НОВА РОДИНА. МУШУ ЗВИКАТИ

Спершу окреме харчування сприймалося з неприязню. Та з часом всі до того звикли. А скільки зайвих сварок ми таким чином уникли, ніхто ні від кого не залежав. Кожен собі господарював, як хотів. А що дві господині на одній кухні – то тут вже нічого не поробиш. Свекруха навіть іноді щось у мене питала, радилася зі мною. Я завжди пропонувала їй свої страви. Іноді вона їла, якщо їй смакувало, хвалила. А часом казала:

– А можно, я отца покормлю? А то он скоро придет с работы, а я не успеваю.

Свекор вважався капризним до їжі, так що це вже було майже визнання. На загал все було ніби добре. Готували нарізно, але в неділю неодмінно сідали всі разом. Всі сідали у вітальні за старовинним круглим столом і ставили на стіл, що в кого було. І виходила така собі дружна родина. І мені це подобалось. До мене потрохи звикали. А я? І я мусила. Батьків поважала, але своєю себе тут все ж не почувала. Це не був мій дім. На жаль. Феліксу про це я нічого не говорила, а то він би, напевно, образився. З часом спромоглися на холодильник. Тепер у батьків був свій, а у нас свій. Не могла звикнути, що в моїй новій родині святкувалися не ті свята, що у нас на селі. Тут не визнавали ні Різдва, ні Великодня, а шанувалося 1-ше Травня, Жовтневі свята, Новий рік та ще дні народження. Було якось чудно, але треба було звикати. З першого дня я називала свекора і свекруху батьком і матір’ю – така у нас на Україні була традиція, і відступати від неї я не могла. Та уклад життя моєї нової родини дуже відрізнявся від того, до чого я звикла з дитинства вдома. Та й від того, як жила я в свої останні роки, також. У нас було якось людно, весело. А тут була тиша і телевізор. Правда, на свята і в них збиралися гості (родичі, друзі), і тоді все оживало, точилися розмови, спогади, суперечки, співи. Мати співала досить добре, мала слух і непоганий голос. Непомітна в житті, тиха і покірна, вона в пісні якось розкрилювалась, мала задоволення від того, що її слухали. Співала в циганському стилі:

«…Он уехал, ненаглядный,

не вернется он назад…»

А вже, коли добре було випито, тоді співали:

«…По диким степям Забайкалья,

где золото роют в горах,

бродяга, судьбу проклиная,

тащился с сумой на плечах…»

А іноді свекор просив:

– Таня, спой «Черемшину».

І я співала, а всі слухали, і свекор слухав, ця пісня йому подобалася. Потім хвалили мене і пили за нас з Феліксом. Важко повірити, що майже нікого вже не лишилося в живих з тих, що сиділи не раз у нас за столом у будинку по вул.Чернишевського, а зараз – Соломії Крушельницької.

Гарний то був район. Тролейбуси тоді ще не ходили. Тихо. Парк через дорогу. Вночі відчиниш вікна – рай, і на курорт їхати не треба. Ніби й не в місті зовсім. А весною і влітку у передранні птаство заходиться співом. Тут і соловейка можна було послухати. А вже коли каштани зацвітуть, то прямісінько навпроти наших вікон. Здається, руку протягни – і дістанеш. А вони ж через дорогу.

 

