САЛЬДА

Кожен з моїх синів у свій час просив мене взяти котика, але я стійко відмовлялася від такої розкоші, бо вважала, що на таке я не маю права. Відмовлялася, пересилюючи себе. Я добре розуміла, що всі турботи про котика ляжуть врешті-решт на мене, а турбот у мене і так вистачало. Тому не брала ні котика, ні собачку. Важко мені було відмовлятися, бо я й сама дуже любила котів. Все моє дошкільне дитинство пройшло на селі, отже, котів там було вдосталь. Та це було на селі, а тепер я жила в місті, і утримувати якусь тваринку для мене було досить проблемно. Словом, на тому у нас в родині було поставлено крапку. А тут якось прийшов Сашко і приніс на долонці закривавлену грудочку, котра жалібно пищала. Це було маленьке напівзамучене кошеня.

– Мамо, давай візьмемо це кошенятко.

– Ні в якому разі. Занеси його туди, звідки ти взяв. Ми не можемо взяти кошеня.

– Я буду за ним дивитися. Я буду за ним прибирати. Я навчу його ходити в пісок.

– Це ти зараз так кажеш. А потім набридне – то й не захочеш.

– Я буду, чесне слово, буду.

– Ні, Сашко. Занеси його назад, де ти взяв.

Сашко заплакав.

– Йому немає де жити. Хлопці мучили кошенят. П’ятеро замучили зовсім. Це було шосте. Йому роздовбали хвостика і кінчик засунули в середину, а потім посадили в смітник і підпалили, – Сашко аж захлинався від сліз.

– Надійшов Вітя і хлопців розігнав. Лишилося ще одне, сьоме кошеня, але його хтось візьме, бо воно здорове. А те… Його ніхто не візьме. Воно пропаде. Вітя взяв би, та йому мама не дозволяє, бо в них четверо дітей.

Сашко плакав, кошеня нявкало, а я не знала, що маю робити.

– Ну, не можу я, Сашуню, не можу.

І сама вже ладна була розплакатися.

– Ти недобра, тобі не жаль, ти не любиш котів. Воно дивиться на тебе, воно просить, щоб ти його взяла, а ти…

І я здалася. Сашко з кошеням мене подолали.

– Добре, – нарешті сказала я, – тільки…

Далі я могла не продовжувати – Сашко вже мене не чув.

Знайшли коробку, постелили рушник, поклали свою кицю. Сашко приніс молока. Кошеня було зовсім маленьке і немічне, але молоко вже пило самостійно.

– Е, тоді ти, можливо, і виживеш, – посміхнулася я. Тепер у нас була повсякденна турбота. Прийшла Марина, і Сашко гордо похвалився їй своїм здобутком.

– Господи, яке ж ти жалюгідне, – сказала сусідка і зітхнула.

– У кішки, мабуть, як у людини, є своя доля…

Спершу ми навіть не знали, чи це котик, чи кицька. Я дуже хотіла надіятись, що це котик, бо топити котяче потомство мені ніяк не хотілося. Та й не змогла б я. А що тоді робити? Ні, краще б все-таки це був котик.

– Назвемо його Мурсал, – мрійно сказала я. – У мене був один знайомий кіт з таким іменем. Розкішний був кіт.

– А якщо це все-таки кицька?

– Ну… Тоді буде Мурсальда. Це її повне ім’я. А коротко – Сальда.

Це була все-таки Сальда. Чорна, з біленькою краваткою, ще трошки біленького на животику. Хвостик спотворений, задні лапки не слухаються, вона їх просто тягне – калічка та й все. Але ж не викинеш, воно ж живе. І ми з Сашком взялися її доглядати. І незабаром вона поправилася. Вже ходила, навіть бігала і стрибала, знала пісок, але вулиці боялася. Було винесу її, а вона відразу в кущі. І сидить там, аж доки я за нею не прийду. До імені свого звикла швидко, і вже на нього реагувала – прибігала або просто відзивалася.

