ПЕРЕСЕЛЕННЯ

Я складаю речі – готуюся до переїзду на нову квартиру. Це справа дуже морочлива – пакувати речі. Ніби й нічого особливого, а клопоту того… Десь роздобуваю коробки, скриньки, валізи. І складаю, складаю… Посуд, взуття, одяг, дитячі іграшки і книжки, книжки. Господи, скільки того всього! А щоб щось путнє – то нема. Але все  ніби потрібне. Перев’язую мотузками. Допомагає хіба що Маринка – асистентка моя і Олени Васковської – маємо на двох одну. Вона молоденька і наївна, виручалочка моя. Кругом і всюди зі мною. Допомагає, співчуває. А обмінниці мої то міняються з нами, а то пересваряться – і вже не міняються. І я вже тоді не знаю, чи складати речі, чи вже назад розкладати. Ото морока. Потім вони знову миряться – і все починається спочатку. І знову складаю, складаю. У нас з Феліксом були дві одягові шафи. Приїжджав колись Сянько – чоловік сестри Марусі – то й казав, жартуючи:

– Ти живеш, як американка. Ну, для чого тобі аж дві шафи?

– Щоб жити, як американка, – сміялася я. От і пригодилися дві шафи:  в одну я складаю свій одяг, а в другу – одяг Фелікса. Несу разом з вішаками у вітальню і там вішаю у шафу. Всі сплять. Намагаюся не дуже товктись. Хоча знаю: і Фелікс, і діти любили, коли я поралася увечері. Вони собі спали, і їм не заваджало це моє порання. То добре, що вони сплять. Гіркі сльози душать мене і витискаються з-під повік. Ділю речі на «твої» і на «мої»… Ділю простирадла, ковдри, подушки… Нарізно відтепер. Тільки діти – то мій неподільний скарб. Вони – мої. Плачу гірко і невтішно. Фелікс спить. Дихання у нього рівне і спокійне. Незабаром ми роз’їдемось. Невже йому не жаль? Адже нам так гарно було удвох… Не жаль, певно, бо міг би щось змінити. Ну, хоча б спробував би. Ні, йому не жаль… Ділю посуд, платівки, книжки. Бридко, потворно. Лишити б все та й піти. Але діти. Не можу ж я з ними зовсім без нічого… Завтра.  Завтра переїжджаємо…

А сьогодні у Фелікса захист. Банкету великого не робить, а так, з найближчими підуть в ресторан. Це мало б бути родинне свято, а вийшло казна-що. У нього на роботі ніхто нічого не знає. Телефонують, вітають мене.

– Тепер моя черга захищатися, – посміхаюся я у трубку.

– Ну що ви!  Для родини досить і одної дисертації.

Я посміхаюся, дякую, а потім плачу. Це нестерпно, нестерпно. Скорше б вже все це закінчилося. Скорше б вже роз’їхатися. Назавжди.

 

Я й не сподівалася, що мені так прийдуть на допомогу наші напівзрячі чоловіки з підприємства. Заплатила за машину – і все. Вантажники – всі свої. Напередодні ще приїхав кум Уліян з Лановець.  Він по-господарськи оглядав ящики, прибивав ручки, щоб зручніше було нести. Я всім була вдячна: і Уліяну, і всім тим чоловікам. Бо що б я сама робила? Я іноді думаю собі: скільки на загал люди зробили мені добра. У всіх моїх найскладніших ситуаціях біля мене були люди. Іноді навіть такі, від котрих і не сподівалася підтримки. Десь я почула думку, і вона мені сподобалася: якщо тобі хтось зробив добро, зроби і ти, але трішечки більше. Можливо навіть не тому, хто зробив добро тобі, але зроби неодмінно. Необхідно, щоб на світі відбувалося отаке своєрідне нагромадження людської доброти. Та я розумію, що, скільки б добрих справ я не робила, мені не перевершити все те, що зробили люди для мене в моєму житті.

І от нарешті, переселяємось. Боюся одного: як би не зірватися, коли буду виходити з хати, – щоб не розплакатися. Адже тут прожито десять років – і на загал – гарних років.

