РОЗЛУЧЕННЯ

Все банально, як у всіх. Навіть назва для розділу. Але що тут вигадаєш краще?.. З останньої своєї поїздки в Київ Фелікс привіз дуже оригінальну, гарно зроблену паличку, ну, тростинку, якою користуються незрячі. Вся вона була з якогось цікавого матеріалу, схожого на оргскло. Головка була зовсім прозора – словом, виглядала паличка дуже елегантно.

– Де це ти таку роздобув? – поцікавилась я.

– Та… Один знайомий подарував.

– Вона більш для жінки годиться – дуже вже делікатна. Мені б таку дістав.

Фелікс ледь помітно усміхнувся:

– Таких більше нема. Ця – зроблена на замовлення.

– Ну, замов ще для мене.

– Ні, там… Це випадково мені дісталося. Там не можна більше замовити.

– Не можна – то й не можна, – сказала я. Зрештою, яке це мало значення? Для мене тепер ніщо не мало значення. Лиш би діти були здорові. А вони росли. Співали, розказували віршики, задавали безліч всяких запитань. Треба було на них відповідати, жити їхнім життям. А своє явно не вдалося…

 

Настав травень. Боже мій, як я люблю цей місяць. Сонце ще не пече, але вже достатньо прогріло землю. Все порозпускалося, квітує. А у нас через дорогу – парк. Відчини вікно – і вдихай п’янке, запахуще повітря. Вулиця Чернишевського порівняно тиха, лише тролейбуси їздять. Навпроти наших вікон – свічки каштанів. Ми живемо на четвертому поверсі, але будинок старий, поверхи високі, так що можна вважати, що ми на п’ятому. А каштани – теж старі, височенні, на рівні наших вікон. Здається, протягни руку – і дістанеш… Краса така, особливо весною. І як це мої діти не поставали художниками? Правда, у мого Льоні щось таки від художника було. Він добре малював, випалював по дереву, його картинки брали на міську виставку і, хто знає, може з нього і вийшов би художник, якби не та фотографія у вертольоті, коли ми сфотографували його, зовсім малого, в нашому парку. А так… Полинув мій хлопчик у небо – став військовим вертольотчиком. Але це буде потім. Зараз він ще вчиться в третьому класі. А надворі травень, і цвітуть каштани. А ранками нас будить птаство, що живе собі  і розкошує в нашому парку.

Свекруха поїхала кудись відпочивати, так що ми зараз – повноправні господарі всієї квартири. Колись ми з Феліксом любили такі часи, а тепер…  А тепер нам було однаково. Нас уже ніщо не гріло. Фелікс недавно знову їздив у Київ… Він вже без «відряджень», мабуть, не міг. Якось вранці, коли Фелікс повів Гену в дитячий садок, у мене задзвонив телефон. Міжміська… Хто б це міг бути?..  Знімаю трубку. Степан, з Києва…  Розгублений, вкрай схвильований.

– Здрастуй, Таня!

– Привіт!

– Надіюсь, ти вже знаєш, що ми з Аллою розлучилися.

– Та чула…

– Я пішов жити в гуртожиток.

– Знаю.

– Але у мене тут ще залишилися деякі речі… Я прийшов їх забрати… Дивлюсь – а на полиці купка брайлівських листів. Мені стало дуже цікаво, хто ж то їй пише… Я розумію, що це не порядно, але я їх прочитав. Це були листи від Фелікса. Я в шоці. Вона ж мене брудом поливає, плітки про мене розпустила по всьому Києву. А я, дурень, навіть подзвонити тобі соромився. Думав, що й справді сп’яна якось не так себе повів.

– А треба було подзвонити. Я б тобі пояснила…

– Так ти знала?

– Звичайно, знала… Ще тоді…

– І ти нічого мені не сказала! Навіть не натякнула! Як ти могла?..

– Не хотіла кидати в хату колотнечу… Послухай, Стьопо… Розумію, що це непорядно… Але тут вже давно про порядність не йдеться…  Прочитай мені останній, найсвіжіший лист… Розумієш, Фелікс пробує мене переконати, що він з нею порвав…

