ЯБЛУКО СПОКУСИ

А через місяць приїхав Фелікс. Назовсім приїхав у Львів. Так говорили, але я не йняла тому віри. Його ж самого я ще не бачила. Певно, з тиждень він вже був у Львові, а до мене все ще не заходив. А я… Чекала його, як остання дурепа. Ненавиділа себе  і те своє чекання. І чекала, і хотіла, Боже, як же я хотіла, щоб він прийшов… І одного ранку він таки переступив поріг моєї кімнати. Привіталися стримано, немов просто знайомі. Говорили про се, про те. Нарешті-таки він не витримав:

– Скажи, це правда, що ти виходиш заміж?

У мене серце забилося швидко-швидко.

– Правда.

– За Валентина?

– Так.

– Я його майже не знаю.

– Він вчився у нас пізніше.

– Скажи, – Фелікс запнувся, – а коли я залишуся у Львові, ти все одно вийдеш заміж?

– Звичайно. Яке це має значення, чи залишишся ти, чи ні? Це твоя справа.

– Не виходь заміж. Ми будемо разом.

Голос у нього здригнувся, став ніби з надривом. Я все ще намагалася вдавати з себе спокійну, та вже чітко розуміла, що нікуди я зі Львова не поїду і заміж за Валентина не вийду. І ні за кого не вийду, навіть тоді, коли з Феліксом не буду. Аби він тільки був у Львові. Бідний Валентин! Виходить так, що я його одурила. Але, напевно, так порядніше. Я ж не люблю його. І як це я могла собі уявити, що можу вийти заміж за когось, окрім Фелікса? Боже, яка дурна!

– Але я ще поки не розлучений. І казала Алла, що розлучення не дасть. То дивись, щоб потім не жалкувала. Але я люблю тебе  і завжди тебе любив. Тільки тебе. Розумієш?..

Я не знаю, чи я щось взагалі розуміла, але знала, що знову поринаю в полон кохання, свого шаленого і такого нетривкого щастя. І мені було байдуже, чи буде Фелікс хоч коли-небудь розлучений, чи візьме він мене врешті-решт за дружину, чи так і буду я вічною коханкою, – мені було байдуже. Тільки муляло щось… Ах,  це думка про Валентина. Як  я скажу йому? Що він про мене подумає? Ай, нехай думає, що собі хоче. А як же ж Феліксова дружина? У неї ж тепер син…

І раптом мене взяла злість, і я стала на мить жорстокою, аж самій лячно стало. А хто про мене коли-небудь думав? Хто мене коли-небудь жалів? Я ж любила Фелікса з своїх чотирнадцяти років! А скільки ж я натерпілася і наплакалася! І цілому світу це було байдуже… Окрім моїх дівчат. Я такою себе ще не знала, і не любила цю страшну і жорстоку жінку, але вона вперто сиділа в мені і не хотіла вступитися. І від того я була розгублена і збентежена. А зробити нічого з собою не могла.

Розводили скрушно руками мої дівчата: що, мовляв, з нею поробиш – дурна! Соромно було перед Валентином. Я все ще не могла йому сказати правду, ніяк не могла. Знала, що треба, а от…  Не могла. Та йому і без мене сказали. УТОС – це ніби одне велике село: всім і все про всіх відомо. Ото й сказали добрі люди Валентину, і мені було прикро, що мене таки випередили. Ну чому я не зробила того скорше від пльоткарів? Тягнула. А Валентин тепер…

Та він все зрозумів, як розумів мене завжди, і я була йому вдячна. Його дніпропетровські друзі написали мені прикрого докірливого листа. Я мусила це пережити: вони були праві. Я винна. Винна перед Валентином, перед Феліксовою дружиною, перед їхнім сином, перед всім білим світом. Винна, грішна, може й проклята, але щаслива, безмежно щаслива.

 

Ми ходили по місту. Особливо добре нам було на вечірніх вулицях Львова, коли меншало машин. У нас були свої чарівні куточки, де ми особливо любили бувати: в Стрийському парку, в шкільному саду. Зараз було літо, були канікули, школа пустувала, сад також…

Якось ми прийшли сюди пізно увечері. Незабаром вже мав початися навчальний рік. Ось-ось поз’їжджаються учні. Але поки що тут тиша, така яскрава передосіння тиша.

– Чекай, – сказав Фелікс, – десь тут має бути яблуня.

– Хочу яблука! Хочу яблука! Хочу яблука! – застрибала я, наче маленька вередлива дівчинка.

