На ВІДСТАНІ

Тепер у мене постійно боліло серце: як там моя дитина, мій Льоня? Знала, що скаржитися не буде: це не в його характері. Таких вже Бог дав мені синів. Мав таку цікаву вдачу: все погане якось відмітав від себе, наче його й не було: ні поганих людей, ні їхніх недобрих вчинків. Зате все добре підносив, як кажуть, на щит, захоплювався, міг розповідати довго і цікаво про тих людей, котрі йому імпонували. Легко йому не було, бо вчився не за мамині гроші. Ніхто не платив ні за його науку, ні за добрі оцінки, ні за заліки, ні за екзамени, як це тепер модно. Всього досягнув сам, своєю працею, своїм розумом. Велику роль зіграло добре підгрунтя: добрі знання, набуті в школі. Всі дивувалися, як вони з Сергієм володіли англійською мовою. Обидва хлопці трималися разом, і як же я була вдячна долі, що Льоня був не сам. Дім був далеко, і я не могла потішити свою дитину ласощами або хоча б добре нагодувати домашньою стравою. Лише один раз до нього їздила баба Зоя разом з Геною. Дорога була далека, то ми й не вибиралися. До Сергія батьки також не вчащали. Так що виживали хлопці самі, на казенних харчах, чекаючи з нетерпінням канікул, коли вже нарешті приїдуть додому. Сумували за Львовом. Якось на відстані хлопці ще більше зрозуміли і оцінили переваги нашого європейського міста. Їдучи на канікули, Льоня іноді привозив когось з хлопців:

– Нехай подивляться, як люди живуть.

Їдучи в Саратов, хлопці брали з собою спагетті, що вже тоді в нас були, і наш львівський чорний хліб:

– Нехай покуштують.

Якось в своєму училищі хлопці побачили, що валялася коробка від львівських цукерок, а на ній, тільки подумати, центр Львова. Кинулися до тієї коробки, вирізали малюнок. Любили Львів, любили все, що з ним було зв’язано, своїх друзів, свою школу. Тут у Львові чекав на Льоню паперовий лебідь, котрого забрав хлопець, йдучи додому з шкільного випускного вечора. Лебідь погойдувався від руху повітря, ніби хотів злетіти за Льонею, та його не відпускала нитка. Може, отак і мого сина тримала якась ниточка, що в’язала його з минулим, з сучасним, з рідним містом, з рідним домом.

Не палив. І казав, що його не тягне. Це мене тішило, бо про Гену я того сказати не могла: палив, шибеник, як не сварила його, як не картала.

Дорослішав мій Льоня. Доростав до віку десь там, без мене, в далекому Саратові, в суворій військовій дисципліні, може, іноді й голодний, без материної ласки. Чи заболить що – ніхто не спитає. Я розуміла, що він вже дорослий, з нього має сформуватися мужній чоловік, військовий вертольотчик. І до чого тут мамині пестощі? Та все-таки… Це була моя дитина, мій син, мій первісток. Оскільки Льоня був у тісному контакті з батьком і свекрухою, то баба Зоя вважала і всім про те говорила, що, мовляв, це їхня заслуга, що Льоня у нас такий хороший. Я посміхалася: Господи, нехай буде чия-завгодно заслуга, лиш би мій син виріс нормальною людиною і щоб у нього все було гаразд. В училищі, у тому далекому Саратові, де було таки чимало хлопців з України, раптом виявилося, що мій Льоня любить і знає багато українських народних і композиторських пісень. Він і сам дивувався:

– Я ж тих пісень ніколи не співав. Та коли хлопці починали співати, то раптом виявлялося, що я звідкись їх знаю. Звідки б це?

Я посміхалася:

– Вдома чув. Хіба ж ти не пам’ятаєш, скільки тих пісень співалося у нашій хаті? Особливо тоді, коли збиралися на якусь забаву? У мене ж всі друзі співучі.

