ПОДАРУЙ МЕНІ ОБРУЧКУ

Повертаюся додому, збуджена і схвильована. Власне, несподіванок бути не може. Чого хвилюватись? Але чомусь з острахом відчиняю двері і заходжу у свій, чи може вже не зовсім свій, дім.

Фелікс, спокійний і врівноважений, уже вдома.

– Ну, що там? – питаю. Намагаюся, щоб не здригнувся голос.

– Все в порядку.

«Все в порядку» – це означає, що нас розвели. Збожеволіти можна! Прямо гра слів. Але так і має бути: все в порядку. Я і не сумнівалася. Дякую вам, адвокате, що все відбулося швидко і без волокити. Прийшла тьотя Міла. В хаті гнітюче сумно, але всі роблять вигляд, що нічого не трапилось. На сьогодні у нас з тьотею Мілою квитки в театр. Я вже й не пам’ятаю, на що ми збиралися йти. Це були гастролі якогось театру. Але в тьоті Міли шалено розболілася нога – отже, вона зі мною не піде.

– Ходімо, чоловіче, до театру, – пропоную я Феліксу. І кого я грала у тій виставі?..

Фелікс погоджується. Я одягаю найкращу сукню, що тоді в мене була, взуваю свої найкращі туфлі – те, в чому я виступаю на сцені – і ми йдемо в театр. Зустрічаємо знайомих. Вони ще нічого не знають.

– О, ви, як до шлюбу.

– Ні, – гірко кажу я, – ми вже зі шлюбу.

Ніхто нічого не зрозумів, окрім нас з Феліксом. Йдемо далі. А в голові чомусь звучить пісня, що колись наспівував мені Фелікс:

Ты – мое дыхание,

Утро мое ты ранее…

– Подаруй мені обручку, – кажу я раптом Феліксу несподівано навіть для себе.

– Навіщо? – дивується той.

– Ти ж не купив мені на весілля, то подаруй хоч тепер…

– Які дурниці!..  Для чого ж тепер?..

– А що, значить, ніколи у мене не буде обручки? – говорю весело, задирикувато, а на душі гірко-гірко, хоч вовком вий.

– Ні вже, обручку тобі хтось інший подарує.

– Не подарує, – зітхаю я. І зітхання те щире.

Вистава нам не сподобалася. Ще б пак! І не вина в тому артистів. Після першої дії ми пішли. Йшли тихі, пригнічені, немов приречені. І я не мала вже сили грати придуману для себе роль.

– Ну подаруй мені обручку! Не обов’язково золоту… – тихо попросила я ще раз. Колись це була моя мрія.

– Смішна ти. Хто ж при розлученні дарує обручку?..

Так, він має рацію, це смішно. Але мені ще з юності мріялося, що коханий неодмінно подарує мені обручку. Ні, не подарує…

Приїде свекруха з відпочинку – а ми розлучені… Дивно. Чужі… Фелікс наївний і безхитрісний. Його так легко можна надурити, бо він – як велика дитина. І вона дуритиме, ще й як дуритиме…  І мені стає жаль не себе, а його, Фелікса. У нього добра вдача, він любить комусь допомогти. Прямий до безтактності, він надто довіряє людям, приймає все за чисту монету. Іноді він прокинеться серед ночі, розбудить мене і розповідає свій сон і чекає, щоб я його заспокоїла. А як тепер? Хто його заспокоїть?.. Адже їй буде байдуже і до нього, і до його снів. Кепсько йому буде без мене. І я починаю плакати. Тьотя Міла сердиться:

– Отуди к бісу! Ще й його жаліє! Себе пожалій! Дітей своїх!.. А може він навмисно хоче, щоб йому було зле. Не ти ж йому таке придумала.

– Так, звичайно, не я…

 

А навкруги вирувало літо. Тішилося птаство в нашому парку, спадали роси на величезні каштани, лунали допізна пісні, транзистори, голоси, сміх. А в моєму серці була пустка, чорна і страшна. Повернулася свекруха. Нічого не сказала на те все, ніби не повірила. Із свого розлучення ми не робили таємниці, лише дітям вирішили поки що нічого не казати.

