гена завжди був скритний. І тепер також. Мав вразливу душу, але ховав її десь далеко, наче соромився, прикриваючи своїм жорстким характером: спробуй, розгадай… Гризло мене і мучило те, що я могла б свого Гену від армії звільнити, цілком на законній основі: я – інвалід і Сашко ще неповнолітній. Все чесно. Та були й сумніви: чи треба це робити? Річ у тім, що Сашко ставав повнолітнім ще до того, як Гені виповниться  двадцять сім років. Отже, тоді б Гену забрали в армію. Але служити у двадцять шість років… Я не знала, чи це добре. Правильніше б сказати, я знала, що це ще гірше. Певно, на той час Гена вже жениться і тоді… Словом, я вагалася і не було кому мені порадити, як буде краще. Боліло серце, що можу свою дитину захистити від якогось непередбачуваного лиха і не хочу. Я хотіла, дуже хотіла, аби Гена залишився вдома. Та й мені таки легше було б. Але ж відтягувати службу в армії, відкладати на потім, мовляв, аби не зараз, а там буде видно… Ой, не знаю… Не знаю, чи це краще.

Пішла у військомат.

– Старший син у мене військовий. Цього сина я могла б затримати вдома, оскільки я – інвалід і виховую ще неповнолітнього сина. Та я цього не роблю: нехай служить. Я не добиваюся, щоб служив він конче у Львові. Я лише прошу, аби мого сина не брали на флот, бо там служити довше, а мені і так важко. Від серця відриваю.

– Хорошо, – пообіцяв мені якийсь високий чин. – Обещаю вам, что Ваш  сын не будет служить в военно-морском флоте. Не беспокойтесь.

Сказав – та й забув і про мене, і про мого Гену, бо все це йому було до лівої п’ятки, щоб не сказати інакше. А ми стали чекати осені, бо знали, що Гена підпадав під осінній призов.

– Готуйся, мамо, робити мені проводи, – сказав Гена цілком серйозно.

– Сину, за що? За що я їх тобі зроблю? Ну, щось там би приготувала. А м’ясо? Де я візьму м’яса? Ти знаєш, яке воно дороге. А хлопців самими лише салатиками не нагодуєш. Та й допомоги у мене ніякої. Ну, приготувати – щось приготую. А за столом дивитися? Тут очі треба. Сашко ще малий, а тобі не до того буде. У мене ж нікого нема.

– І не думай. Всім проводи роблять. А я що, гірший?

– Не гірший, сину, не гірший. Кращий. Просто я не маю такої можливості.

– А що я своїм хлопцям скажу?

– Отак і скажеш. Скажеш, як є.

– А якщо буде дівчина, котра дивитиметься за столом?

– Твоя дівчина?

– Ну чому це відразу моя? Дівчина просто прийде тобі допомагати.

– Ну… Не знаю…

– М’ясо я дістану.

– Де ж ти його, сину, дістанеш?

– Сказав: дістану – значить, дістану.

Він був дуже серйозний, мій Гена, що раптом якось наче виріс несподівано для мене, а я, його мама, почувалася маленькою і безпорадною. Я мала провести свого дорослого сина до війська, а потім плакати за ним, як всі матері на світі, журитися, як він там, і чекати, чекати листів. Ось коли я по-справжньому зрозуміла, що таке мати синів. Якби доньки, то були б біля мене, горнулися б до матері, а сини… Армія, а потім жениться… Зрештою, все так і має бути, все нормально. Ковтай, мамо, сльози і тішся, що виросли твої сини. Ще залишився мій Сашко. Як же добре, що він в мене є, а то була б я зовсім самотня.

Ой, ти, котку Марку,

Ходиш по ярмарку,

Не торгуєш, не купуєш,

Тільки робиш сварку.

Якось в обідню пору несподівано з роботи приїхав Гена. Він приніс і кинув посеред хати оббілованого розкішного баранця.

– На, тримай, м’ясо на проводи. Дай два карбованці – шоферу заплатити, а то у мене не вистачило.

