САМОТА

Ой, сама я, сама,

Як билина в полі,

Ніхто не порадить

Мене молодої.

Ніхто не порадить –

Я сама ся раджу,

Білу постіль стелю,

Сама спати ляжу.

Таку пісню співали в нашому селі на Тернопільщині на весіллі до чарки самотнім молодим жінкам. Такої співали б і мені, якби я по весіллях ходила. Але по весіллях я ходила не часто: діти малі та й ні з чим було ходити. Моїх можливостей вистачало хіба що на дні народження, і то до найближчих.

Самота… Хто її не знає, той в Бога щасливий. А я знала. Правда, у мене були друзі, була робота, були діти. Ніби й ні на що скаржитись. Але однак вона була, гірка самота. Вона кричала з кожного кутика, промовляла несправними кранами, поламаними завісами, тупими ножами. Та найгіркішою вона була у свята. А особливо я відчувала її у Новорічну ніч. Мене вже й ніхто не кликав: знали – не прийду. Ну куди підеш з дітьми на всію ніч?.. І в себе не приймала гостей. Причина та ж: малі діти і негаразди. Ні, на дні народження до мене і до дітей сходилися, неодмінно сходилися мої товаришки.

І тоді в моїй хаті гучно співалося, і дивувалися сусіди, що такі гарні пісні лунають з моєї оселі. Але під Новий рік я завжди сиділа одна. Діти сплять собі, а я сиджу біля ялинки: ні Снігуронька, ні баба Яга. І келих шампанського випити ні з ким – хоч сама пий. Після дванадцятої починаються телефонні дзвінки. Ковтаю сльози, знімаю трубку. Приймаю привітання. Свої близькі не ставлять безглуздих запитань – свої знають. А хто-небудь з дальших питає:

– Ну, як святкуєш?

– Нормально.

А що скажеш?.. Якби не ті телефонні дзвінки, то я б вже давно і спати лягла. Але ж знала, піднімуть. І це добре, що вони були, ті телефонні дзвінки. Добре, що люди пам’ятали про мене.

А в будні мені ніколи було особливо журитися. Спілкувалася з сусідами, ходила на роботу, встигала в самодіяльність. Іноді заходив Фелікс – до дітей заходив, я в це вірила. Ми розмовляли, спокійно, зважено, ніби добрі знайомі, ніби ніколи й не були чоловіком і жінкою. Мені часто говорили:

– Ви помиритесь. Ви обов’язково помиритесь.

Мене це страшенно сердило:

– Та ніколи! – казала я. Казала чесно, без лукавства, бо знала те, чого не знали інші: я не могла більше прощати зраду. Я б йому ніколи більше не повірила. А знайома запевняла:

– Я знала одних… Він все життя її зраджував. А тепер, на старості, зійшлися… І ще  як гарно живуть! Гуляють удвох – любо глянути.

– Перестань, – обурювалась я. – Коли я на ноги дітей сама підніму, дуже він мені на старості потрібний буде!

– Не говори так! Хоч кружку води буде кому подати.

– Піду в будинок інвалідів – там і подадуть мені кружку води. І не обов’язково задля того з чоловіком миритися.

Мені було бридко й принизливо: ну чому всі думають, що я тільки сиджу і чекаю, щоб Фелікс повернувся, хоч на старості? Як це принизливо! Іноді Фелікс питав:

– У тебе там ніхто з твоїх знайомих цигарок випадково не залишив? А то у мене закінчилися.

І я стала навмисне купувати цигарки для такого випадку. Щоб не думав, що у мене не бувають чоловіки.

Жити ставало все важче. Хлопці росли. Їм так потрібний був батько. А він на свята чи на вихідні їздив собі у Київ до своєї «крохи». Бо йому там було добре, і ніяких проблем… А в мене вони були, оті одвічні проблеми. Мені чомусь завжди бракувало грошей. Мої хлопці безжалісно протирали одяг і нищили взуття. Гена пропадав у лісі, хтозна-де, – і не докличешся його – приходив з синцями та гулями, але ні на кого не скаржився.

– Де це ти знову гулю набив? – допитувалась я.

– Не знаю.

– Ну як це – не знаєш?

– Не пам’ятаю. Може, впав…

Хлопчик мій ріс впертий, затятий. Коли бувало прошпетиться і я беруся за пасок, він не плакав і не просився, а мужньо зносив покарання своєї жорстокої мами, котра потім сама потай плакала, що мусила вдаватися до такого методу виховання. Плакала гірко і невтішно від свого безсилля. Я любила своїх хлопців. Нічого для мене дорожчого не було. Та іноді я відчувала, що не можу їх захистити перед світом: мусять самі – і це було прикро.

