СОЛОВ’ЇНА  НІЧ  І ЛЕГЕНДА

Була травнева ніч. Всі соловейки, певно, позбиралися до нашого лісу і оселилися десь поблизу моєї хати. Ляскотіли, витьохкували всю ніч, аж в хаті не сиділося. Тоді я виходила на балкон, стояла і слухала, ледве стримуючи себе, щоб не заспівати разом з отими соловейками. Ото б сусіди здивувалися.

Та сьогодні я була не сама: у мене був гість – Льоня Мітянський, або ще Льоня Великий, щоб відрізнити від мого Льоні.

– Ти чуєш, які тут у вас соловейки? – захоплено говорив Льоня. – А ти хочеш іти з того району. Хіба ж таке почуєш у центральній частині міста?

– Важко мені тут. Орієнтуватися погано і на роботу далеко.

– Не видумуй. Тут прекрасний район. А соловейків таких я більше ніде не чув.

А вранці до пташиного хору приєдналася ще й зозуля.

– Кажуть, треба гроші в руках тримати, коли вперше зозулю чуєш, – сказала я.

– А для чого? – здивувався Льоня.

– Щоб більше було.

Ми засміялися.

– А я саме твої вірші в руках тримав. То, може, їх побільшає?

– Та ні, – зітхнула я. – Віршів не побільшає.

– Чому так?

– Я тепер майже не пишу. Муза покинула мене. Мабуть, повіялася разом з моїм чоловіком. А коли навіть щось і прийде до голови, то не записую, а потім забуду.

– А чому не записуєш? Прилад має бути біля тебе, щоб тут-таки й записати, коли щось прийде.

– А для чого?

– Ну, може, колись…

– Перестань. Може, колись нащадки викинуть ті вірші, написані крапками, на сміття.

– А чому ж ти нічого не пробуєш? Кудись посилати треба.

– Куди посилати?

– Ну… Я не знаю. В газети якісь, журнали.

– Посилала.

– І що?

– І нічого. «Мало ідейної вагомості», «Читайте радянських поетів» і т.п.

– Вони що там, геть усі дурні?

– Та ні, не дурні. Просто у мене і справді мало патріотичних віршів. Один про Леніна газета «Вільна Україна» надрукувала, а ще «Народ з блакиті, ніжності і сталі» – про перемогу, ще там щось… Ти ж знаєш, що друкують в газетах, – на злобу дня. Правда, я ніяк не можу зрозуміти, чому «на злобу».

– Але ж яка у тебе лірика!

– Ну, то й що! Понесла я свою лірику в «Ленінську молодь», а мені сказали: «Про любов вже Олесь писав. А ви пишіть про космос, про наше щасливе життя».

– Так і сказали?

– Так і сказали.

– Олесь – прекрасний поет. Але ж у кожного своя любов.

– Саме так я і написала. Десь приблизно так:

«Пиши про небо,

Пиши про космос,

Пиши, як живеться нам весело».

А мої весни

Пливуть по Деснах,

Мої, не чиїсь, не Олесеві.

– А далі?

– А далі не пам’ятаю.

– А він в тебе записаний?

– Ні.

– Шкода. Мабуть, гарний вірш.

– Та годі вже. Слухай краще зозулю.

– І буду тримати в руках твої вірші. Щоб побільшало.

 

Цього року мені виділити путівку в Євпаторію. Гена мав бути в Білозірці, у моєї сестри Марусі, а Льоня – у Львові, з Феліксом і бабою, бо він вже був більший, і з ним не було ніякої мороки, не те, що з Геною.

Перед від’їздом прийшов Льоня Мітянський. В цю ніч я зачала свого сина. Свого третього сина. Я знала, я вірила, що це так. Я ні на хвилинку не сумнівалася, що від тієї ночі там в мені має народитися син. А завтра я їду в Євпаторію, в наш санаторій ім.Наговіцина. Дуже добре, прекрасно. Я й не скажу Льоні, що це його дитина. А для чого? Нехай краще не знає. Нехай собі спокійно жениться або гуляє. Скажу, що привезла собі з курорту. І зроблю так, щоб люди про це заговорили. А потім придумаю якусь легенду про батька і дитині, коли воно виросте. Отак і буде.

