ГЕНА

Народився мій Гена 30 липня, вранці, десь біля восьмої години. Як і наказував Фелікс, я розпитувала, чи все у дитини в порядку. Акушерка сміялася:

– Все, все в порядку. А головне – є чим дівчат псувати.

А потім бідкалася:

– Ну, як же вам його показати?

І притулила мого хлопчика мені до щоки. Я лежала на каталці. Мене мали везти в палату поверхом вище. До мене підійшла санітарка і сказала:

– А може, ти помаленьку підеш пішки? Я вже сьогодні стільки перевозила – руки болять.

І що ж я? Та нічого. Встала та й пішла.

 

І знову нас у палаті було до десяти. На цей раз тут зібралися жінки винахідливі чи досвід чийсь перейняли. Одна з таких принесла з собою мотузку, то ми тепер не залежали від швейцара і мали те, що хотіли. Опускали мотузку через вікно – і витягали, як з криниці достатку. Навіть Фелікс навчився користуватися нашою мотузкою і приносив для всієї палати кавуна чи морозиво. А найбільше ми заздрили Лялі: вона кожного дня діставала букети найкращих троянд. Квіти нам не можна було. Вона їх тут-таки комусь дарувала: лікарям, медсестрам. Але яке щастя було хоча б потримати їх в своїх руках.

Під вікном біля Фелікса вистрибував Льоня. Жінки виглядали у вікно, щоб подивитися на мого сина. Світленький, голубоокий, в матроському костюмчику, він підстрибував і гукав:

– Мама, покажи Гену.

Я підійшла до вікна:

– Потерпи ще трошки. Незабаром ми будемо вдома, тоді й побачиш.

Ми спокійно чекали своєї виписки. І нарешті дочекалися. І везла я додому свого сина – любого і бажаного, везла своєму Льоні братчика, аби не був він в житті самотній. Віз нас на своїй машині колишній моряк, певно, тому мій Гена потім служив у морфлоті.

А поки що він лежав у вітальні на канапі і плакав, а ми не забавляли його, бо записували його плач на плівку, щоб зафіксувати на віки. А поряд ходив і заглядав Льоня. Йому вже виповнилося чотири роки, і йому було дуже цікаво подивитися на те маленьке створіння, що лежало і кричало, махало ручками і ніжками і ще зовсім не вміло розмовляти. А всі казали, що він буде з Льоньчиком у футбол грати. В таке малому Льоні важко було повірити: куди там йому у футбол! А ще було трохи образливо, що всі тепер метушилися біля маленького Гени, не звертаючи на Льоню ніякої уваги, ніби його й зовсім не було. Лише мама поцілувала і погладила по голові. Льоня навіть спробував трохи повередувати, але тато насварився:

– Ти що, не розумієш? Бачиш, Гена плаче.

І Льоня вже не знав, чи радіти тому крикливому братчику, чи, може, ні. Я пеленала Гену і, як всі мами на світі, говорила йому лагідні слова.

– Ти моя ластівочка, ти моє сонечко.

Підійшов Льоня і просунув свою голівку мені під руку:

– А ось і я.

Я погладила свого старшого сина і сказала:

– Ти також моя ластівочка.

– І сонечко?

– І сонечко. Тепер вас у мене два сонечка.

Треба було не допустити дитячих ревнощів, що могли ось-ось розвинутися. Саме тоді, коли ми купали і годували Гену на ніч, лягав спати і Льоня, і йому треба було розповідати  казку. А мені було ніколи. Тепер це мав робити Фелікс. Льоня плакав і кликав маму, бо це була його мама, і Льоньчик хотів, щоб вона була біля нього. Довелося нам з Геною перебратися з вітальні у нашу спальню, щоб я могла сумістити обох своїх синів, що потребували маминих пестощів. Льоня конче хотів тих самих іграшок, що купувалися для Гени. І ніякі переконливі докази, що, мовляв, ти вже великий, що тобі вже не потрібне брязкальце чи рибка, не допомагали. Так що відтепер ми купували все у подвійному варіанті. А ще я намагалася просити Льоню, аби мені щось допомагав, щось приносив, щоб він почував себе причетним до виховання Гени.

