ЖИТТЯ   І  КАЗКА

Мій Льоня часом любив згадувати той час, коли Сашко був ще зовсім малий. Йому подобалося, коли іноді, як Сашко не хотів спати, я брала його на руки, підходила з ним до вікна, відхиляла штору і казала Сашкові:

– Бачиш? Надворі нічка. Всі сплять. Льоня спить, Гена спить, всі дітки сплять. Тільки ти не спиш.

Говорила тихенько, майже пошепки. Проїхала якась машина, і Сашко казав:

– О, машинка поїхала – машинка ще не спить.

– Машинка поїхала в свій гараж спати, – казала я.

Десь загавкав собака. І Сашко миттю зреагував:

– О, собака гавкає – собака ще не спить.

– То собака свариться, що ти ще досі не спиш. Ходімо спати.

Ми розмовляли зовсім тихенько, і Сашко, вже зовсім сонний, казав:

– Спочатку ми поспем, а потім поїсем, а тоді вже підем гуляти.

– Сашуню, треба казати не поспем, а поспимо, – поправляю я свого невмілого балакуна. І він покірно повторює:

– Спочатку ми поспимо, а потім поїсемо…

І засинає. А вранці прокидається і, якщо я пораюся на кухні, гукає:

– Мамо, вставай мене.

Це означало, що я маю витягнути його з ліжечка. Він і сам це вміє прекрасно робити – вилізти із своєї загороди, та краще, коли його візьме на руки мама. Прилітала ворона і сідала на дерево навпроти нашого вікна. Вона починала голосно каркати.

– Бачиш, – кажу я Сашкові, – твоя ворона прилетіла тебе будити. Вона каже тобі: «Доброго ранку!»

– Доброго ранку, – каже Сашко вороні. – Ой, мамо, а вона у наше вікно дивиться.

– Лети собі, вороно, – кажу я їй, – Сашко вже встав.

І ворона летіла собі геть. А іноді Сашко казав:

– Ні, це не моя ворона. Моя не така. Це якась чужа.

 

Сашко вже підріс. Спершу він попрощався із своїм дитячим візочком, а потім із своїм дитячим ліжечком. І ось моєму Сашкові виповнилося аж п’ять років. Пора було вже його повезти на море. В нашій організації я взяла путівки: для мене – безкоштовно, Гені, як супроводжуючому, – за півціни, а Сашкові за повну вартість. Ми їхали в Крим, в Миколаївку, що поблизу Сімферополя. З Геною мені їхати було добре: він був дуже уважний. Але тепер у нас був ще й Сашко. Це вже складніше. Але все обійшлося.

Приїхали в пансіонат. Переживала я трохи, бо там брали дітей з шести чи семи років, а Сашкові було лише п’ять. Коли нас реєстрували, Гена намагався трохи підняти Сашка, щоб той більшим здавався, та там, звісно, дивилися в документи і нас таки послали до вищої інстанції. Ну, та нас таки прийняли. А що мали робити? Прийшли в свою кімнату. Я почала розкладати речі, а Гена побіг оглядати територію. Сашко попросився з ним, та Гена його не взяв. Щойно Гена зачинив за собою двері, як Сашко кинувся за ним:

– Я з Геною.

Та й побіг. Я й рота не встигла розкрити. Та я неспокою не відчула: дожене Гену – та й Гена мусить його взяти з собою. Куди він дінеться?

А мій Сашко Гену не побачив та й побіг його шукати. І не помітив, як вийшов за межі нашого пансіонату та й пішов собі. А там понад морем тих пансіонатів, як грибів після дощу. Хотів було мій Сашко повернутися назад, та де там! Він ще нічого не встиг запам’ятати. Коли хлопчик зрозумів, що заблудився, то злякався і розплакався. Чергова з якогось пансіонату запитала:

– Чого ти плачеш?

– Я заблудився.

– А де ж ти живеш?

Вона, звичайно, мала на увазі пансіонат, але Сашко і не знав, як називається наш пансіонат, і зрозумів її зовсім по-іншому.

– Я живу у Львові, вулиця Василя Пересади 27/ кв.29.

– Зрозуміло, – посміхнулася жінка, – це з Львівського «Кінескопу».

І привела до мене переляканого Сашка. А Гена все ще десь бігав, оглядав територію. Влетіло потім і Гені, і Сашкові.