– Та пам’ятаю, пам’ятаю, – казав мій син і пригадував Юрія Даниліва, Нестора Калиняка, Льоню Мітянського і моїх дівчат. Коли отак всі разом збиралися в мене з якоїсь нагоди, тоді пісня виповнювала нашу хату, не вміщалася в ній, вихлюпувалася на вулицю, і вже слухали її всі, хто хотів, хто любив пісню так, як любили її ті, що співали.

– А скільки тих пісень наспівала тобі я біля твоєї колиски.

– Ну, біля моєї колиски – того я, звичайно, не пам’ятаю. Але коли ти співала Гені і Сашкові, це вже я пам’ятаю. Я завжди дивувався, звідки ти знаєш так багато тих пісень. Мені тоді здавалося, що їх більше ніхто не знає, тільки ти.

– Буває й таке… Особливо тоді, коли співаю свої пісні. Їх і справді, окрім мене, ніхто більше не співає. І то нічого, сину, що не пам’ятаєш, як мама співала тобі, маленькому, біля твоєї колиски. Ті пісні проникають в дитячу душу і живуть там, творячи з нею дива. Тому й знаєш ти ті пісні…

– Може й так, – раптом посерйознішав мій син і став ще більше схожий на мене. І здалось на мить, що він значно старший від своїх літ.

Коли хлопці приїжджали у Львів, то неодмінно йшли в оперний театр. Збиралися гуртом і йшли, в костюмах, в білих сорочках, з краватками. Це був ніби ритуал. І я тішилася тим, бо сучасність якось поглинала наших дітей, робила їх черствими та байдужими. І як же добре, що Льоня з Сергієм зберегли в собі щось високе і гідне, святе і велике. Якби тільки надовго. А краще б назавжди.

В моїй комірчині на верхній поличці зберігалася коробка, а в ній – улюблені Льонині дрібнички, його поробки, випалені картинки. Льоня любив занурюватись у спогади. Кожна призабута дрібничка викликала в нього вигук захоплення, і я дуже шкодувала, що не могла побачити в ту мить вираз обличчя свого сина. В ту хвилину він був схожий на мене. Я пригадувала малу себе, коли приїжджала влітку з Львівської школи додому в Білозірку і діставала все, що склала до схову перед вересневим від’їздом до школи. Гена ж в тому плані був зовсім інший: більше тяжів до Фелікса. Гена не любив спогадів, здається, ні добрих, ні поганих. Фелікс також не любив. Я часто казала Гені і Сашкові:

– Бачите, який ваш брат: і вчиться, і не ледачий, і порядок у всьому любить.

Хлопці навіть трішки сердилися за те на мене: їм здавалося, що я Льоню більше люблю. Дурненькі мої, я їх всіх любила. Просто Льоня був дуже мало зі мною. Я все згадувала, як казала моя мама, коли її питали, кого з дітей вона більше любить:

– Котрий палець вріжеш, однаково болить.

Отак і в мене.

А ще Льоня і Сергій намагалися організовувати зустрічі своїх однокласників, що були на той час у Львові. Вони зустрічалися і не забували на ті зустрічі кликати свою класну керівничку Ірину Ярославівну. І я тішилася з того: не зачерствіли, не збайдужіли. Діти, діти, мої пагінці, як же добре, що ви на світі є. Нехай благословить вас Бог, як я, мати ваша, благословляю. І завжди поряд із своїми дітьми згадувалися і чужі, що десь там росли без прихистку, без маминої колисанки. І так хотілося, щоб і їм було добре в тому широкому світі, на нашій прекрасній землі.

Хочу, щоб кожна дитина,

І навіть та, що не знає

Маминих слів і казок,

Мала свою колисанку»

І подобрішає світ…

 

ВЕСІЛЛЯ

Закінчував мій Льоня військове училище. Мав диплом з відзнакою, отож мав право на вільний вибір. Міг навіть поїхати за кордон, що на цей час було дуже престижно. Міг попроситися у Львів, як це зробив Сергій. Правда, надії на те, що був би у Львові, не було, та все-таки був би десь поблизу. Про таке я і не мріяла, бо знала, що мій син щось, та утне. І утяв: взяв і попросився на Далекий Схід.