– От підросте Гена, – казала я йому, – піде на вулицю, то ти будеш його захищати, щоб Гену ніхто не кривдив, бо ти ж його старший брат.

– Так. Буду захищати. А коли хто полізе до Гени, то я йому як дам!

Це говорив мій Льоня, котрий взагалі не вмів битися. Підключилася і тьотя Міла.

– От, розумієш, ти весь час будеш від Гени старший на чотири роки. Коли Гена буде такий, як ти, то ти вже ходитимеш в школу.

– А можна, я не буду рости, почекаю, доки виросте Гена, а потім ми вже будемо рости удвох?

Тьотя Міла засміялася:

– Е, Льоня, якби так можна було, тоді б я з задоволенням почекала, поки ти виростеш такий, як я, а потім би ми вже росли разом. На жаль, так не буває. Кожен собі сам росте, і не можна нічого зупинити чи змінити.

Роботи і турбот побільшало. Добре ще, що діти хворіли не так уже й часто. Хрестили Гену в церкві Юра, не криючись. Олю взяли за куму, а кума їй придбали з Білозірки.

 

РОСТУТЬ МОЇ СИНИ

І хлопчики росли собі. Їсти було що, іграшок вистачало. Я любила їх обох, але Гена був менший, то, звичайно, потребував більше уваги. А Льоня кожного дня ставив переді мною нові питання, на котрі конче треба було відповідати.

– Мамо, а з ким я був, коли ти ходила до школи?

– Тебе тоді ще не було.

– А де я був?

– Ну, ніде… Тебе взагалі ще не було.

– А де я потім взявся?

– Народився.

– А як?

– Ти ще того не зрозумієш. От коли підеш у школу, тоді зрозумієш, а зараз ще ні.

– Мамо, ти мені трошки розкажи, а далі я вже сам…

Або:

– Мамо, а чому ти Гену на дівчинку не записала?

– А як же б я могла його записати на дівчинку, коли він хлопчик?

– А ти… Ну, там, в лікарні, сама Гешку вибирала чи хтось тобі допомагав?

– Звичайно, сама.

– То добре, що ти Гешку вибрала, а не якогось другого хлопчика.

Або:

– Мамо, а чому ти не купила дві однакові ляльки? Ну… Дитини. Я бачив у одної тьоті.

– Тому, що мені і з неоднаковими ляльками важко, а коли б ще однакові були, то ми б із батьком з вами не впоралися б.

А то йдемо якось з Льоньчиком по вулиці. А назустріч йде жінка і веде за руку маленького негритосика. А Льоня раптом:

– Мамо, я знаю, чому народжуються чорні діти. Щоб народилася дитина, жінка має проковтнути насінинку. Проковтне білу насінинку – народиться біла дитина, проковтне чорну – народиться чорна дитина.

Нічого собі теорія! Я такого йому не розповідала. Це вже з якогось іншого джерела. А Льоня продовжував:

– Я тільки одного не розумію: причому тоді тут тато?

Я відчувала, що мені бракує розуму, щоб розмовляти з своїм мудрим сином. Вже і в ті часи говорилося і писалося про те, що дітям треба змалечку розповідати, звідки діти беруться і як вони народжуються. Мовляв, треба дітям розповідати, щоб вони про все те не дізнавалися з вулиці. Але як це робити, якими словами їм про те розповідати, – того не говорилося і не писалося. І не було ще тоді такої вкрай неприпустимої книжки для дітей, як книжка «Звідки ти взявся». Вона з’явиться значно пізніше, коли мій син вже виросте. І слава Богу. Мій Льоня був дуже балакучий, весь у маму, тобто в мене, тому між нами постійно точилися всілякі розмови.

– Мамо, знаєш, я тобі один секрет розкажу.

– Який, Льоньчику?

– У нас в садочку є Іра, то в неї тато з мамою розвелися. Тепер тато живе в іншої тьоті.

– Це дуже погано.

– А ви з татом ніколи не розведетеся?

– Ніколи, – запевнила я свою дитину. І даремно, бо ніколи нічого не можна знати наперед.

– Мамо, а чому всі заміжні тьоті носять обручки, а ти не носиш?

– У нас з  татом просто не було грошей, щоб її купити.

