«МЕДУЗА»

Отже, літо. І Фелікс їде в Євпаторію відпочивати. Збираю йому речі.

– Гляди ж, – сміюся, – там медуз багато, щоб не підчепив якусь.

Фелікс сміється. Звичайно, це жарти. У нас з ним повна довіра. Ніяких ревнощів. А як же інакше! Це ж збожеволіти можна, коли увесь час одне одного ревнувати. Пам’ятаю, якось хтось його розшукував.

– Нема, – кажу, – він на засіданні кафедри.

– А як йому подзвонити?

– Не знаю.

– А хіба ти йому ніколи не дзвониш на роботу?

– Не дзвоню. А для чого його мають розшукувати, зривати з пар?..

– А якщо він тебе надурив? А якщо він зовсім не на засіданні кафедри?

Я сміюся.

– То краще мені того не знати та й не переживати.

Не можу сказати, що я геть-таки не допускала такої думки, що у Фелікса хтось міг бути. Але дійсно, краще мені було того не знати, бо розлучатися з ним я не збиралася, а жити, знаючи про зраду, було б мені не під силу. Звісно, ми були молоді, і у нас були якісь симпатії, були залицяльники і залицяльниці. Ми щиро ділилися своїми «секретами», бо знали, що до чогось серйозного в нас не дійде. Мушу признатися, що я собі не могла такого уявити, щоб після зради я могла спокійно дивитися чоловікові в очі і робити вигляд, що нічого не сталося. Я любила його – і це було головне. Але саме тому кожну образу сприймала особливо боляче. Я любила його отією першою любов’ю, що, як правило, ніколи не збувається, а залишається світлим спогадом. А в мене збулась! То хіба я могла її скривдити, зрадити, свою першу любов? Іноді я жартувала:

– Я неодмінно зраджу тебе, неодмінно заведу собі потаємну любов. Бо ж ти, певно-таки, когось маєш. А я ні в якому разі не хочу залишатися в накладі.

Але це були пусті слова. І Фелікс це знав. І я це знала. Отже, Фелікс поїхав в Євпаторію, а я залишилася з дітьми, чекаючи його телефонних дзвінків, чекаючи його повернення, нових вражень, цікавих розповідей. Я трішки заздрила йому, що він вже купається в морі, а я сиджу тут у місті. Але я знала, що потім поїду я, і моря ще й для мене вистачить, треба тільки почекати.

Фелікс завжди регулярно дзвонив додому. Його не гнітило те, що в санаторії постійно не працювали телефони-автомати. Він завжди ходив на пошту. Дзвонив і цього разу.

– А як там справи з медузами? – запитала я.

– Медузи є, – сміється. – Одна є із Києва, Алла. То ми з нею потоваришували. Але вона незабаром вже їде.

– Ну-ну! Ти дивись мені там!

– В неї чоловік вдома.

– Так це ж вдома!

Сміємося весело, безжурно. Незабаром він приїде. Я вже скучила.

І приїхав. Розповідав, з ким зустрічався, з ким був у товаристві. Як завжди. І все-таки щось було не так, як завжди. Чогось не договорював до кінця. Та я від себе відганяла ті підозри, – дурниці! Вже зовсім стала, як баба! Звісно ж, на відпочинку мусив з кимось спілкуватися. Не в монастирі ж жив. А я хіба не так? І на катер ходили, і співали, і вечірки якісь організовували. А як же інакше! Що ж це за відпочинок, коли без людей? Та ні. Однак щось тут було не так. І серце потихеньку починало нити.

– Знаєш, у мене залишилося п’ять карбованців, – сказав Фелікс. – Піду куплю талон, щоб в Київ подзвонити.

– До «медузи»?

– До «медузи».

Засміялися.

– Я обіцяв, що подзвоню.

Фелікс любив брати на пошті талони, щоб потім не платити величезні суми за міжміські розмови.

Замовили розмову з Києвом. У нас було два телефонні апарати, а в «медузи» – один. Ми розмовляли удвох, а вони з чоловіком – по черзі. Багато жартували, сміялися. Використали всі десять хвилин.

