Минуло ще трохи часу. Ми з пані Луців вряди-годи розмовляли то про те, то про се. Іноді сперечалися. Але я знала таїну тієї жінки і вже не могла ставитися до неї, як інші, з насмішкою і зверхністю: мовляв, буркоче стара. Всім вона незадоволена, нічим їй не вгодиш. Сиділа б собі…
Аж тут і моє заміжжя наспіло. Звісно, тоді мені було не до розмов з пані Луців. Але якось ми з нею таки зійшлися, на кухні, звісно.
– Чом же ти не хвалишся? – спитала пані Луців. – Я чула, ти заміж виходиш?
Історію мого кохання пані Луців знала, тому з нею було легко розмовляти, нічого не треба було розказувати.
– Так, – тільки й сказала я радісно.
– За Фелікса?
– За Фелікса.
– Він розлучився з дружиною?
– Так, розлучився.
– І діти є?
– Так, є, хлопчик.
– Зле. Дуже зле.
– Звичайно, що зле. Але що ж… Жінка сама його просила, аби в неї була дитина, щоб не залишалася вона самотньою. Потім обіцяла погодитися на розлучення.
– І що?
– Нічого. Потім вона сказала, що хоче, аби в її дитини був батько.
– І вона права. А ти – ні. І це прикро. Ти така розумна і порядна дівчина.
– Але ж я його знала ще з шкільної парти. Ми любилися. Вона ж, коли виходила заміж, про мене не думала. А мені так було важко.
– Вона тут ні до чого. Просто твій Фелікс зрадив тебе. А тепер він зрадив і її. А ти за нього заміж ідеш. Я б того не робила.
– Але ж я люблю його. І люблю здавна. Для мене просто не існує інших хлопців.
– На жаль, таке буває.
– Чому на жаль?
– Бо такі люди часто бувають нещасливі.
Я починала закипати.
«І чого вона каркає, як та ворона? Я щаслива! Я найщасливіша в світі! А вона…»
– Що ж, я бажаю тобі щастя. Він, здається, руський?
– Так, він росіянин. Але добре знає українську мову. Та й яке це має значення?
У мене ніколи не було національних упереджень. Я виховувалася в радянській школі. Вчительки-мовнички у нас переважно були зі Сходу і не прищеплювали нам ніяких національних ідей. Ми співали багато російських пісень і любили їх. Звичайно, був Шевченко, була Україна, були хлопці-бандерівці, котрих я у ранньому дитинстві знала особисто, але національної ворожості не було. От і зараз я нізащо не могла сприймати побоювань пані Луців. А вона невгавала.
– Зле, дуже зле. А шлюб ви будете брати?
– Ні.
– Як? Без шлюбу?
– Мусить так бути. Фелікс – член КПРС. Та й атеїст. У них в родині не прийнято. Не визнають вони ні Бога, ні церкви.
– І йдеш в таку родину? Я тебе не розумію. Я б тобі радила подумати.
«Ото ще моралістка! – думала я. – Чи вона не любила ніколи?»
І майже не сердилася на пані Луців. Бо чого на неї сердитися? Вона і справді вже стара. Та й вихована по-іншому. А я була собі щаслива і мала повно приємних клопотів. Я збиралася заміж.
Після заміжжя я вже ніколи не засиджувалась поночах в гуртожитку на кухні, і наші розмови з пані Луців канули у забуття. Ну, може й не канули, але я вибралася з гуртожитку і більше її не зустрічала. Час від часу запитувала про неї. Мені розповідали, що після того, як самотнім стали давати квартири, то дали щось і їй. І я була рада за неї. Ще чула, що до неї приїхав її син з невісткою. І знову ж таки була рада за неї, бо знала, яке велике було її материнське горе через розрив з дітьми.
А потім я вже про неї нічого не чула. Тільки чомусь з роками я все частіше згадую ту жінку, наші розмови з нею. Отак воно й буває. Зустрічаються людські долі на наших дорогах. Одні проходять повз нас, другі доповнюють наше життя, додаючи в нього добра чи зла. Від пані Луців мені дісталося трішечки добра і пізнання світу. І все. І розійшлися наші дороги назавжди, бо в тому широкому світі стільки доріг. І в кожного вони свої. І майже ніколи не перетинаються. Та я не забула про ту жінку, що, вочевидь, залишила якийсь слід у моєму житті. Розпитую про неї у людей, у тих, хто її провідував, коли вона вже перестала працювати. Жила… Страждань їй випало чимало. Чомусь так… Зламала ногу і вже до кінця днів своїх пересувалася при допомозі табуретки. Здавалося, настало просвітлення: пані Луців все-таки налагодила стосунки з синами. Вони переїхали до Львова. Але зла доля переслідувала цю жінку. Помирає один з її синів. Художник… Ще й таке горе довелося пережити матері: ховати свого сина. Не приведи, Господи, нікому. Не нарікала. Молилася. Мужньо зносила все, що їй випало. Другий син пані Луців був з нею до кінця її днів.
А ще судилося їй, може, найбільше щастя, що пережила в своєму житті: таки дожила, таки побачила наші прапори, що вільно маяли на вітрі. Тоді заплакала: дочекалася… Не хотіла ні слави, ні пошанування, але щаслива була, що і вона поклала сили свої у цей підмурівок, на цей вівтар. І нема її більше. Пішла з життя, тихо, безборонно. А ми живемо далі. І син її живе, і внуки. Так має бути. Такий закон життя…
Таїна життя, як і таїна смерті… Хто її відає? Один лиш Бог. А людина? А що людина? Що вона знає про таїну життя і смерті? Фантазує собі. Фантазує споконвіку, бо дуже вже їй хочеться знати: а що там? Та звідки їй, людині, те знати? А ті, котрі вже відійшли від нас і те знають, не розкажуть нам, бо їм, вочевидь, не можна.