Під час тих подій наш Гена був у трудовому таборі разом із своїм училищем. Ми з Сашком переживали, як він сприйме нашу Сальду. Це було дуже важливо, бо Гена у нас був хлопець серйозний. Як не захоче кицьку, то вже буде справжнісінька біда і для нас, і для неї. А їй же не заборониш лізти на Генину територію. Словом, ми з хвилюванням чекали Гениного приїзду, а тимчасом доглядали нашу Сальду. Доки Гена приїхав, то вона вже стала схожа на справжню маленьку кицю. Спершу здавалося, що наш Гена ніяк на неї не зреагував.

– Нехай буде, – буркнув він і пішов займатися своїми справами.

А тут раптом наша Сальда стала між дітьми дуже популярна. Чи то із-за свого незвичайного імені, чи ще чомусь. До Сашка почалося справжнє паломництво: всім конче була потрібна наша кицька, котра ще й справжньою кицькою не була. Один хлопчик казав:

– Розумієш, мені потрібна чорна кицька, щоб її в темряві миші не помічали.

Сашкові пропонували за неї і складаного ножика, і ще безліч всяких цікавих дрібниць, та Сашко тримався стійко. Але, коли запропонували розмовляючого папугу, тут вже Сашко не витримав і завагався. Тоді його раптом покликав до себе Гена і з усією суворістю сказав:

– Ти що, Сашко, дурний? Це ж наша киця. Як її можна на щось міняти? Вона ж наша.

Тут мені і зовсім відлягло: значить, Гена визнав Сальду як члена нашої сім’ї. Я  була надзвичайно рада. Тепер Сальді нічого не загрожувало.

Ми пробували привчати Сальду до якогось порядку, але було схоже на те, що наша розумна кішечка привчала до порядку нас. Якщо їй випадково забули налити свіжої води, вона тут-таки лапою перекидала свою банку і виливала воду на підлогу. Ніяких заборон для неї не існувало. Вона спокійно могла собі взяти з Сашкової канапки ковбасу чи шинку. На мої сварки і докори Сальда не реагувала, а бити її я просто не могла. Якщо лежала купа напрасованої білизни, то Сальда неодмінно вкладалася на ній спати. Треба було якось її виховувати. Але як? Схоже було, що вона потихеньку виховувала нас. Декотрі її манери поведінки і звички були дивні і навіть смішні. Сальда, наприклад, любила пити чай і робила це з таким задоволенням, що за нею смішно було спостерігати. А ще вона вмощувалась в мене на шиї, як комір, і могла так спати, а я собі ходила з нею по кухні чи кімнаті і робила все, що мені було треба. Кицька безполмилково вгадувала тих людей, у котрих вдома була якась тваринка, і до такої людини відразу лізла на руки. А на загал вона була дика і до чужих не йшла, а коли все-таки хтось намагався її погладити чи взяти, того била лапою і фучала. Дуже любила сусідку Марину. Марина їй завжди приносила щось смачне. Коли я збиралася йти до своєї сусідки, Сальда якось моментово це відчувала. Як тільки я дзенькнула ключами, моя кицька вже була на чатах: вона стояла біля самісіньких дверей, втикнувшись носиком в саму шпаринку. Як тільки я відчиняла двері, Сальда прожогом вилітала і вже стояла біля Марининих дверей: вона безпомилково знала, куди я йду. До яких хитрощів я тільки не вдавалася, аби затримати її вдома, але з того нічого не виходило. Сальда умудрялася ув’язатися за мною. У Марини кицька мусила обдивитися кожен кутик, могла залізти навіть у шафу. Її можна було викликати лише єдиним способом: я присідала і казала:

– Сальда, на!

Тоді вона негайно виходила із своєї схованки і йшла до мене. Тоді Марина пригощала її чимось смачненьким.

– Ти навіщо її розпускаєш? – дорікала я, посміхаючись.