– Нічого «медузка», – сказала я, – приємна.

– А чоловік як тобі?

– Та нічого.

– А по-моєму, якийсь бурмилистий. Він у неї радіолюбитель. Уявляєш, повністю сліпий, а так розбирається в радіотехніці, що куди там тобі ті майстерні.

– Молодець.

– Тільки п’є. Жалілася Алла, що, коли п’яний, то має жахливий характер. А тверезий – ніби й нічого.

– А діти в них є?

– Є, хлопчик, – на півроку старший від Гени.

– То йому шість?

– У грудні буде сім. І в неї день народження у грудні.

 

Курортні знайомства, як правило, швидко забуваються, зв’язки обриваються. А тут ні. Час від часу передзвонювалися. А восени, коли почалася робота в інституті, Фелікс «вибив» собі відрядження у Київ, нібито для своєї кандидатської дисертації, котру він ніяк не міг завершити. З тією дисертацією мав Фелікс повно клопоту, бо мінялася економічна політика – то треба було і в дисертації щось міняти. Тема у нього була: «Матеріальне і моральне стимулювання» (повної назви я не пам’ятаю, бо була дуже далека від політекономії). Ну, з матеріальним стимулюванням все було зрозуміло, а от, коли дійшла справа до морального стимулювання, Фелікс зайшов у глухий кут. Він до свого наукового керівника: мовляв, як бути? А той йому:

– Скажіть, ви писали б свою дисертацію, якби вас тільки морально стимулювали?

– Ні, – чесно відповів Фелікс.

– І я б свою докторську у грубку кинув би. Ото вам і все.

І Фелікс поміняв тему своєї дисертації. Я від політекономії була дуже далека, але іноді намагалася у щось там вникнути, в чомусь розібратися. За своєю вдачею Фелікс був прямий, навіть іноді занадто. То так і сказав:

– Поїду трохи в Київ, знайомих побачу, до «медузи» зайду.

І що я мала робити? Заперечити? Не пустити? Влаштувати  істеричну сцену? Інша, може, так і зробила б. Але я була не інша – я була я. І Фелікс поїхав у відрядження.

Повернувся збуджений, щасливий. По ньому все було видно неозброєним оком. От і все. На тому і закінчувались мої ілюзії. Прийшло до мене те, чого я так боялася. Я не хотіла про це думати. Але думати мусила. Двоє ж дітей! А я? Що ж я маю робити? Може, минеться. Перенуртує – та й минеться…  І я маю сприйняти це як належне? І робити вигляд, що нічого не сталося? І далі любити свого чоловіка і бути йому вірною дружиною? І на людях вдавати, що ми – ідеальна родина? Ні, це надсилу. Я пригадувала своє дитинство, домашні сварки і бійки. Як мені було нестерпно. То це я маю своїх дітей приректи на таке? Нізащо! Але поки що це був мій, так би мовити, внутрішній біль. Зовні все було як і раніше, ніби й нічого не змінилося. Я жила. Я мусила жити. У мене були діти. Та й чоловік у мене поки що був. Поки що… Тьотя Міла заспокоювала мене, як могла:

– Зараз більшість сімей так живе. У неї коханці, у нього коханки, а разом живуть, ніби нічого не сталося. Для дітей живуть. Та й на роботі не хочуть собі репутацію псувати…

– То хіба ж це сім’я?

– Ну…

– Та плювати я хотіла на таку репутацію! А дітям хіба така сім’я потрібна?

– Ну, для дітей важливо, щоб були мама і тато.

– Дітей не одуриш. Вони швидко все зрозуміють.

– Ну, якщо обоє – люди розумні…

– Та які б розумні вони не були. Ні, я так не зможу.

– Мусиш. Заради дітей – мусиш.

– І не мушу. Навіть заради дітей.

То мушу чи не мушу?.. А може й мушу… Боже мій, підкажи, допоможи, що маю робити… Одна товаришка мучиться з чоловіком-гулякою, ще й набити може;  в іншої – чоловік п’є;  ще інша переживає, бо так і не вийшла заміж… То кому ж краще?.. Радили і розраджували.