– Ну, і відпочину я тут з вами, – сердилася на своїх хлопців.

Та на диво відпочивали ми добре. Ще, правда, мала клопіт, бо Сашко отруївся несвіжими цукерками, якими хтось його пригостив. Але якось ми з того вийшли.

Коли відпочиваєш з дітьми, то таких проблем важко уникнути. Та ще була одна прикрість: Сашко боявся моря, і його ніяк не можна було затягнути у воду. Лише раз чи два якось вдалося його скупнути. Я й сама не дуже спішила у воду: тут було глибоко, а плавати я не вміла. Зате Гені тут був рай: і теніс, і футбол, і змагання всякі, і день Нептуна… В якомусь змаганні Генина команда виборола навіть головний приз – великий пиріг, який нібито спекли у Львові і привезли їм літаком. Діти в те щиро повірили, хоч і були не такі вже й маленькі. Просто всі вони були львівські і починали вже скучати за своїм містом. Словом, найкраще відпочивав, мабуть, Гена.

А мене гнітила думка: як там Льоня. Ця думка не давала мені спокою. Я вже починала шкодувати, що поїхала на море, а Льоню залишила в такий відповідальний для нього час. Льоня залишався з свекрухою. Вже дорослий. Буде нагодований і, я була певна, нічого поганого з ним трапитися не могло, та все-таки… Було б краще, якби і Льоня був з нами.

Та не можна було: Льоня складав екзамени, випускні екзамени на атестат зрілості. Ми написали йому листа, та було мало надії, що він нам відповість: зайнятий. Та й листи сюди доходять, певно, не так швидко. Все-таки не треба було мені їхати. Воно й те правда, що дітей на море повезти треба було, і що нагода така не завжди випадає, коли ти хочеш. Про себе не думалося. Який вже там відпочинок з дітьми? Весь час у напрузі: аби чого не трапилося.

Та несподівано Льоня потішив нас листом. От молодець! Ми тішилися всі тим листом, ніби не бачили нашого Льоню хтозна-скільки.

 

«Ку-ку! Привіт! Добрий день вам, мама,   Саша і Гена!

Одержали Вашого листа 6.06.1984 р. Щось довго він йшов.

У нас все добре. Написав твір на тему: «Розгром» О.Фадєєва. Оцінки поки що не знаю. Здав історію і суспільствознавство. Одержав чотири і чотири (в той час ще була п’ятибальна система оцінювання). В атестат пішли три оцінки, і всі три четвірки. Восьмого червня буду здавати математику (письмово). Думаю, все спишемо.

Їздив додому. Вимив посуд, повитирав порохи, замів підлогу, провітрив кімнату, вилив суп, викинув хліб з каструлі, подивився кіно, позачиняв кватирки, перевірив газ і воду, зачинив двері на два оберти і… Пішов.

Трохи прихворіла баба Зоя, але вже ніби їй трохи краще.

Згадав. Куди ж мені, матусю, засунути твій купальничок, новенький, морський? А? Для чого ж ти його купила? Для того, щоб на стільці забути?

Пропонують мені сорочку, біленьку, на короткий рукав, японську, по ціні відповідно – 25 крб. От не знаю, брати чи не брати?

Тьоті Марині гроші не віддав. Твою пенсію я, мабуть, не одержу, тому що у мене 8-го екзамен. А так все нормально. Середній бал відмінили, так що можна не вчитися і екзамени здавати на трояки.

На твої п’ять карбованців багато не розживешся: купив гарну платівку, пішов у кіно, з’їв морозиво – ось тобі і все.

Історію вчив дві доби. І вдень, і вночі. Батько каже: «Правильно робиш». Та мені від того легше не було. Знаєш, важко пройти курс історії за 9 – 10 класи за дві доби. Та нічого, все о’кей! Живемо! Світить сонечко. От тільки моря бракує. В тому я вам заздрю. Ну, гаразд… Допоки!

Льоня, бабушка

и три оладушка.   6.06.84 р.»

 

Мій син… Якби він знав, як зігрів мою душу своїм листом. Мій майже дорослий син… А ми поки що відпочивали.

