ІДУ ЗА НЕВІСТКУ

Наступного дня я сиділа з своїми батьками в гуртожитку, у своїй кімнаті, і перебирала «посаг». Всього собі надбала сама: заробила – то й надбала. Скарбів не мала, та було все необхідне. Перебирала з мамою, щоб все було бездоганне, без плямочки, без цяточки.

– Стареньке теж бери, – казала мама. – У господарстві все згодиться. За старим і нове затримається.

– Е, ні, мамо, я ж до свекрухи іду, за невістку…

І самій якось сумно стало від тих слів. От не думала-не гадала, що піду в невістки.

Мама зітхнула:

– Ой, дитино, як то вже тобі там буде?..

Батько гарикнув:

– Тихо, бабо, не наганяй на дитину жалю. Бачиш, у неї і так очі на мокрому місці. А свати так нічого, путящі. Особливо сват – серйозний чоловік. Вони її не скривдять. Та ж свого сина сліпого мають… Тільки чого в нього, у зятя, ім’я таке чудне? Не наше якесь, не руське і не українське. Відразу й не запам’ятаєш.

– І чого причепився? Ім’я – як ім’я. А от я запам’ятала – Фелікс, дуже гарне ім’я. Так батьки назвали. Сам же собі не вибирав.

– Та я ж нічого не кажу.

– Аби жили добре,- зітхнула мама.

– Та будуть жити. Танька у нас розумна – трьох навчить.

І враз посерйознішав:

– Тільки, дочко, будь покірна, не намагайся ставити на своєму. А будеш покірна – і батьки тебе любитимуть. Покірне телятко дві мамки ссе… Змовчи інший раз – нехай краще тебе перейде. Вони ж таки батьки.

– Що ти, старий, її вчиш? Хіба ж вона маленька?

– Чекай-но, а хто ж її навчить?

Отак розмовляли ми собі. І не знали-не відали мої батьки, як же мені було тяжко йти у невістки. Не знали вони того, бо я їм нічого не казала. А навіщо казати? Хіба тільки одна мама розуміла. Певно-таки розуміла, бо зітхала та й зітхала.

А з дівчатами була зовсім інша розмова.

– Ой, дурна, ти, Тетяно, що в невістки йдеш. Пожили б у гуртожитку, а там і квартиру дали б.

– А чого, дівчата, дурна? Свекруха буде її пундиками годувати.

– Ага, нагодує! Розтовстієш!

– А чого? Всякі свекрухи бувають.

– Щось не чутно про добрих свекрух, ніхто не хвалиться.

– Ні, дівчата, ця ніби нічого.

– І все одно дурна ти, Тетяно. Я б не пішла.

Всі якось замовкли, посмутніли. Розуміли, і я також це розуміла, що сліпій невістці у зрячої свекрухи буде неперпеливки. А що я могла зробити? Фелікс навідріз відмовився в гуртожиток іти.

– Це ж який сором, – казав він, – у батьків трьохкімнатна квартира, а ми будемо у гуртожитку тиснутися.

– Але, Феліксе, тут ми будемо самі собі.

– Яка к бісу – самі! Комуналка. І ще гірше.

– Але ж це поки що. З часом буде квартира.

– Поки ще та квартира буде – роки пройдуть. А мені над дисертацією працювати треба. Як собі хочеш, а в гуртожиток я не піду.

Ця розмова була ще до нашої розписки. А тепер що вже про те говорити?.. Я звертаю розмову на інше:

– Скажіть краще, дівчата, як по-російськи буде макогін і макітра?

Я йшла в російськомовну родину, і мене це і справді цікавило.

Дівчата замовкли. Ніхто не знав. Котрась невпевнено сказала:

– А може, макогон і макотра?

Всі зареготали.

– Та що ви, дівчата, собі голову морочите? У москалів нема ні макогона, ні макітри, тому у них слів таких нема.

– Як це – нема макогона і макітри? А як же вони обходяться?

– Дуже просто: у них є ступка і пестик.

– Але ж це не те.

