ПЕРШІ КРОКИ В ТОМУ ШИРОКОМУ СВІТІ

 

Пишу про своє життя. Пишу і думаю: невже його можна вмістити на сторінках книжки? Звичайно ж, ні. І не лише моє життя. Кожна людина має щось таке, про що можна було б писати. Просто не кожен це може і не кожен хоче. А я спробую. А що з того вийде – побачимо. Читачі – це найоб’єктивніші судді, їх не підкупиш, не одуриш.

 

Завтра мені на роботу, в щітковий цех. Завтра – мій перший робочий день, мій перший крок у тому широкому світі. От і все. Вирішилася моя доля. І не треба нічого фантазувати, нічого видумувати. Хвилююся: як то воно буде?.. А буде, як у всіх: просто, зовсім просто.

І згадався чомусь той день, коли за мною зачинилися ворота школи… Ніби все ж не так давно було, а здається, що минула ціла вічність… Я йду з батьком по вулиці. Все. Почуваю себе чомусь маленькою і беззахисною. Але чому? Адже я з батьком. Та я розумію, що це поки що. А далі буду сама. Світ здавався мені тоді таким великим-великим, а я така маленька-маленька у тому світі. Ну зовсім, як зараз…

Я йшла тоді по вулиці і серце вперше стиснув жаль за школою. Я знала, що буду приходити в свою школу, але тут вже не буде ні мого класу, ні моєї парти, ні мого ліжка у спальні… Хіба це можливо? Щось підкотилося мені до горла, але я трималася з усіх сил, трималася, щоб не заплакати. А поряд ішов батько. Ішов широким кроком, трохи похитуючись, тримав мене за руку, а в другій руці ніс мою валізу. Там, в тій валізі – мої скромні пожитки, – все те, з чим я маю починати своє самостійне життя. Я була розгублена, спантеличена, батько теж був мовчазний, бо він тут, як і я, нічого не знав. Він вмів орати, сіяти, косити, садити дерева, а тут…

– Куди тепер? – тихо питає батько.

– Їдемо додому. А там будемо думати.

З масажем у мене нічого не вийшло: в Жидачеві мене не взяли, хоч і мала направлення. Тепер додому, до мами. А там будемо думати. Люся буде працювати масажисткою у Львові. Ставка мізерна – меншої  нема. Розраховано, очевидно, на те, що масажисту завжди щось покладуть. Не врахували тільки того, що нас виховували в інтернаті, вчили жити чесно, тільки на зароблені гроші, і ми не уявляли собі, що можна брати ще якісь гроші, окрім зарплатні. Хтось із сучасних читачів мені не повірить, але це була правда. Ця наука, прищеплена нам, увійшла в нас дуже глибоко, тому так важко виживати моєму поколінню зараз, в інший час, коли помінялися моральні цінності.

Але тоді я була молода, далека від філософських роздумів. Люся житиме в гуртожитку підприємства: вона сирота, і адміністрація школи про неї подбала. А я їду додому. Маю зібратися з силами. Маю знову почати від тієї стежки, що від батьківських воріт. Повіяв вітер – і мені здалося, що в шкільному саду зітхнули каштани і помахали мені гіллям.

– До побачення, каштани! Прощай, школо! – подумки вимовила я, і на серці стало щемко-щемко. І сльоза таки скотилася по щоці.

Стипка також по масажу пішов: десь у районній лікарні влаштувався. Лариса буде працювати на підприємстві у Снятині. Ніна поїде додому у свою Раву-Руську, там, здається, буде масажисткою. Микола буде вступати до Луцького музучилища. Марійка, Василь і Валентин працюватимуть на підприємстві у Львові. А я?.. Я у Львів не хотіла, мала направлення на роботу у Чернівецьке УВП (учбово-виробниче підприємство). Але ще була мрія влаштуватися масажисткою в Тернопільській області. Було трохи лячно іти між чужих зрячих людей. Але треба було пробувати. А може краще серед своїх? Сумніви, сумніви… А головне – ніхто нічого за мене не вирішить, навіть батько і мати. Вирішувати мала я. Тоді я ще не знала, що від мене майже нічого не залежить.

