СЛЬОЗИ ЗА ЧУЖИМ ЧОЛОВІКОМ

Цього року мені вдалося дістати Гені путівку у табір в Розлучі Турківського району. Цей табір хвалили, але була одна біда: це було досить далеко, і я не могла провідувати Гену. Гена з тим мусив змиритися. Він і змирився. І вже, певно, нікого не чекав. Та тут нагодився Фелікс – приїхав саме до Львова. От я й попросила його, щоб поїхав у Розлуч провідати Гену. Він погодився, бо якось йому вдавалося не розгублюватись навіть у незнайомій місцевості, хоч і був на той час вже зовсім сліпий. Я знала, що автобус до Розлуча йшов тільки раз, а потім десь після обіду вже їхав на Львів. Я чекала повернення  Фелікса, щоб розпитати, як там Гена. Та Фелікса чомусь не було. До пізнього вечора я вперто набирала його телефон, та ніхто мені не відповідав – мати кудись поїхала, а Фелікс чомусь не повернувся. А може, заночував у таборі? Та ні… Чого б це?  І хто б йому дозволив? А може, автобус поламався? Таке у нас буває. Вже й картала себе: ото дурна! Послала сліпого у таку дорогу. Ну то й що, що Фелікс добре орієнтується! Але ж він не бачить!  Вранці я сіла на телефон: видзвонювала, куди тільки могла.

– Так, автобус з Розлуча учора був.

– Ні, ніяких дорожніх пригод не було.

– Ні, ніяких жертв на тій лінії не зафіксовано.

Господи, але ж щось мусило трапитися: Фелікса ж нема.

Я завжди була певна: телефон не просто собі дзвонить: він дзвонить то сумно, то весело, то безнадійно. Цього разу телефон у квартирі по вул.Чернишевського дзвонив тривожно. Вже й обідня пора, а Фелікса нема. Дзвоню у нашу організацію. В голосі сльози:

– Робіть щось, кудись дзвоніть, бо я вже не знаю, у кого питати.

Всі довкола були незворушно спокійні. Господи, які байдужі люди!

– Знайдеться твій Фелікс. Нікуди він не дінеться, – казали мені. А інші піджартовували:

– Може, до котроїсь із своїх коханок поїхав.

– Як вони так можуть? – обурювалась я, повна горя і розпачу. А один чоловік посміхнувся і сказав:

– Вибач мені, що так кажу, але ти таки дурна! Чого плачеш? Робити тобі нічого, тільки за чужими чоловіками плакати?

І я собі уявила, якою жалюгідною я мала виглядати в очах всіх тих людей.

І Фелікс знайшовся. Він зателефонував мені увечері, живісінький і здоровісінький, спокійний і веселий.

– Гена? Та все добре, відпочиває. Довго зі мною не був, бо там саме було якесь змагання… Переживала? За мене? А чого переживати? А я собі згадав, що Чикун зараз має бути вдома. Ну, Чикун, пам’ятаєш? Мій однокласник. Він на Самбірщині живе. То я й поїхав. Ми гарно забавилися.

Ото дурна! Аж соромно. Ще й перед людьми себе на глум виставила.

– Ти б хоч сказав, що збираєшся до Чикуна їхати.

– Та я не знав. Це вже я потім придумав. Я не розумію, чого ти переживала.

І справді: чого переживала?.. І чому він мав мені звітувати, куди збирається поїхати? Якби я була жінка – тоді інша річ, а так… Я сиділа мовчки, безсило опустивши руки. Була знівечена і спустошена. Потім почала приходити до тями. Чого я? Все ж добре: Фелікс повернувся – це головне. Все в порядку. А все інше… Що люди скажуть? Господи, скільки вже ті люди про мене говорили всякого. Ну, нехай ще трохи поговорять.

 

ФАНАТИ

Лячно було мені залишатися без Льоні. Гена, хоч і дорослішав, хоч і багато допомагав мені, був непередбачуваний. З ним було важко. Його захоплення футболом переросло у фанатизм. Фанати ладні були їхати за своєю командою хоч на край світу. І Гена їздив на матчі. Їздив в Москву, в Вільнюс, у Ригу, в Брест, – скрізь, куди тільки вдавалося. Потім довго і захоплено розповідав мені, як Іван Гамалій з львівських «Карпат» кинув своїм вболівальникам цілий оберемок тюльпанів, як з Бреста їх, найменших, футболісти взяли у свій автобус, і хлопці їхали разом зі своїми кумирами, а ті пригощали їх фруктовою водою і ще всякими своїми припасами.