– Зараз… А, ось він! «Здравствуй, милая кроха! Палочка, которую ты мне подарила, всем очень нравится. И Таньке тоже. Но я ее никому не отдам. Это как будто ты постоянно со мной… Солнышко мое! Ты не волнуйся, я уже кое-какие справки навёл в отношение нашего с тобой отдыха. Это будет Одесса. Там у меня есть знакомые. А за сына не волнуйся, мы его тоже устроим. Все будет хорошо. Аллуся моя сладкая, ты не переживай, тебе ничто не угрожает: ни на местком, ни директору на тебя Танька не напишет. Это вообще-то не в ее характере. А если ей всё-таки придёт в голову написать, то скорее на меня, в мою парторганизацию. А это было бы крайне нежелательно перед моей защитой. Этого я боюсь. Но в принципе Танька – баба неплохая, мне даже бывает ее жалко. Но особенно жалко детей. Лёшка уже все понимает. А Гешка еще совсем маленький. Аллуха, я уже по тебе успел соскучиться. Не знаю, как я выдержу до следующей встречи. Думаю, что я приеду скорее, чем обещал. До свидания, моя нежная кроха! Целую тебя. Твой Феликс».

Степан закінчив читати листа. Я, здається, вже була готова до всього, але тут ніби втратила дар мови, я ніяк не могла знайтися, що маю сказати. А тим часом Степан продовжував:

– А саме найсмішніше те, що палку на замовлення зробили мені. А вона в мене її випросила. А я подумав: «Нехай бере. Вона – жінка, їй це більше підходить». А вона випросила, щоб подарувати Феліксу. Ідіотизм якийсь!

Повернувся Фелікс. Він повернувся ще тоді, коли Степан читав його листа. Його, очевидно, заінтригувало, що я слухала мовчки, що розмова була одностороння. У нас віддавна було так заведено: коли цікавило, з ким ведеться розмова, можна було підійти, як кажуть, наставити своє вухо, послухати, хто говорить, та й піти собі. Досі у нас секретів не було. Але це було досі. А тепер… Фелікс підійшов, нахилився до трубки, але я відвела його рукою. Він постояв, постояв та й пішов. Я дослухала лист, подякувала, просила дзвонити ще, і ми попрощалися. Я була схвильована. Мене трясло. Від люті, від образи, від ревнощів і ще не знаю від чого. Я мовчала, я ще не могла нічого сказати, мені треба було оговтатись. Фелікс щось запідозрив, мучився у здогадах, але ніяк не міг збагнути, що це був за дзвінок. Нарешті він спитав якомога спокійніше:

– Хто це дзвонив?

– Це до мене…

Я також намагалася бути спокійною. Знала, що, коли зірвуся, то вже не зможу себе спинити. Фелікса розбирала цікавість. Він по мені бачив, що то був не простий дзвінок…

– І що тобі цікавого сказали?

– Та так… Нічого особливого… Та дещо цікаве я все-таки довідалася.

– І про що ж ти довідалась?

– Так… Довідалась, що ти – покидьок. Сьогодні ж іди і подавай на розлучення.

– А якщо я не подам?

– Тоді подам я. Але, думаю, у тебе вистачить совісті не завдавати мені зайвих клопотів.

На тому наша розмова обірвалася. Фелікс пішов. Пішов, очевидно, подзвонити Аллі з пошти. Він міг подзвонити і до неї на роботу. Коли Фелікс повернувся, то він вже все знав. І про листи також. Він був обурений і сердито сказав:

– А твій Степан також хороший! Ти знаєш, що він з Алли за ті листи викуп вимагає? А інакше грозиться шуму наробити.

Я злісно засміялася.

– По-перше, Степан не мій. А по-друге, він молодець. За те все, що вона йому зробила, може і він трохи позбиткуватися.

– Так він вимагає п’ятсот карбованців.

Мені раптом стало весело.

– Ото жартівник! Але нічого, квартира, яку він їй залишив, мабуть, коштує більше.

Поки Фелікс ходив, я подзвонила Олі Бодьо. Телефону в неї  не було. Я вже й не пам’ятаю, як з нею зв’язалася.

– Олю, приїдь до мене.

Я плакала. Оля зрозуміла, що у мене щось трапилось.

– Коли приїхати?

– Зараз. Вже. Негайно. Бо інакше я збожеволію.

– Добре. Я їду.

Моя Олечка! Вона мене врятує від пустки, від божевілля.

І вона приїхала. Як могла, я їй все розповіла. І тепер я лежала, а Оля сиділа біля мене, як біля хворої, і тримала мене за руку, певно, щоб я не втекла в своє «нікуди».

Звідкілясь повернувся Фелікс. Приїзд Олі його не здивував. Вона в нас часто бувала: і просто так, і на свята, іноді навіть ночувала. І всі її любили: і діти, і свекруха, а коли ще живий був свекор, то сідав з нами і поговорити, і чарку випити. Та тепер нам було не до чарки. Оля приїхала рятувати мене.

