ПРОБЛЕМИ  БУДНІВ

Було літо, було тепло, навіть спекотно. Я виносила Льоню спати на балкон. Поряд був парк. Та сліпій мамі важко було вийти з дитиною у візочку. А ще ж четвертий поверх. Використовувала найменшу можливість, щоб піти з дитиною на прогулянку, та переважно було ні з ким, і Льоньчик все більше спав на балконі. Коли б тільки він швидше ріс, мій син. Коли моїми читцями були старші жінки, я просила їх піти погуляти з дитиною замість того, щоб мені читати. І вони робили це з задоволенням. Та мої читці часто мінялися. Молоденьким дівчаткам я свого Льоньчика довірити не могла. Отак ми і росли. Я вчилася бути матір’ю, а мій син вчився пізнавати світ.

 

Свекрусі давали путівку в санаторій. Вона з радістю збиралася їхати на відпочинок. А мене брав страх. Ні, з дитиною я вже звикла, та й Фелікс в разі чого допоможе. Мене лякало, що під моєю опікою лишався свекор. Ну, опіка – це не зовсім правильно. Сергій Іванович був дуже самостійний, навіть посуд за собою намагався мити сам. Лякало мене те, що він був вередливий до їжі. Чи догоджу я йому? Свекруха поїхала, а я взялася готувати обід для свекра.

– І що, коли він не їстиме? – журилася я Феліксу.

– То піде в їдальню, – заспокоював мене Фелікс.

Нічого собі! Заспокоїв! Я б того, здається, не пережила.

Та хвилювалася я даремно. Сергій Іванович їв усе, що я готувала. Вже не знаю чому, але мати чомусь не варила щавлевого борщу. Може, сама не любила чи не прийнято у них було. А я взяла та й зварила. Нічого, свекор їв. А через кілька днів сказав Феліксу:

– Пусть Таня еще сварит борщ из этой травы.

Ура! Мене визнали! А якось він приніс додому кабачки.

– Сотрудница дала. Возьми и сделай с ними что-нибудь.

Все це видається такими дрібницями, що для чого, здавалося б, про те й писати. Але сліпій невістці дуже важко було завоювати собі принаймні повагу і рівність у стосунках. А це якось зовсім несподівано мій свекор прийшов додому раніше і з повними сумками, радісний такий.

– Вовка приезжает!

Вовка – старший син, брат Фелікса. Мушу признатися, я не поділяла радості Сергія Івановича. Ні, проти гостя я нічого не мала, але краще б він приїжджав, коли мати вдома буде. Та що ж, треба готуватися.

І з гостем я впоралася і, здається, в свекрових очах піднялася ще на одну сходинку. Ми жили мирно і весело. Ніяких зривів. Тепер купати Льоньчика мені допомагав Фелікс. Ріс Льоня, росли проблеми, росли наші з свекрухою суперечки: в що одягати, чим годувати, куди йти, а куди не йти. Суперечок було багато, бо наші погляди на виховання дитини були вкрай різні.

Перед купанням я дозволяла Льоні полежати розпеленутим і вволю надригатися рученятами і ноженятами. Баба Зоя того не могла витримати. Вона накривала онука ковдрочкою. Та яка там ковдрочка! Він миттю скидав її і задоволено махав ручками і ніжками, аж поки не починав ікати.

– Ну, пора купати, – казала я насурмоненій свекрусі.

Хлопчик ріс міцненький і здоровий, і ми раділи. Дитина ще більше єднала нас з Феліксом. Та заїдали будні: кухня, пеленки, робота, навчання. На підприємстві у мене була декретна відпустка, а на роботу в школу я ходила, бо в школі я працювала за сумісництвом. Бігла на роботу, залишаючи Льоню на Фелікса і на свекруху. А часом, коли Фелікс затримувався на роботі, залишалася сама свекруха. Не дуже охоче, та все ж лишалася. Моя робота була тут-таки недалеко, в кількох хвилинах ходу. Я просила, щоб мені уроки ставили з «вікнами», аби я могла побігти додому, скупати і погодувати

сина. Потім я знову поверталася до школи, бо учні у мене були люди старші і до навчання  ставилися дуже відповідально, так що навіть з п’ятого уроку ніхто не пробував тікати. Після другого уроку я бігла додому: що там? Прибігала задихана, серце – ледь не вискочить. А вдома сміявся Льоньчик і тягнув до мене свої рученята – і більшої радості не було на світі.