– Ну і для чого ти таке зробив? – докоряла я йому потім. – Адже мав право вибору! Ну чому б не попроситися у Львів? Адже ти так любиш своє місто.

– Львів я і справді люблю. Але я радився зі старшими. Розумієш, мамо, я міг би попроситися і в іншу країну. Трохи світа побачив би і щось заробив би. Але потім обов’язково треба буде їхати в якусь «Тьму-Таракань». То краще я, поки молодий, ту «Тьму-Таракань» відбуду, щоб, коли моя майбутня дитина до школи піде, жити в нормальних умовах.

Ніби все добре зміркував мій син. Та все-таки жаль, що не буде у Львові, дуже жаль. Але це вже в мені говорила мати. Вона завжди хотіла б, аби її діти були біля неї. Та я розуміла, що військового біля себе не втримаєш. Це неможливо. Добре, що хоч Афганістан закінчився… Та коли Льоня заговорив про весілля, серце впало: ось воно, те, чого я так боялася, і знала, що воно колись неодмінно прийде. Мій син став дорослий. І я не пробувала щось заперечувати. Що ж, нехай жениться, щоб там десь у тій «Тьму-Таракані» був доглянутий і ситий. Та й щоб в загул не кинувся. Хлопець він молодий, всяке може бути. Хоча я за Льоню чомусь була спокійна. Був наївний, запальний, але розумний і, як мені здавалося, не здатний на кепські вчинки. Він завжди дослухався до порад старших від себе, але не приймав їх огульно, а пропускав їх через свою призму.

Отже, треба було готуватися до весілля. Дівчина була з Саратова, молода і гарна. Спершу думка була: робити весілля в Саратові, але Льоня якось сказав:

– Я, мамо, хотів би, щоб у мене на весіллі були мої і твої друзі.

І закрутилося, завертілося все у підготовці до весілля. Дівчина була не тутешня, та й Льоня мав приїхати пізніше. Отже, всі турботи, всі клопоти лягли на мене, власне, на нас з Сашком. Замовляли їдальню, обмірковували меню. Все це для мене було зовсім нове і незвідане. На весілля просили всю родину з Білозірки, друзів і знайомих зі Львова. Дехто мав приїхати з Саратова. Треба було продумати все до дрібниць: про вишивані рушники, про букети для молодих, про машини для весільного кортежу, про те, чим їх прикрасити, – все. І спізнювався на уроки малий Сашко, бігаючи зі мною по залагодженню всіх справ, офіційних і не офіційних. За запізнення вчителька заставляла стояти цілий урок, а часом то й два уроки.

– Нічого, – казав мені мій десятилітній Сашко. – За рідного брата і постояти можна.

І жаль було мені мою дитину, та що я мала робити: більше нікому було мені допомагати.

Я так переживала, так хвилювалася, аби все було добре, що, здавалося, якщо я переживу те весілля, то ще довго буду жити. Грошей, звичайно, у мене не було. Пішла позичати. Весілля мало бути у студентській їдальні. Всі радили робити саме тут: було порівняно не дорого і смачно. Але для мене однак сума була надто велика. Радилася, питала, прикидала свої можливості. Ще ж треба було мати щось вдома, щоб і тут прийняти гостей. Білозірка обіцяла, що всі приїдуть автобусом і все привезуть. Але ж не могла я і справді на таке розраховувати. А що, коли з автобусом щось станеться або його просто не вдасться найняти. І мусила дбати про все сама. Замовила коровай. А мої дівчата то вже так мені допомагали, як найближча родина. Найбільша проблема була з печивом і тортами. Та дівчата все взяли на себе. Я знала, як це для них було нелегко. Та кожна за щось бралася. Якщо не могла сама, попросила знайомих. Напередодні весілля до моєї хати все зносили, звозили, що й не знала, куди все те дівати: і на балконі, і в Марини всього було повно, хоча найголовніше готувалося в їдальні.

