В ЦЕХУ

Я спішила на роботу, у свій щітковий цех. І чому воно часом так буває, що ідеш – немов на крилах летиш: і втоми ніби й не було, і хода ніби пружніша, і серце в грудях ледь не вискочить… Чого б це? Ви не знаєте? І я не знаю. А може й знаю… Та не скажу. Навіть сама собі не скажу. А втім…  Вчора в гуртожиток заходив Фелікс. Він у Львові. Зайшов у нашу кімнату, посидів – та й пішов  собі. Ніби й нічого не сталося. А що, власне, мало статися? Зайшла людина до своїх шкільних друзів. Але я не можу себе одурити. Когось – можу, а себе – ні. Він зайшов до мене. Я впевнена, що це так. А втім… Я не маю жодних підстав стверджувати, я не маю ніякого доказу, ну хоча б найменшого. Ні, так можна збожеволіти. І я вже, здається, божеволію, потрохи, потихеньку.

Відчиняю двері в цех. Він ніби аж посвітлішав, хоча я не бачу світла і не знаю, що воно таке. Котрийсь з робітників хапає мене за плечі. Я випручалася, дала «комусь» лункого ляпаса, але не сердитого, а скорше веселого. Сідаю на своє робоче місце. Починаю набирати «стальну» щітку – це найважча робота для нас, молодих дівчат. Руки ще ніжні, до роботи не привчені, фізичною роботою не затовчені. Дріт іржавий, нерівний, стирчить у різні боки гострими кінцями. А з нього треба набирати щітку. Мої щітки ще й досі іноді бракують, бо вони в крові. А вранці я ще й досі не можу застебнути гудзики – болять сколені пальці, порозпухали. Ще ніяк не звикнуть.

Пригадую, якось нарвав мені палець, а ще другий нарив був збоку біля долоні. І як ти робитимеш? Пішла до лікаря. А лікар свою справу знав: розрізав, почистив, дав лікарняний на кілька днів. А там – знову в цех. Шкірка на ранках молоденька, а ти її знову тим колючим дротом. Словом, весело. Терпіла. А що було робити?

– Нічого, – заспокоювали старші, – це так лише спершу. А потім шкіра звикне, затовчеться – і наривати не буде. Звикайте, дівчата. Мами тут нема – жаліти нікому. Знаємо, що нікому. Звикаємо. Тільки коли нарешті вже та шкіра «затовчеться»? Та добре, що робота була. Хоч яка. Бо ми добре розуміли, що без роботи нам ні на що буде жити.

Пенсії тоді просто так не давали навіть інвалідам. Її ще треба було заробити. От ми й заробляли свою мізерну пенсію. Бо пенсія нараховувалась від заробітків. А які тут заробітки? Та все ж добре, що робота є. Взагалі з роботою у нас сутужно. Паркетна щітка і замітачі вважалися кращою роботою. Але нам з того мало що перепадало. У старших робітників були вже налагоджені свої зв’язки. А ми переважно тягнули «стальну» щітку, котра набиралася з металевого дроту. Це була найважча робота, і вважалося, що ми, молоді, маємо найперше навчитися саме того ремесла. А ми що? А що ми? Нічого. Працювали і навіть не пробували щось казати. А якби спробували? Ого! Я собі уявляю, щоб то було. Тут би вже дісталося і нам, і молоді взагалі, і нашій школі, що такими нас виховала, і ще не знаю кому. У нас народ гостроязикий і вміє відстоювати своє. А ми ще того не навчилися. Ні вже! Ми мовчали і працювали собі, бо більше нам іти було нікуди. Такий наш льос. І перспектив ніяких. Та ми про те не думали і тим не журилися.

До нас підходить Славко Чічкевич – чоловік років сорока, а може й більше мав він тих років. А хто б йому їх рахував? Не ми ж з Марійкою. Зупинився біля нас, дивиться на матеріал, з якого ми з Марійкою набираємо «стальну». Дивиться, зітхає.

– Ой, бідацтво, – тихо каже пан Славко, жаліючи нас.

– Почекайте, я зараз.

І він забирає наш ящик з матеріалом і по недовгім часі приносить нам інший. Дріт рівний, гладенький – аж сам до рук проситься. Ми з Марійкою повеселішали, посміхаємося, дякуємо.