Я сумувала за своїми дівчатами, та вирватися до них ставало все важче. Іноді у вихідний вдавалося умовити свекруху, щоб побула з дитиною. Тоді ми йшли у місто, і то не надовго, – годувати треба. Я відійшла від активного життя і опинилася раптом в повній ізоляції від світу. На ансамбль не ходила, на концерти – також. І від того мені іноді було нестерпно. Втішало тільки те, що був у мене Льоньчик, а ще був Фелікс. І я любила їх обох.

 

ТЬОТЯ МІЛА

Була зима. Падав пухнастий сніг. Тепер я зиму знову не любила. Я полюбила її на якусь коротку мить, а потім вирішила, що все-таки вона не для мене. Ми з Феліксом зустрічали наш найперший спільний Новий Рік. Ялинку вирішили не ставити: Льоньчик ще маленький. Але я неодмінно хотіла Діда Мороза з подарунком.

31-го грудня Фелікс прийшов з міста і покликав мене. У вітальні на стільці стояв Дід Мороз, а біля нього лежав подарунок. Звичайний дитячий подарунок у хрусткому пакетику. Я запищала з радості.

– Тихіше. Батько.

І радість трішки потьмяніла. Але я однак раділа – я вміла тішитися з усяких дрібниць. Часто я жартувала з Фелікса:

– Мені краще живеться, ніж тобі. Ти все незадоволений: і того у нас нема, і іншого… А я радію, що у нас і те нарешті є, і те купили…

Новий Рік ми зустрічали в нашому невеличкому затишному клубі по вул.Коперника. Там збирався гурт, і ми до нього примкнули. Я не дуже охоче йшла туди, бо там не було нікого з моїх дівчат, а були ті, з котрими я ніколи не спілкувалася. Але Фелікс так хотів – і ми пішли. Правда, потім я таки розвеселилася. Ми гуртом пішли до ялинки, співали, колядували, а по всьому подалися додому, бо нам було зовсім близько.

Льоня собі спав, батьки дивилися телевізор. Нікуди не йшли, бо завтра зберуться гості у нас – у Зої Василівни день народження.

«Названа Зоей в честь Зои великомученицы» – так було записано в її свідоцтві про народження. І нам це було якось чудно.

 

Дні бігли за днями. Я все ще вчилася. Ходила в університет на лекції, складала заліки і екзамени. Тепер я була заочниця. Вчитися стало значно важче: у мене був Льоня. Виручав магнітофон. Я садила читця біля магнітофона, і все прочитане записувалося на плівку. А коли Льоня спав, або було його кому бавити, я ретельно конспектувала з магнітофона. Гірша справа була з читцями. Тепер у нас їх було аж три: з одним Фелікс працював над дисертацією, з другим читав матеріал для роботи в інституті, а третій був для мене. Декотрі з них часто мінялися: дівчата виходили заміж або знаходили кращу роботу, або йшли вчитися. І робили це найчастіше тоді, коли вони були найбільше потрібні. Я була в трансі. Все подавала та й подавала об’яви.

Одного разу на мою об’яву подзвонила жінка. Вона мала низький трохи різкуватий голос.

– Ви подавали об’яву?

– Так. Мені потрібен читець.

– Я не розумію. Вам що, нудно, і ви хочете знайти собі компаньйонку?

– Ні, я сліпа, я вчуся в університеті і мені потрібно читати матеріал… Словом, все, що прийдеться.

Жінка захвилювалася.

– Послухайте, візьміть мене. Кращого читця ви не знайдете.

– Але мені щойно подзвонила одна студентка, і ми домовились про зустріч.

– Студентка – то не те. Вам потрібна старша солідна людина. Я – пенсіонерка, самотня, у мене нікого нема, мене ніщо не зв’язує.

І мені чомусь здалося, що ця людина дуже хоче, щоб я її взяла, що для неї це вкрай важливо.

– Та я би з радістю. Та як бути зі студенткою?

– Ну, я ще передзвоню. А раптом вона відмовиться.

Чи то та студентка на зустріч не прийшла, чи їй не підійшли мої умови… Словом, коли подзвонила Людмила Йосипівна, як себе назвала та пенсіонерка, ми домовилися про зустріч. І вона прийшла. Невисока, повна, справляла враження дуже поважної, я б сказала, респектабельної особи. Мала низький соковитий голос. Курила і від того у неї було, здавалось, утруднене дихання. Була схожа на єврейку. Казала, що вона – гречанка, але їй ніхто не вірив. А мені було якось байдуже, хто вона за національністю, особливого значення я тому не надавала. В побуті була російськомовна, хоча українською мовою володіла добре. Відчувалося, що ця жінка мала владний характер і знала собі ціну. Я трохи побоювалась таких натур. Та чомусь мені здалося, що цій жінці конче потрібно кимось опікуватися.

