ХРЕСТИНИ

Ми їхали на Тернопільщину в село Білозірку до моєї мами. Взяли таксі, сіли собі та й їхали. І Льоня міг при потребі зручненько спати. Це було дороге задоволення, але раз на рік ми могли собі таку розкіш дозволити. Я їхала, щоб трохи відпочити з дитиною на селі, побути біля мами. А Фелікс, звичайно, біля нас довго не всидить, поїде у Львів, потім знову приїде, отак і курсуватиме.

Мама зустріла нас радо. Всі посходилися, бавилися з Льоньчиком. Нарешті я трохи відпочину. Льоня прокидався раненько-раненько, саме тоді, коли на мене налягав солодкий сон. І вже ніяка сила не могла мою дитину втримати у ліжечку. Але тут була моя мама. Вона збирала мого Льоню і забирала з собою надвір.

– Ходи, ходи. Ми з тобою ціпок випустимо, курочок погодуємо, бараболь начистимо. А мама нехай собі поспить.

І Льоня топав собі за бабусею Катрею, для нього все було нове і цікаве.

– Мамо, – сказала я, коли Фелікс вже поїхав. – Льоня ж у нас нехрещений. Якось воно не добре.

– То звісно, що недобре. Він вже великий. Треба його охрестити. Я піду до священика.

І пішла. Та це саме був той час, коли священики хрестили дітей тільки при наявності довідки з місця роботи батьків. Це було дуже хитро придумано, бо, якщо чоловік був член КПРС, то він, звісно, не міг таку довідку взяти. У мене, звичайно, ніякої довідки не було. І священик відмовився охрестити дитину, сказав, що треба звернутися за дозволом до благочинного. Хто такий був той благочинний і де його шукати, я не знала. От і замикалося коло. А я надіялася, що на селі зможу якось обійти ті формальності. Ні, не вийшло. А що ж мені тепер робити? Я конче хотіла охрестити Льоню. Поскаржилася Уліяну, що колись жив у Білозірці, а тепер переїхав до Лановець. Знайшов собі там жінку з двома дітьми, забрав своїх двоє та й жили собі. До нас Уліян ставився, як до своєї родини. Цей чоловік давав собі раду у всіх скрутних ситуаціях, був пробивний і знав скрізь, як то кажуть, усі ходи і виходи.

– Все це дурниці, – сказав Уліян, – Льоню ми охрестимо. Це ж як таке може бути, щоб священик відмовився дитину в хрест ввести? Це ж великий гріх. Приїжджай з малим до мене в Ланівці. Я про все домовлюся.

У призначений день ми з сестрою Марусею взяли Льоню і поїхали в Ланівці. Автобус ходив, так що проблеми не було. Хрестили Льоню у селі, що поблизу Лановець. Маруся була за куму, а Уліян – за кума. Йшов дощ. Треба було йти пішки та ще й нести Льоню. Був пізній вечір, коли мої куми, потомлені, але щасливі, принесли мені охрещеного Льоню. Уліянова жінка зготувала вечерю, і ми випили за мого сина та за його хресних батьків.

Коли приїхав знову до нас Фелікс, я сказала йому:

– Ти колись говорив, що хотів би мати кумів.

– Хотів би. А що?

– То можеш радіти: ти їх уже маєш.

– Як це?

– Ми охрестили Льоню.

Я чекала вибуху, але Фелікс зреагував спокійно, навіть посміхнувся:

– То й добре. А хто ж мої куми?

– Моя Маруся і Уліян.

– Куми нічого. Тепер буде з ким сто грам випити.

– А хіба ні з ким? – я засміялася.

– Та є з ким, але тепер все-таки ще й з кумом чи з кумою можна.

Так чи інакше, а Льоня тепер був охрещений, і мені було легше на душі. Так у нас було заведено, така була традиція, і я не хотіла від неї відступати.