Іноді Гена одягав навіть у такі поїздки вишивану сорочку, щоб всі знали, хто вони… Десь, здається, у Литві, їх, львівських, запросило на свої збори Українське товариство, і тут мій Гена вперше почув про Рух, про українську символіку. Тепер у нас з ним було багато тем для розмов. Я не могла його спинити. Кого завгодно можна було спинити, тільки не мого Гену. Грошей на дорогу я йому не давала. Спершу не давала і ніякого харчу. Та він однаково їхав. Тоді мені жаль стало дитину, що десь голодне тиняється по світах, хоч я його й не посилала. І я стала давати харчі на дорогу. Але грошей таки не давала, бо не мала та й не хотіла заохочувати свого сина до таких мандрів.

Хлопці їхали без квитків. Ні, скількись там квитків вони брали, а решта… Набивалися, як оселедці. І який провідник міг з ними впоратися? А часто й самі провідники були вболівальниками футболу. Я знала, що після матчів бували і бійки.

Скільки я пережила, поки мій Гена нарешті повертався зі своїх мандрівок. На замовлення Гени я навіть пісню про наші «Карпати» написала. І Гена мене з нею записав на плівку. Та пісня так і не стала популярною, бо нікому було її  «розкрутити».

Вперед, у Вищу лігу –

Одні в нас задуми, одна у нас мета.

Хай прапор зелено-білий

Над стадіоном гордим вісником Зліта.

Хай буде дощ,

Хай вдарить грім, –

«Карпати» виграють, наперекір усім.

Команда наша

Завжди готова,

Ану ж бо, хлопці,

Докажіть, що ви зі Львова.

Дружніш, дружніш, фанати!

Ані сердець, ні горла не жалій!

На полі «Карпати»,

І серед них наш славний Ваня Гамалій.

Хай буде дощ,

Хай вдарить грім, –

«Карпати» виграють, наперекір усім.

Команда наша

Завжди готова,

Ану ж бо, хлопці,

Докажіть, що ви зі Львова.

 

В нашій спальні на вікні висіли зелено-білі штори, зелено-білу футболку і шапку хтось Гені пошив. От скільки то грошей можна було заробити на тій футбольній символіці. Та тоді ще наші проворні комерсанти не прокинулися, дрімали собі у затінку, а хлопці з ніг  збивалися, аби щось з того дістати. Зелено-білий прапор я сама попросила знайому пошити і для того принесла в жертву нове простирадло і ще якусь зелену тканину. А зелено-білий шалик – то була мрія мого Гени, бо нікому було такий зв’язати або пошити. Гена діставав програмки матчів, вів переписку з фанатами різних міст  Радянського Союзу, обмінювався з ними тими програмками. А на одній були навіть сфотографовані вони, львівські фанати «Карпат».

Директор кінотеатру «Україна» Алла Шалімовна була відомою серед футболістів фанаткою. По-моєму, у «Карпатах» грав її племінник. Вона найперша знала про результати матчів, коли «Карпати» грали на виїзді. Їй можна було спокійно зателефонувати – і вона щиро ділилася радістю перемоги чи смутком поразки. Я й сама не раз їй дзвонила. Було дивно, але ця жінка вже звикла, що їй всі телефонували, і, здається, це її  навіть тішило. Дзвонила я і на стадіони в інші міста, щоб тут-таки знати рахунок, а не чекати, поки про нього скажуть по радіо чи напишуть в газеті.

Страждала школа, страждала я. Все було принесено на вівтар футболу, на вівтар улюбленої команди – Львівські «Карпати». Бо мій Гена нічим не захоплювався наполовину. Він весь горів. Я собі уявляю, скільки Гена міг би зробити доброго і корисного, якби його енергію вдалося спрямувати в одне русло.

– Перешумує, – казали мені.

– Нехай шумує, але ж вчитися треба. Життя на місці не стоїть. Доки шумуватиме, то щоб пізно не було.

Та Гена вже чітко знав, що добрих оцінок йому в тій школі не поставлять, як би він не старався. І я не могла ту впевненість в ньому похитнути, бо, на жаль, в школі процвітало хабарництво, і те знали всі: і дорослі, і діти. Гена знав, що його дорога – в училище. А от в яке – того ще не знав. І я не знала. Марив машинами. Здалеку, ще не бачачи машину, вгадував її мотор. Та я не мала грошей ні на права, ні на машину. Та мої хлопці це знали і на мене, здається, не розраховували. Розраховувати мали тільки самі на себе. А я… Може й мама з мене була не найгірша, та можливостей і грошей – нуль.

