ЗНАЙОМСТВО І СУМНІВИ

Час минав. У нас з Феліксом нічого не мінялося. Фелікс таки остаточно вирішив не повертатися в Київ. Найгірше було те, що для нього у Львові не було роботи. В Києві була, а у Львові… Незрячому вчителеві завжди було важко влаштуватися на роботу. А Фелікс вже склав кандидатський мінімум і працював над дисертацією з політекономії. Йому була потрібна робота у вузі, ну, принаймні, в технікумі. А де ти її візьмеш, ту роботу? Він би вже погодився на будь-яку, та не було ніякої. Це вимушене безробіття Фелікса дуже гнітило. Власне, гнітило нас обох. А ще він переживав, щоб Алла не написала в парторганізацію. І за сина переживав. А я нічим не могла йому допомогти. Зовсім нічим. Мала і своїх переживань досхочу. Фелікс, зрештою, мав бути сильнішим від мене, а  тому все це мусив вирішувати сам. Що ж, нехай зважить і вирішує. Я не хочу його ні на що підбивати, не хочу нічого йому нав’язувати. Як вирішить, так і буде.

Ми ходили в театри і на концерти, часто любили бувати в Зеленому театрі. Ходили на Людмилу Зикіну, на Тарапуньку і Штепселя, на Майю Кристалінську і Гелену Веліканову, –  нічого і нікого не пропускали. І вже не переживали, хто нас побачить разом. Зовсім спокійною я, звичайно, не була: боялася, що Фелікс таки не витримає і знову повернеться до Києва. І я не мала права його зупинити. Як уже буде. А їхати було треба. Хоча б для того, щоб забрати деякі  речі і виписатися. І він поїхав. Поїхав не сам, а з матір’ю. Я переживала мовчки, зціпивши зуби. Як уже буде… Я тільки страшенно втомилася переживати.

Він повернувся. Був напрочуд спокійний і стриманий. Приписався у Львові, у своїх батьків. Тепер би тільки знайти роботу. А от саме її і не було. Все це тривало досить довго. Алла не давала згоди на розлучення. І, звичайно, я не мала певності, що Фелікс коли-небудь не повернеться в Київ. Отак і жила. Зустрічі, робота, «Струмочок», навчання… І переживання. Їх вистачало.

 

І от настав час, коли Фелікс нарешті захотів познайомити мене з своїми батьками. Я страшенно хвилювалася: як вони мене сприймуть? Про моє існування батькам було відомо, але вони мене ще не бачили. А це було для мене так важливо: як сприймуть? Все вийшло надзвичайно просто. Хтось приїжджав у Львів з концертом – і Фелікс взяв квитки: батькам і нам. Так ми і мали зустрітися. І зустрілися. Перед тією зустріччю я так напереживалася, що не спала ніч: що одягнути? Як себе вести? Що казати? Худенька, маленька, в плісерованому платті, з товстою довгою косою і зовсім без косметики. Така я була – така і стала перед ними, перед Феліксовими батьками. Як я виглядала – не знаю. Знала одне: красунею я не була ніколи, але й не була потворою. Звичайна собі сліпа дівчина. У Феліксовій родині спілкувалися російською мовою – вони були росіяни. Російську мову я, звичайно, знала, як і всі в ті часи. Але говорити довго мені було важко, а часом і зовсім бракувало слів. До Фелікових батьків я ставилася з обожнюванням, ще не знаючи їх. Ну як же ж! Вони – його батьки. Тільки подумати!

І ми зустрілися. І все було зовсім просто і буденно. Обмінялися кількома ввічливими фразами і сіли дивитися концерт. Батько справив на мене враження суворого і неговіркого. Мати – проста і привітна. Ніби нічого, все «дєточка», «дєточка». Концерт закінчився – і ми розійшлися. І все. В гості мене ніхто не запрошував, та я й не спішила йти. Взяла з Фелікса слово: він пообіцяв мені розповісти правду, що б там батьки про мене не говорили. І він розказав. Звичайно,  в захопленні вони не були. Ні, особисто проти мене вони не мали нічого. Просто їм потрібна була зряча невістка, сліпої вони не хотіли. Це не було диво – це було правило: всі батьки, за деяким винятком, хотіли для своїх незрячих синів зрячих жінок. Це було так зрозуміло. Але ж як бути нам з Феліксом?

