НОВІ ПРОБЛЕМИ. А ЯК ЖЕ БЕЗ НИХ?

Тепер у мене назрівала проблема: хто залишатиметься з Сашком, коли я піду на роботу. Адже відсиджуватися вдома я не могла, не мала права: треба було годувати дітей. Довго я думала-гадала, де знайти таку няню, щоб погодилася сидіти з дитиною увечері. Я з роботи приходила десь об 11-ій. Нарешті моя Маринка сказала, що погоджується її мама Віра Петрівна. От і добре. Людина не чужа і вже не молоденька: думаю, Сашко буде доглянутий. Та й мої хлопці вже можуть чимось допомогти. Я була рада, що проблема вирішувалась таким чином. Тепер я могла з 1-го вересня вже вийти на роботу. Власне, на роботі я вже рахувалася, бо декретні і профвідпустка в мене були у березні-червні, а далі, в літні місяці я вже мала бути на роботі. Яке ж було моє здивування, коли зарплатні я так і не одержала. Дзвоню в Київ, бо ж наше начальство там.

– Чому ви мене залишили без зарплати?

– Ви у декретній відпустці.

– Вона в мене вже давно закінчилася.

– Ну, не знаю. Значить – за свій рахунок.

– Хіба я подавала заяву про відпустку за свій рахунок?

– Ні. Але всі беруть.

– Всі нехай собі беруть, а мені треба дітей годувати. Ви моїх дітей лишили без куска хліба.

Але я собі могла розпинатися скільки завгодно: до Бога було високо, а до начальства, як кажуть, далеко. А ще ж і няні треба платити. Пішла на позички. Добре, що люди ще мені позичали.

 

Приходила тьотя Міла. Іноді прибігала Клавдія Іванівна. Всі намагалися хоч чимось мені допомогти. Коли Сашко був здоровий, то ще нічого. А іноді, коли він капризував, то важко було впоратися з домашньою роботою. Тьотя Міла допомагала постійно: була як своя. Я також намагалася її не кривдити, бо матеріально їй жилося нелегко: мала мінімальну пенсію. В житті мені завжди було важко. Було важко і зараз. Але я не проміняла б свої труднощі на життя легке і безтурбортне, бо мала і радощі, втіху від дітей своїх, бо росли вони в мене добрими та розумними, хоч вундеркіндами ніколи не були. Були звичайними дітьми.

 

Зима того року видалася сніжна. Сніг випав ще на початку листопада і заліг міцно і впевнено аж до весни. Я збираюся на роботу.  Мій Гена вдома: він трохи прихворів – кашляє.

– Мамо, як ти підеш? Там такий сніг.

– Нічого, сину, піду помаленьку. Мушу йти.

– Там не розчищено.

– То й що – нехай. Я ж не можу чекати, поки розчистять.

– Я піду з тобою.

– Ні, сину, ти кашляєш.

– Нічого, що кашляю. Я однаково піду. Якщо ти мене не візьмеш, я піду за тобою слідом, бо там такий глибокий сніг, і ти можеш заблудитися.

– Та не заблуджуся я, не переживай.

Та Гена був впертий. Він зібрався, і я таки мусила його взяти. Потім, коли він підріс, і я мордувалася з його важким характером, і коли часом мені ставало непереливки від його витівок, я пригадувала собі, як мій син, ще зовсім маленький, вів мене, вибираючи дорогу, де менше можна було послизнутися, вів свою сліпу матір, щоб вона, крий Боже, десь не заблудилася. І тоді я прощала своєму Гені все: і його витівки, і свої сльози, і свій розпач. А коли вже мусила його покарати або навіть взятися за пасок, я і тоді не забувала й на хвилинку, що мій син був добрий до мене.

Пам’ятаю, ожеледиця була страшенна. Наш сьомий автобус, вщерть набитий людьми, ледве повз вверх по вул. Леніна. Його заносило, недивлячись на те, що був перевантажений. Я боялася, що він ось-ось зупиниться і далі не поїде. І тоді я залишуся сама на холодній вулиці об 11-ій годині ночі і не знатиму, як мені добратися на мою Майорівку, де на мене чекали діти. Пішки – далеко і слизько, та й орієнтуюся я не настільки добре. А навіть, якби якась машина і ризикнула тут проїхати, то я сьогодні не мала грошей. Та автобус поволі їхав. Ось заворот… Це вже передкінцева. Ще трошки – і моя зупинка. Слава Богу. Виходжу, вірніше, пробую вийти з автобуса. Ставлю ногу, а нога їде. Не можу вийти. Раптом маленька холодна ручка. Без рукавички. Гена! Так, це був Гена. Він мене чекав.

