СУМУВАЛА ЛИПА

Незабаром у мій дім прийшло лихо: з села одержали лист, що захворів батько, лежить у Лановецькій лікарні, і йому там нічого не роблять. Треба було щось думати. Треба було його конче привезти до Львова. Тут же лікарі, це ж таки Львів. А мій Фелікс все може. Він вже якось влаштує батька в лікарню, неодмінно влаштує.

Дядько Семен поїхав у Ланівці і привіз батька у Львів. Тоді можна було взяти таксі в інше місто, оплата була посильна. Батька принесли до нашої хати – він сам не міг зовсім рухатись. Було страшно. Всього за кілька тижнів хвороба таке з ним зробила. Ми викликали «швидку», але, ясна річ, в лікарню його ніхто не забрав. Лікар тихо сказав:

– Це хвороба запущена…

– Але ж ще недавно він був цілком здоровий, – заплакала я.

– Це нам так здається, що ми здорові. А хвороба сидить десь в нашому тілі і точить, точить…

– Боже мій, що ж у нього?

– Ну… Ми так не можемо, – треба обстежити. Гірше, що він тут неприписаний.

«Швидка» поїхала, лікар говорив окремо з Феліксом. Значить… Я плакала, але все ще на щось надіялась.

Я стояла біля батька з Льоньчиком на руках.

– Тату, дивіться, як виріс Льоня.

– Бачу. Іди звідси з дитиною. Іди. Ти не знаєш, яка у мене хвороба. Може, щось заразне.

– Та ні, тату, нема у вас нічого заразного.

– Хто те знає. Іди з дитиною. Нема чого йому біля слабого бути.

Він злегка стогнав, хоч і казав, що в нього нічого не болить.

– Здається, якби музики заграли, танцювати пішов би – таку силу в собі чую, а встати не можу. Рятуй мене, Фельку, рятуй. Я згодний на операцію – нехай роблять. Не хочеться вмирати.

Йому було 69. Він завжди гордився, що міцніший від своїх однолітків, і от…

Фелікс таки поклав батька в лікарню. Його обстежили, підтримали трошки і сказали Феліксу, що рятунку нема: рак шлунка з переходом на печінку. Вони ще могли його потримати в лікарні, але радили все-таки скорше везти в село, поки йому не стало гірше.

Лікарі не знали, скільки йому ще залишилося. Думали, може, півроку. Не вгадали. Та як його вгадаєш? Ми з Феліксом приходили до нього, та він не хотів, щоб ми сиділи в палаті.

– Відвідали мене – і йдіть собі. Ідіть на повітря. Чого вам тут сидіти? Тут хвороби всякі.

– Тату, тут заразні не лежать.

– А ти думаєш, лікарі знають, що заразне, а що – ні? Не знають і лікарі, нічого вони не знають. Ото їм здається, що не заразне, а наука потім докаже, що заразне. Так що краще вам бути подалі від мене. Бо я вже буду вмирати.

– Ну що ви таке говорите? Ми ще з Льоньчиком до вас приїдемо. Візьмемо машину – та й приїдемо.

– Це вже без мене.

Та й замовк. Та потім заговорив знову:

– Ти, Фельку… Буду тебе щось просити… Ти на мій похорон Таньку не бери. Сам приїжджай, а її не бери. Я бачив, як вона страшно плакала у Гриші… Не можна так. Не бери її. Чуєш? Я тебе прошу.

– Та ви ще пожевете. Навіщо ви так?

– Ні вже, діти…

Ось тут лежав мій батько, безнадійно хворий. А десь там в Білозірці сумувала за ним липа, бо дерева – як люди: і радіють, і сумують…

А одного разу ми прийшли, а батько в одну душу:

– Везіть мене додому. Беріть машину і везіть.

– Хіба вам, тату, тут зле?

– Треба додому. Можна і завтра. Треба скорше.

Ми сиділи біля нього. Він задрімав. Здавалось, лише на коротку хвилю і прокинувся.

– І сон же мені приснився, – розказував. – Сниться, нібито сюди в палату заходить якась жінка і сипле кругом жито: і в умивальник, і скрізь. Повно того жита понасипала…

– Так то ж добре, тату, – перебила я, – жито – то життя.