– А як ми їм скажемо? – непокоївся Фелікс.

– Не знаю. Однак доведеться…

– А для чого їм взагалі що-небудь говорити?

– А як? Колись же ми роз’їдемося. Мусимо ж якось роз’їхатися. То якось же треба їм це пояснити…

– Тільки не роби мене перед дітьми дуже поганим.

– Добре, поясни їм сам, як знаєш, і щоб ти при тім залишився хорошим, тільки тут я вину на себе  не візьму, бо це діти, і мені їх виховувати треба. Обіцяю, що тебе брудом обливати не буду. Але доведеться розповісти все, як є.

– Ні, тоді вони мене зневажатимуть. Придумай щось.

– Ні вже, придумуй сам. Тут я безсила.

Все ніби залишалося, як було. За винятком грошей. На харчування Фелікс віддавав свою пенсію. Зарплату залишав собі. З матері ми ніколи на харчі не брали. От і виходило, що всю нашу родину мала годувати я, бо що там тієї Феліксової пенсії. Грошей бракувало, бо ж і дітей треба було одягати. Але це тепер, окрім мене, нікого не хвилювало. Поголос про наше розлучення починав розходитись. Дехто не вірив, дехто висловлював свої міркування: мовляв, це вони із-за квартири. А всі інші розділилися на два табори: одні звинувачували Фелікса, а інші – мене.

– Такого чоловіка відпустити! І не п’яниця, і не марнотратник якийсь. Ну, подумаєш, гульнув! Ай-ай-ай! І ти гульни собі – то й будете квиті! І не знали ті, хто так говорив, що я вистраждала свою любов і не могла її тепер сумістити із зрадою. Не могла – і все.

Я не хотіла в хаті сварок і криків: пам’ятала з дитинства, як це страшно, і хотіла захистити від того своїх дітей. Я трималася з усіх сил, щоб не зірватись. Ми з Феліксом старанно робили вигляд, що у нас все, як і раніше, – все нормально. Ми старалися для дітей, та їх не одуриш. Це ми, дорослі, собі так думаємо, що діти у нас маленькі та дурненькі, а вони геть усе помічають і розуміють.

Прийшла якось до нас тьотя Валя – дружина мого дядька Семена, а Льоня їй:

– Тьотю Валю, я вам один секрет розкажу. Тільки ви – нікому… Ви знаєте, тато з мамою розвелися, але вони не хочуть, щоб ми знали. То ви їм не кажіть, що ми знаємо…  А мама мене надурила.

– Як, Льоньчику? Бути такого не може.

– Колись вона мені сказала, що вони з татом ніколи не розведуться.

– Мама не надурила тебе, Льоньчику. Вона і справді так думала.

– А чому ж тоді вони розвелися?

– На жаль, так у житті буває…

Бідні мої діти! Вони все знали і страждали. А ми, дорослі дурні, вдавали з себе порядних, бавилися у нормальну родину. У нас нібито було все гаразд: Фелікс, як і раніше, ходив по магазинах, відводив у садочок Гену. Я прала, варила. Але жити так мені було нестерпно. Іноді хотілося підійти до Фелікса, обняти його, забути все і жити, як колись… Та Фелікс був спокійний, холодний і незворушний. І я розуміла, що вже ніколи нічого не повернеться. Одне мучило мене: як розміняти квартиру, як умовити свекруху, щоб вона погодилася на розмін. Мати, певно, думала собі, дивлячись на нас, що між нами все нормалізувалося. Все тихо, ніяких скандалів. Подумаєш – розвелися! То й що? Якось хтось із знайомих зустрів її в місті і запитав про нас.

– Тише, – злякано зашепотіла свекруха, – не напоминайте им об этом. Всё у них в порядке.

Наївна… Ми давно вже спали в різних кімнатах. Тільки я спала з дітьми, а Фелікс – у вітальні. А ще час від часу він їздив у Київ до своєї «крохи».  А я потім прала його білизну, бо у нас була нібито сім’я. І це було принизливо. Ще тільки бракувало, щоб «кроха» в гості приїхала. І виходу я не бачила ніякого. Як умовити свекруху, щоб вона розміняла квартиру? Я знала, що це майже неможливо.