– Ти називай мене тьотя Міла. Всі молоді мене так називають. А дехто навіть кличе просто Міла. Я не ображаюся. Я з молодими дружу, вони мене люблять, бо я не зануда. Я зможу тобі допомагати по господарству. Мені це не важко.

– Ні, мені потрібно тільки читати.

«Ще чого! – подумала я, – ще кухарку собі найматиму чи як?».

– Хіба що, – сказала вголос, – якщо ви не будете заперечувати, інколи мені треба з дитиною посидіти, щоб я з магнітофона матеріал зчитала, а то мій Льоня мені не дає.

– Дуже добре. В мене своїх дітей не було, та я бавила племінника, навіть роботу залишила, стаж свій перервала. Так що з дітьми я вмію.

Взяла на руки Льоню. Він радісно до неї засміявся і почав з нею «розмовляти», звичайно ж, своєю мовою.

– От бачиш, він мене признав. Правда, Льоньчик-пончик?

Словом, ми домовилися. Тьотя Міла жила недалеко, по вул.Верещагіна. Призначили зустріч. Ця жінка справила на мене якесь двоїсте враження. Вона була дещо навіть грубувата, що суперечило моїй натурі. Могла навіть сказати якесь «панське» слово, а я до такого не звикла. Зовсім запросто розповідала про свої любовні пригоди,  а їх у неї вистачало, про свої стосунки з чоловіками, а мене це якось шокувало. Потім колись вона скаже мені:

– Мила моя, багато хто все це робить, але не кожен про це розповідає. Дехто ахає, закриває від жаху очі і вдає з себе порядну.

Словом я була ще молода і світ сприймала ще якось не так. А ця жінка пережила війну і бачила її не з фронту, а з найбруднішого боку. Вона розповідала, як під час евакуації партійні начальники, що найгучніше проголошували свої гасла, висаджували з машин жінок з дітьми, щоб покласти своє манаття. І про це тьотя Міла говорила різко і без всякого страху.

– Може тому, – сказала вона, – я і не пішла в партизани. Я побачила тих «ідейних» з вивороту. Іноді мене мучить сумління, що я не була на передовій. Але я на окупованій території допомагала людям виживати. І єврейським родинам також.

Це була дуже цікава особа і дуже оригінальна. І я ще не знала, як мені до неї ставитися. Та мені потрібен був читець, і тут дуже вибирати не доводилося. Та й претензій серйозних я до неї не мала. Читала вона добре, володіла мовою, мала гарний розбірливий почерк, була дуже пунктуальна, у всьому любила порядок, в паперах також. Все життя тьотя Міла пропрацювала бухгалтером, простим, рядовим, виконуючи часто роботу головного. Тоді мала мізерну зарплату, тепер – мінімальну пенсію. На загал вона мені подобалась. А що любила називати речі своїми іменами, то я сподівалася з часом до того звикнути. Та найдивнішим було те, що на чергову зустріч тьотя Міла не прийшла. Не прийшла вона і через день, і через два.

– Щось мені це не подобається, – сказала я Феліксу.

– А може, вона просто не захотіла, передумала, – засумнівався він.

– Та ні, не схоже. Знаєш, якби вона не була самотня, я б не хвилювалася, а так…

І Фелікс пішов за адресою, яку вона нам залишила. Це був невеликий двоповерховий будинок з закритим двориком і не дуже комфортабельними квартирами. Сусіди сказали, що Людмилу Йосипівну забрала «швидка», а що з нею і куди її повезли, ніхто не знав. І я уявила її в лікарні, хвору, самотню. Хоча вона виглядала досить комунікабельною, та все ж я заспокоїтися не могла. Фелікс також переживав. Він ніколи не був байдужий до чужої біди. Сів за телефон. Дзвонив, питав, дізнавався.

– Знайшов. Збирай щось. Піду в лікарню.

– А з чим же її забрали? Що ж їй можна?

– У неї щось з горлом.