– Тихо будьте, – застерігає нас пан Славко і йде собі до своєї роботи. А нам з Марійкою так якось гарно стає. І не тільки тому, що матеріал кращий. Гарно стає від людської доброти.

Та сьогодні мені якось легко працюється, і робота скорше робиться, і час швидко летить. Ось вже і одинадцята. В цей час у нас виробнича гімнастика. Це обов’язково. Включається радіо і – «Начинаем производственную гимнастику». І хто таке придумав! Кругом – бруд, сморід, пилюка, тіснява, а тут: «Дышите глубже». А щоб вам!.. Начальник цеху невсипно слідкує, щоб всі виконували відповідні вправи. Але ми маємо Тараса, а Тарас свою справу добре знає. І радіо раптом «замикає» саме на виробничій гімнастиці. Та сьогодні він щось забігався, і радіо «не замкнуло»:

– Начинаем производственную гимнастику.

Зусібіч лунають докірливі голоси:

– Тарас! Ти що!

– Ой, пробачте, – вибачається Тарас. Та сьогодні ми вже мусимо виконувати вправи, бо начальник вже стоїть в цеху і посміхається, дивлячись на Тараса.

Всі щітки набрано по два ряди. Тепер треба віддавати на обрізку. Хлопці-обрізчики набирають щітки у фартух і несуть обрізувати, потім приносять назад. Але ще, поки вони візьмуть, треба добре накричатися.

– Обрізати!

– Обрізати! Обрізати!

Гукають з усіх боків. Хлопці забігалися. Чуби мокрі. Робітники сердяться, бо це затримує роботу. До нас, молодих дівчат, навмисно довго не підходять, щоб ми трохи «попищали». Ми сердимося, нам ледве не до плачу. А що зробиш?

Ось вже і обід. Сьогодні я обідати не йду. Всі думають, що я хочу побільше роботи зробити. Трохи так, а трохи й не так. Просто у мене нема грошей. Вдома сякі-такі продукти є, а от взяти з собою нічого.

Підходить Тарас. Він починає годувати мене солодкою динею. У мене руки брудні, тому він чистить диню і дає мені кусати. Я спершу відбрикуюсь, а потім їм…  І не знає Тарас, що диню я їм вперше, бо заробіток мій такий мізерний, що я не можу дозволити собі таку розкіш… Диня смачна. Тарас жартуючи витирає мені хусточкою губи. Я ніяковію. Мені незручно, лице пашить, але я сміюся, роблю вигляд, що мені байдуже.

Приходить Фелікс. Таки прийшов! Він губиться в цеху. Йому допомагають знайти мене. Він стоїть біля мене і про щось розповідає. Те «щось» таке далеке і ніяке, що я його майже не слухаю. Але мені добре, що він тут. Нарешті Фелікс питає:

– В університет не думаєш?

– В університет? Поки що ні.

Я знітилася. І що за день такий! Цілий день мушу червоніти.

– Хоча тепер мало толку з цієї освіти: сліпому вчителеві роботу тяжко знайти. Але вчитися тобі треба.

І чого це він говорить зі мною, як з маленькою? Вчитися! Мені й самій прикро, що я не вчуся. Розмова пуста, беззмістовна, ніяка… Фелікс іде так само несподівано, як і прийшов. Стає сумно. Хочеться плакати. В цеху гамірно. Люди працюють, розмовляють, жартують. Іноді затівають якусь гру, скрашуючи свою одноманітну роботу, як-от зараз.

– Базар! Давайте базар! Ти що продаєш? – це до мене.

– Я?.. Нічого.

– Та ні! Ну, нібито! Добре. Ти продаєш фарби. За командою будеш гукати: «Фарба, біла, чорна!»

– І що?

– І нічого. Базар такий. Розумієш?

Я нічого не розумію, але коли пролунала команда, несміливо вигукую:

– Фарба, біла, чорна!

Та мій скромний голосок заглушив суцільний гамір. Лише подекуди можна було вирізнити окремі голоси.

– Замітачі! Замітачі!

– Перець! Синька!

– Амоняк! Амоняк!

