ТЕ, ЧОГО МИ НЕ МОЖЕМО ЗБАГНУТИ

Сергія Івановича в моїй сільській родині поважали, не дивлячись на його суворий характер. Він мав підхід до людей і вмів з ними контактувати. Не раз їздив у моє село за картоплею на зиму. Іноді хто-небудь з моєї рідні приїжджав до нас. Бувало й так, що декотрі дівчата з Білозірки з нашої далекої родини, поступивши у Львів на навчання, жили у нас довший час, бо тоді у львівських технікумах і професійно-технічних училищах було дуже сутужно з місцями в гуртожитку. Треба визнати, що ні свекор, ні свекруха не мали нічого проти моїх квартирантів. Так що не можу я вже дуже на них нарікати. Отак би й жили… Та підкралося лихо: захворів свекор. Почалося з того, що на оці у нього стали лопатися судини, потім утворився тромб, і свекор на це око перестав бачити. Це було страшно і незвично. Сергій Іванович продовжував працювати: йому залишалося ще два роки до пенсії. А тепер-от, взимку, був отой надривний кашель… Спершу ми не дуже й тривожилися: ну, простудився чоловік – пішов на лікарняний. Буває. Та лікарняні почастішали – і це вже було зле. Обстеження нічого не давало: лікарі нічого не знаходили – і це вже було зовсім кепсько. Коли лікарі нічого не знаходять – чекай біди. І біда не забарилася. Коли Сергій Іванович вже зовсім розхворівся, йому таки поставили діагноз: рак легенів. І пізно щось робити. Хіба що опромінювання. А що воно дає? Не знаю, як кому, а Сергія Івановича те опромінювання доконало дорешти. Починав процедури – то ще сам здому їздив на них, а закінчував їх уже в лікарні, бо не мав сил ходити. Таки до кінця й не прийняв – відмовився. Потім лікарі зсилалися на те, що в лікарнях бракує відповідних спеціалістів та й технологія не та. Словом, і лікарі того не заперечували, все це прискорило сумну розв’язку.

 

Сергій Іванович бадьорився. Чи і справді не знав, що в нього, чи робив вигляд, що нічого не знає. Хотів було кинути палити, але почав кашляти ще дужче. І лікар сказав, що тепер вже нехай палить: організм, мовляв, вже звик, і кидати не можна. Тепер Сергій Іванович все більше був вдома. Ми з ним багато розмовляли. Потеплішало його ставлення до Льоні. Хоча він Льоньчика і так дуже любив. Одна фотографія, де він був з Льонею, так і знайшлася потім в нього на роботі серед його паперів та документів. Тепер, коли Льоня вже підріс і порозумнішав, дід Сергій, поки ще міг, ходив з ним в парк покатати внука на машинках, щось йому купував і якось дивно розпогоджувався, умиротворено посміхався і казав:

– Вот посмотрите, он не буде гражданским, он будет военным. Сапог!

Та тепер Сергій Іванович зовсім розхворівся. Дитина того не розуміла. Льоня кликав його бавитись.

– Эх, Лёня, рассыпался твой дед, совсем рассыпался… Иди лучше вон там  бабе порядки наведи.

І дозволяв Льоні приставити стілець і залізти на бабин комод. А там у неї стояло багато чого: всякі фігурки, шкатулки з усякими дрібничками, листівки – словом, все те, що Льоні зачіпати не дозволялося. Льоня тішився з такого дідового дозволу. Зате потім сердилася баба Зоя. Сергію Івановичу то нічого, а нам з Льоньчиком діставалося. Іноді я пробувала рятувати бабині скарби, просила Сергія Івановича:

– Не треба, а то мама буде сердитися.

– Ничего. Пускай. Всьо это давно пора повыбрасывать. Всякий хлам  собирает… Играй, играй, Лёня.

А ще казав, та з таким смутком і болем:

– Меня сгубила цивилизация. Мне бы в тайгу – там бы я не заболел. Человечество изнежило себя цивилизацией. От этого и все болезни.

Іноді раптом випивав. П’янів швидко. Тоді жвавішав, починав навіть будувати якісь плани. Одного разу під такий настрій спитав:

– Послушай, Таня, у тебя нет бутылки?

– Нема… А що?

– Да ничего. Просто выпить охота. Тут у старой есть бутылка. Я, наверное, возьму, а в бутылку налью воды. Выпьешь со мной?