 

МАЛЕНЬКА ВІДПУСТКА НА ТИЖДЕНЬ

Цієї осені мав відбутися черговий огляд художньої самодіяльності по системі УТОС в Одесі. «Струмочок», звичайно, їхав. Це вже був знаний ансамбль, що мав популярність і своїх шанувальників. Нашого виступу вже чекали і підтримували нас щирими оплесками. Що б там хто не казав, а тоді серед нас було більше доброзичливців, чуйності і щирості. А може, ми просто були молодші і не шукали в світі підозри і ще чогось поміж рядками чи словами. Ми бачили світ таким, яким хотіли його бачити, – і це було добре. Зустрічалися давні знайомі, романтичні закохані, словом, що там та осінь могла з нами вдіяти! Було вже прохолодно, та що там той холод! Одеса на мене впливала якось негативно: я тут завжди захрипала. Захрипла і цього разу. Юліан в поїзді сварився зі мною, щоб я не співала. Але не співати я не могла і вже в Одесу приїхала трохи прихрипла, а тут зовсім безголосою стала. Лікували мене спільними силами. Кожен намагався щось принести: таблетки, полоскання, малину, – з усіх міст України. І все ж виступили ми добре. І бути інакше не могло.

Закінчувалося свято. Треба було роз’їжджатися, хоч і жаль було декому. Мені – ні: на мене вдома чекали Фелікс і Льоня, і я за ними скучила. Льоня був ще маленький, йому було два роки з половиною, але Фелікс з матір’ю мене відпустили в Одесу майже на цілий тиждень – отака собі маленька тижнева відпустка. Я була набагато солідніша, ніж минулі рази, відчувалося, що я жінка заміжня і зі мною ніякі шури-мури не пройдуть. Та в останню ніч і я не спала. Це була безневинна прогулянка до ранку відразу аж з двома чоловіками. Один з них був Василь Л, а другий – статечний кобзар Анатолій Парфіненко з Харкова, котрого я вже знала давно. Ми собі розмовляли на найрізноманітніші теми. Василь розповідав свою незвичайну історію. Коли він був ще школярем, зрячим, здоровим хлопчиком, то запала йому в серце мрія: коли виросте, стати лікарем і вилікувати свого сліпого товариша, що приїжджав зі школи для сліпих дітей до них у село на канікули. Так і ріс Василь з тією мрією. І таки вступив до медичного інституту. А десь на четвертому курсі сам втратив зір. Чи не глум долі? Тепер вони обидва з товаришем працюють на одному підприємстві. Василь вже майже звик до своєї сліпоти, якщо до того можна звикнути, словом, адаптувався. У нього дружина, діти. Звісно, нелегко, та він нічого, тримається. А Анатолій Парфіненко признався, що, окрім бандури, захоплюється ще астрологією. В свій час він визнавав гіпноз і телепатію, коли про те ще й говорити не можна було.

– То ви майже ворожбит, – засміялася я.

– А що ж тут дивного? Кобзарі дуже часто були характерниками.

– Тоді поворожіть мені. Скажіть, чи зустріну я ще коли-небудь Васю Л. А ще, чи народиться в мене дочка?

– За дочку – не знаю. Але, якщо у тебе народження наступної дитини припаде на травень чи на вересень, то матимеш близнюків. Так що думай.

– Ой, як цікаво! А в мене мама двічі близнюків мала. І старша сестра має. А свекор – от цікаво… Феліксова бабуся сім раз родила – і все двійнят. Свекор з останньої пари.

– Так що бачиш, у тебе є шанси.

Ми сміємося.

– А Василя я ще побачу?

– Василя побачиш, якщо захочеш… А от мене вже ні.

– А ви що, виїжджаєте кудись за кордон?

– Ні, я з України нікуди не поїхав би…

Голос у бандуриста посмутнішав.

– Просто я вже старий і тому…

– Ет, мені ваша астрологія зовсім не подобається.

– А ще за Льоню тобі скажу, за твого сина. Він у тебе буде військовим. От побачиш.

– Ви що, обидва з моїм свекром змовилися? Він теж так каже.