А вдома на мене чекала мама – вона завжди чекала своїх дітей: нас у неї було шестеро, і ми дуже рідко збиралися разом. Отож мама завжди когось чекала, на цей раз – мене. І я приїхала. І ми були щасливі, що нарешті побачились. Говорили – і наговоритися не могли. Мама про всіх розпитувала, бо всіх знала з моїх розповідей. А я розповідала та й розповідала. А мама все придумувала, що б ще таке покласти у мою валізу, бо в житті так багато всього треба. Я була вже доросла, я закінчила школу, а тепер от мала влаштовуватися на роботу. Приходили сусіди, ахали, дивувалися, а батьки все хвалилися та й хвалилися.

 

І знову з масажем нічого не вийшло. І я у Львові, завтра мені на роботу. Дивно… В гуртожитку місць немає, переповнено. В кімнатах, де має жити троє, живе четверо. Наші дівчата також: Оля, Люся, Катя, Марійка та ще я, п’ята, прибилася. Спимо разом з Марійкою. Це поки що. Мене ще не поселили, я ще без місця. В кімнаті тіснява. Нема де що-небудь покласти чи поставити. Ні стола, ні тумбочки. Хлопці принесли збиту з фанери скриньку, прибили ніжки – вона і слугує нам і за тумбочку, і за стіл. Наливаємо у величезну миску суп чи ще яку страву накладаємо, стаємо довкола нашого «стола» та й їмо всі з одної миски. Смачно і весело у такому гурті, але трохи важко, бо всі ми дуже різні, в кожної свій характер. Добре бачить тільки Катя. А в Олі ще там якась крапелька того зору залишилася, то вона вже так хоче всім допомогти, бо вона дуже добра. Схоже, що ми будемо ходити вдвох з Марійкою. Вона вже трохи навчилася, навчить і мене.

У цеху гамірно. Довгі столи, біля котрих на табуретах сидять щіткарі. Повітря важке, задушливе, і навіть відкриті вікна не допомагають. Воно насичене запахами нафти, мастила, щетини. Мене посадили біля Марійки. В шкільних майстернях ми вже трохи робили щітки, але то все не те. Тут треба намагатися робити швидше, щоб щось заробити. Все тут має значення: як сидиш, як тримаєш матеріал, – все. За мною закріпили вчителя – незрячого робітника. Він мені все показує. За той час, що він на мене витратить, йому якийсь мізер заплатять. Три місяці я буду ученицею. Це означає, що навіть, коли я ще нічого не зароблю, то мені все-таки щось заплатять – якісь учнівські. Це добре, бо якось маю жити. На батьків надіятись не можу. Та й з якої речі вони мали б мені допомагати, коли я вже вийшла на роботу?               Чоловіки над нами собі піджартовують – і зовсім не делікатно: їм подобається, коли ми червоніємо і ледве не плачемо. Дехто з жінок за нас заступається, соромить нахабних залицяльників.

– Стули там трохи писок, один з другим, – голос чоловічий, м’який, але звучить рішуче.

– Це Юрій Данилів, Юрко Григорович, – шепнула мені Марійка.

– Який? Отой, що з бандуристами співає?

– Той самий. Пам’ятаєш, в школі виступали?

Я пам’ятала. Я добре пам’ятала. І зникли грубі чоловічі жарти, сороміцькі дотепи, натяки на сучасних дівчат, що вже з народження не дівчата. Важко. Я втомилася. Соромно і в туалет піти, і переодягнутися. Здається, що всі тільки й стежать за тобою. Металеві щітки ми в школі не робили – це для мене нове. Щітка набирається з дроту. Дріт іржавий, покручений, колючий. Руки в нас ще ніжні, не звикли до фізичної праці. Боляче. Кров тече з наколених пальців. Бинтувати не будеш, бо робити треба. Про інфекцію ніхто тут не згадує, ніби про неї і не чули нічого. Перші мої щітки забракували через те, що були в крові. І що воно буде? І як я звикну?..  Але треба, мушу. І зрозуміла я, що робота – це аж ніяк не свято, як про це нам говорили в школі, а будні, тяжкі втомливі будні. Але ж добре, що є та робота, бо що б ми робили без неї, як би ми жили?.. Грубі жарти чоловіків, голосно включений гучномовець, котрого ніхто не слухає, якась лекція, вже й не пам’ятаю, про що вона… Хочеться спати. Жарко, спекотно. Їсти не хочеться, тільки спати. Болить голова. Треба робити, робити, старатися, набирати швидкості.