– Не можна дурити тваринку. Сказали «на» – значить, треба їй щось дати. А то потім вона тобі не повірить.

Всі ми любили Сальду, і вона це добре знала. Одного разу, коли я винесла її на вулицю, кицька щезла. Марно я кликала її біля дому і в під’їзді, кошеняти не було. Прийшов Сашко і теж почав шукати нашу Сальду, та її не було ніде. Обдивлялися підвали, ще всякі закапелки, куди іноді наш недобрий сусід з першого поверху її зі зла зачиняв, – не було нашої Сальди, марно ми з Сашком її кликали. Так і не прийшла наша киця на ніч додому. Жаль було: ми до неї вже звикли.

Другого дня ми з Сашком поверталися додому з моєї роботи і, звичайно, розмовляли про Сальду.

– Жаль, нема нашої киці, – сказала я.

– Вона була така гарна, – ледве не плакав Сашко.

– І зустрічала нас біля дверей, коли ми приходили додому.

І тут з другої кімнати прочинилися двері – і вийшла Сальда. Ми так зраділи, що заледве її не цілували. А за Сальдою вийшов усміхнений Гена.

– А вона слухає, що ви про неї говорите, і сміється з вас. Правда, Мурсальда?

Гена завжди називав її тільки повним іменем.

– Де ти її взяв? – допитувались ми.

– Та… Знайшов. Правда, Мурсальда?

– Ні, справді, де вона була?

– Та вона просто під’їзди переплутала. Я питав у хлопців і мені сказали. Я пішов і приніс її додому.

Всі були раді, Сальда – також. Вона переходила з рук в руки і здавалося, що вона й справді  посміхалася.

Свого котячого життя наша киця поки що не мала. Від прогулянок на вулиці незабаром вона відмовилася взагалі. Добре, що дорогу додому знала. Винесу її на вулицю, а вона ще скорше від мене назад до хати біжить. До нас вона дуже прив’язалася, це було видно з усього. Кожного Сальда любила по-своєму, з кожним з нас вона поводилася по-іншому. Сашка ловила за босі ноги, щоб він верещав, пересувала йому на шахівниці шахи, та так майстерно, що Сашко, доки не побачив, то й не вірив, що це робить Сальда. З Геною була чемна, тільки випрошувала у нього ковбаску.

– Та не давай ти їй, – казала я, – вона не голодна.

– Не можу я їй не дати. Вона сидить і мені в рот дивиться.

– Ти безсовісна, Сальда, – докоряла я кішці.

– Мур, – ніжно відповідала наша хитрюща Сальда. Вона завжди відповідала, коли до неї зверталися.

– Де ти, Сальда? – питала я іноді, прийшовши додому, якщо кицька з якоїсь причини мене не зустрічала.

– Мур, – ніжно відповідало це маленьке створіння.

Але найчастіше Сальда всіх зустрічала біля дверей. От лежить було біля мене на ліжку, спить. Тільки хтось доторкнувся ключем до замка, я ще й не почула, а Сальда зривається і стрімголов біжить до дверей. Зустрічала і мене, коли я поверталася з роботи. Тоді я найперше неодмінно мусила взяти її на руки, вона туцькалася своїм носом мені в щоку і тоді вже йшла собі геть, дозволяючи мені нарешті скинути пальто. Отаку ми мали собі забавку, з котрою було і досить мороки. Пісок Сальда знала, але ж треба було його постійно міняти, десь діставати, робити запас на зиму. В їжі також наша киця була дуже перебірлива. Все хотілося їй чогось смачненького. Це вже ми самі винні:  розпустили нашу пестунку – от і маємо тепер.

Сальда довго не могла зрозуміти, що я не бачу. Аж доки я ненароком не наступила їй на лапку. Ми ледве не плакали обидві. І тоді до моєї розумної киці щось почало доходити і видно таки дійшло. Під ноги вона мені намагалася не потрапляти. Коли я збиралася закривати балкон і хотіла знати, де моя киця, я присідала біля балконних дверей і кликала:

– Сальда, киця, де ти?