Я їхала на курорт майже щаслива. Їхала без супроводжуючого. Надіялась, як завжди, на наших львів’ян, яких було зі мною чимало. Вони мене не лишать, завжди допоможуть. Їхала і Тамара, котру ще зі школи прозивали Півень або Біла, а ще Білан-Капустяний. Я дуже раділа, що їде Тамара. Все-таки вона із «Струмочка» і добре співає. А що за відпочинок, коли ні з ким поспівати? Мені треба було, конче треба було трохи відпочити. Я таки і справді втомилася. А ще ж була впевнена, що на мене чекають дуже серйозні випробування – вагітність і роди. Треба відпочити. А ще треба придумати собі роман, та так, щоб в це повірили ті, що зі мною відпочиватимуть. А далі вже піде, я була впевнена. Ну, та якось вже буде… А поки що їдемо, весело і безтурботно. Я страшенно любила їхати поїздом. Як тільки я сідала у вагон і поїзд рушав, з тієї самої хвилини я починала відпочивати. Якось вже так виходило, що я відключалася від всіх домашніх проблем і ніби переселялася в інший світ. Так було і цього разу. Нас їхало щось із семеро. Львів’яни на виїзді переважно трималися разом. Я дуже надіялася, що так буде і цього разу. Товариство підібралося, хоч і різношерстне, та ніби непогане.

В санаторіях відпочиваючі знайомляться швидко: тягнути ніколи, так і путівка закінчиться. Особливо ж легко знайомляться учасники художньої самодіяльності. А часто буває так, що заочно вони вже чули одне про одного. Так було і з Віктором. Я впізнала його по пісні. Я явно ту пісню вже чула, і саме в його виконанні. Співав він прекрасно, і я щиро йому аплодувала. Підійти ж не наважилася: хто знає, як він сприйме. Віктор видався мені надто молодим. Насправді ж він був майже моїм ровесником. Але я тоді не знала того і облишила затію з ним познайомитися. Та доля так не хотіла. Долі дуже кортіло звести нас і подивитися, що з того вийде. І вона це  зробила. Та нічого не трапилося і не могло трапитися, принаймні з мого боку. Мені лише потрібна була легенда. Все вийшло дуже просто, якось само по собі: випадково ми опинилися поряд на лавочці біля санаторного корпусу. Слово по слову, познайомились – і чоловік пропав. Курортне захоплення? Може. Але Віктор потім ще довго дзвонив мені і по довгих роках не забував привітати мене з Днем народження. Та нічого серйозного у нас бути не могло, і на те була дуже вагома причина:  у нього була дружина і двоє дітей. Я б собі не дозволила скривдити цю жінку, бо сама по собі знала, як це болить. Але для моєї легенди Віктор цілком підходив. У багатьох склалося враження, що у нас з ним – роман. Наші львів’яни також так думали. І я не заперечувала – нехай. Я і тебе, Тамарочко, дурила, бо думала, що ти у Львові комусь-таки розкажеш, а тоді реальніше виглядатиме моя вигадка, звідки в мене дитина. А про солов’їні ночі на Майорівці мало хто й знав, хіба що мої найближчі товаришки.

Та Тамара, здається, так нікому і не розказала про мою «таємницю», так що я даремно її дурила. Але дехто все-таки трохи пльоткував, не знаючи, що мені того тільки й треба.