 

ЖОВТІ КВІТИ – НА РОЗЛУКУ

Їду на відпочинок. Маю путівку в Євпаторію. Фелікс погодився залишитися з дітьми, мама йому допоможе. Все ніби, як раніше. Але ми розуміємо, що це тільки здається. Все не те, і я вже не та.

Нас зі Львова їхало багато, чоловік з десять. Дехто брав з собою дітей, щоб влаштувати поблизу на квартирі. Я також планувала відпочити з дітьми, але це мав бути наступний місяць. Не могла ж я їх самих влаштувати на квартиру, а сама жити в санаторії. Ще малі.

Як же я була здивована, коли довідалася, що в цьому ж заїзді відпочиватиме і вона, «кроха». Господи, та що ж це за прокляття таке! Скрізь вона на моїй дорозі!

Спершу всі, особливо ж кияни, чекали «клоунади», десь певно думали, що я вчеплюся їй у волосся. А дехто, чого гріха таїти, й підбивав мене влаштувати їй «концерт». Ні вже, на таке я не здатна. Я поважаю себе і до такого приниження не дійду. І я просто її не помічала, робила вигляд, що її нема на світі. Хіба що була трохи веселіша, жвавіша, розкутіша, ніж насправді.  Всі поступово заспокоїлися і перестали чекати дивоглядії.

Але одна киянка все ж конче хотіла мене бачити. Я не прагнула такої зустрічі: для чого мені ще й тут занурюватися в той бруд?  Я не хотіла ні пліток, ні просто розмов на цю тему. Мала ж я нарешті право на відпочинок. Але та киянка таки наполягала. І ми зустрілися. Це була незнайома мені жінка десь приблизно мого віку або й старша. Вона сказала:

– Я не знаю вас. Я лише чула вашу історію. Та я добре знаю Аллу.  І хотіла вам сказати… Не проклинайте  свого чоловіка, не бажайте йому лиха. Ви тільки моліть Бога, щоб він з нею одружився. Більше ніякої кари йому не треба. Бо я її знаю. От і все, що я хотіла вам сказати.

 

Потім, коли я повернулася додому, то переказала ті слова Феліксу, щоб застерегти його. Але він сказав:

– Це ти зумисне таке придумала.

Потім, колись, він переконається, що вона була права, ця жінка з Києва.

 

Море! Хто не відчував на собі його заворожуючих обіймів, той не може бути по-справжньому щасливим. Щось магічне є в ньому. Іноді воно й справді скидається на живу істоту. Стою так, щоб хвиля вимивала пісок з-під моїх ніг. Хвиля лоскоче ноги, тепла, м’яка. Мені тридцять шість. Я ще достатньо струнка. На мене ще звертають увагу. І від того чомусь боляче. Зневажена жінка – це я. Зневажена своїм чоловіком, бо він проміняв мене на іншу. Коли сиділа вдома, в клопотах і сльозах, в роботі, в постійному чеканні нових принижень, мені здавалося, що я зіткана із самих лише недоліків. А тепер відчуваю себе жінкою, ще досить молодою і принадною. Стою, зариваю малі ноги у мокрий пісок, а хвиля забирає його з-під ніг, бавиться зі мною. І мені так гарно, що не хочеться ні про що думати. Та з того блаженного спокою виводить мене чоловічий голос. О, я й забула, що не сама, що довкола мене ще одне море – море людей, голе, розімліле на сонці, хвильне.

– Можна біля вас?

Знизую плечима:

– Це не моя територія – прошу.

– А ваша ж територія де? У якому місті живуть такі гарні жінки?

«Почалося», – подумала.

– Всі гарні жінки залишилися у Львові. А я от… Сюди приїхала.

– То ви зі Львова?

– Так.

– А звати вас… Тамара?

– Ні, не вгадали, Тетяна.

– А мене – Володя.

– Я просто щаслива.

Мені чомусь хотілося нагрубити тому чоловікові за те, що він порушив мій спокій. А, власне, чому? Він нічого поганого не зробив… Та я не встигла щось додумати – наспіли дівчата.