А ще мати сказала:

– И чего она такая худая? Может, она туберкульозная?

І тому, коли потім після родів і взагалі з віком я поповніла, то любила казати, що роблю це навмисне, аби свекруха не думала, що я туберкульозна. Це було потім. А тоді… А тоді я плакала. А що я ще могла? Не хочуть мене Феліксові батьки. Але я плакала не довго: ну то й що! Аби він мене хотів. Та про заміж поки що не йшлося: Фелікс був ще не розлучений. Велася переписка з Аллою. Вона писала, що на розлучення не погодиться. Та Фелікс у всьому любив лад. І він вирішив, що пора і тут його навести. Словом, Фелікс зібрався подати на розлучення.

Суд мав бути в Києві. Фелікс знайшов адвоката, котрий погодився їхати з ним. Але ніхто не міг передбачити, яке рішення прийме суд, як взагалі все повернеться. В мені постійно жили сумніви. І це було дуже важко. Я зовсім не була впевнена, що Фелікс врешті-решт не залишиться в Києві. Особливо, якщо суд прийме рішення не на його користь.

– І я знову залишуся одна, – сказала я.

– Та приїду я. У будь-якому випадку приїду, – запевняв мене Фелікс. Але я не вірила. Ні, я не вірила, бо вже стільки раз була одурена. Я ні на чому не наполягала, я не мала ніяких прав на Фелікса. Я ні на що не претендувала. Я просто його любила і не хотіла залишатися сама. І про те я заявила досить рішуче, аж Фелікс здивувався.

– Я більше не хочу залишатися одна. Я хочу мати дитину.

– Та буде у нас дитина, але почекай, – урезонював мене Фелікс.

– Ні, я не хочу чекати. Не хочу – і край. Потім ти залишишся у Києві, а я так і буду одна. Ні вже! Їдь собі в свій Київ, якщо хочеш. А в мене буде дитина, донечка Оленка.

– Ні, хлопчик.

– Тільки не кажи, що Анатолій.

– Ні, Анатолієм вже не назвемо.

– Чому, ну, скажи, чому ти свого сина назвав Анатолієм? Коли ж ми так мріяли… Це ж як зрада.

– Розумієш, я боявся, щоб його не назвали яким-небудь єврейським іменем: Сруликом, Ізею чи ще як. А на Анатолія вони погодилися. Тому так і назвали… Думаєш, я забув? Думаєш, не переживав?  Просто так вийшло…

І я стала найщасливішою жінкою на землі: я чекала дитину. Це могла бути донечка Оленка або син Леонід. Тоді ще ніхто не знав ніяких УЗД. Тоді люди ще жили простіше і природніше: що Бог дасть, те і буде. І я так жила. Однак переживала. Знала, що я незряча не по спадковості, а з хвороби, та однак переживала, щоб дитина була здоровою, щоб не було ніяких неприємних несподіванок. На третьому місяці я вже стала на облік і ретельно здавала всі аналізи. Лише потім при переході в іншу поліклініку я довідалася, що ніхто на ті аналізи і не дивився: підклеювали, куди там було треба, – і все. Аби лиш порядок був. Але тоді я того не знала і ретельно ходила до лікаря, хоч незрячій це було не так уже й легко.

Тепер у мене був інший світ – світ моєї дитини. Я жила немов в іншому вимірі. Я любила своє дитя, любила незнаною ще досі любов’ю. А Фелікс? Його я теж любила тепер зовсім по-іншому: він був причетний до моєї дитини.