Свій весільний костюм Льоня привіз собі з Москви. Але ж і Гена також мав бути прибраний. Він же на весіллі також мав бути не другорядною особою: рідний брат все-таки жениться. Отже, Гені також потрібний був костюм. І Гена поїхав в Ригу. Він вже бував у Ризі з футбольними фанатами. Та все ж я переживала: ще ж не зовсім дорослий, все може трапитися. Та от і Гена приїхав. Обидва мої соколи одягнули нові костюми і стали перед дзеркалом. Піджартовують, підколюють один одного, а я стою між ними, взявши обох за плечі, і не віриться мені, що це вже мої сини такі повиростали. Горло перехопило, на очі навернулися сльози, а хлопці дивуються: що це з їхньою мамою? А дещо пізніше народився вірш…

Два дорослих сини біля дзерала стали,

Приміряють обидва весільне вбрання.

А мені сорок п’ять… Сорок п’ять – це не старість,

Просто роки летять, без доріг, навмання.

Два дорослих сини виростали без тебе, –

Ти шукав собі легких спокійних доріг.

Я ні краплі образи не маю на тебе,

Просто я змогла те, те, чого ти не зміг.

Мав здобутки свої і свої перемоги,

Жив красиво і легко, неначе в кіно.

Обминули тебе і турботи, й тривоги,

Але й батьківське щастя тобі не дано.

Два дорослих сини – то моя нагорода

За недоспані ночі і сльози скупі.

Я між ними стою, непохитна і горда,

І десь там, в глибині, співчуваю тобі.

Ні, не було мені сорок п’ять, а майже сорок вісім, та все це не так важливо. Головне те, що сини в мене виросли, і виростила їх я, мати, сама, своїми силами, підливаючи часом і сльозами. Хай вам щастить, діти мої.

Весільним старостою, або як тоді було прийнято називати, томадою, у нас був Кудрявцев. Мені чомусь хотілося взяти саме його. Мене відмовляли, застерігали: мовляв, полюбляє зайву чарку. Але для мене головне було почати, «розкрутити» весілля. Я знала, що далі вже все піде само. Так воно й було.

Льоня захотів розписуватися урочисто, в українському стилі, з рушником щастя, як годиться, наскільки в цей час було можна. І все було хвилююче і гарно, як самі молодята. Був коровай, були доброзичливі гості, Льонині і мої друзі. Був Фелікс і баба Зоя, навіть тьотя Міла, котра знала Льоню з дев’ятимісячного віку, прийшла до Палацу щастя привітати молодих.

– Знаєш, – сказала вона мені напередодні, – я вже стара по весіллях ходити, але я щиро бажаю молодим щастя. І я прийду обов’язково їх привітати. І прийшла. І плакала щасливими слізьми, що таки дожила до цього дня.

Автобус з Білозірки таки приїхав. І приїхала вся моя родина. З автобуса вивантажували і печене, і смажене, і великий пишний хліб, і величезний коровай. Господи, куди ж стільки! І благословила я молодих святим хлібом під керівництвом мудрого свого кума Уліяна – Льониного хресного батька.

Саратовська сваха мені сподобалася: розумна і стримана жінка. Вона дивилася на все широко відкритими очима і казала:

– Нет, такой свадьбы у себя в Саратове я бы сделать не смогла.

Вона також виховувала своїх двох дітей сама: чоловік помер. В їдальні наш весільний староста розпорядився, щоб батьки зустріли молодих з короваєм. Сваха запереживала:

– Ну как это мы будем, две бабы, сами стоять?

– І будемо, свахо, ще й як будемо. Гордо будемо стояти, що ми, жінки, самі виховали своїх дітей і довели їх до весілля.

– А Льонин отец? Он же здесь.

– Як захоче, стане біля нас. Він – батько. А якщо не стане, я його кликати не буду.

Весільний староста оголосив:

– Батьки вітають молодих.

Музиканти заграли марш. Ми зі свахою стояли, тримаючи коровай на вишитому рушнику. Серце у мене стиснулося: чи підійде Фелікс? Адже мав підійти і стати біля нас. Не підійшов. Не смів… Чи посоромився. Не підійшов…

– Нічого, Женю, – сказала я до свахи. – Ми – матері. Вище голову. Вітаймо наших молодих.