Гена дуже боляче переніс наше розлучення. Найгірше було те, що всі свої переживання він якось не по-дитячому крив у собі. Маленький, худесенький, як скіпочка, з великими голубими очима, він був дуже вразливий, але переживання свої ховав десь далеко, на самісінькому дні свого дитячого серця. Я іноді й сама не здогадувалась, як це мале хлоп’я переживає втрату батька.

Йдемо з ним. Холодно.

– Візьми мою руку у свій кулак, – просить Гена. Я пробую. Ручка хоч і маленька, та не вміщається в моїй:  в мене також не велика.

– А тато завжди так робив, у нього рука більша.

І так сумно це сказав, що в мене на очі навернулися сльози.

А то якось до товаришки пішли. Її чоловік з малою донькою бавиться: взяв за руки та й крутить її довкола по паркету. Мій Гена довго спостерігав, потім зітхнув:

– А зі мною тато так не…

Та й замовк.

Все таки Льоня був трішки більший, а той ще зовсім малий…  Бідні мої діти!.. Однак я ні разу не пошкодувала, що розлучилася з чоловіком. І зовсім не тому, що була такою вже егоїсткою. Я вважала і вважаю, що дітям потрібна добра родина. А коли в хаті сварки…  О, я добре знала, що це таке. З свого дитинства знала…

 

МОЯ ВТІХА – ДІТИ

На вихідні, як правило, приїжджав Фелікс, якщо не їхав у Київ, і забирав Гену до баби. Льоня – той їздив сам і в школу, і на вул.Чернишевського. А Гена ще був малий, тому за ним і приїжджав Фелікс. Він по-своєму любив хлопців, але був дуже прямолінійний і не міг враховувати всіх нюансів і змін, що були викликані певними ситуаціями.

Гена ніколи не був легкою дитиною, а тим паче тепер… Після нашого розлучення дитина перебувала у такому нервовому стані, що я почала серйозно побоюватися за здоров’я свого хлопчика. Він нервував, іноді просто так, без причини впадав в істерику. Особливо часто це траплялося з ним після того, коли він повертався з Чернишевського.

До кінця тижня хлопчик якось вгамовувався, заспокоювався, але потім наставали вихідні, і він знову їхав до баби і тата. І все повторювалося з початку. Я сказала про те Феліксу. Він мені не повірив.

– Дурниці все це! Вигадуєш казна-що!

– Я не вигадую. Якби ти міг спостерігати за дитиною, ти б зі мною погодився.

– А я тобі кажу: дурниці! Ремінець йому потрібний – от що.

– Не все можна вирішити за допомогою ременя.

– Ти завжди була м’якотіла.

– Невже так і завжди?

Фелікс зам’явся.

– Ну… З дітьми.

 

Стояла спека. Була субота. Як завжди, Фелікс приїхав за Геною. Льоня мав прийти на Чернишевського зі школи. Тепер я не любила вихідних. Діти їхали, а я залишалася сама – хоч вовком вий. З сусідами хоч і спілкувалася, та не настільки, щоб не почуватися самотньою. Діти поїхали – і мені нічого не треба було робити. Не хотілося ні радіо, ні телевізора. Не хотілося нічого. Навіть книжки не рятували. Читала неуважно, перечитувала знов. Зрештою, кидала те читання. Не писала зовсім нічого. На мене насувалася затяжна депресія. Діти змушували рухатися, щось робити, треба було, зрештою, їх годувати, мити, прати їхній одяг. А вихідні… Я не відпочивала, я потихеньку сходила з розуму. Нікому із своїх дівчат я нічого не розповідала. Вони не знали, наскільки мені зле. Дівчата і так зі мною багато нянькалися. І хто мені може допомогти? І чим? Ні, я мушу сама з того виборсатися. Мушу! А як – я ще не знала.

Задзвонив телефон. На проводі був Фелікс. Він був якийсь розгублений і ошелешений.

– Що трапилося?

Я злякалася. Чи не трапилося чого з дітьми?

– Ні, нічого. Просто… Гена мені таке сказав…

– Що тобі сказав Гена?

– Розумієш… Він не хотів митися. Вода була прохолодна чи що…  Ну…  Я його вдарив. А він… А він, знаєш, що сказав?.. Ти, каже, з нами не живеш, і ти не маєш права мене бити. Мама може, а ти – ні. От зараз подзвоню мамі, мама приїде і мене забере. Уявляєш? В нього почалася справжня істерика. Ледве заспокоївся.