А ще сказав Анатолій Парфіненко, що помру я у листопаді: засну собі – і все. Навіть число назвав. Та я тоді на це не дуже зважала. Та все ж цікавий чоловік був той Парфіненко. І Василь також. Цієї ночі, мабуть, не спав ніхто. А вранці почали роз’їжджатися. На прощання Василь сказав:

– Згадуй мене іноді, легко і без смутку згадуй.

Дехто вже на мене почав збирати «досьє»: от, мовляв, гуляла.  Треба Феліксу розповісти. А я й не збиралася нічого приховувати. А що, власне, скривати? У нас з Феліксом усе на довір’ї було. І він би мені розповів. Так і має бути між чоловіком і жінкою.  І ніяких сумнівів і підозр. А спілкування з людьми – це ж нормально, не на безлюдному ж острові живемо.

Ми поверталися додому, повні нових вражень. Кожному у вухах ще лунали пісні, свої і чужі, сміх, жарти, оплески. Та свято закінчилося, і треба було повертатися до буднів, до справ, до родини, до роботи. Поверталася і я з своєї маленької тижневої відпустки.

 

ОЛЯ

Якось несподівано ми зблизилися з Олею Бодьо. Власне, ми й були дружні, а тепер якось наче поріднішали. Вона бувала у нас вдома, і тут її вже мали за свою. І навіть мій суворий свекор розпогоджувався, коли вона приходила. Оля, емоційна і сором’язлива, мені дуже імпонувала. Від неї ніколи не втомишся, як то буває іноді від присутності чужої людини. Вона могла б, здавалося, жити у нас довший час – і нічого. Мабуть тому, що Оля ніколи не нав’язувала комусь своїх смаків і поглядів, приймала людей такими, як вони є, була безкорислива, нічого ні від кого не хотіла, а навпаки, сама була ладна комусь прийти на допомогу. Жаль тільки, що пари в неї не було. Це, певно, із-за її зайвої скромності. Сяде собі десь у гурті та й мовчить. Колись призналася, що це із-за свого низькотембрового голосу. От дивачка! Голос у неї був не такий вже низький, а головне – приємного забарвлення і якийсь затишний, заспокійливий. Оля доучувалася в моїй школі. З того приводу ми мали що згадувати і часто сміялися з усяких казусів. Оля була розумна дівчина, і жаль було обмежити її вечірньою школою.

– Тобі, Олю, треба в університет, – казала я їй.

– Та… Я не поступлю. І як я буду там вчитися? Це так складно.

Але, недивлячись на її делікатну вдачу, Оля була досить настирливою. І таки поступила в університет на вечірнє відділення філологічного факультету. За її вступ ми пили шампанське в нашій квартирі по вул.Чернишевського, і всі щиро раділи з такого свята. Оля бувала у нас досить часто: і в будні, і у нас на свята, і вже знали її всі у нашому товаристві, а коли з якоїсь причини Олі не було, то всі за нею питали. Одне лише мене бентежило: якусь дрібничку, на котру ніхто й уваги не звернув би, Оля могла переживати місяцями чи й роками. Не спала, мучилася, а потім вже інколи потягне на відвертість, і вона розповість – і виявлялося раптом, що це щось таке мізерне і ніяке, що й не згадаєш.

І чого людина стільки мучилася? Але це вже було в її характері.  Різниця у віці в нас була невелика, але я чомусь почувала себе значно старшою. І зовсім не тому, що я була заміжня, і не тому, що я вже мала освіту, просто Оля була чимось схожа на дівчисько-підлітка. Була романтично мрійлива з витонченим сприйняттям світу. Мала, очевидно, літературний хист, але якось його заглушила. А ще мені дуже подобалося, як вона читала вірші. Як справжня артистка. Тільки найкраще в неї виходило щось таке мелодраматичне. Словом, я любила цю дівчину, і вже якось так склалося, що вона стала найближчим очевидцем радостей і трагедій мого життя. Ми з Олею ніколи не мовчали. Нам завжди було про що розмовляти, і ми завжди раділи з наших зустрічей.