Викликали таксі. Ми з Маринкою мали поїхати наперед, щоб відвезти продукти, сякий-такий посуд, щоб можна було прийняти людей, котрі нас перевезуть.  Я ще думала сюди повернутися, щоб вже приїхати з речами. Але повертатися не довелося: подзвонили, що прийшла машина, і вже вантажаться. От і добре. Доля на цей раз пожаліла мене. Вийшло так, що я пішла, не попрощавшись. То й добре. Ніхто не бачитиме моїх сліз.

Увійшла в квартиру. Тут відтепер я буду жити із своїми дітьми. Як нам тут буде? Дай, Боже, щоб було добре. Привезли речі. Уліян керував завантаженням і вивантаженням. Важко їм, напівзрячим чоловікам, нести мою тридверну шафу, але несуть. Важко в наших «хрущобах»: шафа не розвертається. Так і залишили її стояти в коридорі – добре, що прохід є. Її треба розбирати – це вже потім. Добре, що все вже в хаті. Вузли, коробки, валізи… Як я в тому розберуся? Коли розставлю на місця?.. А, якось буде. Приймаю людей, дякую. Всі розходяться. Я сиджу на ліжку, біля мене – мої хлопчики. Одному – шість років, другому – десять. Вони принишкли, наче перелякані. Я маю бути весела, ні в якому разі не плакати.

– Нічого, хлопці, потихеньку обживемо нашу хату.

– А килими на стіну у нас будуть?

– Неодмінно будуть.

– А хто нам шафу на місце поставить?

– Та хтось поставить. А зараз ми дуже потомлені. Давайте спати.

– А казку ти нам розкажеш?

– Обов’язково.

– Про принцесу?

– Нехай про принцесу.

…І заплакала принцеса, а сльози її випали росою на дерева, на кущі, на квіти і траву…

Спали мої сини. Перша ніч на новій квартирі, що мала стати відтепер нашим домом. Нехай їм присняться наречені, молоді та гарні. Та хлопці ще малі, і їм, напевно, сняться велосипеди, лижі. «Чук і Гек». Заглядає доля у вікна. Аби лише добра…

 

НА НОВОМУ МІСЦІ

Прокинулась вранці з якимсь новим незнайомим почуттям – поряд з гіркотою десь затріпотіла радість: ага, зрозуміло, це від того, що я у своїй квартирі!  Печі палити не треба – тепло, центральне опалення. Діти сплять. Тихенько виходжу з кімнати. Кругом – теплінь, не те, що на Чернишевського! Вранці на кухні біля балкону каструлі замерзали. Іду у ванну. Тепла вода. Не треба журитися, чи запалиться колонка. Напускаю у ванну води. Насолоджуюся – моя квартира. Спокій, благодать. Потім звідкілясь знову вилазить гіркота: без Фелікса. Заганяю її кудись у глибину. Йду на кухню. Все ще не облаштовано. Де мені що шукати? Найнеобхідніше – на похваті. Готую сніданок. Йду будити дітей. Спершу Льоню. Бідний мій хлопчик, йому в школу так далеко – аж до театру ПрикВО. Як він буде добиратися? Адже він щойно в четвертому класі. Потім буджу Гену: йому в садок. Все домовлено, його беруть, але Гені не хочеться.

– А можна, я сьогодні в садок не піду?

– Ну, добре, не підеш. Тільки будь чемний.

– Добре, – радісно вигукує Гена і вже не спить, а починає шукати якісь свої іграшки. Бавиться.

– Мамо, а де мій маленький стільчик?

– Не знаю. Пошукай.

– Нема. Ми його не взяли. А на чому я буду сидіти?

Гена мав такий стільчик, на якому любив сидіти собі біля табуретки, і вже чи їв, чи малював щось.

– Нічого, вже щось придумаємо. Сядь на якусь коробку чи що. А ми вже твій стільчик якось заберемо.

Дивно все і незвично. І звучить у нас в хаті тільки українська мова. А була і російська, і, мабуть, навіть більше, ніж українська. Прокинувся телефон.

– Я! Я, – заспішив Гена і зняв трубку. Дзвонив Фелікс.