Нарешті. Нарешті додому. Йдемо з Марійкою. Хтось нам допомагає дійти до трамваю. Сідаємо на двійку, їдемо до Підвальної, а там на четвірку – і до кінця. А потім ще треба кусочок пройти по вулиці – і гуртожиток. Йдемо без паличок – соромимось, не привчені. Це незручно, бо хтось наткнеться на нас, чи ми на когось – то ще й обматюкає або так гарикне:

– Ви що, п’яні?

– Ідуть, корови, не дивляться!

– Ну куди лізете? Вам що, повилазило?

Мовчимо, червоніємо, соромимось, ледве не плачемо. Мусимо звикати. Життя жбурнуло нас у той широкий світ – виборсуйся, як можеш! От і виборсуємось. Марійка якось краще дає собі раду: вона і в роботі спритніша, і орієнтується краще, і мама їй більше допомагає. І варити вона вміє, а я соромлюся і в кухню зайти. Нічого, я навчуся, я всього мушу навчитися. Всі роблять. А я що, безрука якась чи безголова? Але ще треба місце собі в гуртожитку якось «вибити». Йдемо до коменданта.

– Я тебе поселю поки що на місце і… Вона спортсменка, поїхала зараз на змагання. Ти підеш на її місце. А потім щось придумаємо. А я була далека від того, щоб заперечувати. Старші ж сказали – то й пішла. Везе мені – хай йому біс! Всі дівчата собі разом, а я мушу йти до чужих.

Прийшла. Розташувалася. В кімнаті, окрім мене, ще троє. Всі старші від мене. Одна заміжня, але чоловік живе з хлопцями, а вона – з дівчатами. Всі ніби хороші. Зустріли мене привітно, навіть нагодували. Але я однак сюди буду приходити тільки спати, а так буду зі своїми дівчатами.

Спокійно пройшло кілька днів. Аж поки не приїхала спортсменка із змагання. Уявіть собі її обурення, коли вона побачила, що її ліжко зайняте.

– Ану, забирайся звідси, – гарикнула дівчина.

– Мене сюди поселили, – виправдовувалась я.

– Як це поселили? Хто?

– Та цей… Як його… Комендант.

– Я тобі зараз покажу коменданта! Курва!..

І вхопила мене за волосся. Мене заїло її образливе слово і її грубість. Не сама ж я справді зайняла її ліжко. Я встала з ліжка і собі вп’ялася в коси спортсменки. Я була худа і мала, стояла в трикотажній сорочці, що дала мені школа, а вона – дужа і міцна, добре бачила, хоч і мала групу інвалідності. Я чекала удару, але вона не била. В кімнаті було досить людно, але нас ніхто не рознімав, не зупиняв. Схоже, що всім було цікаво, що буде далі. Я й досі не знаю, чому все-таки вона мене не вдарила. Підійшла Іра, що спала на ліжку поруч.

Вона сказала до мене:

– Будь розумна. Лягай зі мною цю ніч. А завтра підемо до коменданта і вияснимо.

Довелося послухатися. Спортсменка перемогла – на те вона і спортсменка. А я ще довго не могла заснути, ковтала сльози образи, і жаль мені було себе, і хотілося кудись зникнути, сховатися від того жорстокого світу. Але ховатися було ніде, треба було жити. Захисту також ніде було шукати. Надіятись треба тільки на себе. Наступного дня спортсменку переселили в іншу кімнату, а я нарешті мала своє законне ліжко.