– Таню, ходім в море!

– То й ходім!

І ми зі сміхом пішли у хвилю. Зі мною ті, що не вміють плавати. Я також не вмію. Ми стрибаємо біля берега. Бавимося в «подоляночки», когось піймаємо і закручуємо у своє коло – гамірно і весело.

Виходимо нарешті на берег і йдемо до наших лежаків. Володя зорить за мною. Дівчата регочуть:

– Ой, та Тетяна – вже повела!

– І як їй це вдається?

– Пропав чоловік!

– Ну чому пропав? – сміюся я. – Я жінка вільна, так що…

А й справді. Я завжди на курортах відбрикувалася від набридливих залицяльників. Бо дурна була. А Фелікс от… О, починається! Годі й думати про нього. Я не така вже й ніяка. Все. Годі. Маю бути нарешті жінкою. А чому б і ні?

Володя підходить ближче, присідає біля мого лежака.

– Ви в якому корпусі живете?

– За довідками прошу звертатися до головного лікаря або в реєстратуру.

– У вас у Львові всі такі гострі на слово?

– Ні, я одна така. Всі інші – гостріші.

– Що ви робите після вечері?

– Ой, мій розпорядок дня висить у мене над ліжком. А так – не пам’ятаю.

– То, може, підемо в курзал?

– Куди? – сміюся.

– Ну…  Для курортників.

– Ні, я нікуди не ходжу.

– Чому?

– Мене мама не пускає.

– А якщо серйозно?

– А якщо серйозно… От вийдете ви із свого корпусу – прислухайтесь. Як почуєте, що десь співають, то там я.

– Співати любите?

Але я не встигаю відповісти. По мегафону над пляжем лунає:

– Дівчата зі Львова, просимо пісню.

Згрупувалися. І не лише зі Львова. І я забула і про Володю, і про все на світі. І була тільки пісня. Пісня і море, і палюче сонце, і лагідний морський вітер. А більше на світі не було нічого. Кожен із співаючих милувався своїм голосом, своїм співом, і від того пісня лилася легко і вільно, стелилася по хвилях і знову з припливом поверталася до берега.

– Таня, – увірвався Володя десь між піснями, – та ви – чудо!

Але ми вже знову співали.

 

Путівки у нас давали спарені, щоб незрячий міг їхати із зрячим або напівзрячим. Але цього разу путівка була лише одна. І я могла або їхати, або не їхати. Чесно кажучи, понадіялася на наших львів’ян – і цього разу відважилася поїхати без супроводжуючого: якось буде, допоможуть, – от яка нахаба. І мені й справді допомагали: то той, то інший. А особливо Микола Варениця, якого ми ще зі школи прозивали Вареником. Вареник був з жінкою і двома дітьми. То ж вони мною опікувалися. Ми й у їдальні сиділи за одним столом. Вареникова жінка Іра була дуже добра, лагідна, любила всім допомагати – то вона вже мені і на ринку купувала, що було треба. А що там треба? Хіба щось із фруктів. Отак я й викручувалась, виїжджала на людській доброті. Вареник був дуже імпозантний, і, дивлячись, як він уважно веде мене по доріжках нашої величезної території, можна було подумати, що це мій курортний залицяльник. Дехто так і думав.

Володя постукав у двері нашої кімнати.

– Не можна, – звереснули дівчата, що саме переодягалися. І почулися кроки від дверей. Через часинку він знову постукав. На цей раз йому відчинили, але мене не було – я пішла в душову. Володя зрозумів, що я просто його зігнорувала, – і відчепився. І Слава Богу.

Особливого жалю в мене не було. Дифілюємо з Вареником по санаторію і регочемо, що Вареник від мене всіх чоловіків відлякує.

– Мені трохи незручно, – сміється Микола.

– Чому? Нехай їм буде незручно.

Пройшло кілька днів. Я ходила на море, на якісь процедури. Якось біля одного з кабінетів зав’язалася розмова з якимось чоловіком. На курорті якось вільно встановлюються контакти.

– Ну, як відпочивається? – це він у мене питає.

– Та нічого. Відпочивати – не працювати.