– Ну, як ви там? – це я догадуюсь.

– Добре, – дзвенить Гена. Він ще не сумує: для нього ще все нове і цікаве, ніби гра якась. Ой, не гра, мій хлопчику, не гра. І засумуєш ще, і заплачеш, і сам із-за своїх маленьких літ не зрозумієш, чому. А бракуватиме тобі твого батька, – все дуже просто.

– Тату, – згадує Гена, – принеси мій стільчик, а то мені ні на чому сидіти. Ми його не взяли.

Фелікс, очевидно, пообіцяв принести. Тепер трубку беру я. Розмовляємо тихо, повагом, наче двоє давніх знайомих.

– Знаєш, мені сон такий приснився…

І Фелікс розповідає мені свій сон. Він чекає, щоб я його заспокоїла, що сон не віщує нічого поганого. Знав би він, як мені болить, то не розповідав би всяких дурниць. Але Фелікс, вочевидь, не знає і продовжує розповідати. Нарешті він обриває розмову і обіцяє сьогодні до нас прийти. А може, і йому болить? Може, не байдуже? Ні, не треба себе дурити. Якби не було байдуже, то спробував би зупинити цей балаган. І до «крохи» не їздив би. Байдуже. Все. Тепер це не має ніякого значення.

 

Першою прибігла Клавдія Іванівна. Заглядала мені в очі – я відчувала її гострий погляд. Хотіла, певно, знати, як мені, чи не гірко. Гірко, Клавдіє Іванівно, ще й як гірко, та що робити… Це я подумала, але нічого не сказала, бо вона й не питала ні про що. Замість того:

– Що тобі допомогти? Давай я щось порозкладаю.

Моя хороша, добра і сувора вчителька…

– Тільки найнеобхідніше, бо хочу ще сякий-такий ремонт зробити.

– Тут чистенько, але освіжити можна.

Посиділи, поговорили. Мені стало зовсім добре.

– Тобі треба штори. Я куплю та й підшию.

– А карнизи? У мене ж і карнизів нема…

– І карнизи куплю.

– Їх везти незручно. Вони ж довжелезні.

– Це нічого. Привезу. Ти тільки скажи, що тобі треба.

І потепліло на серці, і скресла крига. Штори – це дурниці, і карнизи теж. Головне – людська доброта.

Потім прийшла тьотя Міла.

– Отуди к бісу! Я тебе ледве знайшла. Знаєш, а тут непогано. Мені подобається. І ліс близько.

– Толку мені з того лісу.

Тьотя Міла знала, що я б з великим задоволенням залишилася в центрі. Там мені і легше було б ходити, і Льоні до школи ближче. Та свекруха нізащо не хотіла поступитися квартирою в центрі. І мусила я… У мене на очах сльози.

– Ну-ну, не розкисай. Давай краще я тобі чай зроблю… Я тут вам на новосілля «Мазурку» спекла.

Ну, пекти тьотя Міла була майстриня. А «Мазурку» ми всі особливо любили. А найбільше – то Льоня. Починало щось входити в свою колію. Повільно, натужно, але входило.

 

Мені тридцять шість років. Маю починати все спочатку. Треба заново купувати всякі дрібниці: відра, шуфлю для сміття… А ще треба телевізор, меблі. Спальня заповнена, а у першій кімнаті стоїть тільки стіл і стільці. Грошей нема. Позичила двісті карбованців і з тим переїхала. А ще скільки всього треба. І ремонт. Та нічого. Добре, що робота є… Якось буде. Знаю тільки одно: надіятися мені ні на кого, все мушу сама. І здалось на хвилинку, що я раптом постаршала так років на десять. І однак світ був прекрасний, і була в тому широкому світі я із своїми двома синами, і було мені аж… Чи всього лише тридцять шість років.

Прийшов Фелікс. Він приніс в сумці Генин стільчик. Поводив себе зовсім просто, ніби і він мав тут жити. Все роздивлявся, але роздивлятися особливо ще було нічого: все в коробках та клунках. На кухні – холодильник і саморобна білизнярка, що слугує поки що за кухонну шафу.  Вона дуже містка, і я все необхідне можу поки що в неї зіставити. На старій квартирі у нас був такий собі «солодкий» кошичок, а в ньому лежали цукерки і печиво. Той кошичок постійно поповнювався. Стояв він і тепер, щоб діти мали те, до чого вони звикли.