– Боже мій, ти весь замерз. Для чого ти вийшов? Вже пізно.

– Я бачив, як слизько. Я подумав: як ти тут пройдеш? І прийшов.

– Синусику, а тобі не страшно було?

– Трохи було страшно. Але я відбігав туди, де світло. А коли автобус їхав, я прибігав на зупинку. Чому тебе так довго не було?

І ми йдемо додому. Сльози підступають мені до горла. Та я тамую їх.  Не знаю, чи матиму я допомогу з своїх синів, коли вони виростуть. На те не розраховувала. Дивилася реально. У них будуть свої гнізда, свої родини. А зараз, поки вони були ще маленькі, я тішилася, що ростуть вони у мене чуйними і добрими, що люблять мене. Їм було важче, ніж іншим дітям, що безтурботно бігали собі. У моїх дітей була я, сліпа мама. І як би я не намагалася бути самостійною, у них, у моїх дітей, однак було більше обов’язків, ніж в інших. Та, може, саме це допоможе їм у житті стати нормальними людьми.

 

ОДНА БІДА ІДЕ – ЗА СОБОЮ ІНШУ ВЕДЕ

Кажуть, що чужі діти швидко ростуть. А мені й мої, слава Богу, швидко попідростали. На що вже Сашко: ще недавно на двох долонях вміщався, а тепер вже он який! І ходити почав, і говорити щось пробує – втіха одна. Батько Льоня сином не натішиться. Ліжечко йому купив. Удвох з Геною складали – любо було на них дивитися: метикують щось, сперечаються.

А то якось, пам’ятаю, наші незрячі вчителі на 17-го вересня зібралися – на збори якісь чи що. І були між ними Фелікс і Льоня Мітянський. Хлопці – як хлопці: затіяли якусь пляшку-другу. Ну, куди з нею? Найближче Фелікс живе – то й подалися до нього. Тут вже й добряче-таки засіли. А за чаркою – як за чаркою: розмови всякі. А в розмові хтось закинув Льоні, що у нього самі лише доньки. Льоня не міг стерпіти такої наруги і гордо так заявив:

– Неправда. А от Тетяна від мене Сашка народила – Олександр Леонідович! Це вам що?..

Всі ошаліло замовкли. Це була бомба. Хлопці відразу подумали про Фелікса: йому, мабуть, незручно. Ну, хлопцям то що! Поговорили – та й нічого. А Фелікс? Цей зателефонував мені:

– А чого це Мітянський каже, що у тебе від нього син?

Я засміялася.

– Хоче – то й каже. А хіба що?

– Та нічого. Але чого це він?

– А ти хіба маєш щось проти такої версії?

– Та ні… Але… Так це правда?

Я голосно засміялася і не знала, що мала казати. Без згоди Леоніда я не хотіла розголошувати нашу з ним таємницю. Чи то вже й не таємниця була. А я ж його так просила. Навіщо це всім знати? Льоня  ж колись-таки жениться, і не на мені, звичайно, це однозначно. Навіщо тоді про Сашка мають всі знати? Сашко – мій син, мій!  І яке чиє діло, хто його батько?