Я хвилювалася, чи прийдуть дівчата на мій день народження. Прийшли, мої хороші, всі мої найближчі прийшли. І я була насправді дуже рада, бо таки почувала себе досить самотньо у своєму невісткуванні. Свекор і свекруха були привітні. На людях вони ніколи не показували свого невдоволення чи поганого настрою. Свекруха гостинно допомагала за столом, хоча всі страви до столу готувала я сама. Могло скластися враження, що мені дуже поталанило і що мені дуже добре живеться в такій турботливій родині. Та я й не скаржилась. Я вже потрохи звикала і ні на кого особливо не нарікала. Свекруху я навіть якось по-жіночому жаліла. Народилася вона десь на Далекому Сході в морі на канонерці (так було написано у свідоцтві про народження). Росла в дитячому будинку. Пам’ятала свого дідуся, що іноді брав її додому. Закінчила п’ять класів. В шістнадцять років вийшла заміж і поїхала за чоловіком з рідних місць. Зараз вона працювала на нафтозбуті завгоспом. Навчилася трохи друкувати, влаштовувала приїжджим готелі, відсилала і одержувала кореспонденції – словом, робила все, що було потрібно. Як для своїх п’яти класів, то, по-моєму, досить добре з усім справлялася. Вона не мала подруг, ніколи не ходила ні до кого на посиденьки. Йшла лише туди, куди йшов її суворий чоловік, з котрим у неї, як мені здається, окрім дітей, не було нічого спільного. Була покірна, безмовна, безголоса.

Сергій Іванович, тобто мій свекор, був геодезистом. Працював і в тайзі, і в Казахстані, тепер у Львові. Був суворий і неговіркий. Дружина завжди його трохи побоювалась, особливо, коли приходив додому на підпитку. Тоді її просто трясло від страху. Характер у нього був норовистий, і вона те знала. Він міг і вдарити, і посуд побити, і ще багато чого, про що я могла лише здогадуватись. Тому, коли мала бути зарплата або аванс, свекруха просила нас:

– Никуда сегодня не ходите, а то Сережа, наверное, пьяный прийдет.

І правда, свекор приходив підпилий. Ми з Феліксом сиділи на кухні. В таких випадках свекор іноді ставав говірким, якщо було з ким поговорити. Тоді розковувався, ставав навіть симпатичним, ставало зрозуміло, що це освічена людина, багато вміє і багато знає. Розповідав, де він був і що бачив, всякі випадки із свого життя, розповідав про зустрічі з цікавими людьми, про химерність людських доль. Слухати його було цікаво, та іноді, коли було випито трохи більше, він раптом губив нитку розповіді. Я намагалася ту нитку піймати і вникати в те, про що він розповідав. Феліксу це швидко набридало і він ішов спати. А ми ще довго сиділи на кухні і розмовляли, аж доки свекора не зморював сон. Тоді він ішов спати, і свекрусі вже нічого не загрожувало. Як не дивно, такі розмови якось нас зблизили, і я стала улюбленою співрозмовницею. Наступного дня, коли хміль вивітрювався з голови, у свекровій пам’яті чи в душі все ж залишався слід від наших дружніх бесід, і він дивився на мене вже зовсім по-іншому.

Фелікс і його старший брат Володя на матір особливої уваги ніколи не звертали. Вона собі була – та й усе. Володя з дружиною і сином жив десь у Каневі, присилав вітальні листівки, а Фелікс лише тепер якось почав іноді до неї дослухатися. Частенько я робила йому зауваження за грубуватість з матір’ю і вже намагалася на неї не нарікати. Тому й жаліла її, самотню серед чоловіків.

Та п’яницею Сергій Іванович не був. Він дуже ретельно ставився до роботи, був начальником відділу, любив у всьому дисципліну і порядок. Про свою роботу він міг довго розповідати, бо робота була сенсом його життя. Останні декілька років він навіть не йшов у відпустку. Я не уявляла собі, що в нього за робота, але розуміла, що вона дуже важлива.

– В наших руках подземная карта всего города. Без нашей подписи ни один строительный обьект не утвердят. Ведь прежде, чем строить, нужно знать, можно ли подвести туда все коммуникации.

Я була далека від всього того, та відчувала, що це дуже складно і дуже серйозно. Вперше я зрозуміла, що мене визнали в моїй новій родині, коли мене якось покликала свекруха і попросила випрати свекрову сорочку, бо він збирався у відрядження, а вона захворіла. Я була дуже горда від такого довір’я і з честю виконала свій обов’язок невістки. Здається, і свекор, і свекруха мною на цей раз були задоволені.