І ми почали шукати ту яблуню. Вона була тут не одна, але на цій яблука були найсмачніші, кисло-солодкі, такі,  яких я хотіла.

– Знайшов, – загукав Фелікс, – ось вона!

А яблуня, ніби зумисне нахиляла до нас своє гілля, щоб ми скуштували її смачного плоду. І ми почали рвати яблука. А потім смакували ними, сидячи під яблунею на Феліксовому піджаку. І це були найкращі яблука, котрі я їла в своєму житті – смачні, солодкі, як яблука спокуси.

 

«НЕ  ЦУРАЙМОСЯ, ПРИЗНАВАЙМОСЯ»

До своєї родини я тепер навідувалась нечасто: кожен рік у відпустку. Та й скільки там тієї відпустки. Тоді за свій рахунок важко було взяти, хіба що з поважних причин. Але, коли вже я приїжджала, всі збиралися, як колись. Тільки збиралися лише ті, що жили в селі. Ніну я не завжди заставала: десь носила її доля по світах. І доньку Надю з собою забрала. Та щось не складалося у Ніни життя, ні у неї, ні у її доньки. Приїжджала у село кожного разу з іншим чоловіком, а потім всі «зяті» до нашої мами листи писали, кожен мамою називав, а наша бідна мама вже й заплуталася в них і не знала, котрий саме їй пише. Казала Ніні:

– Ти вже мені їх хоч в село не вези – од людей сором.

Аж тут раптом новина: моя Ніна зійшлася з своїм найпершим чоловіком Степаном.

– Та як же це? – дивувалися. Дехто не вірив:

– Та у нього ж жінка та двоє дітей.

– Е, це друга жінка. А Ніна ж таки перша.

– Так він же ж з другою розписаний.

– То й що! А з Ніною він і не розлучався. От і виходить, що Ніна – його справжня жінка. І шлюб він з нею брав.

– Чудеса! А діти?

– Ну… І тут же дитина. І внуки вже є.

Що б там хто не казав, а зійшлися вони обоє, повернулися в Білозірку, в ту саму стареньку хату, де жила Степанова мати, та й осіли тут. Та життя їх добряче-таки понівечило, а Донбас зробив свою злу справу: обоє пристрастилися до пляшки. І жаль брав за них, а рятунку не було. Боліло в мене серце за мою сестричку, моторну, співучу, на вигадки всякі витівницю. А що зробиш?  І говорили вже з нею, і умовляли, і сварили, і соромили, – не допомагало. А що вже рукодільниця була! А що вже витівниця, то тільки ну!  У нас в селі не звично було, щоб заміжні жінки, особливо старші, брали участь в молодечих розвагах. Але ці прописи були не для Ніни. Вона вміла переодягнутися, замаскуватися, що й не впізнаєш. І вже тоді і колядувала попід вікна, і маланкувала, і на весіллях людей тішила. А що вже пісню яку почує – то вже та пісня і її: в мить запам’ятає – і слова, і мелодію. От коли б тільки не горілка…

 

Брат Степан шахтарював десь у Кривому Розі. Мав жінку і двоє дітей. Іноді наші відпустки співпадали, тоді ми зустрічалися в маминій хаті. Але якось вже так склалося, що ми з Степаном віддалилися одне від одного, наче й ріднею не були. Часом мені від того робилося сумно. З іншими сестрами та племінниками він був близький, чимось допомагав, а я ніби і сестрою не була. І тоді я пригадувала народну мудрість: «Чоловік жінку любить здорову, а брат сестру – багату». Чи так воно було, чи не так, а  зі Степаном ми зустрічалися рідко, а листів і не думали надсилати одне одному.

Гриша, отой мій брат-феномен, про котрого я вже писала у своїх попередніх книжках, жив у Збаражі, аж поки не зустрів свою Оксану. А як зустрів, то закохався і одружився. Тьотя Нюся, у котрої він жив, йому ніби мати була, бо вирятувала його з пазурів смерті – вилікувала від туберкульозу. На цей час то була страшна хвороба, що забирала з життя багато людей. Тьотя Нюся чомусь незлюбила Оксану. Думаю, це були звичайні ревнощі. А ви думаєте, чому бувають злі свекрухи. Найчастіше не тому, що вони такі вже злі від природи. Просто мати любить свого сина і не хоче ділити його любов з невісткою. Не кожна свекруха здатна усвідомити, що любов до жінки – це щось зовсім інше, і не може вона зашкодити любові до матері. Особливо скрутно буває, коли інтереси свекрухи і невістки десь перетинаються, – тоді вже просто-таки катастрофа. Я десь і сама через це перейшла. І не тільки, коли вже мої сини виросли, а й коли женився Гриша. Я думала собі:

– Це вже він тепер буде любити тільки свою Оксану. Що йому тепер я?