«Люлі, люлі, мій сину,

А я піду в долину,

Наламаю калину…»

А в очах – сльози. І сердилась на себе: чому сльози? Сама ж хотіла, та ще мій Гена. Але чомусь та наша таємниця тоді розголосу так і не набрала. Певно, Льоню всерйоз ніхто не сприйняв: мало що за чаркою можна сказати. Так і заглохло. Завирувало, закипіло навколо тієї новини трохи пізніше, коли Сашкові виповнилося три роки. Та про це трохи згодом. А зараз зовсім про інше… Нагадала біда собі, де я живу, та й завітала до мене в гості – бодай і мої вороги її не знали. Найперше те, що у мене почалися нестерпні болі, і я не знала, чи це печінка, чи це нирки, чи ще щось інше. Ну, справжнісінькі тобі перейми. І лікарі також нічого не знали. Здаю аналізи – все ніби нормально. Про УЗІ у нас ще ніхто не знав, а лягти в лікарню на обстеження я не могла – діти, Сашко ще зовсім малий. Отоді я по-справжньому злякалася. Що буде з моїми дітьми, коли я захворію або якщо зі мною щось станеться? А болі були нестерпні, так що доводилося викликати «швидку», а іноді викликали двічі. Сіла на кефір з картоплею. Здавалося, шкодило мені абсолютно все. Іноді йшла на роботу, а з роботи мусила йти до Валі, а там вже викликали «швидку». Одного разу лікар, що часто приїздив на мій виклик, пожалів мене і сказав:

– Жіночко, я не буду вам нічого колоти. Потерпіть. Поїдемо в лікарню, там вам зроблять знімок і візьмуть аналізи під час приступу – то, може, щось проясниться.

– Але ж я не можу лягати в лікарню – у мене діти.

– Якщо ви не захочете, то ніхто вас не покладе. Зате вже будете знати, що у вас.

Поїхала, пересилюючи біль. Все так і було. Прийшов лікар, подивився, зробили знімок, взяли аналізи, тільки після того вже зробили нарешті укол, щоб зняти біль.

– Коли я зможу знати якийсь результат? – запитала я.

– Знімок буде завтра, аналізи також.

– А з лікарем я можу поговорити?

– Лікар віддав розпорядження покласти вас в лікарню і пішов наверх.

– Я не можу в лікарню. У мене діти.

– У всіх діти. Хвороба не питає. Смерть також.

– Але я попросила жінку побути мені з дитиною, поки я з’їжджу…

– То навіщо ви тут нам голову морочите?

Мені викликали таксі, і я поїхала додому.

Другого дня послала за знімком. Принесли. Пішла я з ним до лікаря у нашу поліклініку.

– А чому ж вони вам опис знімка не зробили? – запитав лікар.

– А я звідки знала, що там має бути ще й опис?

– Ну, нічого. Біжіть до нашого рентгенолога – нехай зробить опис.

Пішла. А та на мене напустилася:

– А я звідки знаю, що на чужому знімку?.. Я тут нічого не розумію.

А я собі думала, що по рентгенівському знімку будь-який спеціаліст може мені щось сказати. А виявляється… І пішла я додому ні з чим. Більше я нікуди не ходила: ні з ким було, бо ще й Сашка треба було з кимось лишати. Хтось нарадив пити корінь петрушки – то я й пила. Була на строгій дієті і кожного дня варила петрушку. Що вже буде. А весною Гена приносив мені березовий сік – справжній, свіжий, щойно з лісу від берези. І пила я його багато. Що допомогло – не знаю, але я позбулася тієї біди – бодай її ворог не знав. Хоча я толком так до ладу й не знала, що ж таки у мене було. Схоже, що камінь, та хто його знає. Добре, що минулося. Та недаремно кажуть, що одна біда іде та ще й другу за собою веде. Так воно і є.

Захворів мій Сашко. Він і раніше хворів, бо ж яка дитина виростає, щоб не хворіти? Та на цей раз було дуже серйозно. Лякало те, що я не розуміла тієї хвороби, а це вже було найгірше. Найперше те, що дитина ніби боялася свого ліжечка. Сашко кричав криком, коли я пробувала його вкласти спати. Заспокоювала, носила по хаті на руках. Він засинав. Та лиш тільки я легенько клала його в ліжечко, дитина заходилася криком.

Ніч. Сплять хлопці. А я з Сашком на руках ходжу по хаті. Раптом він весь напружується, рвучко поводить головкою, то в один, то в другий бік і каже (вже ж таки трохи говорив):

– О, Льоня прийшов.

– Який Льоня, Сашуню?

– Наш Льоня.

– Синочку, Льоня спить.

– Он Льоня.

Мені по тілу пробігають мурашки, на мене налягав страх. Свічу світло, показую Сашкові сплячого Льоню.