Зібрали щось нейтральне. Сама по собі знала, що це не мало суттєвого значення. Важливо було, щоб хтось прийшов. Потім тьотя Міла розповідала, якими великими очима дивилася вона на Фелікса, коли він раптом з’явився в її палаті. З того часу ця жінка до нас дуже прив’язалася. Ми стали для неї рідними, може, навіть ближчими за її родину – двоюрідну сестру і брата, племінника і племінницю, що десь собі там жили і надсилали їй вітальні листівки, зрідка писали листи, а коли не писали, то тьотя Міла їх сварила, бо і тут любила порядок.

 

Нарешті тьотя Міла повернулася з лікарні. У неї була флегмона – і це набрало катастрофічних розмірів. Треба було терміново оперувати. Тьотя Міла була вражена, що ми її відшукали і що Фелікс до неї прийшов. Поступово мені відкрилася глибока душа тієї жінки. Вона вміла і хотіла комусь робити добро, бути комусь потрібною. Вона постійно мала якісь клопоти: то комусь відсилала якісь посилки, то шукала подарунки комусь на день народження. Сама вже не молода, вона постійно когось провідувала: хворих, немічних, самотніх – частіше тих, кого знала, а іноді зовсім випадкових знайомих. На диво, бо ж таки належала до старшого покоління, тьотя Міла не була релігійною, принаймі в такому розумінні, до якого ми звикли.  У неї релігія була якась своя, особлива. Вона визнавала, що над нами є якась вища сила, але не визнавала ніяких священиків і проповідників, котрі, як вважала тьотя Міла, самі не завжди вели правильний спосіб життя.

– Знаєш, – казала вона, – Бог має ж бути розумний. Ну, не вчили мене з дитинства молитися. Хай судить мене по моїх ділах. Зла я намагаюся не робити, а по можливості роблю добро. А який толк з тих, котрі моляться в церкві, ревно б’ють поклони, щоб Бог спас їхню шкуру чи душу? Часто вони журяться тільки про себе, а для когось і пальцем не ворухнуть.

Якось я сказала:

– Я вже б хотіла, щоб хоч раз хтось мені чаю налив…

– То в чому справа? Давай я тобі наллю.

І ми обидві засміялися. Та поступово у нас вже виробилась така традиція чи ритуал: коли приходила тьотя Міла, я сідала біля столу на кухні, а вона ставила на вогонь чайник і наливала мені чай. Я сиділа собі, пила чай і мені здавалося, що біля мене моя мама, – стільки в тій жінці було турботи і добра. Якось непомітно ми дуже зблизилися і вже були зовсім наче свої.

 

Якось ми читали. Раптом дзвінок у двері. Прийшла Клавдія Іванівна. Що ж робити? Не можу ж я справді відправити її додому, так і не порозмовлявши. А тьотя Міла? Вона ж на роботу прийшла, у неї погодинна оплата.

– Ви, тьотя Міла, посидьте, – сказала я. – Ви не хвилюйтеся, час вам рахується, бо ви ж на роботі.

Ми з Клавдією Іванівною сиділи, розмовляли досить довго. А коли вона пішла і я зайшла в кухню, то ахнула: вся білизна, що висіла в кухні попрана і сушилася на мотузках, була попрасована. Що було потрібно, було попідшивано, поцеровано.

– А що ж ти хотіла? Щоб я без роботи сиділа ще й за те гроші брала? Я, дорога моя, до такого не звикла.

Нам удвох було якось добре і затишно. Я відчувала в тій жінці рідну душу, а вона в мені… Не знаю, але, мабуть, що доньку.

– Ти знаєш, – сказала якось тьотя Міла, – я сьогодні вночі не спала і думала, що б таке приготувати, аби Льоня краще їв. Він дуже буряк любить. То давай буряком будемо зафарбовувати й іншу страву. Це ж не зашкодить.

Ми спілкувалися з тьотею Мілою довгі роки. Вже й університет я закінчила, вже і діти мої повиростали, а ми були собі, як рідні, і старенька тьотя Міла, що ніяк не хотіла, аби її називали бабусею, приходила до мене, і в хаті тоді ставало якось затишно, а я ставала молодша чи й маленька, бо про мене хтось дбав, думав, чим би мене смачним почастувати, бо тьотя Міла турбувалася не тільки про моїх дітей, а й про мене.

Тепер я відчуваю, що мушу, мушу записати всі ті спогади, щоб не пожер їх жорстокий час. Для чого? Просто мені здається, що таким чином рідні мені люди проживуть довше навіть тоді, коли їх вже нема на світі.