– То й що! У негрів також немає, а живуть!

Регіт, гам… І як я буду без них? І мені захотілося плакати. Єдине тішило: буду відтепер з Феліксом удвох, і ніщо нас не розлучить – хіба смерть. Та про смерть нам ще рано думати. Не вірилося, що ми разом. Нам було так добре.

– Так гарно, аж страшно, – сказав Фелікс.

– А чому страшно? – дивувалася я.

– Бо так добре не буває. От тому і страшно.

– Перестань.

А люди казали:

– От що значить перша любов – таки зійшлися.

Ми несподівано самі для себе стали майже легендою. Та насправді ми були зовсім реальні люди, і нам треба було якось влаштовувати своє життя.

 

Відразу вибратися з гуртожитку я не могла: Марійка із Славком саме заяву подали – також вирішили одружитися. Треба було кімнату притримати, щоб Марійці когось не підселили. Я виберуся, а Славко вселиться на правах Марійчиного чоловіка – і буде у них своя кімната. Отже, треба було ще місяць почекати. Взяла найнеобхідніше та й пішла у невістки.

 

«НЕВІСТКА  –  ЧУЖА КІСТКА»

(Народна мудрість)

 

Мати зустріла привітно, батько майже не розмовляв. Ні, він не гнівався, він просто не розмовляв, а лише відповідав на питання: «так» або «ні», чи, в міру необхідності, кидав якусь коротку фразу. А так виглядало, ніби все гаразд. Кімната, де ми мали жити, була невелика, але дуже симпатична. Правда, затишку тут ще не було, бо кімната стояла напівпорожня. Металеве ліжко, старий письмовий стіл (старшої невістки), столик для телевізора (також її) та ще кілька старих стільців, клеєних-переклеєних. Треба було думати про якісь меблі. Та й взагалі про все треба було думати. Їсти я поки що варити не буду – поживу нахлібницею у свекрухи. Так би мовити, на свекрушиних пундиках. Бо всі мої речі були ще в гуртожитку. Фелікс їй все так і пояснив. І як же я буду господарювати на свекрушиній кухні?

Прокинулась вранці. Холодно. Боже мій, як холодно. У нас в гуртожитку – опалення. Тепло аж жарко. А тут були печі. Поки напалиш, поки нагріється… Запалюю піч в нашій кімнаті, потім у середній. Що ж робити? Чи піти і запалити у свекрів, чи ні? Певно, треба запалити – нехай прогрівається, поки вони ще лежать. Заходжу. Іду до печі.

– Ты чего? – це свекруха. – Тебе что-то нужно?

– Ні… Я запалити хотіла…

– Не надо, детка, я сама.

І я пішла ні в сих, ні в тих. Перша спроба догодити свекрові і свекрусі потерпіла фіаско.

Звикала до свекрухи, а свекруха до мене. Я все в неї питала: де що стоїть, де що лежить. Намагалася нічого не зрушити із своїх місць. Мила посуд, чистила картоплю, намагалася хоч щось робити. Почувалася незручно, що мушу їсти свекрушину страву. Фелікс щось купував у магазині, але, очевидно, свекрусі того було замало. І якось вона почала з Феліксом розмову про те, скільки б ми мали давати грошей на харчі. Ми з Феліксом порадилися ще раз і вирішили остаточно, що таки будемо харчуватися самі.

– Я хочу, щоб мені готувала ти. Мені подобається, як ти готуєш, особливо твій борщ.

Так сказав Фелікс, і це була найвища похвала, бо хвалити він не любив і не вмів. Мати була незадоволена з такого нашого рішення.

– Я буду видеть, что ти ешь что-то не то, мне будет больно.

Зрозуміло. Не вірить, що сліпа невістка зуміє щось путнє приготувати. Ну, що ж, Тетяно, тримайся. Буде тобі. Тут тебе не пожаліють. А для чого мене мають жаліти? Ну, та як вже буде.