А ми продовжуємо фантазувати, сплутуючи докупи всі вірування, всі релігії. То ми стверджуємо, що душі наші потрапляють на небо, то вичитуємо звідкись, що ми проживаємо не одне життя, а скількись там, народжуючись знову і знову. Куди нас тільки не заносить наша фантазія. І вже й самі до ладу не знаємо, чи ми християни, чи індуси, чи… А втім, ніхто нічого не знає. Але мусить же бути якийсь закон… Чи природи, чи Всесвіту, чи Бога, за яким людина живе, а потім вмирає. А втім… Хіба є закон для опалого листя? Є, звичайно, є. Воно ніколи більше не відновиться. На деревах виросте нове листя, а торішнє піде в небуття. Людина – не листя, це правда. Але що з того? От і прийшли до того, з чого почали наше мізерне і скупе розумування: ми нічого не знаємо про те, що там за межою, про потойбічний світ. А про світ, в котрому ми живемо, хіба ж знаємо? Дуже мало. Майже нічого. А якщо чесно, то й про себе – також майже нічого… От і приїхали. А що ж тоді? Все дуже прозаїчно: треба просто жити. І в тому житті намагатися зробити щось добре. А що? У кожного своє розуміння добра. Хтось сказав: збудувати дім, посадити дерево і народити дитину… Це добре, але цього мало. Треба ще щось, просте і прозаїчне, повсякденне, щоб добра на світі стало більше, ніж зла. Тільки тоді… А що тоді? Просто світ стане кращий, добріший. А гріх? Мабуть, зло – це і є гріх, найбільший гріх. А все інше… Я міркую, як проста смертна світська людина. Священик сказав би інакше. Але я не священик і не черниця, а грішна, як всі в тому світі. Бо безгрішний лише Бог… Та скільки б ми не розумували, нічого ми розумнішого не придумаємо, ніж просто жити. От якби ще в нашому житті було менше бід і страждань. Якби…
НАРЕЧЕНА БЕЗ ФАТИ
Занесли заяву. Через кілька днів мала бути розписка.
Фелікс сказав вдома. Там, звісно, не зраділи. Мама сплакнула. Батько суворо сказав:
– Вже ж була сліпа. Для чого ж знову?..
– Ми завтра прийдемо з Тетяною.
Промовчали. А йти було треба. Вони ж до мене не прийдуть – і я це знала. Було незручно. З усіх сторін незручно. Та йти було треба.
– Феліксе, а що, коли вони просто мене виженуть?
– То й підемо. Ми ж удвох. Та ти вже так не переживай, тобі ж не можна…
Взяли пляшку вина і пішли. Була неділя. Ми прийшли зранку. Батьки з сніданком затрималися – чекали на нас – добрий знак. Говорив Фелікс. Я все більше мовчала.
– В середу ми розписуємось. А в неділю робимо в гуртожитку маленьку вечоринку.
– Ми не зможемо бути на розписці – ми будемо на роботі. Це ж робочий день, – сказав батько. Це мене трохи-таки різонуло, але проковтнула: ні то й ні… Далі почали міркувати над меню для вечоринки. Тут вже до розмови під’єдналася я і більшу частину проблем взяла на себе. Та свекруха все ж пообіцяла зварити холодець. Батько мовчав. Майже нічого не сказав за увесь ранок.
І от… Восьмого лютого. День – як день. Це для всіх. А для мене… Скромнішої нареченої, певно, світ не бачив. Без фати і віночка, у білому шерстяному платтячку, вкрай зіпсованому невмілою кравчинею. Моєї вагітності ще не видно, але я вирішила не блазнювати і фату не одягати: як є, то хай так і буде. З нами не було нікого: ми і наші свідки. Мати таки прийшла нас привітати, а батько – ні. Але тоді це мене якось не засмутило. Після розписки поїхали в гуртожиток. Випили шампанське і ще якусь там пляшку. Я не пила – мені не можна.
О тепер і своїм можу написати. Ще й свідків назвати, щоб мама повірила, що це насправді. Така у нас з нею домова була. Всієї родини я не скликала – не було на що: Фелікс все ще не працював. Я б і взагалі нічого не робила, та дівчата наполягали.
– Ти що, просто так від нас підеш?
– І пляшки не поставиш?
– І не думай!
– Ми тебе просто так не відпустимо.
– Ах, мої милі реготухи! Як же я буду без вас?
Та вечірка була надто скромна. Аж соромно, коли згадаю. А що я могла? Фелікс ще не працював, а на його батьків розраховувати не доводилося. У мене ж ніколи не було грошей (до речі і тепер нема): така я вже якась безгосподарна. Мої приїхали: тато з мамою і Маруся з Ніною. Були розгублені – вони так не звикли. Мама дорікала:
– Ну, чому ж ти нічого не написала? Ми б приготувалися.
Як я їй могла пояснити, що до останнього дня я все ще не вірила до кінця у своє заміжжя. Всі дивувалися, чому я без фати. Особливо діти, що заглядали через вікна. Та все ж було весело. Співали дівчата. І, як годиться, весільних також. Я ніколи не розуміла молоду: ну, чого вона неодмінно плаче на своєму весіллі? Ну, коли за нелюба віддають, – це зрозуміло. А коли по своїй волі… Але найдивніше те, що мені також хотілося плакати, і я так і не зрозуміла чому. Весілля наближалося до кінця. Моя родина пішла з Феліксовими батьками, а ми довго забавлялися з молоддю.