– Ти слухай… Я взяв того жита у жменю – а воно тухле, геть усе – тухле…

Назавтра замовили машину – везли батька на село. Власне, віз Фелікс. А я мала бавити Льоню. Попрощалися в лікарні. Я вже знала, що назавжди. Я йшла додому. Мені було зле. Мені ще ніколи не було так зле. Я ніколи ще не втрачала свідомості, а тут відчула, що слабну. Світ став м’який, земля пливла. Я підійшла до огорожі, щоб не впасти. Не впала. Я йшла додому, бо на мене там чекав син…

 

Батька привезли в середу, а в ніч з суботи на неділю він помер. Помер у Великодню ніч, на саму Паску. До останнього розмовляв з матір’ю. Казав їй:

– Ти уявляєш, стара, скільки б я дітям клопоту завдав, якби помер у Львові? Як би вони мене везли? Ти собі тільки уяви, яка б то їм розтрата була. Таки живого легше везти. Просив Фелька, щоб не привозив Таньку на похорон. Він мені слово дав, що не візьме її. Бо вона буде дуже плакати. Хай сидить з дитиною. Шкода мені тебе, бабо, що зостанешся сама. Тяжко тобі буде. Але що зробиш?.. Тілько, чуєш, нічого не бійся. То всьо, що розказують, буцімто хтось приходить – дурне! Не вір в ті байки! Ніхто звідти не приходить. Будеш сама – лягай спати і нічого не бійся.

Помер мій тато, котрий мене любив. Може, якось по-своєму, не так, як інші, та любив… Я плакала. Просила Фелікса, щоб таки взяв мене на похорон. Тьотя Міла погоджувалася залишитися з Льонею.

– Ні, не можна тобі їхати, – твердо сказав Фелікс, – коли ми їхали на село, то по дорозі я батькові слово дав, що тебе не візьму. Не можна, раз батько не хотів.

Я плакала вдома, тужила і мліла. І вередував мій Льоня. Певно, продовжував діяти закон єдності наших організмів – ми все ще були одне ціле. А десь там в Білозірці сумувала липа, плакали, певно, всі ті дерева, що їх садив і плекав мій батько. А найбільше плакала моя мама, бо прожила з ним, хоч і трудне, та довге спільне життя, народила дітей, чекала з війни, а тепер от… Перед батьковою смертю мені приснилося, що він їде на возі і каже:

– Я тепер буду жити разом з Гришкою, через стіну.

Вже стільки років минуло, а болить. То так і має бути. Іноді сниться, нібито прийшов він з далекої дороги, але завжди веселий, усміхнений, яким був у житті. Лише один раз, коли я йшла на роботу, хтось підійшов до мене, мовчки взяв і повів… Прямісінько до моєї роботи… Батьків зріст, батькова хода, як у моряка, вперевалку, батьків вельветовий костюм… Фантастика якась! Містика! А все ж цікаво, яке обличчя було у тієї людини, що мене тоді проводила, що так нагадала мені батька… Та я була сліпа.

Життя пливе… Як би він радів, якби міг побачити хоча б одну мою книжку. Певно, ходив би з тією книжкою по селі і показував би її кожному зустрічному… Кланяюся тобі, моя земле, що даєш мені сили жити і вистояти у тому житті, у тому широкому світі. Кланяюся світлій пам’яті батьків, що виховали в мені велику любов до землі своєї, до людей, що живуть на ній. Кланяюся людям, добрим і простим, що все життя були біля мене, підтримували мене у добру й злу годину. Кланяюся Богу, в котрого щиро вірю, що дав мені мою долю. Кращої не прошу. Молю тільки Бога, щоб беріг він дітей моїх і чужих від всякої скверни.

 

ГОРШКИ І ПЕЛЮШКИ

Важко звикати до втрат близьких людей, та треба було якось жити. У мене ріс син. Він вимагав до себе уваги, йому неодмінно треба було посміхатися. Він вже колінкував по всій хаті, і в мене турбот побільшало. Йому було цікаво скрізь заглянути, все зачепити. То під шафу заліз, то попіл з пічки полізе вигортати, то Феліксові зошити його зацікавили. Я мусила постійно дослухатися, де він і що робить. Іноді він приносив мені картонну книжку-розкладачку і казав:

– А! А! А!