 

Нарешті у Марійки весілля. Тепер я можу остаточно перевезти свої речі. Книжки,  зошити, посуд, каструлі, постільна  білизна, подушки та ще всяке манаття. Свекруха тільки дивилася. Ніде все це розкладати. Ще гірше, ніж у гуртожитку. Нема ні шафи, ні якогось буфета. Не буду ж я лізти до свекрушиних. От тепер треба осмілитися і братися за кухарську справу. Але під пильним оком свекрухи. То й що! Мушу… Добре, що хоч удень всі на роботі. Але будуть і вихідні. Ох, і тяжко буде. Ну, та нічого. Я взагалі не любила, коли на мене хтось дивився, як я щось роблю. А тут… Фелікс сідає обідати, а свекор собі сідає на кухні газету читати, ніби більше йому ніде. А що скажеш? У мене від хвилювання ложки з рук падають. Зрячим того не зрозуміти, а незрячі жінки мені таки поспівчувають, особливо, хто сам через те перейшов.

– Ну, хай вже дивляться, скільки хочуть, – думала я собі, – надивляться – та й набридне. Так воно, зрештою, і було. З часом звикли.

 

Зранку Фелікс пішов у пошуках роботи, а я мушу йти в гуртожиток, дочекатися комендантшу і врешті-решт таки виписатися. Пробула я в тому гуртожитку майже цілий день: всякі формальності, без яких у нас ніяк і ніде не можна було. Прийшла додому підвечір. Незабаром і батьки з роботи поприходили. Свекор чомусь був страшенно сердитий. Свекруха ходила коло нього навшпиньки. Я собі ламала голову: що трапилось? Та він сам заговорив:

– Что это такое! Сколько можно на телефоне висеть? Я домой дозвониться не могу!

– Так вдома нікого ж не було, – відповідаю тихо, ледве себе стримуючи. – Я вранці як пішла, то щойно тільки повернулася. Може, блокіратор…

– Не знаю. Нечего по телефону часами разговаривать. Сказала, что нужно – и хватит.

«Значить, не повірив, що мене вдома не було», – подумала я з гіркотою, але не хотіла щось доводити. Не буду ж я і справді клястися чи присягу складати.

Гіркеньким видалось мені моє невісткування. Свекор зі мною майже не розмовляв, а свекрушине «дєточка» втратило свій солодкий присмак. Та я ні на хвилинку не забувала, що вони – Феліксові батьки, а батькам можна і щось стерпіти. Але ж скільки? Отак все життя? А яка перспектива? Ніякої. От якби не пішла з гуртожитку, то може б з часом  і свою квартиру мали, а так…

Треба було думати про якісь меблі. А за що їх купити? Заробітки в мене не бозна-які, а ще й читців оплачувати треба – для мене і для Фелікса (він продовжував працювати над дисертацією). У Фелікса з роботою поки що нічого не виходило. Все ще обіцяли. За якийсь час нашкребли на сякий-такий буфет. Правда, свекруха сама вибирала і привезла. Це була наша перша покупка.

І ось нарешті. Нарешті у Фелікса наклюнулась робота. Він працюватиме в торгово-економічному інституті. Асистентом, бо ще не захистився. Чого ще хотіти? Про таке можна було тільки мріяти. Хоч якась проблема вирішилась.

Другою нашою покупкою була одягова шафа, берегівська, велика, трьохдверна і недорога. Я нею дуже тішилася. Нарешті! А то Феліксові речі по стільцях висять, а мої лежать у валізі. Чекаю Фелікса. Він іноді з роботи приходив пізно. Мені приємно було чекати свого чоловіка. Роль дружини мені ще не набридла, я раділа з неї, для мене це все ще було свято. Отже, я чекала Фелікса, а тим часом вирішила трохи поскладати в своїй новій шафі. Мала з того задоволення. Щаслива така. Почувала себе справжньою господинею. Взялася до роботи. Найперше вирішила полички застелити. У мене був рулон пергаментного паперу. Треба було лише відрізати чи відірвати потрібні за розміром шматки. Я тихенько щось наспівувала, папір тріскотів під моїми руками, голосно, як то пергаментний. Вже дві полички застелила. Ще… Раптом розчинилися двері і увійшла свекруха.

