Кожна жінка так чи сяк, а таки бачилася зі своїм чоловіком та й словом якимсь перемовилася. Ну, а я, звичайно, ні. У неділю лікарів не було, було трохи вільніше. Жінки бігали під якісь двері, де можна було поговорити через скло. Чергувала в цей день дуже сердита медсестра, котру ми не любили і прозивали «мимрою». Але жінки всією палатою почали її просити за мене, щоб влаштувала мені побачення з Феліксом.

– Ви зрозумійте, ми ж бачимо своїх чоловіків через вікно, розмовляємо з ними, а вона… Їй же також хочеться якимсь словом перемовитися.

Спершу  «мимра» ніяк не давалася на підмову.

– Ви що, хочете, щоб я з роботи пішла?

– Та хто ж би там знав? Лікарів і так нема.

Нічого не сказала «мимра» і вийшла з палати. Дівчата послали їй навздогін кілька неделікатних слів. Я почувалася незручно. Через якийсь час вона зайшла в палату і повела мене кудись на перший поверх. Ми увійшли в якусь кімнату, а там – Фелікс.

– Через 15 хвилин я за тобою зайду, – сказала медсестра і пішла, замкнувши за собою двері. Фелікс кинувся до мене:

– Ну, як ти?..

– Та нічого.

– А я спершу аж злякався, коли вона мене покликала і мовчки повела сюди. Я подумав, що щось трапилося.

– Це її дівчата умовили.

– Які дівчата?

– Ну… Жінки з нашої палати.

– Подякуй їм від мене. А як Льоньчик?

– Та нічого. Їсть, росте.

– Так – вже й росте?

– А ти ж як думав?

– А ти вже чула, як він плаче?

– Чула. Він плаче: ле! Ле!

– Так  плаче?

Засміялися.

– Тихо, – нагадала я. Бо ми були тут, наче змовники, і це було романтично і цікаво.

 

Палата зустріла мене дружним реготом.

– Видно, хто перший сюди знову потрапить.

– Так і знайте, дівчата. Число зафіксуйте.

Була неділя. Ми жили собі своїм життям, наче ізольовані від цілого світу. Всіх провідували рідні, друзі. Швейцар уже замучився бігати по палатах зі своїм великим кошиком. До нас вже також заходив декілька разів. От і знову зайшов.

– Флорова!

І чому всі неодмінно перекручують моє прізвище? Швейцар прямує до мене – вже знає.

Підійшов і протягнув мені свого великого кошика. Я розгубилася:

– Ой, а що тут брати?

– Все, – гордо з усмішкою сказав чоловік. – Тільки для вас!

Палата зайшлася реготом.

– Вона і так нічого лікарняного не їсть.

– Ще б пак! Для чого? Коли їй тут смакотелики приносять?

Виявляється, всі мої позбиралися біля полового будинку: і Фелікс, і Клавдія Іванівна, і хтось з роботи, і мої дівчата. От і вийшло, що все принесене ледве в кошику вмістилося. І чого тут тільки не було: і налисники, і сир, і рогалики, і печиво, і вершки, і соки… Боже мій, та коли ж я все це з’їм?

– Їжте, дівчата, – на всю палату стане.

І тепла хвиля підкотилася до грудей. І річ зовсім не у продуктах. Просто гарно мені було, що всі прийшли.

– Тепер ти тут будеш сидіти, поки все не поз’їдаєш.

– Ти чого це їй такого бажаєш?

 

Приїхав мій тато. Вони там на селі підрахували, що мене вже мали б виписувати. А мене не виписували, і батько чекав. Не міг же він справді поїхати додому, не побачивши нас з Льоньчиком. І він чекав. Тоді породіль тримали в пологовому будинку довше, ніж зараз, щоб жінка оклигала, до тями прийшла. Очевидно, знали, що, як тільки прийде додому, то за роботу візьметься. А воно ж таки не можна, бо поберегтися  треба. Та найбільше уваги звертали на дитину – в якому  вона стані. Дільничний дитячий лікар, до якого мала дитина перейти далі, сам приймав кожного малюка, і тільки після його згоди немовля виписували.