 

СОЛОДКЕ ЧЕКАННЯ

Я чекала дитину. І це чекання було, певно, найщемливішим і найсолодшим. Стала на облік в своїй теперішній поліклініці. Отут і виявилося, що ніхто моїми аналізами і не думав цікавитись. Виявляється, кров у мене була з від’ємним резусом, а я й не знала, що воно таке. Тільки тепер мені пояснили, що нічого доброго в тому нема, можуть бути всілякі неприємності. Я страшенно розхвилювалася. Та одна старша лікарка заспокоїла мене.

– Ти сир любиш? – спитала вона.

– Люблю, – невпевнено відповіла я.

– Ото їж його кожного дня у будь-якому вигляді і у будь-якій кількості. І нічого не бійся, ніяких антитіл – все буде добре.

Чи вона і справді так думала, чи мене хотіла заспокоїти, та я слухалася її, вірила їй, а потім і забула про свої переживання, була впевнена, що все має бути добре. Аналізи здавала ретельно. Антитіл не було. Та мене лякали, що вони можуть з’явитися в останню мить і тоді… Що буде тоді, мені не казали, та я розуміла, що тоді станеться якась біда. Але я не хотіла думати ні про яку біду. Я чекала свою донечку чи сина – і була щаслива. Я співала пісні, коли залишалася сама, щоб моя дитина була співучою. Я багато читала, і для себе, і для дитини, бо десь почула, що дитина в материнському лоні все чує, все сприймає і розуміє.

Трохи лякали пологи. І що воно таке? Щось загадкове і таємниче. Кажуть, це дуже боляче. Пригадую, колись моя товаришка Ліда принесла якусь книжечку для жінок з акушерства і гінекології. Нам, дівчатам-школяркам було дуже цікаво: що ж там про пологи? А в тій книжечці писалося, що радянська жінка родить безболісно, бо вона свідома, бо вона розуміє, що народжує громадянина своєї радянської батьківщини. От в капіталістичному суспільстві – там зовсім по-іншому, там і пологи тяжче проходять. Ми ще тоді зовсім дівчиська були, та й то сміялися з цієї бредні, бо вже дещо від жінок чули, що воно таке, оті пологи.

А тепер я себе готувала, що мушу все витримати, що б там не було, аби лише моя дитина побачила світ і щоб з нею все було гаразд. У подружньому житті все ніби було добре. У нас з Феліксом не виникало ніяких серйозних конфліктів. Та гнітило мене те, що чоловік мій був трохи скупуватий, а це для мене було страшне. Це було те, з чим я не могла змиритися, бо скупості не любила. Йдемо іноді на день народження, то вже так викручуємось, щоб купити щось найдешевше, що мені бувало аж соромно йти з таким подарунком. Звичайно, з грошима у нас не дуже, та все-таки… Але я не сміла суперечити. Фелікс для мене однак був найкращим. Мене просто це гнітило. Його сильний характер, безкомпромісність якось підпорядкували, підкорили собі мою волю, – і мене вже ніби не було, я була зломлена, мала жити за чужими принципами, чужими законами. Можливо, вони були непогані, але були не мої. Я ще того й не розуміла до ладу, та відчувала, що щось тут не так, чогось у моєму житті бракує, щось з мого життя зникло. Очевидно, я переставала бути особистістю, я стала просто дружиною свого чоловіка. Але я надто любила Фелікса, щоб надавати всьому тому великого значення. Я все ще була щаслива.

Я доходжувала останній місяць. Морально і фізично готувала себе до пологів. Чекала їх, хоч знала, що це буде боляче, але самозречено чекала, бо дитя все настирливіше нагадувало про себе, вовтузилося, товклося, будило мене серед ночі. Хто ж там такий? От, коли б знати. Та хтось уже буде, лиш би все добре було.