– А кочишок у вас є? – запитав Фелікс. І почав дегустувати все, що було в тому кошичку. Він був солодкоїжка. Мене переповнювала якась неймовірна теплота до нього, а разом з тим і образа. Прожито десять років. Виробились певні звички, було стільки спільного. А діти… І все – шкереберть… Заради чого? Образливо. Та я сміюся, роблю вигляд, що мені зовсім добре. Або майже добре…

– Ти що, мені за дисертацію навіть шампанського не поставиш? Про босоніжки і халати я вже не кажу.

Сміємося разом. У Фелікса сміх голосний, розкотистий.

– Поставлю я тобі шампанське. Обов’язково поставлю.

Фелікс іде. Зате приходить кум Уліян. Він починає щось прибивати, чіпляти, навішувати. Дірки у панельному будинку свердлити важко, але ж без цього не можна. Уліян вже сьогодні їде додому. Я йому дуже вдячна. Він зовсім як свій, як родина.

Кінець січня. Снігу зима в цьому році не пошкодувала. Насипала його, як на мене, то аж забагато. Кругом – крига і сніг. Двірники не дуже cтараються: промели сяку-таку стежку – і досить. Та обіч вулиці лежать величезні замети – мені до пояса. Жах бере, як згадаю, що мені  сьогодні на роботу, аж на вулицю Калініна. І як я піду на той сьомий автобус? Місце нове, ще не знайоме. Та я настроєна рішуче. Мушу. А хто ж зі мною ходитиме? Добре, що сусідка погодилась за певну оплату забирати Гену з садка, прослідкувати, щоб діти помилися, погодувати їх і покласти спати. Це добре, що вона погодилась, бо для мене це дуже важливо: діти ще надто малі… Ну, що ж, з Богом! І я виходжу з хати. Перший раз – сама на новому місці. Вже знаю, що треба звернути наліво і так дійти до дороги. А далі – знову наліво.  Іду з паличкою і відчуваю, як всі за мною стежать. Дивина ж яка – сліпа сама йде! А може, це мені здається… Ні, не здається.

Хтось зітхає:

– Ой, Боже, Боже!

– Нема гіршого…

– І куди вона йде?..

Це нічого. До того я вже звикла. Тепер нехай вони звикають до мене… Але під чужими поглядами йти мені ще важче. Сяк-так вибрела на тротуар. Кругом – замети. Я вже розпитувала, як мені пройти до зупинки. Але розпитувати – це одне, а йти – зовсім інше. Іду. Дуже повільно, тому здається, що довго. Десь мекає коза, кукурікають півні. Я знаю, що зліва – городи і особняки. Це тепер тут вже ціле студентське містечко вибудували.   А тоді… Вже й не знаю, чи перейшла я ту маленьку вуличку… Кругом – лід і сніг. Питаю у людей. Нарешті прийшла. А тепер вже зовсім легко: доїхати до трамваю №7, пересісти, а там – на трамвай №4. Зовсім просто.

Школа у нас тепер розрослася – аж сто десять учнів. Для вечірньої спецшколи це багато. Іванна Петрівна, «шефова», – сувора: сама працює і з усіх вимагає.  Десь об 11-ій повертаюся додому…  Людей мало, так що й запитати ні в кого. Йду, як собі знаю. Ніби правильно. Так. Ось мій поворот. Тепер – другий під’їзд… Третій  поверх. Все ще чуже. Це тепер я вже кожну сходинку знаю. А тоді… Так, прийшла. Відмикаю. Що таке? Коли я йшла на роботу, моя шафа все ще стояла в коридорі, і я ламала собі голову, хто б мені її розібрав і поставив на місце у спальні. А тепер… Шафи в коридорі не було… А може, я відімкнула чужу квартиру? Може, я помилилася? Міг же мій ключ підійти до чужого замка. Таке, кажуть, буває. Оце так!.. Тихенько зачиняю двері і виходжу з будинку. Будинок той, тут ніяких сумнівів. Тепер іду попри будинок, щоб не помилитися під’їздом. Так, тепер поверх. Відчиняю двері… Шафи нема… Ну… Гаразд… Йду дивитися, чи є діти. Заходжу в спальню. Хлопці сплять собі. Шафа стоїть на своєму місці, де я і планувала її поставити. Як потім я довідалася, сусід Славко покликав когось і переставив мою шафу. Це потім. А зараз… Перехрестилася і сідаю вечеряти. Сама. Прикро. О, телефон…

– Алло!