Я засміялася. А хто б, скажіть, не засміявся? В цеху стояв такий шарварок, що незабаром прибігли з бухгалтерії.

– Чи ви тут геть чисто повар’ювали? Та замовкніть! Через ваш базар працювати неможливо!

Всі сміються і на короткий час замовкають. Але не надовго. Певно, день такий сьогодні, чи настрій у людей такий видався. Надходить нова пропозиція:

– Давайте, хто що вміє.

Кожен обирає пісню, котру він за командою почне співати. Кожен свою, хто що вміє. Боже мій, що тут почалося! Кожен щось співав і щонайголосніше. Але незабаром одні замовкали, бо не могли у загальному гаморі співати свою пісню, а інші, як-от я, просто-таки гинули зо сміху. Під кінець залишився сам Юра Білущенко. Він голосно і чисто, перевершуючи всіх, співав:

Меж высоких хлебов затерялося

Небогатое наше село.

Горе горькое по свету шлялося

И нечаянно к нам забрело…

Юру ніхто і ніщо не могло збити. Але знову прибігли з бухгалтерії:

– Чи ви подуріли сьогодні? Та вже припиніть цей шарварок!

Всі знову регочуть, і посланець, плюнувши спересердя, йде геть.

На душі мені трохи відлягло. Смуток розвіявся чи, може, заховався. Люди самі себе розважали. Руки працюють, а язики мелять всяке: часом розумне, а часом дурне. Зараз притихли. Кожен кут або стіл чи група розмовляє про своє. Частина робітників дослухається до Івана Сковорона, що був майстром батярських анекдотів. В його анекдотах переважно фігурували ті ж самі персонажі – Іван і Ксенька. І розповідав він їх зі смаком.

Ми, дівчата, намагаємось не слухати, та все-таки червоніємо. От чоловік! Позаздриш такому. Сліпий, лише з одною ногою (другу йому відірвало, невідомо, при яких обставинах), з милицями і з палкою, добирається він двома трамваями на роботу. Піднімається гвинтовими сходами на другий поверх, а потім цілий день працює та ще й баляндраси править – людей веселить.

А іноді не ліньки йому на милицях обійти увесь цех, щоб кожну молоду дівчину привітати зі святом «Ганки» чи «Варки» і одягнути їй на палець дротяну обручку, аби вона скорше вийшла заміж. Я й сама дістала від Івана Андрійовича таку дротяну обручку і вже не знаю, чи вона допомогла мені вийти заміж.

– Поздоровляю тебе з Ганкою, – урочисто казав Іван Андрійович і одягав на палець дівчині свою дротяну обручку.

– Я – старий чарівник, – казав. – Бережи цю обручку – і ти скоро вийдеш заміж. Тоді й поставиш мені пляшку. Але щоб поставила.

Ми відпекувалися від нього, як могли, але ображати старшого чоловіка якось не випадало. А ще Сковорон вмів «замовляти» зуби, якщо в когось боліли. В такому випадку треба було повторювати за ним його «замовляння».

– Зуби мої зуби! Дорогі мої зуби! Як не хочете їсти хліба, то їжте…                                                                           А далі вже йшло таке слово, від якого цех вибухав реготом.

Всі його називали дуже поважно – Іван Андрійович. Але чоловіки неофіційно всяко могли називати – це дозволялося. Анекдоти Сковорон скорше за все сам придумував, бо де ж би він їх стільки назбирував! І кожного разу свіжі. О, знову регіт. Чоловіки смакують «сальні» шматочки, а жінки плюються, ганьблять Сковорона – «старого мацьорника», але теж сміються.

Та ось Юрій Данилів відвертається від анекдотистів і переносить свою увагу на мене.

– Танічка, давай щось заспіваємо.

Я завмираю. Я в нього майже закохана. Правильніше б сказати, я обожнюю його за прекрасний голос. А співати з ним – це справжня насолода. Я вся напнута, як тятива. І він починає, а я підхоплюю.

За вікном жовте листя кружляє,

Йдуть холодні осінні дощі.

Хай ніколи ніхто не узнає,

Що за тугу тамую в душі.