А хитрунка, виявляється, вже в хаті. Я й не помітила, коли вона увійшла, і продовжую її кликати. Тоді Сальда підходить і тикається мордочкою мені в руку:  тут я, мовляв.

А то якось лежимо з нею на ліжку. В спальні у нас стоїть два ліжка, а між ними – неширокий прохід. На одному ліжку лежимо ми з Сальдою, а на другому – Сашко.

Вечір. Сашко вже вклався спати. Я лежу, доки він засне, а потім піду ще щось робити. Сальда лежить у мене на боці. Ми з Сашком тихо розмовляємо. Раптом Сашко ображено каже:

– Ага, Сальда тепер тільки з тобою спить, зі мною не хоче.

Я гладжу кицьку і кажу їй:

– Сальда, іди спати до Сашка, він так хоче, щоб ти з ним спала. Іди, кицю.

І, ви не повірите, Сашко теж мені не повірив. Моя Сальда встала, ще трохи постояла, подумала і перестрибнула через прохід на Сашкове ліжко. Сашко подумав, що я її від себе прогнала, а я не зробила жодного руху.

А то якось ми з Сашком вже лежали, а Сальда чомусь дуже розбігалася: ганяє по хаті, все перекидає – і ніяк її не вгамуєш. Тоді я кажу:

– Певно, треба Сальду викинути на балкон – нехай трохи змерзне – то й заспокоїться.

Сальда миттю притихла, сховалася за Сашків глобус – тільки китичка хвоста стирчить. Коли я за що-небудь сварила Сашка, кицька залазила на меблі і легенько покусувала мене за лікоть: заспокойся, мовляв. А коли вже я вдавалася до більш радикальних заходів і брала до Сашка тапка, то Сальда стрімголов кидалася його боронити. Це був маленький член нашої родини, беззахисний і відданий. З телефоном у Сальди були свої стосунки. Найперше, коли дзвонив телефон, Сальда кидалася до нього, падала на апарат грудьми і найчастіше збивала трубку.

– Ну куди ти біжиш? – спиняла я Сальду, – це не до тебе.

Але, коли нас не було вдома, тоді виходило зовсім кепсько: кицька таки збивала трубку, і у нас були короткі гудки. Наша напарниця по телефону була з такого дуже не задоволена. І ніхто б не був у захваті. Коли я з кимось розмовляла по телефону, Сальда найчастіше залазила до мене на плече і смішно було дивитися, як вона прикладала вушко з другого боку трубки, щоб почути голос того, з ким я говорила. А коли я розмовляла надто довго, їй це явно набридало, тоді вона залазила на поличку над телефоном і зверху вниз вдаряла лапою по телефонних кнопках. І це нічого, що я її потім сварила, телефонну розмову Сальді таки вдавалося перервати.

Новорічна ялинка була втіхою для всіх, для Сальди – також. Якщо їй щастило стягнути з ялинки паперовий ліхтарик, вона гонила його по всій хаті, а коли це була скляна іграшка, то… Зрозуміло, що відбувалося в такому випадку. Стоїть Сальда на журнальному столику і дістає лапою ялинкову прикрасу, легенько вдаряє її і спостерігає за нею. Я сварюся:

– Сальда, не можна!

– Мур, – ніжно відповідає пустунка і продовжує своє заняття.

Я встаю – кицька і не думає тікати. Беру її і знімаю зі столика. Якщо встає Сашко, Сальда тікає, бо знає, що від Сашка може і злегенька дістати.