І я ладна була зненавидіти ту Оксану, ні разу її не бачивши. Дурне дівчисько! Але, коли ми з тою Оксаною зустрілися, то так вона мені до душі припала, що проговорили ми з нею до пізньої ночі і порозказували одна одній все, аж до найпотаємнішого.

А от тьотя Нюся чомусь її незлюбила. І забрав Гриша свою Оксану, і не знаю вже, яким чином, опинився у Чортківському районі в селі Колендяни на дріжджовому заводі. За роботу Гриша міг не переживати: не було такого, чого б він не зумів зробити. А якщо вже чогось і не вмів, то хутенько навчився і вже робив якнайкраще. Досить того, що мій унікальний брат міг працювати і фотографом, і годинникарем, і наладником швейних машин, і бляхарем, і ще безліч всяких професій було у нього про запас. А якщо якої й не було, то він легко міг її здобути. Здібний був дуже. Пам’ятаю, приїхала я якось додому у відпустку, а тут і Гриша з Оксаною. Я тоді сітки в’язала. Відпустка відпусткою, а сітки я з собою привезла. Робота у мене така тоді була – сітки в’язати, оті, з котрими тоді жінки на ринок ходили. Сіла та й в’яжу.

– Ану, повільніше, – сказав Гриша, приглядаючись до моєї роботи.

Подивився він, подивився, потім сів і зв’язав сітку. І письмо моє крапкове він вивчив, так що листівки мені по Брайлю підписував. У своїй хаті дещо з меблів сам собі поробив. Словом… Незабаром на дріжджовому заводі мій Гриша став незамінимою людиною. Тільки щось вийде з ладу – Гришу кличуть. Іноді навіть серед ночі. А бувало, що й з відпустки відкликали.

Але таємниця була у Гриші від заводчан: не признавався він нікому, що туберкульозом хворів: боявся, що не дозволять на харчопромі працювати. Хоч він знав, що вилікувався, що його хвороба вже в минулому і небезпеки ні для кого не несе, але все ж боявся, що не зрозуміють, що цуратимуться, тому й не признавався. А може б треба було в санаторій який поїхати, підлікуватися та й взагалі бути під лікарським наглядом. Не знаю. Але сталося непоправне: Гриша захворів. Цього разу – нирки. Не признавався навіть Оксані, не хотів, щоб переживала. Це вже потім вона його записи знайшла: коли і які ліки він почав приймати. У них з Оксаною довго не було дітей. Гриша не хотів. Певно, боявся, щоб по спадковості хвороба не передалася. А потім-таки, очевидно, хтось його переконав, що дитині нічого не загрожує. І народила Оксана прегарного хлопчика, Анатолієм назвали. Недовго тішився мій Гриша сином. Хвороба прогресувала, набрала серйозного розмаху, і його поклали в лікарню. Відмовляли нирки. Коли йому стало зовсім зле, заборонив, щоб приходила Оксана: не хотів, щоб бачила його безпомічним і жалюгідним. Тримався до останнього. Коли зрозумів, що вмирає, таки попросив зателефонувати, щоб прийшла Оксана. І сам сказав:

– Не встигне.

Я читала книжку, якийсь французький роман. Власне, не читала, а слухала. У нас на цей час при бібліотеці була чимала фонотека: бери книжки, записані на касетах, та й слухай собі, скільки хочеш. Читають диктори, артисти – любо слухати. Ото й я слухала. Марійки не було – поїхала додому на час відпустки. Був пізній вечір. Раптом хтось постукав у двері моєї кімнати. Відчинила – дядько Семен, батьків брат, що вже давно жив у Львові. Він до мене іноді заходив – провідував. Але ж чому так пізно?..

– Ти тільки не лякайся…

І мені від тих слів стало зовсім кепсько.

– Що? Що трапилося?

– Гриша… Помер… Завтра похорон. Зранку їдемо. Дорога далека. Коли б тільки встигнути.

Я не плакала. До мене ще не дійшло. Я ніяк не могла зрозуміти, як це могло статися. Закам’яніла і мовчала.