– От коли я виросту, я тобі куплю обручку.

– Дякую тобі, сину, – посміхнулася я. – Але ти вже купиш обручку для якоїсь дівчинки, ну, скажімо, для Іри, що у вас в садочку.

– Ні, я куплю Наташі.

– Ну, тоді Наташі.

– А я куплю дві обручки: тобі і Наташі.

– Добре, купиш, тільки рости вже швидше.

І Льоня таки купив мені перстень, але це сталось значно пізніше, аж напередодні мого шістдесятиріччя. Дякую тобі, мій сину, що виконав таки свою дитячу обіцянку.

– Мамо, а коли тьотя розведеться, а потім ще раз вийде заміж, тоді вона носить дві обручки?

– Ні, це зовсім не обов’язково… Послухай, Льоньчику, а ким ти будеш, коли виростеш?

– Татом.

– Ну, татом – це зрозуміло. А от ким ти будеш працювати?

– Я ще точно не знаю… Скажи, мамо, а кораблі тонуть?

– Ну… Буває, що тонуть.

– А літаки розбиваються?

– Іноді, на жаль, буває і таке.

– Тоді я не буду ні моряком, ні льотчиком.

– А що ж ти все-таки робитимеш, коли виростеш?

– Ручки.

– Ручки? Які ручки?

– Ті, котрими пишуть.

– Ну, що ж, це також професія.

І я посміхнулася. І не знала я тоді, і не знав мій Льоня своєї химерної долі, що він таки буде літати, але не на літаку, а на вертольоті, бо стане він колись військовим вертольотчиком.

 

Росли мої сини, мої милі бешкетники. Їхні пустощі і сміх, розумування і турботи про них згадую як найкращі свої дарунки, що одержала я від життя чи від своєї долі. Підростав і Гена. Ось вже зіп’явся на ніжки… А коли йому виповнилося одинадцять місяців, я поставила його на підлогу, а він взяв та й пішов собі, ніби він і ходив отак маленькими своїми ніжками від свого народження. Тішилися кожним його здобутком, кожним новим словом. І ось вже Гені півтора року. Пора віддавати в ясла. Жаль віддавати, а треба, бо робота. Та й розвиток дитина матиме кращий, буде з дітьми. Але якось ще мусимо відівчити його від соски, котру він смокче просто так собі, як доросла людина цигарку.

Вкладаю дітей спати. Перед сном у нас гра. Я за чим-небудь виходжу з кімнати. Гена біжить до Льоні і вони обидва ховаються під ковдру, накрившись з головою.

– Де це мої діти? – шукаю я. – Ну, де ж це вони? Чи не покрав їх хто бува?

Хлопці тихенько сміються у своїй схованці.

– Гена, Льоня, де ви?.. Нема. Ну, де ж це вони? Ой, втомилася я вже їх шукати. Сяду я на пеньок та з’їм пиріжок.

І нібито прилягла на Льонине ліжко. Тоді вже вони починали ворушитися і голосно сміятися. Потім я цілувала дітей. Гена засинав у своєму ліжечку, а біля Льоні я ще затримувалась на якусь хвилинку. Він ще мені мав розказати все, що у нього було в дитсадку.

Фелікс сварився:

– Ну, чого ти з ними так довго? Накрила, вимкнула світло – і нехай сплять.

– Не можна так. У дитини свої емоції, вона хоче щось розказати, її треба вислухати.

– Нехай вдень розказує.

– А вдень їм ніколи – вони бавляться. Та й нам ніколи їх слухати.

А цього разу у мене ще було важливе завдання: не дати Гені його соску-смоктулю – нехай так засинає. І як це мені вдасться?

Повкладала.

– Сосю, – попросив Гена.

– Нема сосі, гава забрала.

Гена ще не вирішив, плакати йому чи ні. Тут втрутився Льоня:

– Ні, Гена, ніяка гава твою соску не забрала. Але мама її тобі не дасть, бо ти вже великий і тобі треба йти в ясла, а там з соскою не можна. Так що спи без соски, як я сплю.

Я й не думала, що це матиме на Гену такий вражаючий вплив. Гена заспокоївся і заснув.