Ми пішли з нею трохи пройтися по вечірньому Львову. Ходили по вулиці 17-го вересня, Жовтневій, Словацького, Костюшка. Отак бездумно і мовчки ходили собі по центру міста, а воно собі жило своїм життям, і байдуже було йому до наших бід. Може, з тих пір, а може, взагалі, я не люблю ходити увечері по центральній частині Львова.

Тут будинки підступають до самих тротуарів – суцільний тобі мур і брами. Потім ті брами починають зачинятися, відгороджуючи від великого світу свої мікросвіти. А мені чомусь здається, що вони відгороджуються від мене. І я почуваю себе маленькою і беззахисною, і тоді я спішу додому, у свій мікросвіт. Та сьогодні я не спішила, бо мій затишний мікросвіт було зруйновано. Ми ходили по місту, вдихали його вечірню прохолоду, насичену пилом, запахом смітників, людським брудом. Чомусь, коли тобі зле, пахощі квітів відходять на другий план.

 

Наступного дня Фелікс пішов до знайомого юриста поновлювати старі контакти, уточнити все стосовно розлучення: як і що треба робити. Повернувся спокійний і діловий (принаймні зовні), немов ішлося не про нас.

– Треба нам обом з тобою піти до адвоката, – сказав до мене.

– То й ходім.

– Вже зараз?

– Так, зараз.

Я вирішила не відкладати, бо знала, що можу знову розхворітися, і знала ще й те, що відтягування практично нічого не могло змінити. Треба було скорше з цим покінчити, бо жити вдвох ми б уже не змогли, або це було б для обох нестерпно.

Адвокат у Фелікса був знайомий здавна. Він розлучав його з першою дружиною і навіть їздив з ним для такої справи в Київ. А тепер от… Друге розлучення. Як я виглядала, я не знаю, але мені здавалося, що я ось-ось впаду. Наш юрист був уже чоловік старший – всього, видать, на своєму віку набачився – тримався грубувато, навіть анекдот якийсь сальнуватий розповів, очевидно, щоб розрядити обстановку. Вже те, що ми прийшли удвох, певно, було для нього трохи дивним. Але він був юристом і мав не дивуватися, а вести справу.

– Так що ви хочете?

– Щоб ви нас розлучили, – це Фелікс.

– А дружина ваша згідна?

– Так.

– Яку ви виставляєте причину для розлучення?

– Ну, скажімо, що моя дружина не справляється з подружніми обов’язками.

– Ну для чого ж так грубо? А ви не заперечуєте проти того, що ви будете винні у вашому розлученні, – це вже до мене.

– Мені однаково. Я згідна бути причиною розлучення. Тим паче, що я не член КПРС, і мене не розбиратимуть за це на партійних зборах.

– Розумієте, – це вже Фелікс, – я маю захищати дисертацію. А рішення суду… Розумієте… У мене можуть бути ускладнення. А дружина погодилася…

– Ви погодились вину взяти на себе?

– Мені однаково. Я не захищаюся, і у мене ускладнень не буде.

– Зрозуміло…

І я відчула, що юрист явно став на мій бік.

– У мене є одне прохання… – це вже я спромоглася.

– Я вас слухаю.

– Я б просила вас… Уладнати все якомога скорше. І щоб мені якомога менше ходити… Ну, на всякі там примирення. Це зайве. А здоров’я в мене…

– Зрозумів.

Я трималася з усіх сил.

– Ясна річ, за додаткову оплату. Але щоб скорше.

– Добре. Вам тільки треба буде в домоуправі завірити ваш підпис, оскільки ви самі не підписуєтесь.

– Гаразд.

– А тепер… Розкажіть мені справжню причину вашого розлучення. Я зрозумів, що вказана вами причина – це, так би мовити, для партійної організації.

– Ну… Я зустрів іншу, покохав її. І наша сім’я практично розпалася.

– І ви хочете закріпити цей розпад?

– Так.

– А діти? З ким будуть діти?

Ми з Феліксом заговорили в один голос.

Я. – Діти будуть зі мною.

Фелікс. – Діти залишаються з матір’ю. Тобто з дружиною.

– А ви будете сплачувати аліменти.

Мене ніби хто ужалив. Я пригадала собі, як скаржився Фелікс, що за нього ніхто не захоче виходити заміж, бо він буде сплачувати аліменти на трьох дітей (він ще платив першій дружині).

– Ні. Я відмовляюся, – сказала я рішуче.

– Відмовляєтесь від аліментів?

– Так.

– А як же ж ви?

– Я працюю.

Залягла пауза. Потім юрист сказав:

– Але, щоб ви знали, це право залишається за вами. Ви можете подати на аліменти в будь-який час.