– Де ж ти дістав?

– Ну… Дістав… Я ж казав, що дістану.

– Все-таки, де ти його вполював?

– Та на роботі в їдальню привезли, то я одного відкупив. Тут шістнадцять кілограм. Досить буде?

– Та досить.

Який він все-таки в мене вже дорослий.

 

Готуюся. Треба сина провести в армію. Не сирота ж він і справді в мене. Плануємо, скільки у нас буде гостей. Про те, щоб кликати когось із моїх, і мови не було: ніде буде посадити. У мого Гени, виявляється, стільки друзів. Запросила лише Марину. Була й дівчинка, що допомагала за столом. А всі інші – хлопці, та все високі, та все кремезні, та все, як дуби. А мій Гена поміж ними невисокий та непоказний. Марина побажала йому:

– Щоб ти, Гена, і служив серед таких високих хлопців, аби тебе менше начальство помічало.

– Та що ви, тьотю Марино, думаєте, що я збираюся за чужими спинами ховатися?

– Та ні, Гена, я так не думаю. Та все ж краще, коли на тебе менше уваги звертають. Повір мені, я це знаю. Не дарма ж у мене чоловік військовий був.

Я наказувала собі: не плакати. Навіщо своїй дитині жалю додавати? Не плакати! Не плакати! Йому і так коломитно. Гена тримався цілком спокійно, нібито не йому завтра треба було йти з рідної хати кудись у невідомість. Що там – того не знав ніхто.

Тільки Сальду гладив. Звідки знала та маленька істота? А знала, бо цілий вечір сиділа в Гени на руках. І не відходила від нього, недивлячись на те, що довкола було багато чужих людей, а вона того не любила.

Ще був Радянський Союз, і мій Гена йшов у Радянську армію. Та вже активно діяв Рух, провіщаючи нову добу. Вже «Соколи» співали свої пісні, і люди спрагло ловили їх. А тут на проводах мого Гени оті молоді хлопці, котрих, здається, нічого в світі не цікавило, співали:

А ми тую червону калину

Підіймемо,

А ми нашу славну Україну

Гей, гей, розвеселимо.

І я дивувалася, звідки вони знають ті пісні. І мій Гена, виявляється знає. Співали хлопці, товариші мого Гени. Співали ще незміцнілими голосами, аби моєму сину добре служилося у війську, бо така вже парубоча доля: відбувати військову повинність. Були тут і старші хлопці, котрі армію вже відслужили. Коли я все-таки не витримала і розплакалася, один з тих старших хлопців сказав мені:

– Ви за Гену не переживайте. Він хлопець комунікабельний. Він вміє жити з людьми. Такий ніде не пропаде.

І я здивувалася: невже це про мого Гену? Невже про мою дитину? А може й так… Хіба ж не я його вчила любити людей, любити своїх друзів? Хіба ж не бачив він, як мої друзі, з котрими я була разом ще в шкільні роки, у найскрутнішу хвилину допомагали мені? Бачив. І все це десь неодмінно відкладалося у якомусь закутку свідомості. Бо як же  інакше?

Розходилися пізно, вже під ранок. Воно б і не лягати  вже, та ми були потомлені і таки прилягли, здавалося, на якусь мить. І ледве не проспали. З Геною прощалися в хаті.

– Мене проводжати не треба, – категорично заявив мій син.

– Гена, ми тільки до військомату, – просила я. – Всіх же проводжають. А ти будеш, як сирота. Хіба тобі не буде прикро? Та й і нам хочеться з тобою ще хоч трошки побути.

– Не треба. Бачив я ті проводи. Розведуть там плачі та сльози, як за покійником. А чого плакати? Я повернуся. Все буде добре. І нема чого плакати. І ти щоб не плакала. Чуєш? Щоб не плакала. І нема чого мене проводжати: не маленький. Сам дорогу знаю.

Просився Сашко:

– Гена, я піду з тобою. Я тільки трошки тебе проведу, до військомату.