Ті, що сидять поблизу, замовкають, слухають нас. Ми тужимо, кожен, очевидно, за своє.У Юрка, мабуть, те щось відболіло, а в мене ще ні. А може й у нього… Всяко в житті буває. Бо хіба ж може людина так співати, коли в неї не болить?

Лети, моя думо,

В вечірню годину,

Далеко-далеко звідсіль.

Лети, моя думо,

Аж в тую хатину,

Де слухав я казку топіль.

Жила в тій хатині

Дівчина кохана.

Якщо ще живе, поклонись.

І скажеш їй слово

Болюче, як рана,

Що я вже не той, що колись.

Що гасне мій погляд

І тихне мій голос,

А скиби зорали чоло…

– Юрку, слухай, що той мацьорник розказує.

І Юрко Григорович облишив пісню і повернувся до свого гурту. А я ще довго витала в тій пісні, забувши про цех, про роботу, про сколені пальці. Жила в мені тільки велика людська туга, жив тільки біль, тільки смуток і краса слів і мотиву. І я собі подумала: що б там не було, а я мушу навчитися тієї пісні у Юрка Григоровича. Умолю, ублагаю його, аби навчив мене.

А в гурті старших робітників точилися свої розмови.

– Іване, а розкажи, де ти ногу загубив? – питає у Сковорона Броніслава Обух, котру статечні чоловіки, а за ними й ми, молодші, називають тільки пані Броня. Хіба Юрко Данилів може собі дозволити назвати її «Бронцю», бо вони собі куми.

Питання про ногу, хоч і не дуже делікатне, але воно задається не вперше і до того вже всі звикли. А Сковорону що? Аби баляндраси правити. Аби тема була. Ніхто його відповіді всерйоз не сприймає, бо він говорить, аби говорити. І всі вже наперед знають,   що він казатиме.

– Та я, розумієте, пані Броню, танкістом був.

– Ого!

– Та ти що! – вдавано дивуються чи захоплюються його колеги.

– А ви що думали! Та я на танку пер, як холєра. Так і без ноги зостався – і навіть не помітив. Так би й до Берліна дійшов, якби не той прикрий випадок з ногою.

Всі регочуть, бо добре знають, що не був Сковорон ніяким танкістом.

– Щось ти, Андрійовичу, трохи брешеш. Чи тобі так не здається? – зауважує хтось.

– Хто? Я брешу? Та хай мені ніколи нога не виросте! От розказуй їм, а вони не вірять! А  я ж вас, таку вашу… На танку захищав.

Всі сміються, а пані Броня дуже інтонаційно каже:

– А шляк би тебе трафив, старий мацьорнику!

– Фе, пані Броню, від вас я такого не сподівався. От Юрко – то друга справа. Від нього всього можна чекати. А ви, така статечна кобіта…

– А що я такого сказала? Чи ти не мацьорник?

– Що мацьорник – то правда, а що старий – то брехня.

– Чекай, Андрійовичу, можна серйозне питання? – дуже поважно озивається Юрко Григорович.

– Я, Юрцю, тільки на серйозні питання і відповідаю. Бо я – чоловік дуже серйозний. Танкіст, розумієш, а може й був би Герой Радянського Союзу, якби не та нога. А то ж стидно такого і людям показати: сліпий, кривий – і герой. Тому й не дали героя. Другий би добивався, щось доказував, а я ж розумію. Та що про те казати? Я слухаю, Юрцю. Що ти хотів запитати?

– А чого ти собі протеза не зробиш? Роблять же.

– І не зроблю. А нащо мені той протез? Мені і так не зле. А з протезом, розумієш, одні тільки незручності. Ну, приміром, важити я буду більше. А нащо мені таке? А от слухайте, що я вам розкажу. Пішли ми якось з хлопцями за яблуками. Ну, в чужий садок пішли.

– Чекай, Андрійовичу. Уточнення зроби. Це було після того, як ти на танку воював чи до того?

– То було вже після побєди, розуміється, і я вже скакав на одній нозі.

– Бо ти так сказав – хлопці. Та вже тоді мусив добрим мацьорником бути.

– Що був, то так, то правда. А дівки які тоді були! Не те, що тепер. А до інвалідів як ставилися! Не те, що нині. Розумієш, танкіст, герой!