 

Тут відпочивали робітники і службовці з заводу «Кінескоп». Спершу до мене приглядалися, а потім все-таки познайомилися (мабуть, з цікавості). І вже в нашій кімнаті зібрався гурт, а я для того гурту варю каву. А їм всім так вже цікаво, як то сліпа жінка каву варить та ще й розливає у шклянки. Під тими поглядами було мені непереливки, та свій екзамен я склала. Кава вдалася смачна і запашна. Один з нашого гурту вийшов зі шклянкою на балкон, побачив свою працівницю і гукає:

– Тамаро, ходи до нас на каву!

«Ще мені тут тільки Тамари бракувало!» – подумала я, та в голос нічого не сказала. Нехай буде ще й Тамара. Хіба мені шкода? Але Тамара чомусь відмовилася – і я зітхнула з полегшенням.

Я дістала замовлення: завтра на забаву зварити молоду картоплю. З часом всі якось забули, що я сліпа, про те пам’ятала тільки я, бо була трохи закомплексована. Нічому більше вже не дивувалися, поводилися зі мною, як звичайно. Навіть дехто в кавалери набивався. Та в мене були надійні охоронці – мої діти.

Після обіду, коли стояла найбільша спека, по пансіонату об’являвся тихий час, бо майже всі відпочивали тут з дітьми. Та в таку спеку і робити більше нічого було. Ми всі вкладалися в ліжка і включали вентилятор, правильніше б сказати, таке собі електровіяло. Сашко ніяк не хотів лягати.

– Ти лягай, – просила я. – Не хочеш спати, то й не спи. Просто собі полежиш.

– Добре, – погоджувався Сашко. – Ви спіть, а я буду вас сторожити.

Але наш «сторож» засинав найскорше, і ми з Геною тихенько собі сміялися. А згодом і самі засинали під рівномірне муркотіння нашого вентилятора, що був зроблений у подобі якоїсь чотириногої звірини, на голові якої оберталися гумові лопасті. Ми засинали. А десь поруч, зовсім близько, була казка. В кімнату долинав плескіт хвиль – і це мені найбільше тут подобалося. Вдень ще не дуже, а вночі, коли все затихало, море шуміло голосно і заклично, аж хотілося встати і піти до нього. Може б я не раз так і зробила, якби не була сліпа. А море шуміло, плюскотіло хвилею, ніби хотіло, конче хотіло щось мені розповісти, в чомусь мене переконати. Даремно старалося. Казка була поруч, а я вже давно нічого не писала. І навіть тут, у тихі і в штормові ночі, коли море вихлюпувалось з берегів і заливало наш невеличкий пляж, не написався жоден вірш. Я вже думала, що й не напишеться ніколи. Виявляється, що я помилялася.

 

 

 

ВИБІР

Мій Льоня ріс хлопцем емоційним, в міру розумним, з художнім ухилом, але не малював, мабуть, тому, що йому бракувало часу. Ходив на фехтування, навіть їздив на якісь змагання, цікавився іншими видами спорту, але ніколи не був грубим, задирикуватим, схильним до бійки. Я переживала, аби він міг при потребі себе захистити, хоча теоретично він багато чого знав. Але, мабуть, я переживала даремно. Син мій ріс нормальним хлопцем. І, мабуть, все-таки це неправда, що, коли вихованням хлопця займаються жінки, то він ніби в чомусь ущемлений і йому бракує чоловічого гарту. Але такого фортеля я від свого Льоні не чекала.

На останньому році навчання, прийшовши якось зі школи, Льоня захоплено розповідав, що до них в клас приходив підполковник і агітував їх вступати у СВВАУЛ – Саратовське вище авіаційне училище льотчиків.

– Мамо, він так розказував. Там так цікаво. Ми з Тітовим вирішили вступати.

– Ви обидва подуріли.

– Ні, мамо, не подуріли. Ти просто не уявляєш, як це цікаво.

– Уявляю. Я собі уявляю, чого вам нарозказував той підполковник. Але, Льоня, розказувати можна багато чого. А ти впевнений, що хочеш бути льотчиком?

– Вертольотчиком, мамо, це училище випускає вертольотчиків. Це дуже цікаво.

Льоня, якщо вже захоплювався, то до самозабуття.

– Але ви з Сергієм ніколи тим не захоплювалися, ніколи про таке не мріяли.

– Ну то й що! Ми вирішили – і це однозначно.