На нашу дитячу лікарку нарікали, що вона була молода і дуже прискіплива. Саме вона ніяк не приймала мого Льоню: пуповина довго не гоїлася. І мусила я бути тут аж 14 днів. Всіх моїх однопалатниць вже повиписували, а мене перевели в іншу палату. Отут я вже розплакалася. Всі були чужі і не такі симпатичні, як ті, що лежали зі мною. Няня заспокоювала:

– Дурненька, ну, чого ти плачеш? Через кілька днів будеш вдома.

Мене потішали, як маленьку, і це виглядало смішно.

 

КОЛИСКОВА ДЛЯ СИНА

І нарешті, нарешті вже додому! За мною приїхали на таксі: Фелікс, свекруха і мій батько. Льоньчика завернули у ватяну ковдру.

– Що ви, бабцю, адже на дворі літо, спека, – урезонювали мою свекруху. Та вона була непохитна:

– Он еще махонький, ему тепло нужно.

Льоню ніс мій батько. Так і до хати вніс. І побіг швиденько купувати ваночку, щоб було в чому його купати. А в нашій кімнаті було спекотно, стояла задуха: свекруха напалила піч.

– Мамо, – запротестувала я, – та тут же дихати нічим!

– Придется потерпеть. А как ты думала? У тебе маленький ребенок.

Бог його знає. Може, так і має бути. Їй краще знати: своїх же вибавила. Розвинули Льоню. Я вперше бачу його розпеленутим. Добридень, синочку! Яке ж воно крихітне! Страшно і в руки взяти. І як же я буду з ним сама? Ну, поки що бабця бавиться. Ще вночі, якщо не впораюся, зможу її розбудити. А завтра що? Вона ж на роботу піде. От, якби хоч день побула свекруха вдома, щоб я хоч трохи звикла. Та просити я не посміла, а сама вона не пропонувала. От коли б моя мама ближче була… Та мама далеко, і треба самій звикати. І чого це я нюні розпустила? У мене син – і це головне, найголовніше. Мій батько сміється:

– Пам’ятаєш, ти колись ляльками бавилася?  Тепер згадуй, як це було, і бався із справжньою лялькою.

Я хотіла поставити візок на відстані від свого ліжка, але батько запротестував:

– Колиска має бути біля мами. А раптом дитині вночі щось присниться? Треба заспокоїти, приколисати.

 

Я була дуже ослаблена. Така ж худа і безсила. Страшенно хотілося спати. Та було лячно: а раптом з малим щось станеться? А раптом захлиснеться чи повернеться якось не так?.. Першу ніч спала тривожно, час від часу кидалася до дитини. А далі почала звикати. Ще боялася, що засну і не почую, як Льоньчик плакатиме. Смішна, їй-Богу!

Співала колисанки, найніжніші, найтепліші, особливо, коли ми залишалися удвох… Виплітала ті колисанки сама, придумувала і не знаю, де вони й бралися, ті мелодії і ті слова. Вони були єдині і неповторні, тільки для нього, для мого сина… Я розмовляла з ним, пояснювала і розповідала йому, хоча він, звісно, ще нічого не розумів. Маленьке, вимогливе, борсається і сопе собі. І це з нього виросте колись людина.

Прийшла патронажна сестра – жінка вже старша, спокійна і мудра.

– Це чого у вас так жарко і непровітрено?

– Та ж боюся за малого.

– Е, так не годиться. Тобі жарко?

– Звичайно, ще й як.

– Йому також. Дивись, у нього аж пітничка. Бідненький! Не запарюй дитину – будеш мати біду: хворітиме. Не можна. Та загорни його в одну пеленку, зверху прикрий другою – та й усе. Вивези візок до другої кімнати, а тут гарненько провітри. І не бійся, якщо й холодніше буде. Бо що ти тоді взимку робитимеш?