Це означало, що дитині треба було читати книжку. Книжок у Льоні було ще мало, так що ті віршики, що в них були, я вже знала напам’ять. Майже перестала бувати у своїх. Бабуся Зоя все менше хотіла залишатися з Льонею, бо тепер його не приколишеш – за ним треба було добре набігатися. Іноді ми брали Льоню з собою – і тоді вже могли йти на довше. Я несла його на руках, а Фелікс нас вів. Для двох сліпих це було дуже незручно. Часом ми викликали таксі. Це було зручно, але дорого. Та все ж ми користувалися тією послугою, бо були молоді і нам набридало сидіти вдома. Льоня вже починав ходити, треба було з ним весь час ходити за ручку. В мене вже боліла спина. А ще з мене не знімалася домашня робота. Допомога була в основному від Фелікса і від тьоті Міли. З тьотею Мілою ми вже зовсім поріднилися. Іноді вона пекла для нас свої улюблені тістечка, дуже оригінальні і смачні. Ми ласували ними, хвалили нашу кулінарку, а вона оживала, посміхалася, наче аж молодшала. Тьотя Міла вміла і любила приносити комусь радість, особливо тим, що були для неї дорогі і близькі. А ми належали до таких.

 

Я все ще вчилася. Заочне навчання не було таким цікавим, як навчання на вечірньому. Та й студенти між собою спілкувалися мало, а частіше майже зовсім не спілкувалися. Я шкодувала за своїми вечірниками. Все-таки це був хороший курс. Цікаво було лише те, що з нами вчився рідний брат Наталії Ужвій. Так, так тієї самої, прекрасної артистки, котру ми тоді так любили. Його відразу ж впізнавали, настільки він був схожий на свою талановиту сестру. Йому було 52 роки, але він вчився. І вчився непогано. Тримався спокійно і впевнено. Ніколи не вистоював з нами під дверима, а рішуче заходив в аудиторію і здавав свій залік чи екзамен.

– Для чого це йому? – дивувалися однокурсники. Я не дивувалася. Я захоплювалася. Не думаю, що це йому було потрібно для роботи.

Просто людина прагнула щось знати, і це було чудово. Я завжди цінувала таких людей і тепер ціную. Найгірше в заочному навчанні було те, що лекції начитувалися тоді, коли складалися заліки і екзамени. Кожен розумів, що пропускати лекції не годиться, бо це ж на майбутнє. Але складати заліки та екзамени треба було вже – сьогодні, завтра, післязавтра, треба було вчитися. І пропускалися лекції, такі дорогоцінні, бо викладач подавав все сконцентровано і доступно, і не треба потім ритися по підручниках, щось виловлювати, вишукувати. А ще ж кожен з авторів подає своє трактування, з котрим не завжди погоджується викладач. Матеріалу треба було читати море. Я не встигала.

Стояла перед дверима аудиторії, де складалися заліки чи екзамени, і тремтіла. Здається, що ось цей вже ніяк не здам. Та здавала. Оцінки, звісно, вже не були такі добрі – тепер траплялися і трійки. Не до оцінок, аби лиш скласти. Один наш викладач казав, що вчитися заочно – це однаково, що цілуватися через скло. Воно, звісно, не зовсім так, але  щось в тому є.

Час було думати про дипломну роботу. У нас саме тоді був вибір:  хто хотів, то міг складати державні екзамени, а хто хотів – писав дипломну роботу. Звичайно, я писала дипломну. О, писати я любила. Та ще й обрала тему, по якій ще ніхто нічого не встиг написати, щоб менше мені було монографій і всякого іншого матеріалу читати, оскільки я сама читати не могла і все це для мене коштувало чимало грошей. Отож, писала сама, списувати не збиралася. Йшлося про новелістику журналу «Дніпро» за якийсь-то рік. Отут я і спостерегла, що журнал «Дніпро» друкував тих, хто працював у журналі «Жовтень», а в журналі «Жовтень», навпаки, друкувалися ті, що працювали у журналі «Дніпро». Що ж, може воно було і не зле. Отака собі угода.