Напередодні ми були в Олі Николин, тепер вже була вона Потапчук, бо вийшла заміж за нашого Адама Потапчука, котрого чомусь прозивали Царем. Напевно, він і справді був схожий на царя: високий, могутня постава, голос низький, міцний, характер владний. Жодне весілля чи христини без нього не обходились. А вже за столом він неодмінно був безкоштовним томадою, як колись казали. Тепер дехто вважає, що це слово якесь дуже вже не наше, а от запозичилося і прижилося. Пропонується натомість називати соцький або староста. Та як би його не називали, а до голосу Адама Потапчука всі дослухалися. А що вже до жінок – то це було справжнє лихо. І чого вони за ним так мліли? І він нікого не ображав – всіх любив. Як заграє на бандурі та як заспіває – край, нема рятунку. Вибирай, Адаме, найкращу. То як би моя Оля могла встояти проти такого? Молода і гарненька, мала ніжну і лагідну вдачу, любила пісню і вміла цінувати красу слова та людської душі. І от ми з Феліксом йшли до Потапчуків святкувати день народження їхньої маленької доньки Оксани. Йдемо. Раптом я аж зупинилася.

– Що? – злякано питає Фелікс.

– Нічого, – усміхаюся я, – б’є в крижі, певно, на світ проситься.

– То може не підемо?

– Та ні, підемо. Кажуть, що перші роди не так швидко. Встигнемо.

Побули на забаві. Прийшли додому. Лягли. А десь о п’ятій я прокинулась від болю. Певно, почалось. Ще заснула. Через годину – знову. Перейми. Ось воно. Фелікс якийсь переляканий. Я на диво спокійна, збираюся. Хапає все частіше, але ще можна терпіти. Викликали «швидку», вона приїхала незабаром. І мене повезли в пологовий будинок.

 

В ПОЛОГОВОМУ БУДИНКУ

Отут я і пізнала, що таке пологи. Та це судилося майже кожній жінці, що хотіла стати матір’ю. І не мало значення, чи була вона з Радянського Союзу, чи з капіталістичного світу. Десь біля 11-ої вечора в мене народився син – ну, звичайно, Льоня. Своє ім’я він дістав відразу, ми з Феліксом зарання його придумали.

– Щасливий, – сказала акушерка, – в чепчику народився.

Ще б пак! Він мусив бути щасливий, бо він – мій син, наш з Феліксом.

Я тоді ще до ладу не знала, що треба комусь давати гроші. Я знала, що у нас радянська медицина безплатна – так говорилося і писалося скрізь. Та й де б я тих грошей взяла? І це я відразу відчула. Біля декотрих метушилися лікарі і сестри, а біля мене – одна стара акушерка, потім ще когось покликала. Та хай вона здорова і щаслива буде, як вона все біля мене добре зробила. А от з «платниками» не з усіма було все гаразд. Ну, та ми тепер знаємо, що так інколи буває. Але головне  було те, що у мене народився син, Леонід. Цікаво, чи знає Фелікс, чи він дзвонить. Певно, дзвонить. Певно, вже їм набрид.

В палаті нас буде десятеро. Всі потомлені, помучені, але ніхто не спав. Лежали, розмовляли.

– Ой, дівчата, та щоб я ще родила – та ніколи! – сказала одна.

– Досить і одної дитини, – докинула інша. А ще одна, що лежала вже з другою дитиною, сказала:

– Ой, дівчата, все це болюче, але швидко забудуче. Прийдете додому – і чоловікові не зможете розказати, як усе було. Так жінка створена, бо інакше б і людство вищезло.

Ми їй не повірили. А я, що здавна мріяла про велику багатодітну родину, мовчки попрощалася з тією мрією: ні вже, досить і одної дитини.

– Побачимо, котра перша знову сюди потрапить.

Сміялися. Розповідали всякі випадки та анекдоти. Всі страшенно хотіли їсти, та ні в кого нічого не було. У когось був сік. Та як його відкриєш? Та й вставати нікому не можна.

– Хоч би заглянув хто-небудь, як ми тут, – сумно сказала одна з жінок.

– А тут, певно, «платників» не поклали. Чого ж тоді заглядати?

Лежимо. Перед ранком заплакали діти. Їх було багато, плакали на різні голоси – найкращий у світі оркестр. Де ще таке почуєш?