– А мати казала…

– Слухай і роби, що я кажу, якщо хочеш мати здорову дитину. Молоко маєш?

– Маю, аж забагато.

– Це чудово. Щаслива мама. Тепер матері якісь пустогруді. Тримайся, щоб молока було в тебе досить, бо хлопець ростиме і йому треба буде все більше і більше. Штучні корми – то не те. Ну, та коли вже мусиш, то, звичайно, треба, але найкраще – це молоко материне.

Медсестра пішла, а я заходилася виконувати її приписи. Провітрила кімнату – і самій легше стало. В цей день ми із свекрухою вперше серйозно посварилися із-за температури в нашій кімнаті. Я поступово звикала до дитини і давала собі раду. Фелікс мені дуже допомагав. Кожного дня кипіла виварка пеленок. Він їх полокав, розвішував, бавився з Льоньчиком – був ніжним татом і дбайливим чоловіком. Я мала все, що мені було потрібно, всі вітаміни також.

А тут випало Феліксу їхати у відрядження. Треба – то й поїхав. Купив молока, всяких продуктів, мав повернутися через кілька днів. Я чекала його з нетерпінням. Було нудно, та й молока надовго не вистачить. Йти з дитиною у магазин для мене було неймовірно, а залишити його я боялася. Але нарешті, нарешті завтра Фелікс має повернутися. А до свекрів з якоїсь нагоди гості прийшли. Вже не знаю, чи кликали мене до тих гостей, чи ні, та я не йшла: малий чогось розвередувався. А можливо, просто гамірно було, а він до такого не звик. Я сиділа голодна в своїй кімнаті, бо на кухню і потикатися соромилася та й Льоньчик не відпускав. І ніхто до мене не заглянув, звісно, їм не до мене було. Молоко закінчилося. В грудях було порожньо. Плакав мій Льончик і я разом з ним. Розійшлися гості – і я вийшла на кухню, щоб хоч щось собі приготувати. Всім байдуже до мене в цьому домі, окрім Фелікса.

– Нічого, мій сину, ми з тобою міцні. Ти у мене виростеш великий і дужий.

І заспівала для нього свою колисанку, котрої більше ніхто не міг співати, бо ніхто її не знав, окрім мене, бо співалася вона для мого сина.

Прокинулася я о восьмій ранку. На кухні розмовляли, збиралися на роботу. Боже мій! І до дитини… Спить собі, сопе мій хлопчик.

– Льоньчику, як же це ми з тобою вранішнє кормлення проспали?

Молоко текло, груди повні, мало не луснуть.

– Вставай, лежибоко. Їсти пора. Тобі ж рости треба.

Розпеленала. Потягається, позіхає. Замахав маленькими кулачками. Задригав ніжками.

– Синочку мій! Малесенький! Льоньчику!

І почалася розмова, котра буває тільки між матір’ю і дитиною.

 

Ми купали Льоню. Купали обидві з свекрухою. Щось примовляли, хлюпала вода. Був і Фелікс. Він ніби аж хвилювався, коли ми його купали. Це був ніби якийсь обряд. Заходив і свекор – дід Сергій, як ми його тепер поважно величали. Він конче хотів, щоб внука не ніжили, не тютюшкали, а щоб ріс він, як, приміром, у циганів діти ростуть. Підходив до ванночки і звертався безпосередньо до Льоні:

– Эй, ты, сапог! Чего это они с тобой делают? Да ты ногой, ногой, чтоб вода до потолка.

І вже до нас:

– Помните мое слово: он не будет гражданским. Он будет военным.

Ми сміялися.

– Вот посмотрите.

Забігаючи вперед, скажу: як у воду дивився Сергій Іванович. Мій Льоня – військовий вертольотчик.