– Я телеграму одержав…

Мій брат, добрий і розумний, мій Гриша! За що?  За що, Боже? Він же ж такий добрий був: нікого не скривдив, допомагав всім, чим міг. Боже, за що?.. Відповіді не було, нема й досі. Йому було тридцять три роки, а синові – чотири місяці. Я ще ніколи так близько не стикалася зі смертю. Бувала на похоронах, боялася покійників, а тут… Рідний брат… Я думала, що не переживу. Я не могла зрозуміти, як далі може існувати світ. А виявляється, може, цілком спокійно, як існував до нас і буде існувати після нас. І тоді батько мій сказав:

– Е, коли я буду вмирати, то скажу, щоб тобі навіть телеграми не давали. Хіба ж так можна?

Можна, все можна. Яке це тепер мало значення? Гриші не було.

 

Зупинився завод. Проводжали мого Гришу. Сумно грав оркестр. Повільно рухалася відкрита вантажівка, а на ній труна, а біля труни стояла навколішках я. І плакала. Мені здавалося, що я зараз також помру. Не померла. Лишень не пам’ятаю, чи були якісь поминки. Не знаю того. Пам’ятаю себе, коли вже приїхала до мами, і мені увесь час було зле. Потім у Львові ще довго лікувалася у невропатолога, а коли чула похоронний марш, то мусила пити серцеві краплі. Винуватили Оксану: не догледіла. Всяких і багато було розмов. Я в них участі не брала. Я їх просто не чула. Не було Гриші – і це було головне. А все інше не мало ніякого значення. Лише раз, коли вже дуже судили Оксану, я сказала:

– Зупиніться! Перестаньте! Він любив її…

І всім стало якось ніяково.

Гриша не був релігійним. Якось, коли вже мама спала, ми з ним довго розмовляли на всякі теми. І я спитала:

– Скажи, Гришо, коли не віриш в Бога, то ж тоді страх перед смертю має бути величезний. Тоді значить, що людина померла – і все! Нема! Зникла назавжди. Це ж так страшно…

– А навіщо себе дурити? Хіба ж так легше? Ну, вір у незнищенність матерії. Ніщо безслідно не зникає, у щось переходить.

Зате як він розумів поезію, пісню. Це завдяки йому я стала писати вірші. І те, що в мою душу увійшло добре з раннього дитинства, може, найбільше саме від нього, від Гриші… Царство небесне тобі, мій Григорію, брате і друже! Я пам’ятаю тебе.

Та найважче було мамі. Не доведи, Господи, матері ховати своїх дітей. Страшнішого, мабуть, не буває. Бо це неприродно, бо так не має бути. Але не нам про те судити. Мами на похороні не було: вона чекала вдома – надіялася, що Гришу привезуть на село.

– Треба ж тут про обід подбати, – плакала вона. А його не привезли – Оксана не дала. І тепер мама простити їй того не могла. Плакала. Але, якби вона побачила його у труні, то, певно, її хворе серце не витримало б. А Гриші не було. Лишилися коробочки з відкриток, що робив у лікарні, в Білобожниці. Це було, певно, те останнє, чому він навчився. Мій ніжний і поетичний брат, що мав такі вмілі руки і таке чуйне серце…

Горе чомусь не об’єднало нашу родину, а навпаки, роз’єднало. Від нашого роду відкололася Оксана, а з нею і маленький Толик – син нашого Гриші. Все це дуже прикро, але такі реалії. Оксану скривдили, а вона цього не заслуговувала. Спершу Оксана ще приїздила до мене у Львів, з синочком своїм приїздила. Їй було важко, а допомогти було нікому. І я не могла. Та й на мене вона не розраховувала. Коли Толик виріс, Оксана вийшла заміж. Ще заходила до мене з своїм майбутнім чоловіком. Та на цей час я була дуже хвора і не прийняла їх як годиться. Чи зрозуміла? А може, образилась на мене?.. Словом, загубила я її слід. А жаль. І десь живе  у тому широкому світі син мого Гриші – пагінець, відчахнутий від нашого роду.

Ой, роде наш красний,

Роде наш прекрасний!

Не цураймося, признаваймося,

Бо багацько нас є.