Я почувала себе геть кепсько. Ще пробувала його якось зупинити. Та де там! Не випити з ним? Залишити його пити на самоті? В таких випадках він робився замкнутий і думав, думав… Ні, краще я вже буду змовницею. І ми удвох сіли за стіл. Я б розповіла свекрусі, та знала, що вона не втримається і почне сваритися. То я вирішила за краще не розповідати. Феліксу розповіла, а їй – ні.

Минуло скількись часу – і до нас прийшли несподівані гості. Зібрали на стіл. Свекруха принесла пляшку. У мене перехопило подих. Що ж буде? Там же вода! Ось зараз… Наповнили чарки, проголосили тост. Я, мабуть, зблідла. Пробую – горілка. Відлягло. Потім, коли всі розійшлися, запитала у Сергія Івановича:

– Це та сама пляшка?

– Конечно.

– А я думала, що там вода.

– Да ты что! Что я дурак, что ли? Я купил и положил на место.

Та це ще було, коли він був здоровіший. А тепер він вже зовсім підупав. Схуд, їв вкрай мало і кашляв, кашляв…

Настало літо. Ми збиралися з Льоньчиком в Білозірку. Свекруха бідкалася, що їй буде важко з хворим самій. Правда, зараз його клали в лікарню. А потім…

– Потім ти подзвониш у село на пошту – і я приїду, – заспокоював матір Фелікс.

Перед від’їздом ми пішли в лікарню провідати хворого. Сергій Іванович лежав, розгублений і пригнічений.

– Не опускайте крила, – сказала я його улюблену фразу. Та він на те якось не зреагував. Я сиділа поруч з хворим і тримала його за руку. Було сумно і гнітюче, просто-таки нестерпно. Поряд – свекруха, що ладна була ось-ось розплакатися, і Фелікс, неговіркий і понурий.

– Я чувствую твое тепло, – сказав тихо Сергій Іванович. І я не знала, чи мала розуміти це буквально, чи…

Лікарі пророкували йому ще кілька місяців нестерпних мук. Це ще була, по-їхньому, не та остання стадія.

 

І ми поїхали. Треба було, щоб дитина трохи відпочила на селі.

– Ти подзвони, коли його випишуть, – просив Фелікс матір.

Був у зеніті липень, сухий і палючий. Ми відпочивали. Приїхав Сашко з Теофіполя, і ми з Феліксом поїхали в гості скуштувати смачнющого коропа, якого Сашко зловив в колгоспному ставу, що був поблизу його хати. На цей раз це був короп, що тягнув на два з половиною кілограми, а бувало, що й до шести кілограм ловилося. І це не з рибальських побрехеньок. Сашко нам влаштував чудовий відпочинок. Ми раненько вставали і йшли до ставу на рибу. Сиділи у прохолоді і набиралися рибальського терпіння. І це пусте, що ми так нічого і не зловили, хоча у мене щось там навіть клювало. Потім каталися на човні. Я страшенно боялася, а Фелікс стрибав з човна у воду і плавав. Після обіду ми човном таки попливли у село Михнівку, де ще жила родина моєї мами, з котрою ми чомусь майже не спілкувалися. Жаль тільки, що наш відпочинок не міг довго тривати, бо Льоню ми залишили з моєю мамою, а вона була не дуже здорова, тому через кілька днів Сашко на возі привіз нас у Білозірку, купивши по дорозі у сторожа колгоспного ставу відро карасів і окунів.

 

Якось ми прокинулися вранці, і Фелікс розповів мені сон.

– Мені батько снився. Лежав на ліжку, тільки не знаю, чи вдома, чи в лікарні, і все мене приспішував.

– Ты знаешь, что мне часов пять-шесть жить осталось? Сейчас приедет врач, зделает мне укол…

Отаке наснилося. Я заспокоювала розхвильованого Фелікса:

– Думаєш – то й сниться.

Та найдивніше те, що так воно і було. Свекруха забрала його з лікарні. А наступного дня йому стало зовсім зле. Приїхала «швидка», зробили йому укол, і десь об 11-ій дня Сергій Іванович помер. Як і снилося…

Ми з Феліксом їхали додому. Їхали на похорон. Льоню залишили у моєї мами. Льоні щойно виповнилося три роки. Як йому пояснити? Вирішили його не брати. Нехай діда живим пам’ятає, якщо пам’ятатиме… Ще малий.

 

Поховали Сергія Івановича на Личаківському кладовищі. Людей і вінків було багато. Та що йому вже з того? На поминках було 140 чоловік. Отут вперше я подумала, що поминки – це щось дике і варварське. Дорога людина померла, а рідні мають журитися, скільки чого купити треба до столу. Але що поробиш, такий звичай.