 

Йшов сніг. Спершу сипав колючою крупою, а потім почав падати лапатими ватяними квітками. І вже стільки його намело, що двірники не давали собі з ним ради. Трамваї, як звичайно в таку погоду, не ходили. Фелікс жартував, що, якби краще ходила четвірка, то, може, він би ще не женився.

Прийшла Оля. Замерзла, розтирала задубілі руки. Начекалася трамваю і нарешті плюнула та й прийшла до нас. А у нас тепло, грубки аж пашать.

– Зараз ми тебе, Олю, чим-небудь відігріємо, – сміємося і збираємо на стіл.

– Олю, чи ти часом не знаєш, чому завжди, коли ти приходиш, у мене – гречана каша?

– Не знаю, – розгубилася Оля. – І сьогодні є?

– Є.

Регочемо.

– А я, між іншим, її люблю, – пересміявшись, каже Оля.

– Та ти не переживай, – заспокоює Фелікс, – у нас ще дещо знайдеться: сайра, печінка тріски, навіть спинка білуги.

– Де це ви добра такого набрали?

– Та я ж у Києві був. Ти ж знаєш, там я колись працював у торговому технікумі. Мої студенти тепер у різних елітарних магазинах повлаштовувались, то я іноді чимось у них можу поживитися.

– І кава є?

– І кава.

– Розчинна?

– Розчинна.

Все це тоді були дефіцити, і тільки Фелікс в Києві з його колишніми зв’язками міг дещо роздобути.

– От добре, що четвірка не ходить, – сміється Оля, – а то сиділа б я зараз у себе в гуртожитку, і треба було б думати, що готувати їсти.

– Нічого, завтра подумаєш. Це тебе не мине.

До нас вийшов Сергій Іванович.

– О, у нас гости. Здравствуй, Оля.

Він повернувся до себе в кімнату, потім вийшов з пляшкою і приєднався до нас. А потім гукнув на Зою Василівну:

– А ты, стара, чего там сидишь? Давай, что там у тебе есть.

І вийшла отака собі невеличка гостина в отакій собі благополучній родині. А довкола столу ходив Льоня.

– Ага, ага, – щебетала дитина. Так він чомусь називав Олю. І приносив їй показувати всі свої іграшки, і вже кликав, аби вона йшла з ним бавитися. Кока – надувний козлик, котрого Оля йому подарувала, був ще цілий, і Льоня негайно захотів, щоб його надули.

А за вікном все падав сніг. Наш парк стояв засніжений і якийсь химерний. Дерева у вечірньому присмерку скидалися на казкових істот. Оля в нас переночує, а завтра почнуть ходити трамваї – і вона поїде собі у свій гуртожиток. І мені вже вкотре стає жаль, що у неї ще досі нема пари, і що живе вона в гуртожитку. Бо приходить час, коли дівчина мріє про своє затишне гніздечко. Приходив він і до Олі, просто вона про це нікому не говорила. Але я знала або здогадувалась… Багато про що. Здогадувалась, коли навіть Оля про це мовчала. І десь шкребла мене совість, що відмовила я Олю вийти заміж за отого хлопця, що хотів її сватати. Любив її, дарував дорогі подарунки, але Оля… Вона його не любила.

– А може, звикну? Все ж не сама, – вагалася дівчина. Але вони обоє були такі різні, і по інтелекту, і взагалі.

– Олю, з ним тобі треба жити все життя. Удвох… Розумієш? І про що ти з ним розмовлятимеш?

А тепер-от гризла мене совість: а може, не треба було відраджувати – хай би таки виходила. Якось би було… Живуть же люди. Але не хотілося, дуже не хотілося, щоб Оля жила «якось». Я тоді вірила в людську долю, вірила, що Оля знайде ще свою пару. Я ж знайшла.

За вікном хурделиця. Як добре, що ми в теплі. Горе подорожньому в таку хурдигу опинитися поза домом. Навіть в місті, не те, що в лісі чи в полі. Бр-р!..