– Ти зовсім наївна, – казали мені. – Ідеальних родин не буває. В кожній родині щось є.

– То це жахливо!

– А ти, ніби з іншого світу. Таке життя. Змирися і живи. Він у тебе хороший, не п’є, дітей любить, тобі допомагає, незабаром дисертацію захистить…

– Не треба мені його дисертації!

– Тобі не треба – то треба дітям…

Ще інша говорила:

– За своє щастя, голубонько, боротися треба.

– А я за таке щастя боротися не хочу.

З Феліксом на пряму розмову я не виходила: боялася, що не витримаю, і тоді ми розлучимось. А це було страшно. І жити так, як ми жили, – теж було страшно. А тут наспіло ще одне відрядження – і Фелікс знову поїхав до Києва. І стелився сніг по землі. Сумний то був сніг. Не той лапатий, що лягав вінком мені на хустку, коли ми з Феліксом, щасливі і оновлені, йшли у зиму. Ми були такі щасливі, що всі це бачили. І кожен щось добре хотів для нас зробити, і кожен хотів нам сказати якесь добро слово. А ми собі йшли, і падав лапатий сніг, і я вперше раділа і зимі, і тому снігові. А потім написала у вірші:

…Та якось ішли з коханим ми

Крізь пухнасті віхала зими,

І мені так хороше було,

Наче знов вернулося тепло,

Наче був не сніг – черемхи цвіт…

І обнять хотіла цілий світ…

І з тих пір, не знаю я чому,

Більш не стала злитись на зиму.

Відтоді я полюбила сніг,

Що стелився килимом до ніг.

Під швидкий хурделиці танок

Дід Мороз одяг мені вінок,

Білий-білий, чистий, мов кришталь…

Ах, мені його до болю жаль,

Бо не вічний ясний дар зими,

Як не вічно з милим разом ми.

Мені і тепер було жаль тієї колишньої зими, того веселого пухнастого снігу, тих наївних віршів. Тепер була інша зима, і я зустрічала її одна, сумну свою зиму…  Без віршів…

 

ПОДИВИТИСЯ ЗБЛИЗЬКА

Цього року у мене відбулися зміни на роботі. Наші вечірні класи влилися в Київську Міжобласну заочну школу. Це було трохи  зле, бо відтепер ми (тобто наші учні) повинні були регулярно (за планом) надсилати в Київ залікові контрольні роботи, а також складати усні заліки. То був для вчителів каторжний труд, бо учні до того ставилися вкрай недбало: ми їх заледве до школи заагітували, а тут ще якісь заліки!..

– З професії робітника мене не знімуть, – говорили декотрі.

І ми ніяк не могли переконати їх, що освіта потрібна для них самих, щоб перед власними дітьми не виглядати абсолютними неуками. Але були й такі (особливо старші), що цікавилися всім і до навчання ставилися дуже серйозно. Вони не все могли, але хотіли дуже багато. Хотіли надолужити те, що було прогаяно в молодості, часом не з їхньої вини. Цікавилися, питали, дивувалися. Я пам’ятаю старшого чоловіка, котрий «відкрив» для себе наголос. Він тішився, як дитина, – так йому було цікаво:

– Ти диви, те саме слово, ті самі букви, а змінити наголос – і виходить зовсім інше.

Зате його син – модний парубійко, з волоссям, що стелилося пишною хвилею по плечах, як у дівчини, нічим не цікавився: ні фізикою, ні літературою, а тим паче мовою. Бімбав собі, тратив батькові гроші, іноді приходив на уроки, бо вдома сварилися, і батько тримав на контролі. Що йому ті заліки чи контрольні роботи! Але з нас вимагали, і вимагав Київ. Та були в тих змінах і свої переваги: у мене відтепер була ставка, навіть більше, ніж ставка. І я залишила роботу в цеху. Правда, зарплатні шкільної ми ще не одержували, але надіялись, що колись одержимо, так, принаймні, запевняв нас Київ. Тоді ще не було такої моди – зовсім не виплачувати зарплату, як, скажімо, буває тепер. І ми чекали. Терпляче чекали вже четвертий місяць, а грошей не було. Треба було комусь конче їхати до Києва, щоб вияснити наше становище. Зголосилася їхати я. Звичайно, за свій кошт і без добових. Але це була спільна справа і моя особиста також. Зі мною мав їхати Фелікс, щоб мені було легше. Київ він знав добре, бо довго там жив, а я взагалі ще в Києві не була.