Ми мали повертатися на село. Там був Льоня. А що робити  матері? Вона ж тут збожеволіє у порожній трикімнатній квартирі. Та ще зі своїм тиском… На родинній нараді вирішили, що мати поїде до старшого сина Володі. І тут зовсім несподівано виникла суперечка. Родина Сергія Івановича, що жила тут-таки у Львові, вкрай обурилася. Особливо Віра Олександрівна – його племінниця.

– Зоя нікуди не може їхати. Помер її чоловік, і вона має бути тут, принаймні до сорока днів.

– Але ж, Віро Олександрівно, – вступилася я за свекруху, – не можемо ми матір одну тут лишити. Вона ж до сина їде, а не на гульки.

– Вона мусить бути тут, зі своїм чоловіком. Ходити на могилу, носити жалобу.

– А її гіпертонія?

Мене брала злість.

– Трапилося лихо, ми всі це тяжко пережили. Але ж не можемо ми і матір заодно поховати. Ми мусимо її якось оберегти від самоти і переживань. По можливості.

– Вона належить йому, і вона мусить бути з ним.

– І навіть ціною здоров’я?

– Так. Навіть, якщо вона також помре.

Ми серйозно посварилися, і Зоя Василівна таки поїхала до Володі. А ми з Феліксом поїхали в село до свого Льоні. Вирішили, що йому поки що говорити нічого не будемо, доки хлопчик наш ще трохи підросте і порозумнішає. Він знає, що дід Сергій лежить в лікарні – то й нехай так і залишається. Поки що…

 

Надворі стояла осінь. Був вечір. Пізно ще не було, але тепер темніло рано. Смеркало. Ми всі сиділи на кухні. Свекруха поралася біля плити, Фелікс сидів біля столу, а я – на табуретці, тримаючи на руках Льоню. Про щось розмовляли. Раптом Льоня втішено замахав руками:

– О, деда пришёл! Здравствуй, деда!

Ми всі стерпли. Що це? Містика якась…

– Льоньчику, нема діда Серьожи, він в лікарні.

Та Льоня мене не чув. Він сміявся, жестикулював, явно з кимось перемовляючись жестами. А потім розгублено сказав:

– Ушёл деда…

І ми не знали, що думати. Мовчали злякано і спантеличено. Привиділось дитині… Але ж ми були тут і Льоньчик не спав, і не марив…

Щось подібне повторилося десь через два з половиною роки. Тоді у мене вже був півторарічний Гена. Я тоді вкладала спати дітей. І раптом Льоня сказав, ну, зовсім, як в той вечір на кухні:

– О, деда Серёжа пришёл!

Він вже знав, що дід помер, але не знав, що покійників живі чомусь бояться. Льоня не боявся, він радів. Я увімкнула світло – і видиво зникло. Господи, порятуй і обережи мою дитину. І нас всіх… Що це було? Містика? А може, це було те, про що ми нічого не знаємо, чого ми не можемо збагнути. Що бачила моя дитина? Одному Богу це відомо. Покладемося на його милість.

 

ЖИТТЯ ТРИВАЄ

Звикали жити без свекора. Звичайно, свекрусі було найважче. Вона раніше сама нікуди не ходила – тільки удвох. Тепер їй доводилося звикати самій. Правда, вже на цей час підріс Льоня, і вона іноді брала його з собою. Та їй хотілося мати поруч надійне чоловіче плече. А його не було. Сини – це зовсім не те, тим паче, що вони якось не дуже контактували з матір’ю.

Минав час, і Зоя Василівна почала серйозно подумувати про заміжжя. Ми з Феліксом не заперечували, хоча й це трохи нас непокоїло. Що за людина прийде у нашу сім’ю і як ми зживемося. Приятельки Зої Василівни також настирливо радили їй неодмінно виходити заміж. Тільки-от… За кого? Їй хотілося, щоб був інтелігентний, щоб був ще нічого і щоб був багатий. Такі женихи були, але й наречених також вистачало, молодих і гарних. Серед женихів трапився навіть один доцент. Але він не підійшов Зої Василівні, бо був скупий і своїх наречених пригощав купованими пиріжками.