– І згадувати потім буде про що, – якось загадково звучать його слова.

– Та… Море, сонце… А так… Нічого особливого.

– Ну, не прибіднюйтеся. Я бачив. Ви не сама, з вами такий  симпатичний мужчина. Так що згадувати буде про що.

Я засміялася.

– Ні, я вільна. І на курорті, і вдома. Мене чоловіки бояться.

– Лукавите, голубонько. Щойно з їдальні вів вас попід руку. Так що не треба.

– А-а, – сміюся я. – Це Вареник, наш, львівський.

– Ну, однаково. Що з того, що львівський? Буває й так.

– Та ні, він тут з жінкою. Бачили, зі мною за столом у їдальні. Вони просто допомагають мені.

Чоловік, невідомо чого, аж розсердився і почав немилосердно заікатися.

– Т-т-так  ч-чого ж ти м-м-мого Володю бортанула?

– Ви щось сплутали, – засміялася я. – Нікого я не «бортанула».

– А В-Володя сам не свій ходить. Через того В-Вареника.

Я голосно реготала. Реготала і думала: «Так ось чому Володя за мною бігати перестав!»

А чоловік сказав:

– Піду розважу Володю, розкажу про В-Вареника.

Володя довго не хотів вірити, що між мною і Вареником нема нічого романтичного, але поступово таки пересвідчився, що я кажу правду. Відтепер він приходив до мене о сьомій ранку і вже не залишав мене цілий день. Ходив зі мною на всі мої процедури, висиджував зі мною у довгих чергах під кабінетами лікарів, і мені вже не треба було шукати супроводжуючого.

– Та йди ж на море, – благала я його. – Ну чого ж ти тут дурно час тратиш?

– Дурниці, – заперечував Володя, – море нікуди не дінеться, а ти…

– А я що?

– А тебе який-небудь Вареник поведе.

Я сміялася весело і безжурно. А Володя, як вірний охоронець, ходив зі мною цілий день, не залишаючи мене й на хвилину.

– Ти переодягнешся – і я тебе не впізнаю та й загублю. Краще я вже буду з тобою.

Він бачив не багато, але добре вмів користуватися своїм зором, дуже добре орієнтувався. Ми з ним цілими днями, а особливо вечорами, бродили по Євпаторії, розмовляли, розповідали про себе, і нам було цікаво. На майбутнє планів не будували – майбутнього у мене не було: у мене були діти. Я навіть не дала йому свою домашню адресу. А для чого? Нехай залишиться спогад – гарний спогад. Володя ревнував мене шалено. Йому здавалося, що всі, або майже всі, чоловіки в санаторії неодмінно хочуть зі мною познайомитися. І він забирав мене на правах власника з території, і ми бродили, бродили по місту.Але іноді я не витримувала і все-таки залишалася поспівати, то Володя був тут-таки поблизу і пильно стежив за мною, готовий у будь-яку хвилину забрати мене з гурту. Не скажу, що такий «полон» був мені неприємний.

 

В санаторії були традиційні концерти силами відпочиваючих. Переважно це були гарні концерти, бо тут збиралися кращі сили з усіх підприємств, і, при добрій організації, вдавалося влаштувати гарний вечір. Ну як же без мене? Звичайно ж, я мусила бути  учасницею. І навіть Володя не міг цьому перешкодити. Та він вже й не пручався: розумів, що даремно.

Концерт був на славу. Я співала добре, бо знала, що хтось один слухає мене з особливою увагою. І про квіти для мене Володя подбав. Правда, дарував не він, а той, другий, що так за нього уболівав. Після концерту швидким кроком Володя вів мене подалі від нашого санаторію, бо його перебільшена уява малювала йому, як всі мої шанувальники негайно оточать мене своєю увагою.От смішний. Ми могли годинами бродити по місту. Ходили до моря, зупинялися десь послухати музику. Він не пропонував мені піти, скажімо, в ресторан. Я розуміла, що грошей у нього обмаль, та я й не прагнула у такі людні місця, де б на нас була звернена посилена увага. Коли я скаржилась на спеку, Володя казав:

– Почекай, я зараз покличу вітер.