 

Суперечка з керівником моєї дипломної виникла несподівано. Я прийшла на консультацію і принесла чорновик своєї роботи. Там я «рознесла» так звану новелу вже на той час відомого письменника, що мав уже своїх кілька збірок і вважався талановитим. Я не знала, що він талановитий, і, оскільки новела була нікудишня, а вірніше, зовсім не була новелою, я написала про неї та й про автора свою думку, а мій керівник сказав тоді все, що він думає про мене. Я була в трансі. Ну, як мені бути? Я знала, що права. Але ж з доцентом, з керівником моєї дипломної суперечки кепські. А відступати я не збиралася. Потім таки хтось нарадив:

– Що ти собі голову морочиш? Та не буде він вдруге читати твою роботу. Залишай все, як є.

– А якщо буде?

– Робити йому нічого! Не буде.

І я залишила, як вважала за потрібне.

Ще мала мороку з бібліографією. Виявляється, до літератури, котрою я користувалася для написання своєї роботи, мали неодмінно входити праці В.І.Леніна, Маркса, Енгельса, а також матеріали з’їздів КПРС.

– Але ж я того не використовувала.

– То й що! Мусила використовувати.

– Та напиши вже, як там треба, – радила тьотя Міла.

– Не буду! Це ж смішно.

– Ну, такий стандарт, – переконували мене.

– Із-за такої дурниці ти не захищатимеш дипломну?

Переконали. Написала. Хай йому біс!

Працювали з тьотею Мілою, а на чистовик переписували з Клавдією Іванівною. Після неї і друкувати не треба було – мала гарний почерк. Рецензував мою дипломну давній знайомий, мій улюблений викладач, Скоць Андрій Іванович. У своїй рецензії він написав: «Це новела про новелу». На захисті був Фелікс і тьотя Міла. Захисту я не боялася. Чого вже там боятися? Розповіла, як працювала над дипломною. І все. Вичерпалась. Більше нічого не хотілося ні думати, ні говорити. А тут запитання від комісії:

– Скажіть, які ви знаєте віршові розміри?

Це один з моїх доброзичливців запитав, котрий знав, що я пишу вірші. Та ж знала я ті розміри, ще з шкільної парти знала. Та чомусь раптом на мене найшло таке відпруження, мене охопила така лінь і апатія. Все. Вже все. Вже не буде більше в мене ні заліків, ні екзаменів, лише горшки та пелюшки. І жаль стало і своїх хвилювань перед дверима в аудиторію, де складалися екзамени, і тих алярмових читань перед сесією, і лекцій. І яке це має значення, що я відповім на запитання члена комісії? Хіба не однаково?

– Не знаю, – байдуже сказала я.

– Як це не знаєте? Ви ж вірші пишете, – здивувався той, хто задавав питання.

– А я, коли пишу вірші, то не думаю, який це віршовий розмір.

Засміялися всі присутні, і члени комісії також. От і захистилася, вийшли. Фелікс з тьотею Мілою мене вітають, дарують квіти. А у мене на очах сльози.

– Ради Бога, не вітайте мене. Це найсумніший день у моєму житті.

А сама подумала: «Прощай, університет! Більше не буду блукати я по твоїх лабіринтах».

– То в чім річ? Для чого так сумувати? Берися за дисертацію, – це вже тьотя Міла.

– Ну да! Ще тільки того бракувало! – це Фелікс.

– А що, думаєш, не напише? Ще скорше за тебе написала б, – рвійно сказала тьотя Міла, що вірила в мої надзвичайні здібності.

– Та чому не напише! Але дві дисертації на одну сім’ю, – це вже забагато.

– А чого? Це думка! – ніби прокинулась я з якогось сну і втрутилась в розмову. – Треба і справді братися за дисертацію.

– А тема?

– Тем скільки завгодно. Скажімо: психологія незрячого учня вечірньої школи.

– Ну… Це тема не дисертабельна.

– Чому? Тема з тифлопедагогіки.

– Таку тему ніхто тобі не затвердить. Вечірні школи – явище тимчасове.

