РІК ДУРНІВ

Як тільки ми приїхали з Києва, Фелікс, що називається, засукав рукави. Він завжди допомагав мені, завжди ходив по магазинах, але тут він перевершив самого себе: мив, прибирав, закуповував продукти для Новорічного стола:  від м’яса і м’ясних виробів до шампанського, цукерок, мандаринів. Наша родина великих достатків не мала, а тому намагалася обходитись більш-менш скромно, хоча й любили ми і вміли приймати гостей. Але цей Новий рік був для Фелікса, очевидно, особливий. Кажуть, є рік Собаки, Кота, Змії… А по-моєму, буває ще й рік Дурнів. Але це моя власна думка. В такий рік розумні, здавалося б, люди починають раптом робити дурниці, та такі дурниці, що й самі потім дивуються, як це їм таке вдалося утяти. По-моєму, це був саме такий рік. А втім… Ми готувалися до приїзду гостей.

І от нарешті вони приїхали. Фелікс навіть ходив їх зустрічати, але вони з ним розминулися. Приїхали з подарунками, пишно так, ну, як справжні гості зі столиці. Приїхали заздалегідь, тому Фелікс з Аллою пішли бродити по Львову. А ми з Степаном та дітьми залишилися вдома. З ним було цікаво розмовляти на всякі теми. Я зрозуміла, що він і не підозрює, що у нього діється вдома. Жаль мені було його, але я не сміла підняти перед ним завісу – я не хотіла власноруч кидати в їхній дім яблуко розбрату. Досить того, що я вже колотилася. Отже, день у нас минув у розмовах і пустощах  з дітьми. А Фелікс? Фелікс конче хотів показати своє диво всім своїм знайомим. Повернулися втомлені, збуджені. Треба було відпочити перед завтрашнім днем: завтра – тридцять перше грудня.

Накликали гостей. Був дехто з моїх друзів, були й цілком випадкові: свято для всіх, у нас вистачало і місця, і горілки, і закуски. Свекрухи не було – її кудись запросили. Провели старий рік. А коли за Новий випили шампанське, я ганебно «відключилася». Такого зі мною ще не було: мабуть, нерви здали. Сиділи, забавлялися майже до ранку, тільки я тихенько пішла собі спати.

Першого січня у нас було родинне свято: день народження Феліксової матері. Відзначалося воно обов’язково, і всі це знали. Десь біля четвертої починали сходитися гості: потомлені, якісь наче заспані, мляві, дехто тримався за голову: видно, всі святкували. Ніби нехотячи, сідали до столу, а вже потім потихеньку розворушувалися, ніби прокидалися, і свято розкручувало свою пружину. Цього разу на святі були наші столичні гості. Ми з Аллою навіть щось співали у дуеті: а чом би й ні? Ми майже родичі! Тепер я гірко посміхаюся. А тоді… Тоді було заледве не до плачу.

Та от нарешті гості розійшлися. Степан трохи перебрав і ліг спати. Ми з свекрухою перемили посуд і теж розійшлися спати: вона – до себе в кімнату, а я – до дітей. Залишилися лише Фелікс з Аллою. Вони влаштувалися собі у вітальні. Правда, там спав Степан, але я так зрозуміла, що його тепер можна було й з хати винести. Наша трьохкімнатна квартира була невелика, але мала багато дверей. У кожній кімнаті їх було по двоє, а у вітальні – аж троє. Це було не дуже зручно, і довелося їх трохи позаставляти. В нашій спальні біля дверей у вітальню стояло дзеркало. Але ж всього лише дзеркало! А біля дзеркала на ліжку лежала я. А по той бік дверей були вони, Алла і Фелікс…  Я, звісно, не спала. Опів на четверту прийшов і ліг Фелікс. Годинника в мене не було, і я подивилася годину на годиннику, що був у Фелікса на руці. Ми не перемовилися ні єдиним словом.

Вранці починався, може, найтяжчий для мене день. Як бути? Як себе вести?

– Спокійно, – умовляла я себе. – Тільки спокійно. Вони сьогодні їдуть. Нарешті їдуть…

Як в тумані… Хтось мені дзвонив, когось я вітала… Була усміхнена і привітна… Як манекен. Влаштувати сварку? Ні, противно. Гидко, ні, не треба. Нехай собі їдуть. А Степан – тюхтя. Та нехай собі.