– Ти вже прийшла! А я дзвоню, дзвоню, а тебе нема. Ми вже тут переживаємо.

Моя Оля, Оля Николин… Сльози котяться у мене по щоках. Я їх не витираю. Мої дівчата, як добре, що ви є… Тільки поклала трубку – знову дзвінок. Цього разу дзвонить Валя, ота сама Валя Лазаренко, що на язик гостра.

– Ти чому так довго ходиш? Ми вже тут за тебе переживаємо. Думали, що ти десь там в ліс зайшла.

Сміємося. Я згадую, як один чоловік, почувши, що я житиму неподалік  від лісу, сказав:

– Нехай, нехай іде туди. Там її вовки з’їдять.

Не з’їдять. Лихе не гине.

 

Сяк-так розставили речі. Зробили сякий-такий ремонт. Я порозпихала, як могла, свої зошити і книжки – їх у мене було достатньо.  Посуд все ще був у коробках, дістали лише необхідне. Нікуди було ставити, не було серванта. Перша кімната все ще була напівпорожня. Я розуміла, що на меблі спроможуся не швидко. Взяти ж щось у кредит не могла, бо наша школа тепер була заочна і підпорядковувалась Києву. Довідку на кредит Київ не давав, та й у Львові вона була б не дійсна. Все у мене було якось не так, як у людей. Та вже так мусило бути, як є. Купила потихеньку телевізор, кухонні меблі, вішалку і пенал у коридор. Тішилася з кожної покупки, бо давалися вони мені вкрай нелегко. Фелікс сказав, що буде нам давати по тридцять карбованців на місяць і приносив їх регулярно. Це було вкрай мало. Якби я подала на аліменти, то мала б, очевидно, десь сто тридцять карбованців. Та я не жалкувала, що не подала. Нехай краще так. Від його подачок не відмовлялася: батько хоче брати участь у вихованні дітей – що ж, його право. Отак і жили.

Вода тут подавалася за графіком, і я ніяк не могла до того звикнути. Треба було робити запаси води, а потім ощадливо її використовувати. Я не вміла. Мусила вчитися. Кілька разів ми вже «затоплювали» сусідів, що жили під нами: то діти щось відкриють, то дорослі, що залишалися з дітьми без мене, забували щось закрити. Я не могла за тим слідкувати, бо мусила ходити на роботу. Я була в трансі. У мене починалася справжня «водяна хвороба». Я зривалася серед ночі і бігла перевіряти крани. Йдучи на роботу, іноді поверталася з напівдороги, бо мені раптом здалося, що я не закрутила кран. До всіх моїх проблем додалася ще й така. Всюди треба було чоловічих рук: обладнати полиці в комірчині, зробити загородку для картоплі, вчепити мотузки на балконі… Словом – все. Ті, котрі тут жили раніше, вдома майже не харчувалися і не прали. Чоловік був військовий, і у них була така можливість. Я ж мусила облаштуватись для такого життя, яким жила я. А чоловіки – вони чоловіки: окрім оплати, горілки і смачного обіду, їм конче треба було позалицятися до самотньої жінки. Бо, якщо ти самотня, то просто-таки чи не зобов’язана з кожним… Тьху! Все було так бридко. Того вигнала, того відматюкала, а одного, худосочного, штовхнула так, що він так і протягнувся на увесь свій зріст. Ні, я зовсім не була святенницею і не цуралася чоловіків, але ж не отакі випадкові зв’язки – хто захотів. Отак і жила. Все давалося важко, неодмінно виникали якісь додаткові труднощі.