Але він ще мав їхати в Київ, і там на суді мала вирішитися його доля, доля його вже неіснуючої сім’ї і наша доля. А втім… Що міг змінити суд? Ну, скажімо, не буде розлучення – то все залишиться, як є… А буде… Також може залишитися, як є… Батьки не в захопленні. Вони не хочуть сліпої невістки. Та був ще один варіант, його я теж не відкидала: Фелікса могли умовити повернутися до Києва. І тоді я… Нічого страшного. Дитина однак народиться, і я буду щаслива, що вона в мене є. Щаслива без Фелікса?.. Але зовсім самій, без дитини було б значно гірше. А так…

Фелікс поїхав з адвокатом. Я намагалася не переживати, бо це могло б зашкодити моїй дитині, і я не мала права цього не враховувати. Чекала. Життя зупинилося. Я заклякла. Жила тільки моя дитина, син чи донечка… Так тривало кілька днів. Та Фелікс приїхав. Він повернувся до Львова, до нас. Повернувся розлучений. Було якось чудно, що нас вже більше ніщо не зупиняло: ми могли одружитися у будь-який час… Але я про те мови не заводила: нехай сам думає. Нехай зважує, нехай вирішує…

– То коли розписуватися будемо?

Таки спитав.

– Коли захочеш…

А серце б’ється, б’ється.

– То бери справку від лікаря, що ти вагітна.

– Для чого справку?

– Щоб не тягнули, щоб відразу й розписали.

– Якось ніби незручно…

– Та чого там незручно.

– А батьки?

– А що батьки?

– Якось же їм сказати треба…

– Скажу.

– А якщо вони будуть проти?

– Ну… То нехай собі. Ми однак розпишемося. Та куди вони дінуться? Погодяться. Мусять.

– А за свідків кого візьмемо?

І самій не вірилося, що тепер такі проблеми клопочуть мою голову. Питала, а сама не вірила – ніби й не про мене йшлося.

– Треба когось, щоб трохи бачив, бо всім сліпим буде зле… – сказав Фелікс. – Я візьму Бориса Лотікайнена.

Ну, звичайно, це ж його однокласник.

– То й бери Бориса. А я візьму Аню Сало. Вона також у нашій школі вчилася.

– Я її щось не пам’ятаю.

– Та ти її, мабуть, і не знаєш.

Свідки були досить несподівані. Ми з Анею зараз якось зблизились. Я навіть у неї вдома була, родину її знала. Дуже нелегке життя було у цієї дівчини, розповідала мені колись… То й добре, що візьму її.

– От і ще одну проблему вирішили, – якось спокійно, розважливо сказав Фелікс. Боже мій, невже це і справді йдеться про наше весілля, моє з Феліксом?..  А він спокійний, ніби нічого й не сталося, ніби все так і мало бути…

– Феліксе, – почала я якось дуже офіційно, – але я хочу, щоб ти знав…

– Що я ще маю знати? – бере мене за плечі і посміхається.

– Чекай… – випручалася я і продовжувала дуже серйозно:

– Хочу, щоб ти знав… Я в житті ще дуже небагато вмію.

– Навчишся. Аби лишень хотіла. Це все?

– Ні, не все… У мене старі батьки і, якщо доведеться їм допомагати, то щоб ти нічого не казав: я їх не кину напризволяще.

– У мене теж батьки. Тут все нормально. Що ще?

– А ще… – я запнулася. Але лише на мить. – Якщо ти коли-небудь мене хоч раз вдариш, я від тебе піду.

Фелікс засміявся і поцілував мене.

– Перестань. Такі вже дурниці говориш. Як би це я тебе вдарив?

– Ну, в житті всяко буває, – дуже серйозно, ніби і справді поважна жінка, сказала я. Фелікс сміявся.

– Ой, ти, мій малий філософ! Не говори дурниць. Давай краще подумаємо…

– Почекай. Ще не все…

– Таньок, перестань. Що на тебе сьогодні найшло? Це вже навіть не смішно.