– Бачиш, Льоня спить. І Гена спить. І тобі треба вже спати.

Вимикаю світло – може-таки засне. А він знову напружується весь і каже:

– О, мій тато прийшов.

Знову вмикаю світло. І так до світанку. А там я вже й засинати боялася, щоб не проспати. Хлопцям вже до школи. Спізнюватися не годилося.

Звернулася до лікарів – ніхто нічого не знаходить.

– А може, це він у вас просто капризує? Хоче, щоб ви його на руках поносили. Таке буває.

– Ні, – сумно відповідала я, бо знала свого спокійного малюка.

– А те, що йому ввижається?

– А може це йому приснилося?..

– Так він же ж не спав.

– А може, у нього була висока температура і він марив?

– І температури у нього не було, – вже майже зі злістю сказала я.

Дитина хворіла, а лікарі нічого не знаходили. Я сходила з розуму.

Прийшли сусідки і стали радити свою раду. Покропили ліжечко свяченою водою, повернули другим боком, обкурювали нас і нашу хату свяченим зіллям. Я ладна була роботи що-завгодно, аби моїй дитині полегшало. А йому і справді стало краще. Він перестав боятися свого ліжечка, став спокійніший, унормувався сон. Та все-таки з ним було щось негаразд.  Він зовсім перестав ходити. Я злякалася не на жарт.

Поставлю його, а він тут-таки сідає. Ніякі умовляння не діяли. Сашко ні на що не скаржився, не казав, що у нього болять  ніжки, але не ходив. Я знову до лікарів – і знову вони нічого не знаходять. А тут ще халепа. Наша няня – жінка старша, пенсійного віку – надумала поїхати на довший час до своєї сестри в Оренбург. Мовляв, вони з сестрою люди старші, їм треба побачитись, побути разом. Ми були поставлені перед фактом. А що тут скажеш? Право кожної людини.  Але ж мені треба йти на роботу. Взяла лікарняний. А далі що? Гризота та й годі. Виручив Льоньчик.

– Мамо, давай я буду залишатися з Сашком.

– Ти? А ти впораєшся? Йому ж і повзунки переодягнути треба, а коли – то й помити…

– То й що? Хіба я маленький?

– Ой, сину… А Гена? Ще ж і Гена. А ти знаєш, що з Геною важко. Він же тебе не слухатиметься.

– А ти йому скажи, щоб слухався.

– Та я скажу, але…

– Не переживай. Все буде добре.

Моя золота дитина, мій старший син! Він взяв на себе великі обов’язки. Чи ж впорається? Та вибору в мене не було.

– Воно й то правда… Платимо людині гроші. Ми краще за ті гроші тобі щось купимо. У нас тих грошей не так уже й багато.

Спершу все так і було. Сімдесят карбованців на той час для нас гроші були немалі, і ми Льоні за них купували щось з одягу. Та потім на ті гроші знаходилися інші дірки – і мій син покірно продовжував працювати без зарплати.

Я поверталася додому десь об 11-ій вечора, а часом і пізніше. Вдома був порядок і спокій. Гена вже спав, Льоня переписував щось з чорновика, підколисуючи одночасно Сашка.

– Щось прокидається, – каже тихо Льоня.

– Ти чому ще не лягаєш? Завтра раненько вставати.

– Допишу – і ляжу.

Тепер зміну приймала я. Було прибрано, вода набрана, чайник гарячий. Дякую тобі, сину мій. Навіть через роки. Тобі було важко, розумію. Та може саме це зробило тебе витривалим і самостійним в житті.

Льоня лягав спати. А я сідала вечеряти, спокійна, втомлена, умиротворена. Мої діти були зі мною. Вони солодко спали, тихенько сопучи. Їм снилися їхні сни. І як би все було добре, коли б був здоровий мій Сашко. Це був мій нестерпний біль, котрий не вщухав ні на хвилину. Що мені робити? Де шукати рятунку? А робити конче щось було треба.  Когось шукати, до когось вдаватися. Тільки до кого? Від тих думок у мене вже голова паморочилася. Та надіятися було ні на кого, тільки на себе. Була це моя дитина, і я мусила щось робити. Тягнути не можна було. Всіх розпитувала, ходила по різних лікарях – все даремно. Явище було унікальне – ніхто з таким не зустрічався. А в цілому – всім було байдуже. Великих грошей я не мала, а на малі не дуже хтось лакомився.