І починав ледь чутно свистіти. Посвист був зовсім тихенький, – протяжний і закличний. І раптом, невідь-звідки, серед задушливої спеки з’являвся легенький вітерець.

– Бачиш, я ж казав, – сміявся Володя.

– Ти що, чарівник?

– Ні, просто ми з ним дружимо.

– З ким?

– Ну, з вітром.

І ми сміялися. Ні, я не була закохана, але я почувала себе звичайною, грішною і симпатичною, повноцінною жінкою, а не закомплексованою, якою була досі. Ні, я почувала себе дівчиною, що втратила свою невинність, але від того ніскілечки не журилася. Це був мій перший солодкий гріх після мого розлучення. Він був мені потрібний як ліки, потрібний для самоствердження.

Іноді ми залишалися в палаті, пили каву, пили гарне вино і не хотіли пам’ятати про свої домашні негаразди.

 

І чому квіти в Криму не пахнуть? Навіть троянди… Вони пахнуть пилюкою. Не те, що у нас… Чи то кримське сонце заціловує їх так, що вони втрачають геть чисто всі запахи. Та якось одного разу, гуляючи увечері по Євпаторії, ми вловили тонкий і ніжний запах квітів.

– Стій, – сказала я. – Чуєш…  Який запах.

Це були маленькі жовті квіточки, що кущилися собі, утворюючи своєрідні зарості. Скромні і зовсім непоказні, вони пахли ніжно і ледь вловимо. Володя нарвав букетик і простягнув мені:

– На, візьми.

– Ой… – взяла в руки це диво. – А вони які? Якого вони кольору?

– Жовті…

– Жовті квіти – на розлуку…

– А розлука стоїть вже за нами. Ще кілька днів залишилося. Ти ж не хочеш продовження.

– Про це не треба.

– Тоді жовті квіти саме до речі… Це недалеко від санаторію. Ти зможеш сюди приходити сама. Приходь, будь ласка, на це місце, ніби ми тут удвох. Приходитимеш?

І я необачно пообіцяла приходити. Потім про це пошкодувала. Я була в казці, котра мала ось-ось закінчитися. Я все частіше думала про дітей, повільно поверталася до реальності, входила в свої будні. Але ці жовті квіти… Мабуть, відтепер вони будуть зі мною все моє життя. Ті жовті квіти, що на розлуку.

Я подзвонила Феліксу, щоб він привіз мені сюди дітей. Я конче хотіла, щоб і вони тут відпочили.

– Ти ж однаково будеш їхати відпочивати кудись у Крим, – говорила я, – то й привіз би мені дітей. Безглуздо ж мені їхати додому, а потім знову сюди. А я б тим часом десь поблизу квартиру зняла.

Фелікс погодився. Він збирався десь тут відпочивати із своєю Аллою. Отже, я залишалася в Євпаторії, а Володя уже мусив їхати. Він по-справжньому сумував. Йому здавалося, що всі чоловіки тільки й чекають, щоб він поїхав, аби познайомитися нарешті зі мною.

– Мені було б краще, якби ти також їхала, – сумно говорив Володя.

– Хочу, щоб діти побули на морі.

– Я розумію. Але…

Він не захотів, щоб я його проводила.

– Сиди і не виходь за мною. Нехай все буде так, немов я маю повернутися.

І він пішов. А я залишилася сидіти. Увійшли будні і стали біля мене. Жовті квіти – на розлуку. Я ніколи більше не зустрічала його, хоч в Євпаторію приїжджала ще не раз. Просто наші дороги більше не перетиналися. Правда, одного разу він таки підійшов до львів’ян і запитав про мене. А потім зітхнув і сказав:

– Це дуже хороша жінка… Перекажіть їй, що я її поважаю більше, ніж будь-кого з жінок, котрих я знав…

А що він ще міг сказати? Всього раз я з дітьми пішла туди, де ростуть ті жовті квіти, що на розлуку. І більше не ходила, бо чомусь було таке відчуття, ніби я прийшла на могилу близької і дорогої людини. Ні, ні. Нехай ростуть собі ті жовті квіти без мене. Ті жовті квіти, що на розлуку…