Але найсмішніше було те, як Сальда будила Сашка. Найпершим у нас вставав Гена – йому в училище. Тут проблем не було, Гена вставав відразу. Через десять хвилин мав вставати Сашко. Його збудити було важко:  він вставати ніяк не хотів. Тоді мені на допомогу приходила кицька. Вона залазила до Сашка і починала його лапою зачіпати то за щоку, то за ніс, легенько, подушечкою, але настирливо. Сашко починав сваритися і натягував ковдру на голову. Тоді кицька починала ходити довкола Сашкової голови, вишукуючи найменшу шпарку, щоб засунути під ковдру лапу. Сашко, звісно, вже не спав, але це була гра, котра явно подобалася і Сашкові, і кішці.

Одного разу, коли в училищі вже почалися канікули, а Сашко продовжував ходити в школу, Сальда зовсім збилася з пантелику. Вона чітко знала, що першим має вставати Гена, а він чомусь не встає – непорядок. Сальда залазить на Генине ліжко і починає будити Гену, хоча це не входило в її обов’язки. Гена сердиться і скидає Сальду з ліжка. Але кицька не може допустити, щоб порушувався розпорядок дня. Вона знає, що Гена має вставати перший. І знову залазить на ліжко, не дає Гені спати. Сальда просто не може будити Сашка, коли Гена ще спить. Тоді Гена звертається вже до мене:

– Мамо, поясни популярно тому рагулю, що я в бурсу сьогодні не йду.

Потім ми довго сміялися, згадуючи цей Генин вислів.

Найбільшою трагедією для Сальди було те, що я лягла в лікарню. Я з своїми болячками вже доходила краю, тому мусила лягти. Сашко вже був все-таки більшенький, а Гена – той взагалі майже дорослий. Лячно мені було їх залишати, та що поробиш, це вже було необхідно. Та найбільшою бідою це було для кицьки. Я не могла їй пояснити, що мене не буде довший час. Для неї я просто зникла, і вона переживала це страшенно. Ні, я не боялася що мої хлопці її скривдять. Сальда була і доглянута, і нагодована, та вона тужила, тужила за мною. Коли я вийшла з лікарні, то не впізнала свою Сальду. Схудла, спаршивіла, наче аж поменшала. А як вже залізла мені на шию, то ніяка сила не могла її звідти зігнати. Так я і ходила зі своїм живим коміром. Коли мені набридало і я її все-таки знімала, вона миттю знову туди залазила, і від того мій новенький халатик від її кігтиків став ніби з ворсом. Навіть спала Сальда в мене на шиї. Іноді її сонну якось вдавалося зіпхнути, і якийсь час вона лежала поряд. Та це тривало дуже недовго – і вона знову видряпувалася до мене на шию. І вже зовсім перелякалася моя Сальда, коли я вперше після лікарні  зібралася вийти на вулицю. Кицька сіла на мої чоботи, котрі я вже встигла взути, і так не пускала мене, моя віддана маленька істота. Бідне моє маленьке безмовне звірятко, котре і без слів вміло показати свою любов до людей. Та я й сама собі дивувалася, що могла так прив’язатися до того створіння. Безумовно, порода, власне, безпородність, тут ніякого значення не мали. Якщо чесно, то я проти того, щоб заводити породистих кицьок. Може це й гарно, але мені чомусь здається, що вони не можуть бути такими люблячими і відданими.

Коли Сальда вперше загуляла і щезла здому, я переживала страшенно. Посилала хлопців її шукати, сама вибігала на вулицю її кликати. Та Сальди не було. Її не було аж п’ять днів. Я вже й плакала, і ладна була запропонувати якусь винагороду, аби тільки знайшлася моя киця і була з нами. Я думала вже, що вона пропала. Та потім моя Сальда прийшла, худа, брудна, голодна.

– Де ти була, шльондро? – докірливо сварилася я.

– Мур, – ніжно відповіла мені кицька. То хіба я могла її далі сварити? Я була до нестями рада, що вона нарешті знайшлася. А Сальда довго від’їдалася і відсиплялася.

Я з жахом думала, що ми будемо робити, якщо Сальда приведе кошенят. Сашко, виявляється, теж придивлявся до кицьки. По якімсь часі він сказав:

– Мамо, а наша Сальда, здається, трошки вагітна.