Поїхали. Фелікс пішов провести. Здається, в аеропорт, на літак… Нарешті. Лягаю на канапу. Нестерпно болить голова.

– Не думати! Не думати! – наказувала собі. І думала, думала… Що мені робити? Як жити? А діти?.. От коли я по-справжньому пошкоджувала, що пішла у невістки, що не дочекалася на підприємстві своєї квартири. Тоді це було можливо. Будівництво йшло. Та що тепер?..

Повернувся Фелікс. Він ходив по кімнатах, схвильований і, вочевидь, також втомлений. Ще б пак! Підійшов до мене.

– Ти чого лежиш? Голова болить?

– Так. Я втомилася.

Спокійна, стримана – аж дивно. Фелікс мовчить, йому якось ніяково. Нарешті я спитала:

– Ти в котрій кімнаті будеш спати?

– А що таке?

– Нічого. Мені просто бридко. А завтра підеш до юриста і дізнаєшся, як оформити розлучення.

Більше ми в цей день одне одному не сказали нічого. Лише спати полягали в різних кімнатах. Мовчки пройшов і другий день. День – як день, нічого особливого. Хіба тільки те, що Фелікс, як людина ділова, таки пішов у юридичну консультацію і таки дізнався, як тепер оформляються розлучення. А через місяць ми мали б святкувати десять років з дня нашого одруження…

 

Я не витримала і про все розповіла свекрусі. Ми з нею жили у злагоді. Але вона ніколи не любила вникати в якісь проблеми, не любила створювати собі зайвих труднощів. Їй здавалося, що, коли про ті проблеми не говорити, то вони зникнуть самі по собі. Після моєї розповіді найперше вона сказала:

– А я подумала наоборот. Я подумала, что у тебя роман со Степаном. Вы все время разговаривали, то я и подумала…

Мене взяв жаль і образа.

– А що Фелікс з Аллою до четвертої години ночі тут розважалися – то ви нічого не подумали?

– А ты мне не груби.

– Та хіба ж я грублю?

– Да, грубишь. Не нервируй меня. Мне нельзя нервничать.

– І мені не можна, – я вже не могла зупинитися. Для чого це я? Що це дасть?.. Нерви здають.

– Вот и не нервничай. Муж у тебя хороший. Диссертацию пишет, тебе помогает… А ты нарочно подруг своих понаводила, чтоб все видели.

Тут я закипіла і вже не могла себе зупинити. Що називається – вийшла з-під контролю.

– Так, я навмисне привела своїх подруг, щоб вони побачили шлюху вашого сина. То й що? А якби мої подруги не прийшли, то вона б щезла, випарувалась чи як? Вона ж є! І ви це знаєте!

– Мужа позоришь! Выдумываешь ты все!

Тут я розплакалася і пішла геть, шкодуючи, що так бездумно захотіла пошукати у свекрухи співчуття. У кого? У свекрухи! Розраховувала на жіноче розуміння… Ото дурна! Та їй же рідний син завжди буде дорожчий від невістки. І завжди буде  правий. Пора б мені уже це знати.

 

Хто мене жалів – то це моя дорога тьотя Міла. Вона плакала гіркими слізьми. Коли тьотя Міла була особливо збуджена, то переходила на російську мову.

– Танечка, девочка моя! Ты не красавица, но ты женственна! А это тля! Тля бесцветная!

Я не знаю, чи так воно було, чи це просто здалося тьоті Мілі, бо дуже вже вона мене любила, але в неї на плечі я могла поплакати, як у своєї мами, котра не дожила до такого важкого для мене часу. Найвірніші мої товаришки також все знали, але їм було лячно і подумати, що ми розлучимося. Мене теж лякала самота. Але найбільше лякало те, що доведеться щось казати дітям. Як їм пояснити?..  Але такою була моя доля, а вона була невблаганна.

Та тоді ми ще не розлучилися. Це сталося трохи пізніше.  А поки що… Поки що ми робили вигляд, що у нас все нормально. Тільки спали по різних кімнатах. Найперше те, що я захворіла і десять днів лежала пластом. І вже тому не могла відразу зайнятися всіма формальностями. А поки я хворіла, до Фелікса щось трохи почало доходити. Ні, ні, не те, що розпадається родина, що залишаються діти. Ні, не те. Просто він сподівався, що в цьому році буде нарешті захищатися, і він страшенно боявся, щоб я не зіпсувала йому репутацію і щоб це йому не зашкодило. А ще найбільше він боявся партійної організації. Та даремно боявся: я не збиралася робити йому «феєрверк». Бо, як кажуть: «До чого тут міліція, як грім бабі порося забив?»  Свята правда. Якщо ми не можемо жити разом, то хто вже нас може примирити?.. Це доля. Отака вона в мене химерна, моя тернова доля. А можливо й про дітей подумав Фелікс. Любив же їх, дуже любив. Важко зараз сказати, що на нього тоді вплинуло. Розмову почав знічено.