Віктор ще писав мені якийсь час, але я не відповідала. Для чого? Нехай живе собі чоловік із своєю родиною. Я таки завагітніла в ту ніч. Леоніду сказала, що дитину привезла собі з курорту. Він спершу не повірив, потім обурився, а далі геть-таки розгнівався і довго не приходив, заставляючи мене нестерпно страждати. Та я трималася з усіх сил. Чутки про мою вагітність вже потрохи розходились. Власне, я сама їх розпускала. А люди – як люди: стали думати-гадати, від кого ж я ношу дитину. Це клопотало дуже багатьох. Вже й безневинно декому дісталося. Вже й дехто мало не вимагав, щоб я таки сказала, від кого в мене дитина, аби дурно не звинувачували непричетних до тієї справи чоловіків. Я собі з того всього справляла реготи. А один цікавий чоловік таки не витерпів, підійшов до мене і сказав:

– Ну скажи, чия то дитина, – буду тобі за кума.

Я від душі засміялася:

– А звідки ти взяв, що я хочу такого кума, як ти?

Дехто мене засуджував, дехто схвалював, та я вже до людських пересудів звикла, тому не дуже на те зважала.

Та незабаром нова подія відвернула на якийсь час від мене людські язики: Оля Бодьо, кума моя, виходила заміж. Це було досить несподівано для сторонніх. Для нас, найближчих, це вже, можна сказати, не була новина. Олиного нареченого ми вже знали, бо він приїжджав у Львів. Звали його трохи незвично – Веніамін. Ім’я як ім’я. А про самого Веню ніхто нічого конкретного сказати не міг. Навіть у Вінниці, звідки він приїхав, ніхто до ладу не знав, із-за чого він розлучився із своєю дружиною.

– Звідки ти його взяла? – розпитували Олю цікаві і дивувалися.

Правильно робили, що дивувалися. Оля була така тиха і скромна, що і справді не вірилося, що вона могла з кимось познайомитися.

– Я собі його в шахи виграла. Це мій приз, – сміялася Оля. За короткий час у всіх на очах  вона дуже змінилася. З’явилася у неї якась жіночість, впевненість в собі. Дивлячись на неї, думалося: як важливо бути комусь потрібною. Було лячно. І не лише Олі, а й нам, її товаришкам: це ж так нелегко розпізнати людину навіть, коли знаєш її довгі роки, а тут… Так ніби той Веня і нічого, але ж хто його знає… Був трохи старший за Олю. Та в тому біди не було. Справляв враження спокійного і хазяйновитого. А характер… Хіба ж визначиш? Радили всі, а вирішувати мала сама Оля.

– Аби лиш не пив.

– Як? Зовсім? Ви що! А як я до них в гості приходитиму?

– Ну… Трошки можна.

– От-от… Трошки – це обов’язково.

– Ти, Олю, відважна. Я б побоялася.

– А-а! Як кажуть, дівка не без щастя – козак не без долі, – казала Оля. І всім стало зрозуміло, що вона повірила у свою долю, у свого судженого. І ніхто не смів би її відговорити.

Мені було дуже прикро, але я не могла в повній мірі насолоджуватися Олиним весіллям. Привітала її, пораділа за неї, зронила сльозу. Почувалася набагато старшою, а не на кілька років, як це було насправді, а на кілька десятків літ… Як хотілося, щоб вона була щаслива.

Все було, як годиться: і наречена у весільному вбранні, і гості, веселі і хмільні, і співали те, що годилося співати на весіллі. Та я мусила йти. У мене були свої новини.

 

 

 

ЗУСТРІЧ  З  ЮНІСТЮ

До мене несподівано приїхав Валентин Савельєв – хлопець, що ще колись був закоханий в мене. Отой самий, за котрого я ледве заміж не вийшла. Коли він подзвонив і сказав, що хоче приїхати у Львів, я не сміла заперечувати. Не було мови, що Валентин їде конкретно до мене. Та десь в глибині душі я знала: так, до мене. Я вже знала дещо про його невдалий шлюб, про те, що поховав він свою жінку, котра не могла відмовитися від горілки. Все це я знала. Жаль було хлопця. Але я була спокійна, бо зі мною вже все було вирішено. Тут і мови не могло бути ні про що. І засоромилася сама перед собою: а може, хлопець і на думці нічого такого не мав.

Та на думці у Валентина багато чого було. Він приїхав не просто так. З розмовою не відтягував: ми обоє були вже не діти.