– Ти правий, це зовсім не смішно… Потерпи, ще одне… Якщо ти коли-небудь зрадиш, я піду від тебе. Навіть, якщо у мене буде десятеро дітей, однаково піду…

– Навіщо ж так багато – аж десятеро? І куди ж ти, цікаво, підеш? – посміхався Фелікс. Він явно не хотів сприймати мене всерйоз.

– Не знаю, куди. Під пліт піду, але, якщо зрадиш, жити з тобою не буду, я просто не зможу. Ти це запам’ятай.

– Запам’ятав. І давай нарешті про справи. Стільки всього вирішити треба, а ти тут… Розвела.

– Нічого я не розвела. Це дуже серйозно. І ти це мусиш знати.

– Вже знаю. Хіба для того я все життя до тебе йшов, щоб зрадити?..

Я зітхнула. Я хотіла і мусила йому вірити. Бо як же тоді заміж  виходити?

– Знаєш, я десь, певно, відчував, що ми будемо разом. Я того не знав, але відчував… Коли я чогось навчився, то радів, бо знав, що мені це пригодиться… У житті з тобою. Все моє життя було, ніби генеральна репетиція.

Було якось чудно його слухати і все-таки не вірилось. Своїм батька я боялася писати: а раптом Фелікс передумає? Значить, все-таки не вірила до кінця. А дуже хотілося вірити. Просто моє щастя було надто неймовірним.

Цього року зима видавалася для мене гарною, і всі люди довкола були напрочуд добрими. Всі якось відчували мій незвичайний стан і зичили мені добра. І я їм також. Тепла хвиля підступала до самого серця і від неї розходилося незнане тепло по всьому єству. І вже ніщо не могло мене засмутити. Я могла витерпіти все. Я була така щаслива, що це щастя просто не вміщалося в мені і цвіло на моєму обличчі, вихлюпувалося в пісні. Тільки вірші чомусь не писалися. Чому – я того не знала.

 

ПАНІ ЛУЦІВ

В нашому робітничому гуртожитку жили здебільшого самотні люди. Більше молодших, але були і старші, котрі працювали на нашому підприємстві. Декотрі чоловіки мали жінок на селі, і ті приїжджали до них інколи в гості. Отак і жили в очікуванні квартири, як Божого змилування, щоб жити уже по-людськи. Жили у нас і сімейні. Вони мали свою секцію. І жили там з дітьми, маючи окремі кімнати і спільну кухню. Я їм не заздрила. Бо молодь не вважала на дітей і на те, що їм пора було спати і потрібна тиша. Молодь собі молодь. Їм дай поспівати, потанцювати, повеселитися, а часом, чого гріха таїти, і чарку випити, та ще й не одну. Тоді ще в нашому гуртожитку не було передбачено вихователів, а може й вони були, то ми про те не знали. Комендантка була тільки вдень. Сторожа теж не було, а потім, коли вже той сторож нарешті з’явився, то це мало що змінило в нашому режимі. Ми співали собі допізна, реготали і галасували, як собі знали. Сімейні мешканці терпіли, маючи надію, що вони колись-таки одержать квартири. Підприємство працювало, квартири будувалися, добрі чи не дуже – це вже зовсім інша річ, але на щось надія була. Гірше було самотнім людям похилого віку. Молодшим ще нічого, а старшим – хоч пропадай! Хоч вік свій звікуй в тому гуртожитку! Самотніх на квартирну чергу не брали. І що робити? Ради на те не було. Кооператив… Це, звичайно, був вихід. Але не для всіх. Не кожен мав такі гроші.