– Скажи, Андрійовичу, а Ксеньку ти вже знав?

– Знав! Як не знав! Там таке гусятко було… Ой, гунцвоти, не нагадуйте мені за Ксеньку, бо не всиджу – бий мене сила Божа, не всиджу!

– Ну-ну, Андрійовичу, не збивайся з курсу. Так що там з тими яблуками було?

– Та, розумієш, чоловіче, хлопці трясуть, а я збираю. Внизу штанку зав’язав – та в штанку, та в штанку! Доки вони трясли, то я вже повну штанку назбирав.

Всі регочуть, аж заходяться.

– А багато влізло?

– Е, та влізло. Тоді штани широкі носили.

– То, певно, були галіфе.

– Так-так, галіфе. От набрав я повну штанку яблук – аж тут, розумієте, пес. І де він в гаспида взявся? Не було ж пса! Всі давай тікати. І яблук тих відреклися, чоловіче.

– А тебе покинули, бідного каліку? – у голосі Броні непідробне співчуття.

– Пані Броню, прошу мене не ображати. Я не каліка, я…

– Ну-ну, Андрійовичу. Ми те знаємо. То пані Броня ненавмисне. Вона, розумієш, запереживала, що ті гунцвоти тебе покинули. То не пожер тебе той пес?

– Та де там, чоловіче! Пес сам мене злякався, бо він такого ще зроду не видів. Розумієш, на милицях, з палкою, а внизу ще…

Тут зчинився такий регіт, що заглушив розповідача.

– Як зібралися ми на своєму місці, то ні в кого ані яблучка не було. А я, чоловіче, як розв’язав штанку… А ти мені кажеш – протез!

Ми, молоді, не розуміли, як можна з такого лиха сміятися. Лише потім, краще збагнувши характер того чоловіка, ми зрозуміли: так йому легше. Так він захищається від своєї біди, від своєї долі, що так тяжко скривдила його, забравши очі та ще й ногу.

А в старших тим часом продовжувалися спогади, котрі згодом перейшли у своєрідну виставу. Кожен мав у тій виставі свою роль, котру добре вивчив з роками. Вони згадували, як їздили на даху поїздів за товаром, як потім продавали той товар на базарі, як їх розганяла міліція… Багато чого згадували, сміялися, а нас, молодих, проймав жах. Як? Сліпі – на даху поїзда? Базар, міліція… Такого наслухаєшся, то будь-яка робота і справді видасться святом. Ну, якщо й не святом, то найвищим благом. А серед старших вже починався спектакль.

– Ану, Андрійовичу, розкажи, як ти жебрав.

– Та що там розказувати? Було…

Треба вам знати, що Сковорон ніколи не сміявся над своїми оповідками. Така в нього вдача була. Всі сміються, а він – серйозний.

– Давай, Андрійовичу, заспівай-но тої сумної, жебрацької. Тільки жалібніше, жалібніше, щоб більше кидали.

І Сковорон починає співати, сумно, гугняво: «Ой, умру я, умру…» Тут в спектакль за сценарієм вступає Броня.

– Пане, пане, а чи не могли б ви заспівати, ну, знаєте… Трошки сумної, а трошки веселої?

– Та чому ж ні? Я, пані, всякої можу.

І Сковорон перейшов на іншу пісню. Перших два рядки співає сумно, з протягом, а два других – весело і жваво.

Панунцю шановна,

Панунцю вельможна,

Я би пані попіграв,

Якби було можна.

Регіт стоїть такий, що стіни двигтять.

– Та тихо, вар’яти, – хтось урезонює. – Далі знову з бухгалтерії прибіжать.

Але спектакль триває. За сценарієм тут вступає міліція. У ролі – Юрко Данилів. Ті, що підтримують порядок, розмовляють, звичайно, російською мовою.

– Это что такое? Кто разрешил? Возьмите этого слепого!

І тут створюється звуковий ефект. Соваються табуретки, Сковорон б’є милицею по шафі, промовляючи:

– Та пане, та пане, пустіть мене! Я більше не буду! А як буду, то не в вашому районі.

Але міліціонер невблаганний:

– Берите его! Мы ему покажем, как позорить советское государство. А может он совсем и не слепой. Берите его, там розберемся.