 

Характери у моїх дітей були цілком різні. Льоня – сонячний сміхотунчик, міг заговорити до когось на вулиці, вітався з солдатами, що крокували у колоні, а коли його за щось покарали паском чи ляпцем, плакав гірко і скривджено, аж серце в мене боліло. Якщо треба було дати ліки, навіть найсолодші, – то це була ціла проблема. А що вже ті гірчичники, коли захворіє – то я тримала його з усіх сил, казку розповідала, а Льоня плакав, і сльози йому, як горох, котилися по щоках.

Гена ріс зовсім іншим. Іноді навіть здавалося, що він старший за Льоню. Ліки ковтав будь-які без проблем, навіть хлористий кальцій. Ковтне – та й іде собі.

– Чекай, Гена, на, запий.

Тоді запивав. Гірчичники витримував зовсім спокійно, так що я іноді думала, що йому не пече. Коли його за щось вдарили, він мовчки йшов у другу кімнату і там уже тихенько плакав. З людьми на контакт йшов не швидко. Коли був хворий, то ні з ким не хотів бути, тільки зі мною та ще з своєю хресною – з Олею. То я в таких випадках просила її прийти, щоб я могла щось зробити по хаті. Отак вони росли, мої діти, мої сини – найцінніше, що в мене було в цьому житті.

 

Гена вже підріс. Ходив у ясла, потім у садочок. Був найменший у групі, худенький, але міцний, жилавий. Нагодувати його – це була проблема з проблем. Кожного року я мусила обходити з ним всіх лікарів – з дитсадочка посилали. А закінчувалось все висновком:  така в нього конституція.

Ми з Геною йдемо по нашому парку. Осінь. Вона натрусила з дерев листя, і воно шурхотить під ногами. Я тепер відповідаю на запитання свого Гени, бо з своїми дітьми я ніколи не мовчу, а постійно розмовляю.

– Мамо, а як потім листочки весною назад на дерево вилізуть?

Пояснюю, що це вже будуть інші листочки: молоденькі і зелені, це буде весною. Мій розумний син замовкає, задумується, а тоді питає:

– От… Коли посадити маленьке деревце, то воно виростає великим. А коли посадити маленьку машинку, то вона виросте великою?

Сміятися дуже не можна, аби не образити дитину. Пояснюю, що велику машину можна тільки купити, але для того потрібно дуже багато грошей.

– А у нас колись буде стільки грошей, щоб купити велику машину?

Розчаровувати дитину не хочу, а тому кажу:

– Не знаю. Може, колись. Але це буде дуже нескоро.

На якийсь час Гена замовкає, а потім раптом питає:

– Мамо, а ти сонечко бачиш ручками?

Це вже запитання специфічне – дитина росте з сліпими батьками. Потім запитую я:

– Скажи, Гена, а ким ти будеш, коли виростеш?

– Я хочу працювати в цирку і вирощувати ліс. Як ти думаєш, так можна буде?

– Ну… Це буде складно, – я відповідаю дуже серйозно. – Для того треба, щоб цирк був у лісі, або щоб ліс був неподалік від цирку. А взагалі, може, це тобі і вдасться, коли дуже захочеш.

– Захочу… Мамо, а ти чула, як квіти воду п’ють, коли їх підливаєш?

І так без кінця.

Іноді мене запитують:

– Як тобі вдалося своїх хлопців виростити нормальними людьми?  Це ж так важко.

Я не знала, як мала відповісти. А тепер, здається, знаю. Я з ними постійно розмовляла. Іноді мої хлопці не мирилися між собою: зчиняли галас за якусь іграшку чи ще за що. Винного знайти було важко. В таких випадках я їх просто розводила у різні кімнати.

– Не вмієте бавитись разом, то бавтеся нарізно.

Через короткий час з кімнати виходив Гена.

– Ти куди? – питала я суворо.

– До Льоні, – тихо відповідав він.

– Посидь ще, поки порозумнішаєш.

– Я вже порозумнішав.

І йшли бавитись разом. А бувало, що першим не витримував Льоня і виходив із своєї кімнати.

– Ти куди? – питала суворо я або Фелікс.

– До Гени. Ми вже не будемо так.

І знову бавилися разом мої любі хлопчики, найдорожчі на світі.