Мої сільські гості були дуже задоволені з такого весілля, бо могли собі спокійно посидіти за столом, потанцювати, а не мити, подавати, прибирати, як вони розраховували. У мене працювала ціла бригада офіціанток, бо я не знала, чи буде кому допомагати, то мусила, як кажуть, підстрахуватися.

Весілля закінчувалось. Завтра воно продовжиться вже в мене вдома. Гості йшли, залишаючи повні столи. За дверима на столику ще стояла недопита пляшка – для бажаючих. Все було добре: без бійки і неприємностей. В добрий час, молодята!

 

ВІД ПІСНІ ДО ПІСНІ

Тихо-тихо Дунай воду несе,

А ще тихше дівка косу чеше.

Вона чеше та на Дунай несе…

Боже, як гарно. Я виспівувала пісню, кожен звив мелодії і милувалася тією піснею. А вона пливла, немов і справді річка, немов і справді отой тихий Дунай. Господи, ну хто ж таку прекрасну мелодію міг витворити? Тільки народ, мій народ. І це не були гучні слова на мітингу. Це були слова, сказані пошепки, для себе і для Бога… Десь я чула, що Іван Златоуст сказав: «Хто співає, той двічі молиться». Свята правда. Тільки це має бути пісня, яку не соромно було б перед Богом заспівати. Отака, як ця…

Пливи, косо, пливи за водою,

А я піду услід за тобою…

Отака пісня. А не все те, що тепер подекуди співається. Але то ж хіба пісні? Я молилася, молилася піснею, і душа моя розкрилювалася, як у молитві. Я любила увесь світ і хотіла, щоб він був кращий. Прости мені, Боже, гріхи мої. Я хочу творити добро. Навчи мене.

Мене ніхто не слухав. Я була сама. І співала сама для себе. І для Бога… Господи, почуй і прийми молитву мою, що у пісні. Скажете, дивачка? Може й так. Так, безперечно так. Я така далека від того прагматичного світу, що оточує мене зусібіч і змушує з ним рахуватися. Бо треба якось жити. І мусиш сама ставати прагматичною, бо інакше… Бо інакше що? Не знаю. Треба жити. Але як же добре, що в тому житті, в тому широкому світі є пісня.

Нема краю тихому Дунаю,

Нема впину вдовиному сину…

Пісня немов виростала, і в моїй душі також щось росло, високе, чисте, неземне. Я співала. Співала, а може, молилася. Це знав тільки Бог…

Чогось мені сумно,

Чогось мені нудно,

Бо вже третій вечір

Милого не видно.

Не видно, не видно,

Не буде видати –

Повів до Дунаю

Коня напувати…

Пісня тужила на моїх устах, а разом з нею тужила і журилася моя жіноча доля.

Піду я в садочок,

Зірву я листочок,

Прикрию-пристелю

Милого слідочок.

Щоб вітер не звіяв,

Роса не припала,

Щоб мого милого

Друга не кохала…

Цю пісню я пам’ятала ще з свого дитинства. Її співали в моєму селі, в моїй Білозірці.

І ніякий співак зі сцени не заспівав би її глибинніше, ніж я. Краще – так, а глибинніше – ні. Бо це я пристеляла милого слідочок, а його розвіяв вітер.

Вже й вітер розвіяв,

Роса вже припала,

Вже мого милого

Друга покохала…

Співала собі, пораючись на кухні. І то байка, що сусіди слухають, бо вікно відчинене: нехай собі слухають. Я часто отак собі співаю, то вже, певно, і звикли. А пісня тужила та й тужила, аж доки не довела таки мене до сліз. І чого – хтось спитав би. Чого? А хто його знає. Від жіночої самоти, напевно. А чи не досить? Пора б і звикнути. А воно не звикається. Вже сама себе сварила – не допомагає… Тому й тужить пісня… Не скаржуся: я все ще в наречених ходжу, дарма, що з дітьми. Мене все ще сватають. Посміхаюся. Знали б оті сватачі, яка я немічна. Мало того, що голова майже постійно болить, то ще всякі хвороби чіпляються, і жіночі в тому числі. Кому про таке розкажеш? Та чи й треба розказувати?  Ото й сватають. Аж смішно. Фелікс все ще допитується, чому я заміж не йду.