– А може, давай не будемо розлучатися? Діти ж…

– А ти чому про них раніше не думав?

Ні, ні, ми розмовляли спокійно, без сварки. Я добре пам’ятала своє дитинство, пам’ятала, як тяжко я плакала, коли батько і мати сварилися. І я не хотіла своїм дітям робити такої кривди. Може й тому я так прагнула скорше розлучитися, якщо вже життя не склалося. Та я знала, що діти люблять нас обох, знала, і тому мені було так нестерпно важко.

– Я думав про розлучення, – сказав Фелікс, – але пізніше, так, років через десять, коли діти підростуть.

– Дякую… Але мені починати життя спочатку краще тепер, аніж через десять років.

– Ну, там, може, відпала б така необхідність, то так би й жили…

– А як же бути з любов’ю, з довірою одне до другого?

– Подумаєш, любов, довіра… Ніби без того не можна…

В мене перехопило горло: значить, він думав про розлучення, тільки хотів відтягнути час…

– Знаєш, якби я виходила за тебе з розрахунку, то я б сказала:

«Давай мені свою зарплату, а сам роби, що хочеш». Але я тебе любила. Ти ж мене також любив?

– Мені здавалося, що так.

– А тепер ти любиш її?

– Так… Але в неї є чоловік…

Гірко-гірко мені було. А може, коли молодим на весіллі кричать «гірко», то це попередження, що так воно і буде у житті?

Я любила Фелікса. Ну як отак просто відмовитися від нього? А діти? Вони будуть за ним сумувати… Він бавився з ними, носив їх на плечах.

Одного разу, пустуючи з котримсь, розбили навіть плафон в люстрі… Коли ми з Феліксом сідали вдвох у широкий розкладний фотель, Льоня вмощувався за нашими спинами і казав:

– А я в затінку!

А на Жовтневі чи Травневі свята… Ми збирали їх на парад. Вони завжди ходили із свекрухою: вона на роботі брала перепустку. Діти любили паради. Ми купували їм велику пишну паперову квітку на довгому держаку, а Фелікс надував повітряні кулі… Боже мій!..

– Знаєш, – нарешті після вагання сказала я, – давай тоді так: з вигляду ми будемо, як сім’я: ти мені допомагатимеш, піклуватимешся про дітей, а я – про дітей і про тебе. А у всьому іншому – в кожного буде своє життя. Є ж такі сім’ї.

– Е, ні! Мені таке не треба!

– А що ж тобі треба? Ти будеш гуляти, а вдома на тебе буде чекати вірна дружина?

– Ні, я обіцяю тобі, що порву з Аллою. Будемо жити для дітей. Я хочу, щоб у нас була нормальна сім’я.

– Ну, що ж… Спробуємо. Але я не знаю, що з того вийде. Я вже не зможу ставитися до тебе так, як раніше. І ти до мене – також не зможеш.

– Спробуємо.

– Що ж, спробуємо…

Отак почався для мене 1977 рік. Важко почався і не менш важко закінчився. Але ще треба було його прожити. Якось прожити.

 

ЯК «МЕДУЗА» СТАЛА «КРОХОЮ»

І потягнулися сірі і нудні дні. Все було ніби добре: Фелікс продовжував ходити по магазинах, працював над дисертацією, водив у садочок Гену, правда, іноді це робила я. Але щось зникло з нашої хати. Не було наших щирих розмов. Ні, ми не гнівались, але розмовляли вимушено, коли це було необхідно. А частіше включали магнітофон і слухали озвучену книжку: або спільно, або – кожен свою. Сміялися лише з дітьми. Ми обоє були якісь пригнічені… Як після похорону… А може, так воно і було: ми поховали свою любов… З дітьми намагалися бути веселими, може навіть надміру веселими. Ходили на свята в дитячий садок, ходили до Льоні у школу. Правда, перестали разом ходити на прогулянки чи в гості. Хіба вже вкрай необхідно було. Фелікс кілька разів їздив у Київ у відрядження.