– Це десь там і наші…

І кожна дослухалася, намагаючись вловити голос свого рідного малюка, котрого ще й не знала до ладу. Та хотілося вже мати його біля себе, прикласти до своїх грудей.

Настав ранок. Почалася метушня. Міряли температуру, давали якісь ліки. Діти затихли. Певно, їх порозносили матерям для годування. А наших, мабуть, із сосок підгодовують… Почали засинати потомлені мами, що виконали свою високу місію – народили дітей. Хто поцінує їх святий біль? Ніхто. Самі лише балачки і високі слова з трибун… І діти ніколи не поцінують. Та діти що? Їм своїх народжувати. А чоловіки? О, коли б чоловіки цінували, то, може, менше розлучень було б. Та ми тоді про все те не думали. Кожна думала про свою дитину, кожна чекала, коли вже до неї прийде її чоловік. Звісно, раді були всім відвідувачам, та найбільше чекали чоловіків. І вони не забарилися. Приходив швейцар з величезним кошиком, а в кошику тому – пакунки. Він називав прізвища і вручав щасливим ті пакунки, а інші жінки, до кого ще не прийшли, мовчки зітхали. Дехто вже і сплакнути встиг:

– Ну чому мого нема? Запив, певно, шляк би його трафив!

Заспокоювали:

– Прийде. Не нервуйся. Тобі дитину годувати.

І ці слова діяли, як магічна сила. Але дітей нам ще не приносили: ми ще не мали чим їх годувати. Прийшов і Фелікс. Всі дивилися, як я читала його записку, написану крапками.

Нарешті принесли дітей, щоб вперше прикласти до грудей. Всім принесли, а мені – ні: аналізи ще не готові, перевіряють, все з від’ємним резусом зв’язано. От і є привід для сліз. Та на третій день принесли і мені. Боже мій, яке ж воно маленьке! І як його на руки взяти? Лячно. Приклала до грудей – смокче! Син! Мій маленький син! Рости щасливий!

 

До мене, певно, приходило найбільше відвідувачів: і Фелікс, і дівчата, і Клавдія Іванівна, і навіть Валентин Супрунюк. Ото здивував! І як це йому в голову прийшло – відвідати мене в пологовому будинку? Як тільки нам дозволили вставати, відразу стало веселіше. Декотрі бігали до вікна, щоб зі своїми перемовитися, дехто бігав телефонувати. Телефонувала і я. Правда, черги тут великі були, та іноді все ж давалося достоятися.

Одного разу мені вдалося додзвонитися десь після 11-ої. Фелікс розмовляв притишено, явно був без настрою.

– Ти що, не задоволений, що я подзвонила?

– Та ні, задоволений.

– А чому без настрою? Щось трапилося?

– Та ні… Знаєш, Таньок, ти не дзвони так пізно, а то батько вже ліг.

– Але ж тут черги. Вже дітей годувати приносять. Поки погодуєш, а там, дивись, і нове кормлення. Кожні три години.

– Я розумію: але не треба так пізно: батько сердиться.

Більше я додому не дзвонила. Який сенс дзвонити вдень? Фелікс на роботі. А увечері особливо великі черги – всі дзвонять, так що додзвонитися можна тільки пізно. Після тієї розмови я тихенько поплакала. Кожна жінка після пологів чомусь неодмінно знаходила причину для сліз. Певно, це могли б пояснити медики. Тут явно щось було зв’язано з нашим психічним станом після пологів. Ми були дуже вразливі, ми були ніжні і розчулені. Кожна розмовляла із своєю дитиною, знаходила найлагідніші слова.

Плакала і жінка, що народила четверту дитину, четвертого хлопчика.

– Чого ви плачете, Маріє? – питаємо у жінки.

– А я хотіла назвати Ігорем, а чоловік хоче Тарасом.

І ну ще дужче плакати. І зовсім лагідно крізь сльози до дитини:

– Їж, Тарасику, їж. Скоро підеш додому, будеш з хлопцями у футбол грати.

Отакі ми жінки після пологів. Любіть нас, бо нам так потрібна ваша любов.