– Я чув, ви з Феліксом розлучилися?

– Як бачиш…

– Не розказуй. Я знаю.

– Тільки не жалій мене, будь ласка. У мене все гаразд.

– А я й не збирався… Я не для того сюди приїхав. А знаєш, для чого?

– Не знаю. Скажеш, якщо захочеш.

– Скажу, неодмінно скажу… Давай ми виправимо нашу помилку, помилку нашої юності.

– Ти про що?

– Знаєш, про що… Давай ми одружимося.

– Жартуєш.

– Ніскілечки. Якщо ти думаєш, що твої діти стануть мені на заваді, то ти помиляєшся.

– Ти пробач, але ти не знаєш, що таке діти – своїх же не мав…  Пробач…

– Не мав – то матиму… Ну, то як ти на це?

Я була зовсім спокійна, наче крижана – аж самій лячно стало. Здавалося, ніщо на світі вже не може мене зворушити. Ще ж ніби не стара. Чи то вже так зачерствіла…

– Ти ще не все знаєш, – спокійно сказала я.

– Не все? Звісно, не все. А чого я ще не знаю?

Хлопець весь підібрався, ніби для стрибка в холодну воду.

– Ти не знаєш, що я… Вагітна.

– Що? Третя дитина?

І на якийсь час замовк. Я мовчання не порушувала. Була спокійна, наче не про мене йшлося.

– Послухай, – заговорив нарешті Валентин, – але ж я чув…  Роблять і штучні роди…

– Ні, це не той варіант. Це не випадковість. Я сама захотіла ту дитину.

– Навіщо? Я тебе не розумію.

– Не тільки ти: мене багато хто не розуміє. Я так захотіла. А хтось-то сказав: чого хоче жінка, того хоче Бог… Ну, відносно Бога я не знаю, але я хочу, щоб та дитина народилася.

– Або ти дуже сильна натура, або ти, вибач… Немудра.

– Та кажи вже – дурна. Не соромся. Чого вже там!

– Вибач. Я так не хотів.

– Не треба вибачатися.

– Чекай… Троє дітей – це, звичайно, дуже важко, але… Якщо ти так хочеш… Я згідний. Нехай так. Нам удвох буде легше, ніж тобі одній.

– Дякую тобі. Але таку пожертву я прийняти не можу.

– Це не пожертва. Я люблю тебе. Люблю зі шкільної парти. Ти знаєш.

– Ні. І не треба більше про це. А то я можу подумати, що ти так і не подорослішав, так і залишився школярем.

– А це дуже зле?

– Все має бути на своєму місці.

Ми довго розмовляли про наші злигодні, здобутки і втрати. А коли я розповіла, що суспільство ніяк не може вирішити проблему: чию дитину я ношу, Валентин сказав:

– Давай я з’явлюся з тобою на людях, ну, на якій-небудь вечірці чи що, – і всі заспокояться. Ні в кого не буде ніяких сумнівів. А потім дитя на мене запишемо. Ніхто й не знатиме, що воно не моє.

– Ні, хлопче. У тієї дитини є батько, але я просто не хочу розголошувати. Це справа дуже делікатна. Я насправді щиро вдячна тобі. Повір, я все належно оцінила. Але у тебе свій шлях, а у мене – свій.

 

Валентин поїхав. Я знала, що вчинила правильно: на заміжжя я права не мала. Та щемом стискалося серце: десь на світі є людина, може, одна-однісінька, що любить мене, що готова підставити мені своє плече. І ця думка гріла. Ставало тепліше і затишніше в тому широкому світі.

А от Льоня не приходив. Образився. Повірив у мою вигадку, що я дитину собі з курорту привезла. Повірив… Як він міг в таке повірити? Але ж я хотіла, щоб він повірив. Хотіла чи ні? Я вже не знаю. Я зовсім заплуталася. Я знаю тільки, що я хотіла, аби він прийшов, а він не приходив. І Олі Бодьо не було, щоб зі мною поплакати. Тобто вона була, але їй тепер не до мене. Вона мостила собі тепер своє гніздечко, тулила своє маленьке чи велике щастя. І це добре, що в неї воно було. А поплакати я й сама можу: навчилася вже.