 

КАЛАМУТЬ

Все життя таланило мені на плітки всякі, ну, просто-таки таланило – і все тут. Вже ж ніби ми з Феліксом ні від кого не ховалися, і про нас знав, здається, цілий світ, а плітки мене не полишали. А може, тому й не полишали, що я щаслива була, а щасливим неодмінно хтось заздрив, і так було, мабуть, споконвіку. Ото й, очевидно, мені також…

Вже згадувала я про Женю Мартинюка, що був одружений на моїй колишній однокласниці Олі Хомко. Обом їм хай буде земля пухом. Оля добра людина була. Коли наприкінці життя хвороба немилосердно мучила її, вона на диво не озлилася на весь білий світ, а завжди бажала людям добра. Оля у такий скрутний для себе час тішилася з чиїхось радостей, всіх близьких вітала з їхніми святами, мабуть, ще дужче в біді своїй пригорнулася до людей, хоча жила у віддаленому районі міста і спілкуватися могла тільки по телефону.

Та в ті часи, про котрі йдеться, всі ми ще були молоді і про хвороби якось не думалося. І працювала тоді Оля в щітковому цеху разом з своїм чоловіком. Там працювала і Слава. Оля помітила, що з її чоловіком щось негаразд: десь пропадає, пізно додому приходить, явно має когось. А у них же донька. Та ж сім’я ніби нормально склалася. Занепокоїлася жінка. Та це і не дивно. Поділилася своєю бідою зі Славою:

– Проблему маю, неприємності, – розповідає, – мій Женя до когось ходить.

Слава по-дружньому їй поспівчувала. А потім:

– Хіба ж ти не знаєш, до кого він ходить? Та ж до Тетяни. Я навіть чула, що, коли Таня закінчить університет, то вони планують кудись виїхати зі Львова.

– Та ти що! От сучка!

– Ото й піди і влаштуй їй в університеті скандал – нехай знають, яка вона!

– Та ну! Якось воно ніяково в університет іти.

– А чому ніяково? Нехай знають. Таких треба вчити.

– Ні, Славцю, я, певно, поговорю з Тетяною.

– Та що з нею говорити! Знеславити її, щоб знала.

 

За моєю спиною готувалася брудна змова, а я нічого не знала. Та Оля все-таки прийшла до мене. Не зі сваркою, а з розмовою. Я їй розповіла про Фелікса, запевняла, переконувала, що і думки у мене ніколи не було про її чоловіка. Не знаю, чи повірила вона  мені, але ми розійшлися мирно.

З часом Оля за допомогою складних маніпуляцій таки довідалася, що її Женя ходить… До кого б ви думали? Та до тієї ж Слави! А ще через якийсь час це вже перестало бути таємницею, і Женя перейшов до Слави жити, а вона йому дітей народила. Та це вже було потім, це тема не моєї розповіді. А тоді я мала собі зайві переживання. Розповіла Феліксу. Він засміявся:

– Та плюнь ти. Нехай собі брешуть.

– Але ж як так можна!

– Бачиш, що можна. Судитися з ними не будеш.

Значно пізніше, коли вже Оля про все довідалася, вона знову зустрілася зі мною.

– Пробач мені, Таню. Хочеш, я тобі все розповім.

– Не треба, Олю. Мені ніколи та й, признатися чесно, не хочеться порпатися у тому болоті.

Та чому ж, спитаєте ви, підняла я з дна цю каламуть? Зайве, звісно, зайве. І нікому не потрібне. Та все це були мої сльози. І хоч на світі, безумовно, більше добрих людей, недобрі також трапляються і можуть накоїти багато лиха, якщо їх вчасно не зупинити.

 

Якось на схилі наших літ подзвонила мені Слава. Життя у неї склалося далеко не найкраще – ніхто б не позаздрив. Подзвонила та й каже:

– Знаєш, це мене Бог за тебе покарав.

– Не знаю, – відповіла я їй. – Але я тебе ніколи не проклинала і ніколи не бажала тобі лиха.

Я не сказала їй, що й досі пам’ятаю, як ми гарно товаришували в школі, які гарні листи писали одна одній. І коли вже Слава вийшла на роботу, а я все ще не знала, чи йти мені після школи вчитися, чи також іти працювати, ми якось розмовляли зі Славою, і я тоді сказала:

– Ні, я не можу йти вчитися.

– Чому не можеш?

Я засміялася:

– А хто моїм дітям на молоко буде заробляти?

– Ну, трохи я зароблю, – дуже серйозно відповіла Слава на мій напівжарт.

– Я тобі зможу трошки допомагати.

Звичайно, це була просто розмова, майже школярська, і Слава про неї давно вже забула. А я пам’ятаю і досі. Пам’ятаю і дивуюся, як це в одній людині суміщається стільки суперечностей. Та я не суддя, бо, може, і мене є за що судити. А написала я про це, бо колись воно боліло. Та це було так давно…