– Як там твоя «медуза»? – запитала я.

– Я не заходив. Для чого? Я ж сказав, що порву зв’язки…

Чи я вірила? Мабуть, ні. Чи хотілося вірити? Не знаю. Мені здавалося, що я зовсім збайдужіла, що мені вже однаково. Але це тільки здавалося.

Зрідка з Києва дзвонив Степан. Він же нічого не знав, що тут заварилося. Ми ж попрощалися, як добрі друзі. От він і дзвонив.  Алла до телефону не підходила. Не знаю, як вона Степану пояснювала.  Фелікс, очевидно, дзвонив їм з переговорного. А потім якось несподівано я довідалася, що Алла із Степаном розлучилися. Отакої! Та ще й пішов поголос, що із-за Степана. Що, нібито, коли Алла і Фелікс пішли спати, то ми із Степаном всю ніч розважалися. Дещо переплутала «медуза». Ті чутки поповзли по Києву. А УТОС – це як велике село. Щось докотилося і до Львова. Мене розбирала злість. Ах ти сучка! Мало того, що сама накоїла біди, то ще й когось чорнить. А як я могла захистити себе від пліток у Києві? Ніяк!  А Степан? Звісно ж, заперечував. Та вона всім роздзвонила, що він був п’яний і нічого не пам’ятає. Повірили їй. Я ще в Києві помітила по якійсь дрібниці, що Алла вміє брехати дуже правдопобідно – такій повіриш. Потім я довідалася, що Степан залишив їй їхню однокімнатну квартиру, а сам пішов у гуртожиток. Я зрозуміла, що події тільки набирають свого розвитку. І я приречено чекала, чим все це закінчиться.

Про своє десятиріччя подружнього життя ми і не згадали. Навіщо душу травити?.. І згадалося мені, що колись у нас було ще одне маленьке свято, котре святкували тільки ми удвох – 23 березня, день, коли в школі, за місяць до мого чотирнадцятиріччя Фелікс освідчився мені в коханні. Ми пам’ятали цей день. А тепер… Правда, Фелікс завжди говорив, що він не любить спогадів: ні хороших, ні поганих. А я… Схоже, що й я незабаром перестану їх любити…

Ходили з дітьми в театр на «Трубадур і його друзі», тобто «Бременські музиканти». Ще кудись ходили, а радості не було. Не було й смутку, а так… Безнадія якась і… Порожнеча. Я продовжувала ходити на роботу, спілкувалася з людьми. В «Струмочку» я тоді не співала: там ніби взяли курс на омолодження ансамблю. І я після декретної відпустки в ансамбль не повернулась. Зате при «територіалці» створилася добра самодіяльність – і я пішла туди. Територіальна організація об’єднувала всіх незрячих на даній території, котрі не працювали на підприємстві:  вчителі, масажисти, люди похилого віку, що були вже на пенсії, ті, котрі щойно втратили зір і ще не знайшли себе. Тут несподівано виявилось, що я могла проявити себе і як солістка, і вірші свої почитати, і тріо жіноче утворилося, а потім квартет. Тоді тут співала Слава Крилошанська, що тепер виступає  і з «Трембітою», і з іншими колективами. Тепер Ярославу Крилошанську знають за кордоном. А тоді вона, надзвичайно обдарована, співала у нас в самодіяльності, співала прекрасно, співала у будь-яких голосах, з усіма вивчала партії (замість керівника), любила гарне товариство, вміла забавитися за столом. Утворився у нас і мішаний ансамбль: чотири чоловіки і п’ять нас, жінок. Всі мали добрий слух і непогані голоси. А головне – всі були ентузіастами і любили співати. Приходила сюди і я. Приходила  на репетиції – і галасувала більше за всіх. Напускала на себе надмірну веселість. Мусила перегнути палку. Ніхто й не підозрював, як мені кепсько. Думали, що я така собі весела молодичка. А я й не заперечувала: нехай собі думають. Близьких друзів тут у мене не було, то кому буду розповідати? Тоді з грішми було ще не так сутужно, і наші інвалідські органзації ще могли вишукати якісь кошти на розвиток художньої самодіяльності, екскурсії та інші заходи. А тут саме наспів якийсь фестиваль у Тернополі. Фестиваль проводився в межах «зони» (слово геть-таки недоречне). Сюди мали з’їхатися незрячі Львівської, Тернопільської, Рівненської та ще ряду міст і областей. Це було цікаво, і ми не могли не поїхати. Наш голова був «за» – і ми почали готуватися. Вчили, репетирували, сперечалися, щось одне одному доводили, – до хрипоти. А всі ж сімейні, – ніякої солідності.