– А батьки Сергія що кажуть?

– По-моєму, вони сприйняли це нормально.

Боже мій, а як мала це прийняти я?.. В ті роки ще був Афган, ще плакали матері над цинковими трунами, ще гинули там наші хлопці, найкращі, найздоровіші, цвіт від цвіту… Ні, не має бути прощі тим, хто кинув наших дітей у вир того пекла. Не має бути їм прощі ні від Бога, ні від людей… А тут два молодесеньких хлопці, мій Льоня і Сергій Тітов, хлопці, що все-таки сяк-так, якщо не сказати добре, володіють англійською мовою, закінчують вертольотне училище. Куди їх? Ну, ясна річ, куди… Господи, що ж мені робити? Я вже й так мліла, що заберуть мою дитину до армії і, оскільки ця школа спеціалізувалася на військово-технічному перекладі… Я розумію, у страха очі великі, але цей страх не був безпідставний. Чи благати мені сина, аби відмовився від цієї ідеї? Добре, припустимо, я його відмовлю. А далі що? Що можу дати я своїй дитині на заміну? Куди я зможу забезпечити йому вступ? До якого вузу? А це ж його майбутнє. Нарікатиме потім на матір, що не дала йому в житті обрати свою дорогу. Ну, як мені вчинити? Якби був чоловік, то порадилися б обоє, а так… По телефону… Він, звичайно, також переживав за своїх дітей. Він колись носив їх на руках, знав, скільки в них шапочок і сорочечок… Та це було колись… А зараз він був далеко, інші клопоти обсідали його голову… Що ж мені робити?.. Дзвоню до Тітової. Нона Аркадіївна спокійна.

– По-моєму, все нормально, – сказала вона, – нормальна чоловіча професія. Нехай літають хлопці. А поки ще вони закінчать училище, то, може, із Афганом все закінчиться.

А Льоня вже загорівся:

– Ти тільки уяви собі: ми з Сергійком летимо. Один з нас – штурман…

Хлопці захоплено перемовлялися по телефону, будували всякі плани. А я дражнила  Льоню частівкою з якогось фільму.

Канареечка

Петь не лениться.

А над деревнею

Висит мельница.

А в той мельнице

Сидят молодчики,

Прозываются

Вертолетчики.

Льоня не ображався. Все. Засіла ця ідея у хлопця в голові і не вдасться вже мені його зупинити. А головне: я не знала, чи треба зупиняти…

 

Льоня готувався до випускного вечора. Треба було все продумати. Великих достатків у мене не було, але хотілося, щоб мій син виглядав, якщо не найкраще, то пристойно. А треба вам знати, що у мене хлопці всі красені. І не тому, що я – їх мати.

Всі це вже давно визнали. Купили костюм, і мій Льоня спокійно міг йти на свій випускний вечір. У школі збирали з кожного учня по 50 карбованців. Нічого не поробиш: випускний – раз у житті. Щойно Льоня здав гроші, як мені подзвонила класна керівничка Ірина Ярославівна. Вона конче хотіла прийти до мене додому. Причину своїх відвідин по телефону казати не хотіла. Я захвилювалася: у Льоні ж все гаразд і з навчанням, і з поведінкою. Що ж могло трапитися? Майорівка – світ не близький. Чому вчителька хоче приїхати аж на Майорівку, у цей віддалений куточок міста? Чекала вчительку, хвилювалася. А причина була зовсім проста.

– Батьківський комітет вирішив, – сказала Ірина Ярославівна, – не брати з вас грошей на випускний вечір.

– Що ви, Ірино Ярославівно! Я в стані дати дитині ці гроші.

– Я розумію. Але батьківський комітет вирішив не брати з вас, з близнюків, і ще є хлопчик, котрого виховує сам батько – з нього також. Я у Льоні гроші взяла, аби він не почував себе незручно перед товаришами, але я вас благаю: візьміть ці гроші.

Я пробувала протестувати, але з того нічого не вийшло. І річ була зовсім не в грошах. Мене вразила та делікатність, з якою повелася вчителька. Щоб не ставити мого сина у незручне становище, вона взяла у нього гроші, щоб особисто принести мені їх на Майорівку. Одне слово – педагоги.