– Ніхто не бере, – сміюся.

– Неправда, – не вірить. А чому не вірить? Сам же не захотів… А може, жаліє, що так у нас склалося? Не знаю, не каже. Та й правильно, що не каже. Це однак вже нічого не змінить… Ще іноді, коли нам з Феліксом разом випадає бути при гостях, співаємо у дуеті:

Что было, то было –

И нет ничего…

Здається, це у нас добре виходить, хоча з Фелікса співак такий собі. Але на диво пішов у художню самодіяльність. Раніше ніколи й не думав. А тепер в солістах ходить, у дуеті співає «Горную лаванду»…  Що ж, нехай… У Львові він би не співав. Виходить, Київ менш перебірливий. Так що, очевидно, Феліксу наше розлучення на користь пішло…

Зоре вечірняя,

Чим скорше погасай,

Бо вже не вийду я

З милим в зелений гай.

Не вийду – то й не вийду. І чого вже стільки скімлити? І починаю іншої:

Як поїхав мій миленький

До млина, до млина,

Якась сила Прудивуса

Привела, привела.

Цур тобі, Прудивусе,

Які в тебе руді вуса!..

Зітхаю. Ні, не йде, не співається. Це тільки на людях я весела, аж занадто…

– Добре тій Тані: там засміється, там заспіває, – хтось сказав. Авжеж, добре. Засміюся, заспіваю – і смутку мало…

Цур тобі, Прудивусе!

Які в тебе руді вуса!

Сама собі дивуюся:

З Прудивусом цілуюся…

Нічого, співається. Мусить співатися. На те вона і пісня. Якої б ще?..

Спать мені не хочеться,

І сон мене не бере,

Бо нікому пригорнути

Молодую мене.

Отак. Вже й повеселішало. А то завела…

А я вдарю гопака,

Бо я дівчина така…

І то байка, що сусіди слухають. Нехай собі слухають – то може і їм повеселішає. І чого мені соромитися? Ось зараз зберу Сашка – і ми підемо на «Струмочок». Віднедавна я знову почала ходити на ансамбль. Я не ходила, бо вважала себе вже старшою, а «Струмочок» ніби взяв курс на омолодження. Гірко мені було, але не ходила. Тепер дівчата заагітували. І Юліана умовили, аби мене взяв. І чому він так вперто не хотів поновити мене в ансамблі? Я ж тут співала вже стільки років… Та нехай. Добре, що погодився. Бо так вже я люблю той свій «Струмочок», що мені без нього просто жахливо. Кожну із «струмчанок» по-своєму люблю. Хтось серйозний надміру, хтось активний, хтось тихий та скромний, а хтось при потребі, а то й без потреби, і матюків нагнути може… А я всіх їх люблю. Без жодної «Струмочок» не може обійтися: чогось йому бракуватиме. А головне те, що всіх ансамблісток єднала шалена, фанатична любов до пісні. Отак і я живу: від пісні до пісні. І Сашка за собою тягаю: нехай звикає змалечку, то, може, колись здасться, як подорослішає, а може й ні… Хто це може знати? Беру його, коли їдемо з концертами. Іноді оплачую за нього готель, іноді так вдається. Словом, Сашко тепер подорожує зі мною. Що ж, нехай росте з піснею.

В «Струмочок» я, можна сказати, повернулася вчасно. Наш ансамбль і капела «Карпати» їдуть разом по Шевченківських місцях. Їдемо двома автобусами. Про таку поїздку можна було тільки мріяти. В Черкасах і Києві, де є УТОСівські підприємства, ми планували виступити з концертом: і ансамбль, і капела. Тоді ще капела бандуристів не була професійною. Це була, так би мовити, «стара» капела. Тоді ще у всьому панував дух єднання між «Струмочком» і капелою. Тоді ще в капелі не було ворожого ставлення до нас, яке капеляни набули разом з переходом у ранг своєї професійності.