Нарешті мені нарадили, таки ж лікарі:

– В нашій поліклініці, – кажуть, – є лікар, котрий раніше працював у дитячій лікарні. Але самі розумієте… Дітей він приймати не зобов’язаний, це поліклініка для дорослих. Тому, самі розумієте…

Я розуміла. Взяла конверт – і до того лікаря. Подивився Сашка, поклацав язиком. Зробили рентген – раз, потім вдруге.

– Знаєте, що я вам скажу… – резюмував лікар, – я не хотів би вас лякати, але справи ваші кепські.

– Боже мій! Що?

Я не знаю, який у мене був вигляд, але я ледве трималася на ногах.

– Лякатися не треба. Але у вашої дитини зруйновані головки тазобедрених суглобів.

– Розумію, – я ледве витискала з себе слова. – Значить, моя дитина буде каліка?

– Ні… Чому ж… Треба накласти шини. Правда, вже пізнувато – ваш хлопчик вже великий. Тому лікування буде досить тривалим. Але я вам допоможу.

– Почекайте.

Я хотіла у всьому розібратися сама. Я, звичайно, не була медиком, але я хотіла зрозуміти.

– Почекайте, лікарю. Щось же зруйнувало ті головки суглобів. А що саме? Значить, у дитини є якась хвороба. Значить треба в лікарню, щоб знайти, що ж точить мою дитину. А що, коли хвороба прогресуватиме?..

– Ні… В лікарню немає потреби. Він побуде в шинах – і будемо надіятися, що все  буде добре.

Я щось чула про ті шини. Це було щось дуже жахливе, а що – я сама до ладу не знала. Але через цей жах мав пройти мій маленький Сашко і я разом з ним. І раптом страшний здогад чи припущення відібрало в мене мову.

– Скажіть, лікарю…

Мені бракувало слів. Беру себе в руки.

– Скажіть… Якщо зруйновані головки тазобедрених суглобів… То не виростуть же вони вдруге. Що ж тоді виходить?

Лікар явно не чекав такого запитання.

– Розумієте… Ваш хлопчик рано почав ходити і тому…

– Він почав ходити пізно, аж у рік і п’ять місяців.

Я пішла додому зі своїми сумнівами, з направленням для шин, з головним болем і хворим Сашком. Ні, хворим він не виглядав. Сашко охоче розмовляв, сміявся, бавився. Коли я була на кухні, він любив стояти на табуретці і дивитися у вікно. Смішно перекручуючи слова, Сашко розповідав мені про те, що він бачив.

– Тьотя понесла сміття… Дівчинка пішла з портфелем… О, киця п’є болото… Мамо, а чому киця п’є болото?

І у вікно:

– Киця, не пий болото. У тебе буде животик боліти.

Все було б добре, але мій хлопчик не ходив, і я не знала чому. А ще я не знала, на скільки можна вірити тому лікареві, а іншого я поки що не мала.

Але таки знайшлася така жінка, що добре знала того лікаря: працювала з ним разом у лікарні. Це була дуже порядна жінка, і я вірила їй. Я до неї зі сльозами:

– Порадь, підкажи, що він за лікар, бо я, здається, збожеволію.

– Що тобі сказати… Не того ти лікаря собі вибрала. Цей з тебе тільки гроші тягтиме, а там гляди, щоб і справді дитину калікою не зробив… Облиш його. Іди на консультацію до доктора Груня. Оце справжній лікар. Як він скаже, то так вже і є. Те мусиш приймати. Його слухайся. Він не вірить рентгенологам. Якщо треба, сам дитину під рентгеном дивиться. Тільки ось що: нічого йому не неси, бо вижене. Ну, і звичайно, не кажи, що ти вже у когось була. Сама розумієш…

І я пішла до того Груня. Вже й не знаю, чи був він професором, але люди так його називали. Я про нього вже десь чула. Нічого йому не несла. Та все ж переживала: а може, треба таки щось. Тепер так нічого не робиться. Але я твердо дотримувалася припису своєї знайомої.