 

На випускний ми пішли з свекрухою. Але довго там не були, бо Зоя Василівна боялася, що вже зовсім темно і що їй буде важко добиратися додому з чужого району. І не знали ми, що тут організація була на вищому рівні: всю ніч курсував транспорт, розвозячи бажаючих по домівках.

На урочистій частині найцікавішим було те, що звідкись раптом опустився пакет, а в ньому – фотографії теперішніх випускників, зроблені на святі букваря в першому класі. Це ж треба! Мінялися директори, мінялися класні керівники, а фотографії збереглися. А головне, діти навіть не підозрювали про існування тих фотографій.

Над головами випускників маяли крильми паперові лебеді. Кожен випускник, прощаюсь зі школою, брав свого лебедя і йшов з ним в життя. Вони бавилися до самого ранку, щоб зустріти свій перший схід сонця уже не учнями. Виріс мій син.

А там десь у Києві жив батько. Що також любив його, але не міг бути з нами, бо жив зовсім іншим, далеким від нас життям.

 

Вибір було зроблено – і Льоня з Сергієм збиралися в Саратов. Пройшли всі комісії, які було треба, і мої надії, що, може, десь забракують мого Льоню, не виправдались. Це і тішило, і смутило. Тішило, що маю міцного і здорового хлопця, і смутило…

Та ви вже знаєте, чому смутило. Не хотіла я, ніяк не хотіла, щоб мій син був військовим. А ще ж там, у Саратові, хлопці мали здавати екзамени, а ще там мали бути якісь специфічні випробування. І мами там не буде, і нікого з близьких. Ідуть хлопці в життя, самостійно ідуть, надіючись тільки самі на себе. Добре, що хоч їх двоє – все-таки якось затишніше, коли поряд твій товариш.

 

Я ЧЕКАЮ ЛИСТІВ З ДОРІГ

З висоти літ своїх перечитую листи своїх синів, що з часом не перестали бути цікавими і емоційними. Листи від Гени, з армії, і від Льоні. Від Гени – скупіші, коротші, і від Льоні – емоційні і щиріші. Це вже залежало від характеру моїх хлопців. Гена завжди був суворіший, стриманий на пестощі. Може тому, що змалку ріс без батька.

Льоня ж у листах завжди залишався старшим сином і братом. Іноді в його листах був гумор, іноді ті листи були серйозні, та завжди в них було щось легке і світле. Іноді  в тих листах проступало щось зовсім дитинне, а іноді він був надміру дорослим, не по літах.

Перечитую листи своїх синів… Картаю себе, що не часто їм писала. Іноді просто нікому було, а іноді за своїми  хворобами та негараздами… Та що вже тепер?.. І все-таки мої сини любили мене, мої діти. Писали щиро і непідкупно. Тільки ніколи не скаржились, щоб мати не переживала.

Тільки від Сашка не маю листів. І слава Богу, що не маю. Сашко від мене нікуди не їхав. А якщо їхав, то зі мною, і то не надовго. Тому й листів від нього не маю. А над листами від своїх старших синів і поплачу, і посміюся, і згадаю, як мліла за ними, коли були вони на відстані. А Льоня й досі у світах, шукає собі труднощів, шукає життя, нелегкого і цікавого. Та про те – колись… А зараз… Гена і Сашко ще вдома. Гена вчиться і фанатіє потихеньку з своїм футболом, а Льоня… Вирушив у той широкий світ, щоб топтати ще не зміцнілими ногами свою стежину у цьому житті. І неправду каже дехто, що, коли хлопчика виховують жінки, то він нібито має якісь комплекси. Ніяких комплексів мій Льоня не мав, а обрав собі мужню чоловічу професію, тільки я не знала, чи мала з того радіти, бо мені б хотілося, аби та професія була спокійніша і щоб жив мій син десь ближче від мене. Отепер я на всю повноту відчула, що таке хлопці. Будуть десь вони в тому широкому світі, а ти, мати, прибивай їхні дороги своїми слізьми, щоб не курилися, та чекай в гості. Була б донька. Ну, хоч одненька. Та не судилося. Що вже тепер?.. Чекай, мати… Сина чи листа.