Був грудень. Наближався день народження «медузи» і її сина. Ми мали побувати на тому святі, – так вважав Фелікс. А як вважала я? Звичайно, я могла відмовитися, але хотілося вже мені побачити її зблизька, побачити їх обох разом, – і поставити крапку над «і»…

– Це добре, що ти їдеш, – сказав Фелікс. – А то мені вже незручно самому туди заходити. Ще чоловік щось подумає…

І правда, незручно. Явних доказів Феліксової зради я не мала. Чи хотіла мати? Мабуть, ні… Але як злочинця тягне на місце злочину, так і мене тягнуло побачити все зблизька, хоч я не уявляла, як все це переживу, а треба було витримати все гідно. Чи правильно я вчинила – не знаю. Одна з моїх товаришок казала:

– А я б не поїхала. Це принизливо.

– А я хочу знати, як все насправді…

– А ти нібито й не знаєш…

– Знаю. Але певності не маю. Я хочу знати все, як є.

– Ти просто дурна! Ти сама все прекрасно знаєш. Хіба поїхати, щоб їй набити морду.

– Ні, я до такого не принижуся ніколи.

– Ай-ай-ай! Які ми інтелігентні! Ну, то їдь!.. Роби з себе  посміховисько!

– Зрозумій, я не хочу, щоб це тягнулося роками! В чому я можу звинуватити Фелікса? В чому? Що він у відрядження до Києва їздив? Що до знайомих зайшов? Що телефонує іноді? Як жінка я розумію, що тут щось не так, але конкретно нічого сказати не можу.

– Ну, тоді все дуже просто: роби вигляд, що нічого не сталося, – і живи.

– Не можу. Не муч мене. У мене і так в голові якась каша. Я потрохи починаю божеволіти. Я хочу покласти тому край.

– Тоді треба їй набити морду.

 

Купили подарунки: і «медузі», і її малому.

– Я хочу, щоб мій чоловік виглядав гідним коханцем, – жартую крізь сльози. Фелікс сміється. Він увесь світиться. Як колись. Коли був закоханий у мене… Мені боляче, але власний біль я затамувати вмію. Навчилася.

 

В Києві спершу їдемо в мою школу. Розмовляю з завучем.

– Мушу вас засмутити, – каже він мені. – Вам за ці місяці не заплатять.

– Як це – не заплатять? – не розумію я. В ті часи таке не практикувалося.

– Дуже просто: не заплатять, – і все. Відбувалася реорганізація школи. Коштів нема.

– Але ж ми працювали.

– То й що? Ви ці три місяці вже пережили. Тепер все буде нормально. За грудень ви вже отримаєте зарплату.

– А ці три місяці що? У нас в трудових книжках буде прочерк чи як? У стаж вони не підуть?

– Підуть. Лише зарплати за них вам не буде.

– Так законів таких нема. Якщо люди працювали, їм належиться зарплата.

– Ви можете скаржитись. Це ваше право. Та це вам нічого не дасть.

– Але ж ми подамо на вас в суд!

– Будь ласка! Ваше право.

Завуч поводив себе самовпевнено, навіть наглувато. В житті я ще з таким не зустрічалася. Я не вміла сперечатися, та коли вже доходило до краю… А це саме був той край, та межа. І я спалахнула, а потім відчула, як фарба відхлинула мені від обличчя.

– Добре, – сказала я майже стримано. – Я людям мушу щось відповісти, коли повернуся у Львів. Прошу мені все це написати, за вашим підписом, з підписом директора. Інакше мої колеги просто мені не повірять, скажуть, що я якась божевільна.

– Нічого я вам писати не буду.

– Е, ні! Пробачте мені, але ви просто змушені повідомити колектив у письмовій формі, що три місяці люди працювали задурно.