Наша мати якось ожила, почала купувати собі нові речі, набрала впевненості  і сили, завела собі нових товаришок і часто їздила куди-небудь в гості, бувало, що й на таксі. На харчі грошей тепер вона майже не тратила – харчувалася з нами. Ми з неї, ясна річ, грошей не брали. Жили ми зараз не кепсько, і мені для неї ніколи не було жаль якоїсь страви. Оскільки Зоя Василівна кухню не любила, то вона тепер майже не готувала, хіба тоді, коли до неї гості мали прийти, або тоді, коли їй хотілося чогось такого, чого не готувала я. Ми жили мирно, та іноді все ж виникали якісь дрібні суперечки, і тоді я шалено відчувала, що я – невістка, і що ця квартира не моя. Мені дуже хотілося мати свій власний куточок. Та де ти його візьмеш? Пробували схилити Зою Василівну, щоб погодилася на розмін. Вона спершу аж образилася, потім ніби погодилася, та такої квартири, яку вона хотіла, і близько не було: в старих будинках квартири були, як правило, не дуже зручні, а в нових – маленькі кухні. Я навіть була згідна, щоб ми пішли на однокімнатну, а мати залишилася б у двокімнатній, та нас вчасно припам’ятали, що такий розмін нам ніхто не дозволить. З часом ми облишили цю немудру затію, бо зрозуміли, що, як кажуть, з цього дива не буде пива. Тепер ми вже займали дві кімнати, а мати – одну, найбільшу. Відкрили до неї окремі двері, тепер її кімната була ізольована. Поступово ми купили сякі-такі меблі і умеблювали нашу вітальню.

Життя текло собі. І непомітно ріс наш Льоня. Вже ходив у дитячий садок, співав пісеньки і розказував віршики, танцював і малював, готував нам з бабою подарунки до жіночого свята. Одного разу Льоня приніс мені свій малюнок. На ньому було намальоване яблуко. Льоня, що звик мені все показувати в руки, взяв мій палець і став показувати малюнок. Мене це дуже схвилювало. Так народився вірш «Яблуко», котрий ще і досі витискає у людей сльози з очей.

 

ЯБЛУКО

Моє серце сьогодні зігріла

Тепла, трепетна радість… До сліз…

Намальоване яблуко спіле

Мені син з дитсадочка приніс…

І бере мій палець дитина,

І показує: «Ось корінець…»

По головці гладжу я сина

І кажу йому: «Ти – молодець…»

В мого сина голубі очі

І дві ямочки на щоках…

Його бачити дуже хочу,

Та несила – пітьма в очах.

Тільки що та пітьма, мій синку!

Серце матері, серце моє

Бачить кожну твою волосинку,

Бачить яблучко спіле твоє.

І нехай це тебе не хвилює:

Я побачу, мій хлопчику, все,

Все, що ти в дитсадку намалюєш,

Що усмішка твоя принесе.

Ми з Феліксом ходили на дитячі ранки, і там неодмінно виступав наш син, і йому дуже хотілося, щоб ми його почули. У нас ріс чудовий хлопчик, ніжний і емоційний, люблячий, розумний і слухняний. Фелікс дуже любив його і з задоволенням бавився з ним, коли вони обидва були вдома. У нас було багато іграшок, котрі лежали то у великому целофановому мішку, то у величезній валізі. Льоня іноді висипав їх посеред кімнати, і тоді там ніде було пройти. Але перед сном іграшки обов’язково збиралися, і збирав їх сам Льоня.

– Пора подумати про другу дитину, – якось я заікнулася Феліксу.

– Та ти що! Все спочатку? Знову пеленки?

– Краще тепер, ніж потім, коли ми станемо старшими. Бо ще ж ту дитину і виховати треба.

– Ні в якому разі. Досить одної дитини. Цілком. Двом сліпим це непомірно важко. Та й грошей у нас не так уже й багато.

– Ти ж колись захистишся – то й грошей побільшає.

– Коли ще те буде… Дисертація заходить у глухий кут. Наша політика надто часто міняється. Важко писати.

– А ти хочеш, щоб наш Льоня був самотній? І в горі, і в радості – один? А ти уявляєш, що буде, коли йому ще й жінка-одиначка трапиться?

– То й добре.

– Нічого доброго. Ми з тобою постаріємо, і жінчині батьки постаріють. І впаде на Льоню з дружиною аж четверо старих. Уявляєш? А ще як дід чи баба якась доживе…

– Ну й розвела! Про старість нам з тобою ще рано думати.

– Треба думати про Льоню. І треба думати зарання, аби потім пізно не було.

І я таки його переконала: ми стали думати про другу дитину. Ясна річ, я знову мріяла про доньку, а Феліксу було якось байдуже.