Доктор Грунь уважно оглянув мого Сашка і сказав:

– Хлопчик переніс якесь захворювання. Я зараз не можу сказати, що це було: потрібно було б детальне обстеження. Та все минулося – і добре. Але маємо ускладнення на колінця. Вам потрібно на ніч на колінця класти горілчані компреси. Але перед тим горілку слід підігріти. У водяній бані, ви знаєте, як це.

– І все?

– І все. Через місяць прийдете до мене ще.

Пробачте мені, пане професоре, але я тоді просто боялася вам повірити. Дуже хотіла, але дуже боялася.

– Скажіть, лікарю… А може все-таки треба зробити рентген?

Я знала, що не смію втретє опромінювати свого хлопчика. Але що, коли раптом доктор Грунь чогось не догледів? Я не сміла сказати про знімки, не сміла сказати про того другого лікаря. Професійна солідарність. А щоб їй! Що ж мені робити? Що? Та лікар заспокійливо так сказав:

– Не треба так хвилюватися. Якщо буде потрібно, я сам направлю дитину на рентген.

І я пішла додому. Ну що мені робити? Хто з лікарів правий? А раптом потім буде пізно? Вирішила слухатися Груня. Клала компреси. А Сашко все ще не ходив. Зате почав колінкувати, як зовсім маленький. Коли я вдруге прийшла на консультацію, то була у розпачі.

– Лікарю, – ледве не плакала я, – я не знаю, що робити: він… Не ходить. Я не бачу ніяких змін.

– А я бачу, – спокійно сказав лікар.

– Але ж він колінкує.

– Дуже добре. Молодець Сашко. Нехай собі колінкує. І ні в якому разі не заставляйте його ходити. Продовжуйте класти компреси.

Сашкові минуло два роки і чотири місяці, коли він вдруге почав ходити. Ходив поки що босий, ніби тримався пальчиками за підлогу. Але ж ходив! Ходив мій синочок! Я все ще намагалася тримати його за ручку. А він все ходив і ходив, і ніяк не хотів зупинитися. Я боялася, що він перевтомить свої кволі ніжки.

– Відпочинь, а потім знов ходитимеш.

Але дитина не хотіла відпочивати. Ми тішилися і сміялися з ним удвох, і мій маленький син, здавалося, все розумів, розумів, чого йому, дякуючи Богу і професору Груню, вдалося уникнути.

 

Мені треба було поїхати з Сашком на село, я мусила це зробити, бо у Львові мені буде важко щось дитині зарадити. Я не була на селі вже сім років, з дня маминих похоронів. Було лячно минати рідну хату і йти до когось із сестер. Але тепер я мусила. Написала сестрі Марусі. Тут уже було не до амбіцій. Написала, як є.

«Мусите мене потерпіти зо два місяці, бо у мене біда».

Маруся дала згоду, і я почала шукати, як би мені поїхати. Про добирання поїздом чи автобусами не могло бути й мови. Мені потрібен був прямий транспорт. Допоміг сусід Василь. Їхав один шофер в Тернопіль «Колхідою». Віз вантаж, за помірну оплату погодився нас підкинути в Білозірку. Вже не буду розповідати, як ми їхали тією «Колхідою». Але таки приїхали в Білозірку і знайшли там мою сестру Марусю, і отаборилися в неї майже на два місяці. Сашкові ходити було ще важко. Пороги йому були високі. Але сидіти не хотів ні одної хвилинки. Цілий день, напівзігнута, я водила його по садку, по подвір’ю. Маруся вже жаліла мене:

– Як ти витримуєш цілий день?

А я ладна була що-завгодно витримувати, аби відвести біду від мого сина. Я слухала всяких бабських порад і робила, що знала: робила масаж, втирала вершкове масло під колінця, парила в живокості, а коли добре пригрівало сонце, водила Сашка босого по гарячому піску, по траві. Словом, Бог відвів від нас ту біду, і з часом мій Сашко почав добре ходити, а потім і бігати. Бігав і сміявся, дзвінко так сміявся, а я ледве не плакала, тепер вже від радості. Спасибі вам, лікарю, добрий і мудрий, що допомогли моїй дитині.