 

 

ДЕНЬ ВЧИТЕЛЯ

Але ж не самі лише сльози ковтаю. Є й свої маленькі радості. Чи великі?.. А хто може виміряти чи виважити людську радість? От піду на вулицю 17-го вересня в свою самодіяльність. Ще походжу трошки, бо незабаром вже перестану ходити, бо вже трошки помітно. А син мій уже таки добряче товчеться… От цікаво… Я не перестала хотіти донечку, але була впевнена, що у мене буде син. І я змирилася, і вже любила його.

Приходжу на 17-го вересня – а там – Льоня… Підійшов…

– Ну, як ти там?

– Нормально.

– Навіщо ти мені збрехала?

– Ти про що?

– Ти знаєш, про що.

– Я не збрехала, – сказала я, а все моє єство кричало: «Не вір, не вір мені. Я збрехала, збрехала! Це твій син, Сашко…»

Сашко? Чому Сашко? А-а, це на честь Льониного батька, Олександра, що його колись розстріляли… Ні, він не повірив мені. Не повірив! Даремно я старалася. Даремно… А це добре чи зле, що не повірив?.. Ай, не знаю. А чому ж тоді не приходив?.. А-а! Яке це має значення? Ми помирилися – і це головне.

– Ми завтра збираємося у мене. Зустрічаємося тут, а потім йдемо. Так що приходь.

Це Льоня до мене.

– В тебе? В честь чого? Ніби ж не День народження.

– В честь Дня учителя. Забула?

– А чому в тебе?

– В мене найкраще. Квартира велика – і потанцювати можна. Та й ми з мамою таки вчителі.

– Я не піду.

– Це чому?

– Не хочу – і все.

– Не видумуй. Матері немає, буде тільки Лєна.

– Окрім нас, ще хтось буде?

– Та… Буде ще дехто. Мої друзі з жінками. Кілька пар. Неодмінно приходь. Трохи розважишся.

– Мені не сумно.

– Однаково – приходь. Чуєш? Ну, не сердься. Такий я вже… Словом, такий вже, як є…

Йти чи не йти?.. А чому, власне, не йти? І я пішла. Кожен щось з собою прихопив – і вийшов непоганий стіл. Льоня категорично посадив мене біля себе і весь час приділяв мені увагу, підкреслював, що він до мене має якесь-то відношення. Я червоніла, наче школярка – мені було ніяково. Як завжди, були тости. За що тільки не пили. Та ось встав Льоня, вже веселий, задирикуватий, наче кидав комусь виклик:

– Вип’ємо за те, щоб наша дівчина породила хорошого сина.

– Льоня, перестань.

Та де там! Вгамувати його було вже неможливо. Це однаково, що намагатися спинити розбурхану річку.

А потім ми танцювали, легко і граційно, розковано і рвійно, до самозабуття, немовби довкола нас не було нічого і нікого.

– Для чого ти так? – спитала я тихо.

– А-а! Нехай знають обивателі, нехай дивляться. Я не боюся їх, я не боюся їхніх пересудів.

– Це сьогодні ти не боїшся. А завтра?

– І завтра. І ніколи я їх не боявся. Я люблю тебе – і нехай про це знають всі. І обивателі також.

Забава скінчилася. Жінки скоренько побрали своїх чоловіків і поспішно пішли геть, осудливо знизуючи плечима. Всі наші теж почали розходитися. Я також хотіла йти, та Льоня  зупинив:

– Почекай, я  замовлю таксі.

– Для чого? Я сяду на автобус.

Та Льоня вже викликав машину. Його донька награвала щось на піаніно.

– Гарно грає, – сказала я.

– Лєна? Гарно. Так чия ж донька!

Закінчувався день, один з тих днів, котрі я потім буду з приємністю згадувати. Таких днів було, на жаль, не так уже й багато.