 

НА МОРІ

Я ще ні разу не відпочивала на морі, хоча у нас така можливість була: на підприємстві в ті часи путівок давали досить – можна було кудись поїхати. Але я завжди намагалася їхати додому, до мами. Для мене був найкращий відпочинок вдома, на селі. Ні, на морі я вже була. Ще ученицею їздила з класом, а потім не раз бувала в Одесі на оглядах художньої самодіяльності. Але, як правило, огляди проходили восени, коли море було холодне. А в школі… То було зовсім не те. Міцним здоров’ям похвалитися не могла і, певно, треба було б поїхати в якийсь санаторій, щоб відпочити і підлікуватися трохи. У нас віднедавна почав функціонувати санаторій в Євпаторії, що належав УТОСу. Там відпочивали наші незрячі з усієї України. Відпочивали і лікувалися. Санаторій мав свій окремий пляж, і взагалі тут можна було почувати себе вільно, бо багато було знайомих, зустрічалися колишні однокласники, заводилися нові знайомства – було цікаво, було своє середовище. Льоня вже був величенький, і Фелікс погодився мене відпустити. А потім мав їхати відпочивати він.

Нас зі Львова їхало троє: я і ще дві жінки – Аня і Марія С. З тими жінками я близько ніколи не спілкувалася, хоча й знала їх. Їхали поїздом 36 годин. Я мала від того велике задоволення – дуже мені подобалося їхати поїздом. Лежиш собі, колеса стукотять, люди снують, хтось виходить, хтось заходить, цікаві знайомства, – словом, дорога, котра мене аніскілечки не втомлювала.

Приїхали у Сімферополь. Я вперше ступила на Кримську землю. Ступила з якимсь хвилюванням, бо мала невиправну романтичну вдачу. Я думала собі, що колись тут плакали дівчата-полонянки, козаки-невольники, і ще десь досі, може, літає білою хмаркою в небі дівка-бранка, що тужить за своєю землею.

– Ти чого замовкла, Таню?

Це Марія до мене.

– Та думаю.

– Нехай кінь думає – у нього голова велика. Не журися, Тетяно, всі кавалери наші будуть. Ані не треба – вона людина релігійна, а гуляти – це гріх. Вона буде вірна своєму чоловікові, гуляці і п’яниці.

– Та… Мені також не треба.

– Ну й дурна! Думаєш, твій Фелікс буде на тебе оглядатися? Аякже! Аби лише здому.

– Не знаю…

– То я тобі кажу… А я таки погуляю, для того і їду.

З чоловіком у неї нелади були: пив, либонь, що вже й розлучилися.

Поселилися ми з Марійкою удвох. Вона бачила дуже мало, але все ж таки їй було краще, ніж мені. Скрізь ми ходили разом.  Вона була старша від мене, але набагато активніша та рухливіша.  Ото й мені не давала сидіти. А що вже співати – то й не знаю, хто з нас більше любив. То вже співали скрізь: і на пляжі, і біля корпусу, і навіть на процедурах – медсестри просили. Тут вони мало чули українських пісень, ото ми й співали.

Біля нас відразу почали гуртуватися любителі пісні: одні просто слухали, а інші співали з нами. Тут ми і познайомилися з Лідою Шинкарьовою. Вона була, здається, з Донецька, але, як не дивно, розмовляла українською мовою і дуже швидко навчилася наших пісень, і ми тепер мали собі цілком пристойне тріо. Так що тепер скрізь співали утрьох.

Ще довкола нас утворився цілий жіночий гурт, що був ніби імпровізований ансамбль. Ми готувалися до концерту, котрий тут традиційно давали відпочиваючі. Серед відпочиваючих майже завжди були учасники художньої самодіяльності. Ми з Марією несподівано для себе стали центром того нашого жіночого гурту. Як уміли, показували партії, вчили слова. Акомпаніатор навіть сказав, що з мене був би непоганий художній керівник і агітував мене негайно вступати до якогось культосвітнього закладу.