Я часто думала, чому в українських народних піснях біля слова «мати» завжди стоїть слово «стара». Особливо ж, коли виряджає сина в похід. Певно, що від горя старіє мати. Ні, слава Богу, горя у мене не було, та смуток був, в’ялив він мою душу, бо десь мій син, моя люба дитина, на чужині, між чужими людьми, здає екзамени на мужність, а я не знала, чого я хотіла: щоб склав мій син ті екзамени чи ні. Та він сам обрав свою дорогу, і я не мала права йому перечити чи зупинити його, бо не знала, що можу йому дати в заміну.

Чекала звістки від Льоні. І нарешті лист: все гаразд. Обидва хлопці прийняті  в СВВАУЛ. Ще б пак! Яка школа їх готувала! А які хлопці! А я й далі не знала, чи тішитися, чи плакати. Але, коли радіє мій син, то мушу радіти і я. А все-таки… Сльози… Чекай тепер, мати, листів з далеких доріг. Чекатиму. Чекатиму та й журитимусь: як там моя дитина, мій син?.. Він ніколи не напише, коли йому зле. Такий вже він, мій Льоня. Коли то ще до матері приїде?.. Чи не забуде дім свій?.. Ні, не забуде. Певна, що не забуде. Листи написані російською мовою. Подаватиму в перекладі. Хоча від перекладу вони щось і втрачають. Воно і не дивно: до четвертого класу ріс в російськомовній сім’ї. Ходив у російськомовний садок. Може офіційно той садок і не був російськомовний, але вихователі розмовляли російською. Потім була російська школа, а тепер-от Саратов. Російськомовне оточення, армія. Мій вплив у тому, що знає українську мову, аби тільки не забув на відстані. Та спілкуватися йому легше російською. Що ж, такі реалії. Так вже є… Всі листи не збереглися. Декотрі брала читати баба Зоя, то вони там і лишилися. А декотрі писалися їй, і вона читала мені їх по телефону. Вони не збереглися. А серед тих листів були і дуже цікаві, я пам’ятаю.

Листи моїх синів… Це ж ціла повість про їхнє життя. І про моє. Перечитую ті листи тепер. Мені здається, тепер я їх розумію ще більше, розумію те, чого вони й не писали. Іноді картаю себе, що, може, чогось не зробила, що могла зробити. Але знаю й те, що не дуже щось і могла, бо, окрім безгрошів’я, я була вже вкрай хвора.

Діти мої, ви снилися мені ночами. Я так хотіла вас обняти, та ви були так далеко від мене.

Пригадую один такий сон… Іду я нібито до Льоні. Не бачу, але йду. Сама. Зустрічає мене якась дівчина і питає:

– Вам куди?

– До сина, до Льоні. Тут вони десь в казармі. Сплять.

І та дівчина нібито провела мене в казарму. Ніч. В казармі сплять хлопці. Я чула їхнє дихання. Я так чітко його чула. Я відчувала сперте повітря казарми.

– Котрий ваш син? – тихо спитала дівчина. А я не знала, як їй пояснити, котрий мій Льоня.

– Тоді я вам нічим не можу допомогти, – сказала та дівчина, і ми вийшли з казарми.

І досі сльози навертаються на очі, коли згадую той сон. Я була біля свого сина і не могла його серед хлопців розпізнати, бо я – сліпа. Це сон, я розумію. Та тоді, прокинувшись, я гірко плакала. Ну чому я сліпа навіть уві сні? А може, моїй дитині там кепсько? Може. Але того я знати не буду, бо Льоня і не розкаже, і не напише про свої негаразди. Бо він такий.

І ще одне: мій Льоня, як і я між іншим, часто не ставить дати на своїх листах. Тому хронологія листів може бути порушена, та, думаю, це суттєвого значення не має. Головне – самі листи. Це як повість про курсантське життя мого сина. Я не змогла б про нього розказати краще, ніж розповідають його листи, листи з далеких доріг, котрих я завжди так чекала, над котрими плакала і, чого вже там критися, котрі й зараз зволожують очі і наповнюють серце щемом. Листи з далеких доріг…

 

Повертайся, синку, додому. Стужився за тобою твій білий лебідь. Стужилася рідна хата і я, твоя мати. Не докличуся тебе, не догукаюся. Де ти, мій хлопчику? Ой, далеко. Аж на тій Волзі, про котру стільки пісень співано. Але прийде час – і ти повернешся додому, у свій Львів. Вірю, що повернешся. А поки що… Листи,  листи…