Тому і жила в нашому гуртожитку пані Луців, вже старша самотня жінка, що в житті своєму багато зазнала, витерпіла, вистраждала, а тепер мусила жити в гуртожитку і не мала де прихилити свою сиву голову. Називалася Софія, але всі чомусь кликали її пані Луців. Слово «пані» було тоді не в моді, але її чомусь саме так називали. Всі без винятку. Я не знаю, звідки це пішло, але так повелося. Я вже й тоді розуміла, як же важко їй живеться серед молодих і галасливих дівчат і хлопців. Мала своє ліжко, свої скромні пожитки, була побожна, освітчена, вихована в дусі національної ідеї, хоча про те тоді не дуже можна було говорити. Колись була репресована, відбула десять років у Сибіру. А це не жарти. Тепер дехто дивився на неї, як на ворога народу, і те, що можна було іншим, для неї було складно, недоступно, а часом і суворо заборонено. Та пані Луців про те мовчала. Працювала в цеху, була тиха, майже ні з ким по щирості не спілкувалася.  Все оточення для неї було чуже. Її недолюблювали. На всіх тихенько буркотіла, вічно всім була незадоволена, все було не по її. А як же могло бути інакше? Пані Луців виховувалася зовсім в іншому світі. В тому світі менше випивали, менше бешкетували, шанували старших, ходили до церкви, а тут… Пані Луців пробувала декому робити свої зауваження. У відповідь – колюче слово, зневага. За те її не любили. Та й ще багато чого було не так у тому світі, в котрому жила колись пані Луців.

Колись вона вчилася в гімназії. Про ту гімназію розповідала так, що я, не знаючи до ладу, що таке та гімназія, уявляла собі, що це бозна-який високий навчальний заклад. Власне, мабуть, так воно й було. Це не була така собі проста школа. Там знання добрі давали. Пані Луців вчилася в гімназії з Іриною Вільде і ніяк не могла їй пробачити «Сестер Річинських».

– Ну як вона могла так писати про духовенство? – обурювалась пані Луців. А потім докидала:

– Перекинчик вона…

Мені дуже подобалася Ірина Вільде: і її твори, і вона сама, бо я не раз бувала при зустрічах з нею. Я захищала письменницю з усією заповзятістю, але пані Луців переконати я не могла. У неї була своя думка, своя позиція, свої погляди і принципи. Їх похитнути було важко. Їх не похитнув навіть Сибір.

До мене пані Луців ставилася з особливою довірою, бо я вчилася в університеті, а це, як вона вважала, вигідно вирізняло мене  з-поміж інших, багато важило і заслуговувало поваги. Коли я приходила з лекцій, а це було об 11-ій вечора, пані Луців була вже на кухні. Вона не любила поратися вдень, коли на кухні було повно людей. Всі галасували, кожен розказував своє, хтось з кимось сварився, хтось чекав своєї черги, щоб заволодіти нарешті одною з комфорок двох великих плит. Пані Луців виходила на кухню тоді, коли всі вже розходилися чи по своїх кімнатах, чи до своїх хлопців. Тоді вона варила собі страву. То, вочевидь, була зовсім проста страва. Заробітки у цієї жінки були невисокі. Вони у всіх були не дуже великі, але, коли ти молодий або коли ти стоїш ближче до начальства, тоді інша річ: тоді й роботу можна мати кращу, і заробіток можна мати більший. Пані Софія не була молода і біля начальства не крутилася, а ще й оте «пані», котре дехто вимовляв з презирством, ставило її в зовсім інший ряд. Тому вона жила – як жила.

Я приходила з університету і теж ішла на кухню, аби чимось повечеряти і щось приготувати назавтра, бо вранці треба було йти на роботу. Пані Луців ставила на плиту свої маленькі горнятка, а сама сідала біля кухняного стола та й чекала, доки страва звариться. Часом вона задрімувала, а страва збігала, вогонь сичав, чи то на страву, чи на пані Луців. Мені було жаль її. Але коли я приходила з університету і йшла на кухню, жінка оживала, якось ніби аж молодшала, і між нами починалася розмова.

– Ти вже прийшла? – питала.

– Прийшла, – казала я втомлено.

– Важко тобі: і на роботі, і вчитися.