Концерт нам вдався. На долю нашого жіночого гурту випало найбільше оплесків, а особливо великий успіх мало наше тріо. Клубні працівники попросили повторити виступ для медичного персоналу. Так що нас слухав і головний лікар, котрий любив гарний спів. Не обійшлося і без кавалерів. Вони клюнули в перший же день. Ходили за нами слідом, аж доки не познайомилися. Один був старший – він намітив собі Марійку, а другий, молодший, прицілився на мене. Ми з Марією собі сміялися. А потім вона сказала:

– Якщо тобі всеодно, то я б хотіла того молодшого, Віталія.

– Мені однаково, – засміялася я. – Я ні з ким не збираюся гуляти. Так що буде тобі Віталій.

Коли ми зустрілися увечері, мені довелося трохи пококетувати із старшим, з Тарасом. І все помінялося, бо для них, очевидно, це суттєвого значення не мало. Тепер Тарас сидів біля мене, а Віталій – біля Марії. Чесно сказати, Тарас мені навіть більше імпонував: розумний, спокійний, розважливий, а гуморески читав – що тобі справжній артист. Він навіть мав за те якусь нагороду. Тепер ми переважно ходили вчотирьох. Декотрі жінки заздрили нам:

– Ото вже ті львів’янки! Найкращих чоловіків вихопили.

– Та ж певно, заспівають, защебечуть, засміються…

А дехто нам услід і не дуже делікатні слова кидав – явно від злості. Та нам було байдуже.Тільки мене совість мучила: нехай би собі той Тарас шукав когось, поки ще жінки вільні ходять самотою. Я ж і справді не збиралася з ним заводити курортний роман. А тут ще Марія:

– Ой, Таню, я таки дурна! Таки Тарас кращий.

– Ну, що ж я тепер тобі зроблю? Та вже добре, спробую.

Увечері, коли ми з Тарасом сиділи удвох, я сказала:

– Знаєш, Тарасе, я мушу тобі чесно признатися, сказати все, як є. Не трать ти дурно на мене часу. Знайди собі якусь жіночку, поки ще є вибір. Розумієш, у мене добрий чоловік, словом, все у нас нормально, і я не збираюся його зраджувати. От Марія – вільна, то, може, тобі краще з Марією?

– Ні, Таню. Знаєш, я теж не дуже з гуляк. Але кожна рука до себе гребе. От і я. Але коли ти не хочеш, то хай уже так. Не буду я собі нікого шукати. Будемо просто по-товариськи час проводити. Розумієш, в чоловічій компанії неодмінно пити треба, а мені щось не дуже хочеться. Іноді трохи можна. А щоб часто, здоров’я не дуже дозволяє. В мене також жінка є, і ми добре живемо. А от Віталій – розлучений. То, може, у них з Марією щось складеться. Тільки шкода її, ти, може, попередь: у нього – запої, а це – сама знаєш…

Так ми і ходили четвіркою до кінця путівки. А ще з Лідою Шинкарьовою дуже подружилися. Коли Ліда їхала, то плакала і вона, і ми з Марією. Бо хто знає, чи ще колись зустрінемось. Мабуть, що ніколи. З часом Ліда поміняла квартиру, і ми загубили її слід. Люди, як морські хвилі: життя кине їх назустріч, а потім розкидає, розлучить назавжди.

 

Стою біля самого моря. Хвиля вимиває з-під моїх ніг пісок, ніби бавиться зі мною. Море тепле, лагідне, на губах у мене солоний присмак. Палюче кримське сонце непомітно припалює тіло, покриває засмагою. У воді плескіт, сміх.

– Ходи у воду! – і на мене падають холодні краплі солоної прохолоди. Але я у воду не хочу. Мені добре отак стояти. Наспівую щось про море, тихо, лише для себе і для хвилі. Надривається криком у мегафон пляжна медсестра:

– Шинкарьова, негайно пливіть до берега! Зараз же пливіть до берега!