Аж плакала дитина. Та Гена був рішучий і непохитний.

– Ні, не треба. Я повернуся. Ти, Сашко, дивися тут за мамою, допомагай і слухайся. До побачення!

Поцілував нас, погладив Сальду, що так і крутилася під ногами, і пішов. Пішов мій середульший син, як у тій казці. І залишилися ми з Сашком удвох. Я плакала, Сашко мене заспокоював і також плакав. Чекай тепер, мамо, листів. Слава Богу, що не війна. Слава Богу, що не посилають уже дітей наших в Афганістан. Дасть Бог, все буде добре.

Гена ще дзвонив кілька разів, доки їх тримали на збірному пункті. А потім перестав дзвонити: певно, повезли вже. Куди? Хто знає. Ой, діти, діти, як важко вас ростити, а потім виявляється, що у вас є повинність, тільки за те, що ви народилися хлопцями. Ну, та то не нами придумано. І так було з давніх давен. Тільки багаті можуть відкупити своїх дітей, часто-густо вдаючи, що вони сліпі чи криві, чи несповна розуму. Знаю, мій Гена на таке б і не погодився. Нехай служить. І молилася, щоб Мати Божа взяла мого сина під свою опіку, бо земна мати тут вже безсила, тільки небесна…

 

І потягнулися сірі осінні дні, що перейшли у зимові, однак були одноманітні і довгі, як нудьга. В хаті було якось порожньо і сумно. Мене не бралася ніяка робота. Кицька цілими днями лежала на Гениному столику чи на Гениному ліжку або підгортала Генину якусь одежину і лежала на ній. Вона також по-своєму сумувала за Геною. А ще кажуть, що у тварини нема душі. Ой, певно, ми про братів наших менших ще дуже мало знаємо. Не все, далеко не все побудовано в них на самих лише інстинктах.

Сашко мій трохи почав розхлябуватися, бо не відчував на собі владної Гениної руки. Але за Геною і він сумував, по-своєму, по-хлоп’ячому. Нікому тепер було заступитися за Сашка в його хлоп’ячому жорстокому світі, де панували свої неписані закони, куди мами не мали доступу. Проте опіку над Сашком у скрутних ситуаціях часом брали Генині товариші. Це поки що, Сашуню, доки вони ще не забули Гену, не розбрелися із свого юнацького гурту в доросле життя. Доведеться тобі, мій хлопчику, самому виборювати собі місце під сонцем, а це ой, як нелегко. Це закони вулиці, про котрі ми чомусь делікатно мовчимо, соромимось чи що про них говорити, а вони є, вони тяжіють над нашими дітьми, гноблять їх, завдають непоправної шкоди, а часом і зовсім нівечать дитину. А ми стаємо пасивними спостерігачами і не можемо захистити своїх дітей. Мій Сашко був надто інтелігентною дитиною, і йому було особливо важко. Разом з тим Сашко якось подорослішав. Він розумів, що на ньому тепер лежало значно більше обов’язків, тих обов’язків, котрі виконував Гена. Сашко став більше допомагати мені. Якось на велосипеді він привіз тридцять кілограм цибулі. Ну, привезти – привіз, але, коли він приніс ту цибулю до хати, тут я вже стала з ним сваритися:

– Ти що, надірватися хочеш? Тоді мені та цибуля не мила буде.

– Та, мамо, я не сам, я з хлопцем піднімав. Він мені аж до дверей нести допоміг.

Я не дуже вірила, що це було саме так, а тому про всяк випадок сказала:

– Щоб не смів мені більше. Чуєш? Міг би мене покликати.

– І ти б несла? А я стояв би і дивився? Ну, знаєш… Я вже не маленький. І не треба. Я, знаєш, який сильний?

І почав згинати руку, демонструючи мені свої м’язи, яких там майже не було. Я поцілувала свого найменшого сина, що вже був моїм помічником. Мусив бути, бо його мама була сліпа та ще й хвора.