– А я думаю, що ні. Вечірні школи будуть завжди, бо неодмінно знайдуться люди, котрі не зможуть чи не захочуть закінчувати денну школу.

– Ну, добре, добре. Ти однак її не писатимеш.

Фелікс засміявся трохи поблажливо, ніби забавлявся з малою пустотливою дитиною. А я була якась задирикувата, аж агресивна:

– А чому, чому не писатиму? Ти думаєш, я дурніша від тебе?

– Та не дурніша, просто в тебе часу не буде.

Я якось зблякла, бо зрозуміла, що Фелікс правий: у мене не буде часу, мене задавить побут. А що ж тут вдієш? Моя дисертація десь там вдома плаче – мій син, мій Льоньчик. І я посміхнулася. Але однак святковий обід на честь захисту моєї дипломної якось не грів душу. Мабуть, я якась дивна, не така, як усі…

 

Наші з Феліксом суперечки почалися з побутових дрібниць. Я намагалася все встигати: щоб і обід був, щоб і прибрати, щоб і попрати, доки батько з роботи прийде, бо він не любив, щоб при ньому… Та іноді все ж чогось не встигала, особливо, коли боліла голова. Льоні виповнилося півтора року, і він пішов у ясла. Що ж, нехай звикає. Там і на прогулянку з дітьми піде, і музичний розвиток якийсь буде, і малювати навчиться. А якщо вже дуже хворітиме, тоді заберу. Мені треба працювати. Віддавала – плакала. Як йому там буде? Та Льоня звикав швидко, бо був дуже комунікабельний. Тепер з ним можна було йти за руку, то відводили його в ясла або Фелікс, або я. Баба Зоя відмовлялася тим, що їй жаль було внука в ясла віддавати, тому вона не може його відводити. Ну, не може – то й не може. Я не звикла на когось надіятися. Ми собі давали раду самі.

Так було і цього разу. Відвела Льоню. Повернулася – і, не заходячи до нашої кімнати, почала поратися на кухні. Вимила посуд, приготувала обід (на цей раз навіть, здається, було щось смачне), змила підлогу та й чекала Фелікса. Я завжди чекала його з якимсь трепетом, як і до свого заміжжя. Цього разу він прийшов якийсь понурий, без настрою. Не питала – сам розкаже. Переодягнувся в піжаму, пройшов у кімнату і тут-таки вийшов, несучи чашку з залишком чаю – це я Льоні на ніч завжди ставила.

– За цілий день чашку не спромоглася прибрати! – сердито гарикнув Фелікс. Я отетеріла, мені заціпило. Це він до мене? Мій Фелікс? Такого ще не було. Це вперше. Я мовчала. Він говорив ще щось, докірливе і образливе.

– Та я і в кімнату не заходила, – виправдовувалась я крізь сльози.

– І дуже зле, що не заходила!

Сказав – та й забув. Потім обідав, навіть щось хвалив, про щось розповідав. Та я нічого не сприймала. Мені світ затьмарився. За що він на мене так? За неприбрану чашку? Але ж я за весь час не присіла. Я ж цілий день у роботі. Це був початок наших дріб’язкових суперечок. Вони виникали з нічого, на пустому місці. Все було ніби добре, як і раніше, але з часом я поступово впевнилася, що я, виявляється, складаюся із самих лише недоліків.

Іноді про це говорилося вже й при сторонніх. Коли я потім докоряла Феліксу, він дивувався:

– А що я такого сказав?

І виходило, що я до нього дурнісінько прискіпуюсь. Сварки були такі дурні та мізерні, що я потім ніяк не могла згадати, з чого все починалося. І вони були все частіше. Це мене якось гнітило і принижувало. Навіть зі свекром ми вже були в мирі та злагоді. Він навіть якось сказав Феліксу:

– Таня перед матерью не должна вертеться на одной ножке. Она такая же хозяйка, как и мать.

І я оцінила ті слова, зрозуміла, що Сергій Іванович нарешті змирився з сліпою невісткою і визнав мене. Зате Фелікс чомусь шукав у мені самі тільки недоліки – і, звісно, знаходив, бо, хто шукає, той знайде.