– Так не буває, щоб трошки. Або вагітна, або ні. Але про кицьок не кажуть вагітна, а кітна.

– А вона може бути кітна?

– Ой, Сашко, не знаю. Це було б жахливо.

– А чому жахливо?

– А ти собі уявляєш, що ми будемо робити з кошенятами? Я їх топити не буду. І ти не будеш.

– Ні, мамо, не будемо топити. Це ж так страшно і жорстоко.

– Тоді котячу ферму заведем. Ти просто собі того не уявляєш.

Але, виявляється, мій Сашко вже про все подумав. Він вже мав цілий список бажаючих придбати Сальдиних дітей. Та кошенят у Сальди не було. Видно, добряче-таки з неї познущалися ті песиголовці, і це далося взнаки. Отже, проблема з кошенятами відпала сама собою. Нехай вже живе так наша Сальда.

Про мою кицьку можна писати до безконечності. Мене може зрозуміти лише той, хто сам має або просто любить котів. Найулюбленішою розвагою Сальди було ходіння по балконному оперенчу та по дерев’яних патиках, до яких кріпилися мотузки для розвішування білизни. Це було щось жахливе! На неї було страшно дивитися. Сяде, на самісінькому крайчику, вся тремтить, теж, мабуть, боїться, а не йде звідти.

– Мурсальда, Мурсальда, – кликав її Гена. Лячно було її ловити, аби вона інстинктивно вниз не шурнула. Коли Сальда нарешті поверталася до хати, Гена спересердя зачиняв балкон. Я сварила її, та це не допомагало. Іноді Сальда дозволяла собі з того ж таки балконного оперенча заскочити у відчинене кухняне вікно, особливо, коли я на кухні робила щось з м’ясом. Знаючи її слабкі ніжки, я дуже боялася таких її трюків.

Іноді я називала свою кицьку Мурсальда Олександрівна, натякаючи на те, що її приніс Сашко. Тоді кицька ставала дуже поважна і манірно ходила по кімнаті туди-сюди. Часом Сальда ставала зовсім нахабною. Коли я їла канапку, особливо з рибою, Сальда намагалася куснути її з другого боку. Я соромила Сальду, але їй, здається, соромно не було. Мовляв, а що ж тут такого?

Це був мій вірний сторож. Спробував би хтось, окрім моїх дітей, мене обняти чи поцілувати. Кицька наїжачувалася, видавала звуки джунглів, застерігаючи, що вона готова до нападу. Тоді навіть я не могла її заспокоїти.

Купатися для Сальди – це була справжня трагедія. Але часом я таки мусила її купати, бо блохи заїдали. Це вже тепер маємо всякі засоби, а тоді, окрім дустового мила, нічого такого не було. Принаймні, я не знала чогось суттєвого. Заварювала полин і таки купала свою Сальду, хоча вона ніяк не хотіла терпіти над собою жодного насилля.

Маленьке віддане створіння. Воно знало, що його всі тут люблять, і платило вдячністю і відданістю. Жила собі Сальда у нас і пустувала, доводячи нас до відчаю і до сміху.  Та ми любили її і багато чого їй вибачали. Я навіть вибачила Сальді свою улюблену вазу, котру вона розбила, бо у вазі стояв сухий букет з колосків і вівса. А Сальді захотілося того вівса поїсти і… Пам’ятаю, тоді кицька сховалася і довго не виходила зі своєї схованки: боялася, бідолашна, щоб не сварили, бо бити її ніхто б не зважився. Та й сварити… А чого сварити? Ах, ваза! А що робити, коли киці так захотілося поїсти вівса?