Я раптом стала такою діловою і серйозною, що й сама з себе дивувалася.

– Це далеко не іграшки, – продовжувала я. – Ви просто будете вимушені давати письмове пояснення партійним органам. У нас в колективі є один член КПРС, котрий вже три місяці не платить членських внесків. Йому не вірять, що він вже четвертий місяць працює безоплатно. Рано чи пізно до вас звернуться – і ви будете змушені пояснювати. Пиха з мого начальника спала, голос став не такий різкий.

– Та, розумієте, вам виплатять, але не відразу. Розкладуть на кілька місяців, і ви, окрім своєї основної оплати, будете мати частину грошей, зароблених за ці три місяці.

На тому ми і попрощалися. Очевидно, я приїхала в Київ, щоб роздивитися зблизька не тільки «медузу», а й людей, під керівництвом котрих я відтепер мала працювати. Але зараз і це для мене, здавалось, не мало ніякого значення. Головна мета мого приїзду була попереду – «медуза».

Ми взяли таксі. Треба було їхати в район Голосіївського парку. Приїхали. Подзвонили. Нас явно чекали. Відчинила вона. Знайомимося, жартуємо. Господиня збирається нас пригощати. Чоловіка нема – він на роботі. Все ніби нормально. Можна було б подумати, що я собі з ревнощів нафантазувала всякого. Все ніби… Якби не Фелікс. Він весь аж світився, аж голос у нього змінений, якийсь наче не його. А вона… Або була до нього байдужа, або добре вміла скривати свої емоції.

Ми снідаємо, відпочиваємо, розмовляємо. Потім приходить з роботи її чоловік Степан. Я все ще в ролі спостерігача. Не треба бути дуже кмітливим, щоб зрозуміти, що Алла не любить свого чоловіка. А він… Степан… Трохи грубуватий, розумний, цікавиться музикою, літературою, а над усе – радіотехнікою. Трохи знервований. Любить випити. Любить сина. Очевидно, добрий господар. Обоє: і Степан, і Алла – зовсім незрячі. Але вона спритна, рухлива, смачно готує. Правда, їй багато допомагає мама, але вона живе окремо. Я ніби роздвоїлася: жартую, сміюся, а душа, немов заклякла: там холодно і пусто. Боже, дай мені сили!

Фелікс ніколи не був артистом: він зовсім не вміє скривати свої емоції. Сходяться гості, веселі, галасливі, як сама Алла. Серед гостей вона обирає одного, починає з ним кокетувати, бавитися в закохану. Все це жартома, але Фелікс ревнує – аж міниться. І це мій Фелікс! Колись я мріяла, щоб мене чоловік до когось приревнував. Та він собі з того тільки сміявся. А тепер… Я витримувала пекельні муки приниження, а мусила посміхатися. В цю мить я готова була на зраду, я готова була кинутися в обійми будь-кому, аби тільки позбутися того почуття меншовартості, принизливого нехтування.  За що?  За те, що я його так любила? Що народила йому двох синів?.. Мене не тішила думка, що я не єдина, що таких, як я, багато, що… Та я мусила поводити себе гідно, бо довкола були її друзі і знайомі. З моїх тут не було нікого, я була самотня… Нарешті все. Пора їхати. Ввічливість вимагає запросити їх до себе. Коли?.. Ага, на Новий Рік! Фелікс запрошує. Я приєднуюся.  А чоловік її, Степан, що? А нічого. Випив трохи лишнього, але спокійний, веселий, радий гостям, тобто нам…

 

Нарешті в поїзді. Їдемо додому. Я зовсім розбита. А ще на лихо з нами їде анекдотист: видно, звик тішити анекдотами товариство. Вони з нього так і сипалися. Ввічливість вимагала сміятися. Як мені набридло одягати на обличчя маски. Я хотіла нарешті бути сама собою. Але я сміялася. А так хотілося сказати:

«Замовкни, чоловіче, хоч на хвилину». Не сказала. Сміялася. Нестерпно боліла голова… А в серці якесь дике спустошення, ніби там орда пройшла і лишила після себе бруд…