– Та важко. Але що ж зробиш? Сама собі таке придумала.

– То й добре, що придумала. Як подивлюся на ту теперішню молодь… П’ють, курять, якби то лише хлопці, а то й дівчата. Бешкетують, нема пошани до старших, до церкви не ходять, живуть без шлюбу. Жах! Ні, ми такими не були.

– Це всі батьки так кажуть, пані Софіє.

Іноді я називала її на ім’я, бо було якось соромно увесь час казати пані Луців, ніби у людини й імені не було.

– Що у вас там сьогодні було цікавого?

– Та ніби й нічого. Ми сьогодні залік здавали.

– А у вас є матрикули?

– Матрикули? А що це таке?

– У матрикули ставилися оцінки.

– А-а! У нас це заліковою називається.

– А у нас були матрикули…

І зітхала.

– Та це те ж саме… А що ти здавала?

– Історію КПРС.

– Історію КПРС? Хіба це наука?

– Не знаю. Мабуть, наука, якщо її винесено на залік, а потім ще на екзамен.

– А навіщо вона тобі?

– Теж не знаю. Ні для чого. Просто так. А навіщо мені, скажімо, діалектичний матеріалізм? Історичний матеріалізм? Матеріали з’їздів та ще багато всякого… Але ж треба вчити.

– А хто ж тобі читає?

– Та є дівчина. Плачу – та й читає.

– А ти записуєш?

– А я записую. А часом включаю магнітофон і записую на плівку, а вже потім конспектую.

– Якби я краще бачила, я б тобі читала. Безкоштовно. Але я вже не бачу, щоб читати. Падає зір.

– Безкоштовно не можна, бо це – труд. Читати треба багато.

А часом наші розмови пливли в зовсім іншому руслі.

– Ет! Що тепер… –  сумно зітхала пані Софія. – Загубили ми десь по дорозі нашу національну ідею. Хто тепер, скажи мені, пам’ятає, що ми – українці?

– Ну чому ж… Багато хто про те пам’ятає.

– Е, і не кажи. Молоді вже давно про те забули.

– Чому забули?  А поети-шістдесятники? Ви чули про таких?

– Так, чула. Але їх мало. Це герої, які не зможуть сколихнути приспану національну ідею. Старші люди, налякані Сибіром, затаїлися та й мовчать, а молодим не до того. Їм би пити та гуляти.

Я починала закипати. Мені хотілося захищати нашу молодь, сперечатися з тією сивою жінкою, хоча я й розуміла, що вона багато в чому має рацію, та мені чомусь завжди хотілося з нею сперечатися. Певно тому, що я тоді була ще молода і не дуже розумна. Півнячий розум…

– А ти чула, що спалили українську бібліотеку? Це ж який злочин!

– Чула…

Тут вже і я посерйознішала. Пішла до кімнати і принесла відозву до українців, яка ходила тоді у списках і яку я переписала шрифром Брайля. Я зачитала її пані Луців. Там були слова (цитую приблизно): «Українці! Ви не знаєте, що ви втратили. Ви втратили частину свого розуму…»

Пані Луців уважно слухала, а потім сказала:

– Ти молодець. Я тебе поважаю.

– До чого тут я?  Молодець той, хто так написав. Молодець – це не те слово. Відважний чоловік. Може і його незабаром кинуть за грати. А він також з молодих.

– Так, я, мабуть, не зовсім права. І зараз є люди. Але їх так мало… Скажи… От ти комсомолка. Чи віриш ти в ту ідею?

– В яку ідею?

– Ну… В комунізм чи що?

Я засміялася.

– Хіба хтось серйозно в таке вірить? Мені здається, що в комунізм не вірять навіть ті, хто його проповідує. Але науковий комунізм мені треба буде здавати на державних екзаменах.

– Виходить, що це теж наука?

– Виходить…

– А ми в свою ідею вірили. Всі як один вірили.

– А яка ж була ваша ідея?