– Я не буду подавати.

– Ну, того гарантувати не можна. Сьогодні ви здорова і працюєте, а завтра всяке може статися.

Це була правда, і я мовчала.

– Думаю, – це до Фелікса, – оплату за розлучення ви візьмете на себе?

– Так.

– А як будете житлову проблему вирішувати? А-а, у вас площа дозволяє. Сорок сім квадратних метрів… На п’ять і помножено на три… Вам належиться десь біля двадцяти семи квадратних метрів.

– Квартира материна…

– То й що? Це не має значення. Ви ж там живете, ви там приписані.

А для мене це мало величезне значення. Як я могла претендувати на свекрушину квартиру? Це мене страшенно гнітило. Але, зрештою, мусила ж я десь жити. Якби сама, то попросилася б в гуртожиток. Як Степан. Думаю, мені б не відмовили. А з дітьми…

Все це тривало довго, і мені здавалося, що я ось-ось впаду. Але людська витривалість не має меж. Моя також. І я витримала до кінця. Потім була вдячна юристу, що таки дотримав свого слова і звільнив мене від зайвих формальностей. Я і на суд не мусила йти, коли розглядалася справа про наше розлучення. Я дала свою згоду – і того було достатньо. Скрізь ходив Фелікс. Та й йому це, зрештою, було потрібно.

 

Мене відмовляли всі. Лякали самотою, труднощами. Я й сама знала, що буде нелегко. Жінки щиро ділилися зі мною своїми родинними секретами. Виявляється, майже в кожній родині щось було. І це посилювало мій жах. Значить, нормальних сімей практично не існує. Але ж я була згідна витримувати будь-які матеріальні нестатки, я могла змиритися з недоліками в характері чоловіка, я лише не могла терпіти зраду. Не могла – і все.

Подзвонила моя колишня вчителька Генрієтта Юхимівна.

– Таня, я даже боюсь спрашивать… Неужели это правда?

– Да, Генриетта Ефимовна, это правда.

– Но о вас рассказывали легенды. Все за вас радовались: вот что такое первая любовь.

– Значит, зря радовались.

– Люди не любят, когда разбиваются легенды.

– Ничем не могу помочь ни легендам, ни людям.

– Ты всё-таки подумай.

– Уже подумала.

– А ты не боишься, что дети тебе осудят?

– За что? Я же их не оставляю.

– Ну, они могли бы жить лучше. Вот Феликс защитится. Вы были бы материально обеспечены. А ты обрекаешь своих детей на трудности, на бедность.

– Ну, это ещё неизвестно, что лучше для формирования личности. А впрочем, если они вырастут и найдут нужным считать, что я достойна осуждения, – пусть осуждают. А я считаю, что поступаю правильно. И никто меня не переубедит.

Подруги також хвилювалися. Вони не знали, як краще. А я знала, що найкраще – скорше завершити ті брудні справи. А далі – що вже буде. Мене хвилювало лише одне: квартира. А що, коли свекруха не захоче розмінювати? Звичайно, ніхто мене з хати не вижене. Але ж як мені буде, коли Фелікс з новою дружиною до матері в гості приїжджатиме? Оце мене по-справжньому лякало.

Нарешті восьме червня. Сьогодні суд, котрий мусить нас розлучити. Піде тільки Фелікс. Розлучать, звичайно. Але сидіти вдома і чекати я не могла. Їду на Торф’яну до Олі Бодьо. Одягаю маску веселощів і їду. Хоча тут можна і без маски – Оля своя, вона все знає і не раз бачила мої сльози. Маска – для мене. Оля живе в гуртожитку.

Прийшли ще дівчата. За п’ять дванадцята…

– Дівчата, через п’ять хвилин я буду дівкою.

– Як це? – дивуються дівчата. А хтось докидає:

– Захотіла стара баба молодою бути.

– По-перше: я не стара, а по-друге: я справді стану дівкою.

Оля сумно:

– Не слухайте її, дівчата, це зовсім не весело. Просто о дванадцятій має бути суд, що їх з Феліксом розлучить…

Всім стає ніяково.

– А я хочу шампанського! Я хочу випити за те, що я знову вільна. Які дурниці – пити тільки на весіллі! На розводинах теж треба пити. Ну, де взяти шампанського?..

Я була на зламі. Оля це розуміла найкраще. Вона знала, що як тільки я покину блазнювати, почнеться істерика. А це гірше. Я вже не пам’ятаю, звідкіля взялося шампанське. Випили… Мої любі дівчата. Вони були зі мною. І що б я без них робила? Я була не сама – і це було головне, найголовніше зараз для мене.