– Де він зараз?

– Телевізор дивиться.

– То, може, мені і справді приїхати за ним?

– Ні, не треба, він вже заспокоївся. Але ти розумієш, що він мені сказав?

– Ну… Що ж… Я його тому не вчила. Тут я тобі нічим не можу допомогти. Запам’ятай, діти всьому дають свою оцінку… А за свої вчинки доводиться відповідати, якщо навіть від того дуже прикро. Мені жаль…

Коли хлопці повернулися додому, Льоня мені розповів ще й не таке. Баба Зоя якось намагалася урезонити Гену:

– Це твій рідний тато, – казала вона. – Хто б у твоєї мами не був, твій рідний тато лише один.

– Це мій не рідний тато, а двоюрідний, – сказав Гена.

– Чому це – двоюрідний? – не зрозуміла баба.

– Якби він був рідний, то жив би з нами. А якщо він з нами не живе, то він двоюрідний.

– Це тебе мама так навчила? – розсердилася моя свекруха.

– Ні, я сам, – спокійно відповів хлопчик.

І я не знала, що йому на те все сказати, як навчити мою дитину, як допомогти моєму синові побороти його перше дитяче горе. Йому були потрібні і мати, і батько. І я нічим не могла йому зарадити.  А йому йшов щойно сьомий рік. Скільки ще в житті гіркого доведеться проковтнути моїй дитині без батьківського крила і опіки. А я б все на світі віддала, аби моїм дітям було добре. Але що я могла?..

З Льонею було і простіше, і складніше: він все-таки був старший. Йому було далеко добиратися до школи. Школа була добра, тому переводити його в іншу не хотілося. Дитині треба було дуже рано вставати, потім якось влізти в набитий автобус, щоб потім пересісти у такий же переповнений трамвай. Потім скаржився Льоня:

– Не міг сісти в автобус – стільки людей було. Ледве мене не задушили. Лише в третій автобус вдалося сісти.

Тому іноді, коли я не йшла на роботу і не треба було залишатися з Геною, Льоня ночував у баби: звідти до школи було близько. Я це боляче переживала, бо свекруха хвалилася, що Льоня у мене хороший, бо вона його виховує. Але все це були дрібниці, головне – аби моїй дитині було добре. Хлопчик ріс розумний, інтелігентний, був міцним ударником, ходив на фехтування. Він любив порядок і чистоту і ніколи не сів їсти, якщо в хаті не було підметено.

Гена ж щойно мав іти в перший клас. Був дуже вразливий, але вмів приховати ту свою вразливість кудись на глибину, ніби соромився її. Був впертий, затятий, вмів досягнути своєї мети. Таке маленьке, а з таким дорослим характером. Ой, важко ж з ним буде. Але був він надзвичайно добрим хлопчиком, жалів мене, можливо навіть більше, ніж Льоня.

Мої хлопці змалечку звикли ходити зі мною, тому проблем у мене з тим не було. Просто тепер вони мали більше обов’язків: треба було виносити сміття, ходити по магазинах. Іноді я збирала Гену, і ми їхали з ним на Торф’яну до моїх дівчат. Хто-небудь з сусідів, побачивши нас, питав:

– Куди це ви так зібралися?

– Та… Їдемо трохи на кавалєрку, – сміялася я.

Мій Гена у транспорті нізащо не хотів сидіти – комусь неодмінно звільняв місце, і всі пасажири звертали увагу на такого чемного хлопчика, наперебій хвалили його, пробували з ним зав’язати розмову.

А то якось в 7-му автобусі, коли ми поверталися з Торф’яної, хтось запитав:

– Куди це ви з мамою так їздили?

І мій Гена моїм тоном тут-таки й відповів:

– Та… Їздили трохи на кавалєрку.

Всі пасажири засміялися, а я таки почервоніла.

Іноді мій Гена ставив мені такі запитання, на котрі я не могла відповісти.

– Мамо, – питав він, – а яка довжина шиї у жирафи?

Або:

– З якою швидкістю бігає страус?

– Не знаю, – чесно признавалася я.

– Як це ти не знаєш? – дивувався Гена. – Ти ж мама.

Я відчувала, що мені бракує знань і часу, щоб по-справжньому займатися своїми дітьми. Скільки зараз корисного і потрібного можна було вкласти в їхні голівки, поки вони ще на це надавалися.  Та я мала працювати. Треба було заробляти на хліб, на одяг, на взуття. І на іграшки також.