І от нарешті маємо їхати. Кожен прийшов з торбою, а в торбі – хліб і до хліба: їдемо ж не на один день, а десь, певно, на два чи на три. Вже не знаю, чия тут була вина, але з автобусом нас підвели:  чекали ми його, чекали – і так і не дочекалися. Цілий день просиділи, і наш голова з нами. Нарешті зрозуміли, що чекати даремно. Вже й торби понад’їдалися, і пляшки понадпивалися – а автобуса нема.

– Вже й не буде, – сказав хтось і ми змушені були погодитися.

Жаль, що не поїдемо. Всі посмутніли. Вечоріло. І раптом, вже й не знаю, чия це була ініціатива, але наш голова її підтримав. У когось виявились якісь зв’язки: автобус можна було дістати, але потрібні були гроші. Ми скинулися, а голова обіцяв потім їх повернути (до речі, свою обіцянку він виконав).

Їдемо. Веселішого автобуса, мабуть, ніхто не бачив. Він мав обслуговувати туристів. Тут був мікрофон, і до нього підходили всі по черзі: співали, читали гуморески, розповідали анекдоти, бувальщини і небилиці, – і не помітили, як під’їхали до Тернополя. Місця в готелі нам дісталися не найкращі – всі вже поселилися, а те, що залишилося, зайняли ми. Було холодно, спали, не роздягаючись, та на час виступу всі були бадьорі, веселі, як накручені. Виступили добре. Конкурентів не мали. Могли ще переночувати, але вирішили, що краще вже будемо їхати додому, ніж тут мерзнути. Тим паче, що маємо свій автобус і ні від кого не залежимо.

Їдемо. По дорозі заїхали в якийсь ресторанчик. Організували стіл, а потім, звичайно, стали співати. Людей прибуло: очевидно, ми своїм співом їх накликали. Ну, та нам пора. Починаємо збиратися. Аж тут до нас адміністратор (чи як він там у них називається):

– Поспівайте ще. Випивка і закуска за наш рахунок.

– Дякуємо щиро, але нам треба додому добиратися.

«Додому» – і щось запекло у грудях. Розважилась – і досить: додому…

Там чоловік, свекруха, діти. Діти… Як вони там? Знала, їх ніхто не скривдить. І тьотя Міла прийде. А все ж…

Вдома мене не чекали:  заскоро повернулася. А головне – нічого дітям не купила: ніколи було. Діти спали. Фелікс щось робив на кухні. Холодний спокій. Якийсь неживий.

Вранці Фелікс зібрався до магазину.

– Та вже почекай, – спинила я, – сніданок готовий. Поснідаєш – тоді й підеш.

Була неділя. Ніхто нікуди не спішив. Повставали діти.

– О, мама приїхала!

– А що ти нам привезла?

– Нічого не привезла, – усміхаюся, – ніколи та й ні з ким було ходити. Потім підемо та й тут щось купимо.

Але, певно, Гена не повірив, бо пішов заглянути у торбу, з котрою я їздила, котру, власне, Фелікс приготував, щоб йти з нею до магазину.

– О, мамо, лист прийшов!

Бідний мій хлопчик! Він приніс мені брайлівського листа, якого Фелікс поклав у торбу, щоб відіслати. Я, нічого не підозрюючи, відкрила і прочитала: «Здравствуй, милая кроха! Танька поехала на какой-то фестиваль, поэтому у меня свободное время. И я решил тебе написать. Моя милая и сладкая кроха, я очень по тебе соскучился». Я все зрозуміла, але вже зупинитися не могла. Знаю, що це не етично, але дочитала лист до кінця. А потім віддала Гені і сказала:

– На, занеси батькові, нехай бабі Зої прочитає, щоб не казала, що я у всьому винна, що я все вигадую!

Боже мій! При дітях! Зірвалася. А як же ж мені було, коли батько з матір’ю… Але я вже не володіла собою. Я ридала. Діти перелякано тулилися до мене. Я хотіла і ніяк не могла вгамуватися. Відтепер «медуза» стала «крохою» і вже нею була до кінця. Інакше ми її не називали, тільки отак лагідно.