Мусили з тим миритися. Льоня вже знайшов свою стежину в житті. Самостійно знайшов. А про Гену ще треба було подумати. Але, думай – не думай, а без грошей і зв’язків нічого путнього не придумаєш. Так було колись, так, на жаль, є і зараз.

Переживаючи з Геною за наші «Карпати», я непомітно стала і справді щирою вболівальницею футболу, і вже не заради Гени, а для себе слухала матчі між відомими командами, і нашими, і іноземними. Потім казала Гені рахунок, а Гена, здається, трохи з того гордий був: от, мовляв, яка в мене мама. Гена мріяв мене якось і на стадіон з собою взяти, аби я відчула ту атмосферу, аби я прониклася тією стадіонною аурою. Та цей задум здійснити так і не вдалося, бо Гена переважно на футбол йшов у гурті з хлопцями.

Мені здається, що Гені трішечки було жаль, що я не зможу побачити, коли вболівальники на стадіоні роблять «хвилю». Зелено-білі прапори Львівських «Карпат» виповнювали серця вболівальників небувалим піднесенням, а «Карпати» не могли не відчувати тієї жертовної любові своїх фанатів.

Пригадую, якось ми з Геною їхали в таксі.

– Мамо! Іван! – крикнув Гена, аж таксист пригальмував.

– Який Іван? – не зрозуміла я.

– Гамалій! Розумієш? Гамалій!

Я розуміла: по вулиці йшов Генин кумир. Йшов собі, як звичайна смертна людина. Але ж це був Гамалій – і мій Гена аж захлинався від щастя.

– Волосся в нього довге. А як він бігає! Найшвидше!

Забігаючи вперед, скажу, що і зараз, коли моєму Гені вже за тридцять, любов до футболу, до Львівських «Карпат» у нього не минула, а змужніла і зміцніла разом з ним.

Іноді він бере з собою на стадіон і сина свого Юрка, а інколи і дружина Світлана до них долучається – і тоді вони всі разом шаленіють від обурення чи захоплення, тоді над стадіоном і їхні голоси злітають у потужному: «Гол!» Тільки з мене вже з роками стала геть ніяка вболівальниця. Але, коли Гена якось мені розказав про матч збірної України, що проходив на львівському стадіоні, я загорілася, як колись.

– Знаєш, мамо, на кожному місці лежав жовто-синій прапор. І коли над стадіоном замаяли ті прапори, це, скажу тобі, було щось незвичайне, це було дивовижно.

– Добре, сину, добре, що зберіг ти те своє захоплення і проніс через роки вірність нашому футболу, а понад усе  – любов до Львівських «Карпат». Ні, це не дрібниця. Це, якщо хочете, також патріотизм. Але про те ще рано. Це я вже забігла трохи наперед. А поки що в моїй розповіді Гена ще вчиться і фанатіє, додаючи мені клопотів і переживань. А я сварюся з ним, бо треба таки трохи вчитися, а футбол – це діло десяте. Гена також свариться, бо він не поділяє моїх поглядів щодо футболу. Рости, мій сину, рости, моє трудне і добре дитя. Колись і з тебе будуть люди. Але ж то буде колись. А скільки ж то треба матері ще напереживатися: щоб не захворів, щоб не звихнувся, щоб не потрапив у яку халепу, щоб вчився, щоб… Та на те вони і матері, аби переживати. Рости, сину…

 

РІК ВЕЛИКИХ ЗМІН

Цього року на нашу родину чекали великі зміни. Сашко мав іти в перший клас, а Гена збирався іти в СПТУ. І ніяка сила не могла вже його заставити продовжувати навчання в школі, хоч я доклала чимало зусиль, аби його умовити. Нізащо! Він піде в училище, і тільки на автослюсаря. Мушу признатися, що це було не легко, бо на той час автослюсар – це була чи не наймодніша професія. Ми з сусідкою Мариною говорили йому і про холодні бокси, і про складність пошуків роботи після закінчення училища, – все даремно: тільки на автослюсаря. І таки добився свого – влаштувався у те училище. І мала я в перспективі автослюсаря. Я тільки дивувалася, як той майстер, або, як хлопці називали, мастак, дає собі з ними раду, з цілою оравою хлопчисьок, витівників, бешкетників і фантазерів, у котрих з голови ще не вишумів хміль безтурботної юності.