Я розповідала своїм хлопцям казки. Найчастіше придумувала їх сама. Виплітала закручені сюжети, аби їм було цікаво, і вже ніколи не змогла б ту саму казку повторити вдруге. Мої діти любили ті казки. Льоня казав:

– Коли я виросту і навчуся трохи краще писати, я куплю товстий зошит і позаписую всі твої казки.

Ще тоді не знав мій син, що, коли він виросте, то у нього знайдуться значно серйозніші  справи, ніж записувати казки своєї мами.

Іноді я приносила книжки з бібліотеки, написані крапковим шрифтом, і тоді читала хлопцям, аж поки вони не засинали. Мої діти, моя втіха. Аби тільки вони виросли нормальними людьми. З ними і самотність була не такою гіркою.

 

Занесли Генині документи в найближчу школу. Звичайно, це була явно не така школа, в якій вчився Льоня. Але тут вже я нічим не могла зарадити: ми були на околиці міста.

До школи Гена явно не був готовий. Не був готовий психологічно. Трохи читав, рахував, писати я не вчила, щоб потім не довелося перевчатися: у кожного вчителя до письма свої вимоги. Але Гена був страшний непосидько, і я не уявляла собі, як він висидить на уроках. Гениній вчительці я не заздрила.

Нарешті 1-ше вересня. Мій син іде в школу. Квіти, хвилювання, як завжди, але це для нас – як завжди, а для мого Гени – це вперше. І як йому буде в тій школі, такому маленькому і худенькому, за котрого нікому й заступитися?.. Та вже якось буде… Провела його. А надалі мав ходити сам. Мені тут орієнтуватися було складно.

Восени ще нічого. А взимку, коли Гена йшов у школу, у сніг і в холод, мені його було дуже жаль.

– Мамо, я мушу йти дальшою дорогою, – скаржився мій хлопчик, – а то там собаки гавкають, та такі здоровенні. Особливо вони гавкають, коли я в шубці іду.

– То давай, синочку, я тебе буду проводити.

– Ні, не треба. Як ти потім сама додому повернешся?

– Помаленьку повернуся.

– Ні, я сам. Я ж хлопець. А ще я – твій помічник. От коли я виросту…

І починалися одвічні хлоп’ячі мрії про машину, про футбол… Рости, мій синочку.

 

Коли я жила в родині Фролових, то не могла своїм дітям прищеплювати в повній мірі українські традиції. Очевидно, мені все-таки бракувало сили характеру. І свекор, і свекруха, і чоловік були атеїстами і не визнавали ніяких релігійних свят. Кутю я, правда, завжди варила, і паска у нас, коли годилося, була на столі, та що і до чого, мої діти не знали. Приходив до нас і Святий Миколай, навіть свекрусі моїй що-небудь приносив, та був він, наче безіменний гість, таємничий і загадковий.

Лише одного разу Гена прийшов з дитячого садочка збуджений і щасливий.

– А до нас в садочок сьогодні Миколай приходив, – радісно розказував хлопчик.

– Який Миколай? – здивовано питали ми, бо знали, що в радянських дитячих садках Миколай ходити не міг.

– Святий! – радісно вигукував хлопчик.

– А ти його бачив?

– Ні, він приходив, коли ми спали, і поклав нам під подушки цукерки.

І справа була не в цукерках – цукерок у нас не бракувало. Дитині було цікаво саме дійство – прихід Святого Миколая. Певно, якась няня чи вихователька вирішила потішити дітей, бо такі заходи в радянських дитсадочках не тільки не передбачалися, але за такий захід можна було і неприємностей собі нажити.  І мені раптом стало соромно, що я обікрала своїх дітей, позбавила їх такої радості – приходу Святого Миколая.

Тепер я не мала ніяких заборон і могла вільно святкувати всі свята, могла колядувати, щедрувати, вітати Святого Миколая. У нас у хаті тепер розмовляли українською мовою і було якось чудно навіть мені самій. Але ще була школа, бо Гена став школяриком. А як же бути все-таки з Святим Миколаєм? Ні, тепер він вже неодмінно прийде до моїх дітей.

І він прийшов, і подарунки приніс. А для Гени, звичайно, якусь іграшку. Гена вирішив взяти її в школу, щоб показати дітям, що приніс йому Святий Миколай. Напевно, всі діти хвалитимуться. От халепа. Вчителька може бути не дуже задоволена з такого релігійного виховання дитини. Тим паче, що я – також вчителька.