Декотрі з Шевченківських пісень ми співали разом: «Реве та стогне Дніпр широкий», «Думи мої», «Заповіт». В Черкасах ми співали просто в центрі міста біля пам’ятника Тарасові Шевченку. Це були ще радянські часи, коли на такі речі дивилися дещо по-іншому, ніж зараз. Ми співали. Той спів був, як молитва. Всі були піднесені і одухотворені. Це було прекрасно і неповторно. Люди здивовано зупинялися, слухали, аплодували, просили співати ще. Та ми більше не співали, тільки те, що належалося заспівати.

У Черкасах я зустріла Миколу Височанського і Аню Голяк. От куди їх доля закинула. Зустріч була щирою і теплою, але ніколи було навіть до ладу поговорити. Зустрілися – і розійшлися, як морські хвилі. І нічого тут не поробиш: таке життя.

Ночували у готелях, а харчувалися – де і як прийдеться. Бувало й таке, що, коли вся наша братія заходила в якусь їдальню, то розгублені кухарі не знали, чим нас нагодувати: стільки обідів у них в запасі не було. Ділилися скромною трапезою і їхали далі. Біля Шевченкової хати-музею попросили дозволу заспівати «Заповіт». Уявіть собі, нам не дозволили.

– У нас тут екскурсія, то ви будете заваджати.

Уявили? Важко таке уявити, щоб «Заповіт» комусь завадив розповідати про Тараса Шевченка. То нічого, ми заспівали біля пам’ятника. І підійшли до нас школярі, що саме були на екскурсії. І плакала вчителька ревними сльозами, і кланялася нам доземно, і дякувала нам за наш спів, за те, що діти мали можливість його почути.

І нарешті – Канів, святе місце. Тут людина ніби очищається від скверни. Грає кобзар Чуприна, довкола люди слухають. І чомусь виповнює душу відчуття Великодня. Чого б це?.. Пройшло з тих пір вже стільки років, а те відчуття святочності живе в мені й досі і гріє душу неземним своїм теплом. Співаємо. Сльози зволожують очі. Співаємо. Свята могила. І хоч наш Тарас не канонізований церквою, та він святий для кожного, хто усвідомлює себе українцем. Зі мною мій Сашко. Нехай надивляється малий, то, може, щось і проросте. Ще дехто побрав з собою своїх дітей. Трохи маємо з ними мороки, але все ж добре, що вони з нами.

Додому повертаємось через Київ. Тут у Будинку культури імені Якова Батюка даємо великий концерт  і – на Львів. Ніби на прощі побували. А втім, так воно і є.

Був травень. Цвіла акація. Ми ласували нею, наче дітлашня, і було нам любо і гарно, бо кували нам зозулі ще багато літ, і були ми у розквіті сил, а дехто – ще зовсім юний. Дехто ще мріяв про своє кохання, своє, особливе, не таке, як у інших, дехто вже любив, а дехто, як-от, скажімо, я, був зневірений у всьому і шукав розради у пісні. Співали, співали. І кожна вкладала у пісню свої особисті почуття.

При долині кущ калини

Нахилився до води…

Ой, ти, струмочку,

Срібна водичко,

Куди біжиш і що несеш?..

Що ж ти нам несеш, струмочку нашого життя? Принеси нам хоч трішечки щастя, звичайного, людського, жіночого щастя, але щоб для кожної…

Пливи, сорочко,

Де ходить милий,

Скажи, що я його люблю.

Ця пісня, написана Юліаном Вовком і Миколою Шпотом, вже давно стала популярною. Співали її на Україні, в Австралії, в Канаді. І з часом, мабуть, загубляться імена авторів і стане ця пісня просто народною. А ми співали її, і кожна вірила, що принесе їй струмочок бодай крихітку щастя. А може, що і я десь у глибині своєї душі також вірила… Може й так. Не знаю. А втім, певно, так воно й було… Був травень. Цвіла акація. Ми поверталися до Львова.