Або взяти хоча б той глобус. Ну, той, що тьотя Марина подарувала Сашкові. Хіба ж винна Сальда, що він тоді впав зі столика? Вона й не дуже сильно штовхнула його, а він впав та й розбився. Ну, не зовсім розбився, а розколовся. Тоді Сальда із-за того глобуса теж довго у схованці сиділа. Сашко, правда, нічого їй не казав. Він на неї і не розсердився, бо розумів, що Сальда зробила це ненароком. Він хотів було трохи її насварити, та очі у Сальди були такі невинні, що нібито зовсім не вона, а хтось інший зробив таку шкоду. Ні, Сальда собі таки забагато дозволяла. Пора було за неї взятися. Та ми чомусь все відкладали ту невдячну справу на потім. Отак і жили.

Коли свистів Гена чи Сашко до своїх хлопців, йдучи додому, Сальда безпомилково впізнавала їхній свист і вже сиділа на вікні, чекаючи, а потім притьмом кидалася до дверей. Жаль, що відчинити не могла. Коли мій Гена пішов до армії, у нас з Сашком виникла проблема: що робити з Сальдою, коли нам доводилося куди-небудь їхати? Ненадовго, звичайно. Надовго ми тепер нікуди не їздили. Мали путівку в Брюховичі, то через день ночували вдома, щоб Сальда не здичіла, бо її треба було не тільки погодувати, а й порозмовляти з нею.

Іноді я залишала ключ сусідці Марині. Тоді я за Сальду могла бути спокійна. Марина її і до себе в гості могла взяти, щоб киця трохи розважилася. Та іноді бувало й так, що нам таки доводилося залишати Сальду зовсім саму. Бувало, що й на цілих три дні. Це вже була трагедія не тільки для Сальди, а й для нас з Сашком. Та це були найкрайніші випадки, коли не було ніякого виходу. Пісок у кицьки був, я включала радіо, щоб чутно було людські голоси, ставила їй каструльку з водою і тарілку з котлетами. Коли ми поверталися, тарілка була порожня.

– А може вона всі котлети відразу з’їла? – сміялися наші знайомі.

– Не може такого бути, – сердилася я, – котлет багато.

Добре їм сміятися. Нам з Сашком та Сальдою зовсім не до сміху було.

Сальда страшенно не любила, коли ми кудись їхали. Вона знала, вона відчувала, коли ми збиралися в дорогу. А надто та валіза…  О, Сальда її добре знала. Коли я діставала ту валізу з комірчини і починала складати наші речі, Сальда накидалася на неї, як на свого найлютішого ворога, і починала її немилосердно дряпати. І ніякі погрози чи моє заспокійливе слово не могло зупинити мою бідну кицю. Просто вона була у відчаї.

Зате, коли ми поверталися додому, радості її не було меж. Вона ганяла по хаті, як навіжена, з розбігу вистрибуючи на Сашка чи на мене, залишаючи часом сліди від своїх гострих пазурчиків. Та ми вже не мали сили її сварити. Іноді ми заставали в хаті гармидер. Це Сальда, розважаючись чи пустуючи без нас, що-небудь перекинула чи порозкидала. Ми й за те її не сварили. А що сварити? А якби нас так зачинити в хаті на кілька днів?

Сальда прожила у нас майже чотирнадцять років. А потім пішла і вже більше не повернулася. Ми дуже за нею сумували. Мені вона навіть вчувалася: то нібито воду хлепче, то наче стрибне звідкись…

– А може її фонтом продовжує жити у вас, – казали мені.

– Може, – сумно зітхала я. Це мене втішало мало: краще б не фонтом, а сама Сальда жила з нами, щоб я могла її погладити, порозмовляти з нею. Та що поробиш! Таке життя. Мені радили:

– Заведи собі кошеня.

– Не можу. Це зрада. Я не зможу любити інше кошеня так, як любила Сальду.

– Зможеш. Потрохи звикнеш і забудеш її.

– А навіщо забувати? – дивувалася я, і мені ставало ще сумніше. Ото вже ті люди! Все б тільки хотіли забути! І я не заводила іншої кішки. Зі своїм смутком я забігла далеко наперед. Все це буде колись. А поки що Сальда живе у нас, живе і пустує.