Пані Луців завагалася, а потім сказала:

– Ми вірили в самостійну Україну. Свято вірили. Я відбула десять років. Ти знаєш?

– Знаю, – тихо сказала я, не сміючи в неї ні про що питати.

– Я там була з сестрою Степана Бандери. Що за жінка була! Ніщо не зламало її. Навіть розлука з дітьми.

– А де ж були її діти?

– В дитячих будинках. Там вже їх перекували на інший лад. А вона… На релігійні свята відправляла всі Служби Божі. Вона все знала напам’ять. Дивовижна жінка. А спектаклі які ми ставили! А костюми які з нічого придумували! Мішки, фольга… Які там зі мною люди були! Їх ніщо не зламало. А найгіршим було наше повернення додому… З одного боку – радість, воля, а з другого… У мене два сини. Мій чоловік забрав дітей і вивіз їх кудись аж на Урал. Там оженився з росіянкою. І звичайно, мої діти не чули про мене жодного доброго слова. Думаєш, легко мені знати, що мої діти розмовляють російською мовою, а українське слово може й забули вже зовсім… А чоловік мені сказав:

– Було глядіти дітей, а не свою національну ідею.

А хіба я могла стояти осторонь, коли…

Я ніколи не питала, яке виконувала завдання вона. Її вже про те питали. Ой, питали… І я не хотіла скидатися на тих, хто питав. А тепер ця жінка мала свою трагедію, свій пекучий біль. Діти ніколи не зрозуміють свою матір, що зреклася їх заради якоїсь химерної ідеї. Так їм казали, так їх переконували.

– Але ж я їх не зрікалася! Я їх любила більше, ніж саму себе. Мене з ними розлучили мої вороги, вороги мого народу.

Я також любила поратися на кухні вже пізнього вечора, сливе вночі. Іншого часу в мене просто не було. Тому наші розмови з пані Софією стали, немов одна довга бесіда, і ми, здається, обидві чекали на продовження тієї бесіди.

Якось вона спитала:

– Скажи, а ти чула щось про Крути?

– Щось таке чула, але щоб до ладу, то ні. І пісня у нас в селі співалася.

І я тих0о заспівала:

Виряджала мати сина

Під Крути до бою.

Розчесала чорні кудрі

Понад головою.

– Іди, іди, мій синочку,

Довго не барися,

Як побореш воріженьків,

Додому вернися.

– Добре, добре, моя мати,

Вчиню твою волю.

Молись Богу, дожидайся,

Щоб вернувся з бою.

Ждала, ждала мати сина,

Під Крути ходила,

Пізнавала між трупами

Найменшого сина.

Як пізнала стара мати

Головоньку сина,

Тоді плакала, ридала

Ще й заголосила.

– Люляй, люляй, мій синочку,

А я – твоя мати.

Сину любий, Боже милий!

Вороже проклятий!

Ми обидві були вражені тією піснею, що пролунала якось дивно у глупу ніч отут, на обшарпаній, закіптюженій кухні нашого гуртожитку. Я колись часто співала і слухала ту пісню, але не дуже вникала в її зміст, не дуже заглиблювалась, що і до чого. Ту пісню я десь причисляла до тих давніх козацьких пісень, в котрих стара мати виряджає сина чи то в дорогу, чи на бій.

І пані Луців розповіла мені про Крути. Такої розповіді я не могла почути ні в нашій радянській школі, ні навіть в університеті. Вдома ж про те ніхто мені не зважився б розповідати.  Лише пісня співалася, як велика, свята і вічна пам’ять.  І та пісня набрала для мене тепер нового змісту. Ми обидві довго мовчали. Було вже пізно. Треба було розходитися, бо завтра нам обом на роботу.

– Ходімо вже спати, – тихо сказала я.

– Ходімо, – як відлуння, відізвалася пані Софія.

Ми тихо розійшлися по своїх кімнатах. А в моєму серці залишився тихий щем. В ньому проростали Крути…