– Знаєш, Гена, – сказала я, не знаючи до ладу, як пояснити дитині ситуацію. – Знаєш, не всі в школі вірять в Святого Миколая. То ти краще скажи, що тобі мама купила іграшку.

Після школи мій син розказував:

– Знаєш, мамо, тільки я і ще одна дівчинка сказали, що нам іграшки мама купила, а всі діти сказали, що їм приніс Святий Миколай.

– А що ж Ганна Мусіївна?

– А Ганна Мусіївна сказала: «Тихо, діти, тільки в коридорі про це не говоріть, щоб «Б» клас не чув».

Я щиро посміялася, а разом з тим і гірко: ну чому ми повинні ховатися із своїми традиціями?

 

Надходили свята: Різдво, Старий Новий рік. Ми тепер жили на Майорівці, майже що в селі. Льоні б ніколи не прийшло в голову ходити сіяти чи колядувати. А Гена тепер був серед хлопчиків, що знали всі традиції. То й собі став проситися:

– Пусти мене, мамо, колядувати.

– Ти що! Ні в якому разі, – запротестувала я.

– Всі хлопці ідуть, а мені не можна?

– Ти ще малий. Та й колядувати не вмієш.

– Не малий. І колядувати мене хлопці навчили. Я собі колядки позаписував. Хлопці з нашого класу всі йдуть.

– А як вчителі дізнаються?

– То й що! Минулого року хлопці до вчительки ходили. Подзвонили у двері – а там вчителька.

– І що?

– І нічого. Гроші дала і цукерки.

– Ні, Гена, ти ще малий. Ще хто наб’є і гроші відбере. Не можна.

Як не благав мене мій Гена, я таки його не пустила, хоч і шкребло мене десь по душі: нехай би собі дитина поколядувала, посіяла. На те ж воно і свято. І колись так було… Та це було колись, а зараз… Зараз люди не ті, а ще, чого доброго, скажуть, що сліпа мати посилає свою дитину… Правильно, що не пустила. А сама я з радістю відкривала двері і колядникам, і посівальникам, і щедрувальникам, хвалила дітей, коли гарно колядували. То була втіха. А колядники ті були маленькими героями, що, незважаючи на заборону, несли традиції свого народу.

 

Минув час. Якось Льоня чомусь заглянув до Гениної тумбочки і покликав мене. Льоня був такий переляканий, ніби побачив там принаймні змію:

– Мамо, у Гени гроші!

– Ти що, які гроші?

Тепер вже злякалася і я: звідки гроші у моєї дитини?

– А ось…

Перерахував. Було шістнадцять карбованців і ще якісь копійки.

– Де ж він їх взяв?

– Не знаю.

Мене точила тривога. Я ледве дочекалася, поки зі школи прийшов Гена. Відразу ж до нього:

– Гена, звідки в тебе гроші?

– Які гроші?

– Ті, що в тумбочці.

Хлопець похнюпився:

– Я… Насіяв.

– Ти ходив сіяти?

Хлопець ще більше похнюпився.

– Ходив.

– А я тобі дозволяла?

– Ні.

– А чому ж ти ходив?

– Всі ходили.

– А ти що, мавпа, щоб мавпувати за всіма?

– Ні, я не мавпа. Мені дуже хотілося. І це дуже гарно.

– А коли ж ти ходив?

– На Старий Новий рік.

– Ти ж був у школі. Що, прогулював?

– Ні, ми пішли з продовженої групи.

– Ну, скажи мені, навіщо тобі ті гроші? Що ти за них хочеш купити?

– Не знаю.

Вже й не пригадую, чи покарала я Гену за цей вчинок, чи ні. Може й ні. Але наступного року я вже відпустила його і колядувати, і сіяти. Чого вже там! Нехай іде, нехай долучається до свята. Все одно крадькома ходитиме. Гена гордо висипав зароблені гроші мені – я була його банкіром. Коли йому чогось дуже хотілося, а я не могла йому того купити, тоді Гена казав:

– А з моїх?

І я купувала, бо у Гени були його зароблені гроші. Так мій малий посівальник всупереч моїй волі став тим носієм колишніх традицій, котрих так і не могла викоренити радянська влада.

Сійся, родися,

Жито-пшениця,

Всяка пашниця!

Не на рік, не на два…

Нехай сіється і нехай родить і жито, і пшениця. І нехай ростуть щасливими малі посівальники, і мої, і чужі.