– Аби здорове було, – говорив він. – Хай буде і дівчинка. З бантиком.

Я пішла до лікаря на консультацію, бо мене лякали, що при від’ємному резусі перші роди можуть бути нормальні, а зате при других… А далі йшли всякі страхи. Лікарка мене заспокоїла. І я знову стала їсти свій улюблений сир.

 

Настало літо. Тепло, гарно – аж душа радіє. Мати поїхала кудись на відпочинок, а ми з Феліксом зайнялися прибиранням нашої комірчини, що мала захід з балкону і добряче-таки нас виручала. Та треба було її звільнити від непотрібних речей, котрі вже ніколи і нікому не знадобляться, та мати все ще шкодувала їх  викинути. І чого тут тільки не було. Можна було б поповнити якийсь музей. Все те ми повикидали – і комірчина наша стала така простора, хоч танцюй. До появи другої дитини ми готувалися, як до свята: вирішили перебрати кожен кутик, кожну шухляду.

– Потім ніколи буде, – казав Фелікс.

Я почувалася добре. А найголовніше: при вагітності у мене не боліла голова. От якби ще спати не хотілося, тоді було б зовсім добре. Коли приїде свекруха, тоді вони поїдуть відпочивати разом з Феліксом, і Льоню з собою візьмуть. Кудись в Затоку мали їхати чи що – словом, на море.

– Якось лячно мені тебе саму залишати, – бідкався Фелікс. – А що, коли…

– По-перше: мені ще не час. А по-друге: нічого страшного. У мене є телефон. Все необхідне давно лежить. А у випадку чого, дам тобі телеграму. Так що їдьте спокійно і відпочивайте. А ми тут не пропадемо.

– А як назвемо?

– Ще не думала. Ну, коли дівчинка, то зрозуміло, Оленка, а хлопчика…

– А може, Іринка? Льоня так хоче.

– Ну, коли Льоня хоче… А все-таки Оленка краще.

Довго думали над іменем для хлопчика. Мати колись казала, що хотіла б, аби назвали Сергієм. Це десь якраз будуть роковини від смерті Сергія Івановича.

– Не хочу я називати Сергієм. Це хлопці кликатимуть «Сєрий» або «Сєря». Не хочу. Вирішили назвати Генадієм. А чого? Гарне ім’я: Гена, Геша… Погодилися. Тепер я була цілком готова до приходу у світ моєї другої дитини. І знову мучило одвічне питання: хто ж буде?  Та відповіді треба було чекати. І ми чекали.

Мої поїхали, а я залишилася сама. Приходила Оля. Ми вирішили, якщо все буде гаразд, взяти її за куму. Але, оскільки Оля ще нікого не хрестила, то першим її похресником мав бути хлопчик – так говорили старші. Оля хотіла бути нашою кумою, а тому мріяла, щоб у мене народився хлопчик.

– Тані потрібна дівчинка, хлопчик у неї вже є, – казали декотрі.

– Ось не вигадуйте. Тані потрібен хлопчик, бо я маю бути за куму.

– А якщо вони тебе не візьмуть? – дражнилися з Олею.

– Візьмуть. Бути такого не може, щоб не взяли, – впевнено казала Оля.

Та от і вона поїхала відпочивати, і я залишилася зовсім сама. І тьотя Міла не приходила, бо у неї трапилося лихо: вона серед літа якось впала і зламала собі руку. Я носила їй теплу страву, бо це ж було недалеко. Нагрію на чайнику банку, покладу в неї гарячим все, що там приготувала, закутаю в рушники – та й несу. Приношу – все гаряче. Бо порядкувати в чужій хаті для мене значно складніше. Тьотя Міла була розчулена, аж плакала:

– Ви ж мені, як рідні. Що б я без вас робила?

– Ну-ну, до вас і без нас кожен день приходять.

– Приходять, але то не те. Ви завжди знаєте, що мені потрібно, що я люблю. От принесли мені банани. Все розкішно, шикарно. Але я їх терпіти не можу. Тьху! Якась мерзла картопля! До речі, ти не хочеш?

– Ні, дякую.

– От яблука – то інша річ, не те, що ті заморські делікатеси. Ну, ні, апельсини і мандарини я люблю. Та все ж яблука – то найкраще. А ти все-таки менше бігай до мене, а то я переживаю.

– Не переживайте, я ж тепер з паличкою ходжу.

Нарешті мої з моря повернулися – засмаглі, веселі: відпочили і знайомих нових завели – словом, як на морі. А я все ще чекала. Мені було ще не час.