– Деточка, что это у тебя так шуршит? Что это ты делаешь? Не надо этого делать. Отец уже лег, и это ему мешает.

І я відчула, що я не вдома, що я мушу жити навшпиньках, по чужому статуту, за чиїмись законами. Навіть у дрібницях я не можу належати сама собі. І сумно-сумно від того мені стало.

Неділя. Я стою на кухні і мию посуд. І чому його завжди так багато? Теплої води на кухні нема. Є газова колонка, але вона у ванні. Це далеко, та й вона частіше за все запалюється вночі. На плиті грію воду та й мию. Поряд свекруха. Вона мною керує.

– Деточка, меньше водички наливай, меньше.

Мовчки зливаю в умивальник частину води. Насипаю у миску соди.

– Побольше, деточка, соды, побольше.

Мовчки досипаю ще жменю соди. Боже, це жахливо! Недремне око свекрухи слідкує за мною всюди, і постійно вона робить мені якісь зауваження, суттєві і несуттєві. Найчастіше це були якісь дрібниці, лиш би щось сказати. Мені вже це починало набридати, але я мусила, бо я – невістка. А невістка, звісно, – «чужа кістка».

Краще б вона вже мене відматюкала, ніж оте її солодке «дєточка»,  що вже почало набирати гіркого присмаку. Я не сміла скаржитись на матір Феліксу, навіть коли щось було не так, бо він негайно рішуче ставав на мій захист і міг гарикнути на матір досить грубо, а я того не хотіла.  Тому свої негаразди я зносила мовчки, лише часом потай плакала. Знала, що в цьому домі мене ніхто ніколи не пожаліє, окрім Фелікса, звичайно. А Феліксу, як я вже казала, скаржитись не могла – не хотіла в хаті сварки. Все це мене засмучувало, але я тоді смутилася недовго – розрадою був Фелікс – мій чоловік, мій коханий. Йому я все могла пробачити, навіть якісь його недоліки, бо він для мене був майже ідеалом.

Ми ходили собі до моїх  дівчат, просто так чи на дні народження. Правда, на жаль, все рідше бували у Стрийському парку, все менше бродили вулицями міста. І справа була не в моїй вагітності. Феліксу чомусь не хотілося. А мені? А я була така ж, як до заміжжя. Вагітність переносила легко, тільки спати страшенно хотілося. Фелікс виконував всі мої примхи, купував все, чого я хотіла, бо чого хотіла я, того хотіла моя дитина. А хотіла я багато чого: мандарини, сік смородини, дроже з лікером та ще всяке.

Пригадую, десь на початку вагітності раптом мені страшенно захотілося гарбузової каші. Тоді я ходила до Самченків – стареньких вчителів, що колись працювали в нашій школі для сліпих дітей. Наталя Прокопівна мені читала все, що було треба для школи і для університету. Якось я і заікнулася про гарбузову кашу. А наступного дня моя вчителька пригостила мене смачнющою гарбузовою кашею, і я з’їла її цілу велику тарілку. Поки то я її зварила б, то, мабуть, і перехотіла б.

Правда, у Фелікса подекуди проявлялися риси характеру, котрі мені не дуже були до вподоби, та я ладна була миритися і з тим, бо він був, не дивлячись ні на що, найкращий в світі. Грубуватий, іноді прямолінійний, аж до безтактності, він був дуже енергійний і практичний, вмів використати свої зв’язки і знайомства. А коли по телефону казав:

– Вас турбує Фролов, – то це було сказано з такою гідністю, що тому, хто був по другий бік дроту, неодмінно мало бути соромно, якщо він не знав, хто такий Фролов. На роботі його поважали, друзі також. Якщо міг, любив комусь допомогти, мав від того задоволення, радів, коли вдавалося зробити комусь щось добре. Таким я його любила, з усіма його плюсами і мінусами. Це був мій чоловік, найрідніша мені людина, мій захист, моя єдина опора.