– Та пане, та пане, та я сліпий в дошку.

Тут виступає Броня.

– Та пане, та пустіть го. Та він – бідний каліка.

І тут настає фінал спектаклю. Сковорон набирає серйозного вигляду. В цеху – ідеальна тиша, і репліка Сковорона лунає урочисто і майже патетично.

– Пані Броню, прошу мене не ображати. Я – інвалід, але не каліка. Прошу спитатися в меї Гальки.

Регіт – як оплески. Сміються люди над своєю бідою. А може, та біда від того меншає? Може й так, але ми з Марійкою ще того не розуміємо: ми через те не пройшли. І добре, що не пройшли…

Фантазіям щодо розваг не було кінця. Наш Юра Білущенко був, можна сказати, ерудитом. Його навчання в Харківській школі для сліпих дітей припало на роки війни. Вчився він разом з Ольгою Скороходовою, котра стала потім відомою ледве не у всьому світі. Сам Юра великої освіти не мав. Я вже не знаю, скільки класів він закінчив, але жага до знань не давала йому спокою. Він багато читав. Звичайно, книжки крапковим шрифтом. Тоді ще про озвучену літературу ніхто нічого не знав. З Юрою можна було говорити на всілякі теми. Він про все мав своє судження. Його знання не мали тієї систематизованості, котру дає вища освіта, але все ж вони були різнобічні. Оце Юра Білущенко був тоді у нас головою цехкому. Зараз мені важко сказати, чи той цехком робив щось для робітників, але Юра був його головою. Всі в цеху його шанували, бо він працював, як усі, кирпу не гнув, а брав участь у всіх цехових розвагах. Один у Юри був суттєвий недолік: трохи любив запобігати перед начальством.

Треба вам знати, що ми працювали в чорних брезентових фартухах. Хлопці-обріжчики придумали пожартувати собі з Юри. Легенько прив’язали йому до фартуха довгий мотузок, а другий кінець того мотузка прив’язали до сусідньої порожньої табуретки. Нас попередили, щоб ми були уважні. Тарас тим часом вийшов, а потім швиденько вбіг у цех і до Білущенка:

– Юра, тебе начальник кличе.

– А чого? – стенувся той.

– Не знаю. Але казав, щоб ти швидко йшов. Там щось термінове.

Юра покинув роботу, зірвався з місця і чимдуж побіг. Добіг десь до середини цеху, як за ним з гуркотом посунулася табуретка. Голосний регіт і гуркіт табуретки зупинили Юру. Він все зрозумів.

– А шляк би вас трафив, сліпі вар’яти, – сказав спокійно Юра і знову сів до своєї роботи.

А одного разу я таки зовсім ошаліла. У цеху були свої традиції. Може вони були не всім зрозумілі і прийнятні, але вони були. Старші вже до них звикли, а для нас з Марійкою вони здавалися трохи дикуватими. Ішов хтось у відпустку. Як годиться, прибрав своє  робоче місце, всі свої запаси поскладав «до буди» – так називалася тумбочка внизу стола, куди робітники складали незакінчену роботу або запас щіткових колодок, якщо такий був. Все. Тепер можна відпочивати цілий місяць. Не встиг той чоловік дійти до середини цеху, як пролунало гучне:

– Винос тіла!

І весь цех, імітуючи оркестр, «заграв» похоронного марша. Знову прибігли посланці з бухгалтерії. А ми з Марійкою вирішили, що, коли буде наша відпустка, то ми чкурнемо тихо і непомітно, аби нам не грали того осоружного похоронного марша. Та до нашої відпустки було ще далеко. Ми щойно починали своє робітниче життя.

 

Незабаром відбувся вечір, на котрому нас урочисто прийняли в ряди робітничого класу. Все було дуже святково. Нам вручили брайлівські наручні годинники. Але свій годинник я тут-таки продала, бо мусила купити собі хоч якусь кофту на зиму. А потім я написала про цей вечір статтю у наш журнал «Праця сліпих», а потім до мене приходив кореспондент, щоб пересвідчитися, чи це дійсно писала я і чи все це правда. І ту статтю таки надрукували, і я за неї одержала свій перший гонорар і була страшенно горда.