Це знову Ліда запливла за буйки. Ото вже непосида. А медсестра слідкує, бо ж це не просто собі пляж, тут – інваліди. Зараз Ліда вискочить на берег, зробить стойку на голові – і то нічого, що їй вже за сорок і що у неї вже 19-тирічний син. Вік – то пусте. І я щиро заздрю їй. Я б так нізащо не змогла.

 

За короткий час у нас тут утворився свій мікросвіт, цікавий і різноманітний. Встаємо о 4-ій. Будить нас своїм хрипким голосом Мартинович:

– Дівчата, на море.

Ніхто не знає до ладу, скільки йому років. Він астматик, йому важко дихати, тому і ходить на море зранку. Ми набилися до нього у спільники. Збирається нас добрий десяток. Виходимо тихенько, як змовники, бо санаторій ще спить, і – на море. А там, недивлячись на ранній час, вже багато людей. Виявляється, є любителі вранішнього моря. Вода тепла, а коли з води вилізеш, прохолодно. Одні купаються, другі обтираються мокрим рушником, інші просто роблять зарядку. Я сиджу на лавочці біля самої води – і мені так добре, ніби на світі не існує ніяких проблем, окрім одної: щоб цю нашу улюблену лавочку ніхто не зайняв. Але у нас є тьотя Шура, котру ми прозвали сторожем. Як би рано ми не прийшли, вона вже тут, пильнує нашу лавочку.

– Тьотю Шуро, чи ви тут ночуєте?

Сміється:

– Мушу ж я лавочку стерегти, а то ще хтось займе.

Починаю сумувати за Льоньчиком: як він там без мене? Чи не плаче? Фелікс його догляне, а у випадку чого, то й мати допоможе. Та все-таки… От, якби можна, щоб і вони з Феліксом були тут. Та не можна. В санаторій з дітьми не пускають. Навіть просто так не пускають. І з пляжу женуть. І хто такі порядки придумав? Дехто має з собою дітей. Вони живуть тут поблизу на квартирах. Та це вже більші діти. Мій Льоня ще замалий…

До сніданку повертаємося в санаторій. Сонце таки вже добряче припікає в спину – от що значить Крим… Поснідаємо – і на процедури: набрала їх, як дурень у торбу. Ванни, електрофорез, інгаляції, якісь уколи – тьху! Марія каже, що все – дурниці, що найкращий лік – то море. Йде на пляж, там шквариться цілий день на сонці. Ні, я так не можу. Хоча тут я почуваю себе досить добре, і голова майже не болить.

Після вечері сидимо біля телефону. Чекаємо довго і нудно. Це можуть тільки найвитриваліші. Тут сидять ті, що замовили телефонні розмови. Тоді з автомата не скрізь можна було додзвонитись. Марія сердиться:

– Ходімо вже співати. Ти ж вчора дзвонила.

– Чекай. Може ж таки дадуть.

Хтось свариться з телефоністкою:

– Та ви що там, поснули? Скільки ж можна чекати!

Комусь таланить – з’єднують. Нарешті щастить і мені – і я чую рідні голоси, чую свого Льоню. І всі принади Криму раптом блякнуть. Я хочу додому, шалено, нестримно, вже, зараз же, сьогодні.

У Сімферополь нас відвозять на машині головного лікаря. Йому дуже сподобалося, як ми співаємо. Додому ми полетимо літаком. Я везу Льоні цікавого коня на колесах. Льоня зможе на нього сісти. А ще той кінь ірже. Він досить громіздкий і його незручно нести. Та я уявляю собі, як буде тішитися мій Льоня.

Зустрічає мене Фелікс. Він з машиною – замовив таксі. Розвозимо всіх і їдемо додому. Я страшенно голодна. В Євпаторії в мене зовсім не було апетиту, ні море на мене не впливало, ні ліки. Мені ще можна було трохи поправитися, не те, що зараз… Тільки літак приземлився, я шалено захотіла їсти: от що значить рідний клімат. А ще нестерпно захотілося взяти на руки Льоню. Фелікс ніжний і уважний – теж, певно, скучив. Ні, не хочу нікуди – тільки додому. Ніякого моря, ніяких курортів. Додому…