 

От і дочекалася я найменшого свого школярика Сашка. Цього року піде в перший клас. Жаль тільки, що далеко до школи №56, де вчився мій Льоня. Далеко і незручно добиратися, а то я його неодмінно туди віддала б. А так доведеться десь поблизу, у ту ж, де вчився Гена. Чи готовий мій Сашко до школи? Так собі. Букви знає, читає слабенько, а писати й не вчила, аби в школі  не довелося перевчатися: у кожного вчителя свої вимоги. Через те, що у Сашка були в свій час неприємності з ногами, в садочок його не віддавала.

Домашній дитині завжди важче вживатися в колектив. Він все більше до мами звик: скрізь зі мною. Тепер мені навіть дехто заздрить, що у мене такий помічник. А раніше ніхто не міг зрозуміти, для чого я ризикнула родити третю дитину. От і добре, що родила: старші хлопці підростають, а я маю собі втіху. Я розумію, що і Сашко колись виросте, що і він колись жениться і відійде, і залишуся я знову сама. Та це буде колись. А зараз…

Я готувала до школи свого Сашка і хвилювалася, мабуть, більше, ніж він. Трохи ходили на підготовку. Але в мене склалося таке враження, що та підготовка була лише для того, щоб старші і досвідченіші вчителі, роздивившись на дітей та батьків, могли собі сформувати класи: щоб були і діти здібніші, і батьки багатші. А вже молодим вчителям – що залишиться. Досить того, що, коли ми з Сашком прийшли першого вересня до школи, урочисті, з букетом, то раптом виявилося, що Сашкові документи десь загубилися, а всі класи, виявляється, переповнені, і моя бідолашна дитина не знала, куди має стати зі своїм букетом. Нарешті його десь прилаштували. А я, замість того, щоб радіти, стояла з повними очима сліз, бо добре розуміла, що все це означає і що чекає мою дитину.  А ще я зрозуміла, що в цій школі я не можу розраховувати ні на допомогу, ні на співчуття.

Після урочистої лінійки мій Сашко розгубився: вчителька їх до класу веде, а йому хочеться свою сліпу маму провести, аби не блудила у шкільному подвір’ї.

– Іди, Сашуню, іди. Я сама, – сказала я синові.

– А як ти?..

– Не хвилюйся, іди…

Йшла я додому і думала, що діти сліпих батьків також почасти знедолені, бо вже змалку на них лягає якийсь обов’язок. А може це й добре? Може, це привчає їх бути в житті не бур’яном? Може. Не знаю. Але нашим дітям завжди було важче. Моїм – також. Як то буде Сашкові?..

 

Почалися для нас напружені дні: Гена – в училище, а Сашко – в перший клас. Гена якось виховав у собі – не ставлю це собі в заслугу – підпорядкованість режиму дня: лягав своєчасно і прокидався з першого слова. Спершу сідав, а потім вже прокидався. Іноді ще хвилину сидів на своєму ліжку, очманілий, непорозуміло протирав очі, ніяк не міг вийти зі свого сну. Але це тривало коротку мить – і Гена вставав. З Сашком було значно  важче, його треба було добряче-таки будити. Часом було жаль тієї сонної дитини, що мала вже свої обов’язки і мусила вже зранку вставати і топтати своїми малими ногами свою стежину в житті. З документами владналося. Сашка посадили в клас до зовсім ще молодої вчительки, котра, звісно, не дуже була втішена від такого учня. Мама сліпа. Що з неї візьмеш? А треба дитину ще й писати вчити. Може тому, а може з якихось інших причин незлюбила вона мого Сашка якось відразу. І я це дуже швидко зрозуміла. Та й за що було його любити? Непосидько, на уроках крутиться, незібраний, то забуде вдома олівець, то лінійку, то книжку… Словом, ставила вчителька моєму Сашкові по дві, а то й по три двійки мало не щодня. Забув олівець – двійка, забув лінійку – ще одна двійка. Вже я його і сварила, і била, і на вулицю не пускала. А що з того? Отакий він був. І добра дитина, та отакий якийсь розхлябаний. До двійок Сашко дуже швидко звик і перестав на них реагувати. До школи ходив без бажання. Ходив, бо мусив. А от вчительку свою любив. От дива! Любив, виявляється. Але вчителька його не помічала, а якщо помічала, то лише для того, щоб зробити йому якесь зауваження чи запис в щоденнику, або поставити чергову двійку. Про неї взагалі розповідали чудеса – аж вірити не хотілося: то вона хлопчика била головою об парту, то дівчинку указкою по пальцях. Чи била Сашка – не знаю: Сашко б не сказав. Я вирішила з нею поговорити. Незабаром і нагода така трапилася. Сашко вдома не домалював калину, котру вони почали малювати в класі, а вдома мали закінчити. Вчителька на уроці послала Сашка, щоб привів свою маму, тобто мене. Прийшов похнюплений Сашко.

– Мамо, тебе вчителька кличе до школи.

– Що вже накоїв? – вовком накинулася я.

– Нічого не накоїв. Я калину не домалював.

– А чому ж ти не домалював калину?

– Я забув.

– А щоденник навіщо?

– Ми в щоденник не записали.

Я саме лежала. Окрім головного болю, в мене почалися всякі жіночі хвороби, що віщували мені операцію. Про операцію тоді я ще і слухати не хотіла, але почувала себе вкрай кепсько. Та що робити? Встаю, одягаюся і йду із своїм неслухом до школи.

З учителькою розмовляємо в коридорі, спершу з Сашком, а потім без Сашка – я так попросила.

– Ваш Сашко не домалював калину.

– Він буде за це покараний.

– Карати не треба, але, щоб ви знали.

– Вже знаю. Але скажіть, чому у нього не було записано в щоденнику про калину?

– Ну, це не обов’язково. Діти мають пам’ятати домашнє завдання.

Я ще спокійна.

– Але, певно, краще все-таки записувати, особливо таким забудькам, як мій Сашко.

– Дозвольте вже мені знати, що краще.

Я потрохи починала закипати.

– А тепер скажіть мені…

Я говорю тихо – в класах ідуть уроки.

– Скажіть мені, чи не краще було посадити Сашка в класі, аби він домалював ту калину, а для мене зробити запис в щоденнику або зателефонувати? Ви ж знаєте, що я – сліпа і хвора. Поки я зібралася, поки Сашко мене привів, а тепер ще й додому заведе, бо в мене паморочиться голова… Ні, я не скаржуся, я вас розумію, все правильно. Просто часу шкода.

– Я не думала, що вам байдуже, як вчиться ваша дитина. Я думала, вас це хоч трішки цікавить. Я розумію, що ви – інвалід. Нормальна мама заглянула б дитині в зошит – і знала б, а ви…

– Припустимо: я – нормальна мама і заглянула дитині в зошит. Звідки б я мала знати, що ту калину треба домалювати вдома, а не в класі?

– Все. Розмова закінчена. Пробачте, що потурбувала.

– Почекайте, – спинила я розгнівану вчительку, бо розуміла, що такої нагоди більше в мене не буде.

– Скажіть, чи це правда, що ви б’єте дітей?

– Хто вам сказав? Саша?

– Ні, не Саша. Ви ж дітям заборонили розповідати, що робиться в класі. Так це правда?

– Як там я їх б’ю!..

– А чи ви знаєте, що дітей по пальцях не можна бити? Та й взагалі…

– Знаю, вчилася.

– Ну, пробачте, але… Або ви погано вчилися, або вас погано вчили.

На такій негарній ноті ми і попрощалися. Ой, не заздрила я своєму Сашкові. Бідна моя дитина! Що ж, нехай звикає. В житті не все солодкі ласощі – є й гіркий полин. І нам з моєю дитиною судилося скуштувати його сповна. Щось не дуже схожа була Сашкова вчителька на «зорю світову», про котру співалося у популярній тоді пісні…

Я прагнула якось увійти в життя Сашиного класу, тим паче, що батьки придумували для своїх дітей всякі розваги, влаштовували свята з солодким застіллям, випікали всякі смакотелі то на Новий рік, то на 8 Березня, то на закінчення навчального року. Я випікати не бралася, але стояти осторонь також не хотіла, а тому робила, що могла. Залучала і Сашка, і він охоче мені допомагав. Накупивши всяких дрібничок, ми влаштовували для класу безпрограшну лотерею, або я придумувала щось фантастичне, прагнучи заглянути в майбутнє тих дітей, що сьогодні ще сиділи за партами поруч з моїм сином, та колись мали вирости і кимось бути у цьому житті. Дітям це подобалося. І коли планувалося наступне свято, вони просили:

– Нехай Сашкова мама прийде. Вона завжди щось цікаве придумає.

І я приходила. І придумувала. Тільки вчителька залишалася незворушна, і найчастіше, коли я щось дітям розповідала, вона, ніби ненавмисне, виходила з класу. Мені було прикро, але великої трагедії я собі з того не робила. Мене сприймали діти та й батьки – і це було головне.