НЕ СУДИЛОСЯ

А то якось сидимо всі в гуртожитку на кухні та й теревені  правимо. Тоді в ті часи вже мріялося про власну, ну хоча б маленьку квартиру, а зараз іноді сумую за тією кухнею в гуртожитку, де іноді гуртом вирішувалися найскладніші і найглобальніші проблеми. Зараз на порядку денному була я. Мені вже починали набридати власні трагедії. Уявляю собі, як набридли вони оточуючим… Ото вже й справді! Скільки ж можна! Хіба ніхто, окрім мене, не любив? Перше кохання, як правило, оте світле шкільне кохання ні в кого не здійснюється або здійснюється дуже рідко. Пора братися за розум. Пора. Пересилюю біль. Іду на заліки, на екзамени. Здаю. Життя триває.

Дівчата радять, настирливо радять:

– Ти, Таню, от що: виходь-но заміж.

– За кого? Хіба що за Рябка, що стереже тарний цех…

– Та ти вже так не прибіднюйся: є у тебе хлопці.

– Авжеж є, Стах, наприклад, – сміюся я.

– Ну, Стах – п’яниця, за нього не підеш. Хоча, може, якби його до рук прибрати, з нього щось путнє і вийшло б. Він так нічого.

– Ні, дівчата, я вже пробувала. Нічого вже з ним не зробиш.

– Так ви ж з ним ніби ходите.

– Та в’язне ж. Відчепитися не можу. І що вже тільки не робила!

– Ні, це не жених.

– Та який там жених!

– А заміж тобі треба. Не будеш же так сама все життя.

– Не знаю, дівчата, не знаю. Все, що є, – не моє.

– Послухай, а чому б тобі не вийти за Валентина?

– За Савельєва?

– Та за нього ж. Хлопець він хороший, любить тебе.

– Та що ви, дівчата.

– А чого? Он, які звукові листи пише тобі. Любить же!

– А я?

– А ти до нього добре ставишся. Ви ж друзі.

– За друзів, дівчата, заміж не виходять…

– Не із-за багатства ж ти за нього підеш. А він якийсь хворобливий, йому опіка потрібна.

– О, Таня опікуватися любить. Це для неї.

– Чекайте, дівчата, це серйозно. Ти його не скривдиш. І він не скривдить тебе…

– Ура! Буде весілля. Ото собі погуляємо!

– Чи ви показилися? – припам’ятовую я своїх дівчат, що отак би хотіли вже якось вирішити мою долю. Вони хотіли мені добра, і я любила їх. Люблю і досі…

 

Валентин збирався у відпустку приїхати у Львів: друзів побачити, з котрими вчився, та й, чого гріха таїти, і мене. Може, це й була та найголовніша причина, із-за котрої хлопець так рвався у Львів. А що я йому скажу? Боже мій, що скажу? Він добрий хлопець, спокійний, врівноважений, він мені подобається, але… Стоп! Ніяких «але»! «Але» просто не існує. Ні, існує. Але ж це просто непорядно. Я ж маю попросту одурити хлопця: я ж його не люблю. А може люблю?.. Я чекала його… А якщо все-таки ні? Що тоді? Ні, не можу. Я поважаю його, я готова що-завгодно для нього зробити, але… Заміж – ні. Ах, як би я все-таки хотіла вийти заміж. На зло Феліксу… Ото дурна! Хіба ж на зло заміж виходять?..

А Валентин ось-ось мав приїхати у Львів. І я дуже хотіла побачити його. Він багато розповідав мені у своїх звукових листах про себе, про своїх дніпропетровських друзів, записував музику, котра йому подобалася, називав мене «пацаном», чомусь ще зі школи так називав, я вже й забула чому… І ось він нарешті приїхав. Я й сама не сподівалася, що так зрадію. Боже мій, як він розумів мене, кожне моє слово, кожне зітхання, кожен порух. Дівчата казали, що є у ньому щось дивакувате. А для мене він був хлопець – як хлопець, тільки дещо наївніший, ніжніший, ще не розбещений життям, десь на рівні випускника школи. Я боялася тієї розмови між нами, що мала неодмінно відбутись. Я зумисне відтягувала її, ту розмову, однак розуміла, що вона неминуча, бо, зрештою, – і це я відчувала – Валентин тому і приїхав до Львова.

І настала мить, коли відтягувати більше не можна було, а треба було говорити, і говорити відверто. Валентин довго збирався з духом, бо був сором’язливий, а потім сказав:

– Ну, ти, певно, знаєш… Що я люблю тебе… Давно. Ще зі школи.

– А може, не будемо про це…

Я ще злякано якось пробувала зупинити ту розмову.

– Ні, будемо, – рішуче наполягав Валентин. – Бо ми вже не діти, і треба щось вирішувати. Та й зустріч наступна хтозна-коли буде. А по телефону – це не розмова… Я цілком серйозно. Я хотів сказати… Виходь за мене заміж. І пробач, що без квітів і шампанського. Знаєш, я тут у Львові не дуже…

Мовчання. Довге і затяжне. Першим не витримує Валентин:

– Ну… То як?.. Чому ти мовчиш?

– Ти знаєш, – тихо почала я. – Ти знаєш, що я люблю… Ти ж все дуже добре знаєш…

– Все ще його любиш? Та чи ж вартує він такої твоєї любові? Пробач…

– Ну… Тут я не владна.

– Але ж не можеш ти бути все життя сама. Мусиш же ти за когось вийти заміж. То хай тим «кимось» буду я. Я розумію, ти мене не любиш. Але ти мене неодмінно полюбиш, я все для того зроблю. У нас багато спільного, – ми – друзі, а це не так уже й мало. Ти ніколи не пошкодуєш, якщо вийдеш за мене. Без тебе я пропаду. Ти потрібна мені. Давай допоможемо одне одному.

Останні його слова перевернули мою душу. А може… Нехай хоч  Валентин буде щасливий. А я? А що я? Не противний же він мені. А хіба всі по любові заміж виходять? Я ж не з корисливих намірів… Так я собі думала і мовчала.

– То чому ж ти мовчиш?

– Я не знаю… Знаю лише одно: якщо я вийду заміж, то ніколи не зраджу свого чоловіка, доки він не зрадить мене.

– О, тоді ми будемо найвірнішим подружжям у світі! То ти згідна?

– Не знаю.

– У нас будуть діти. Уявляєш? Хлопчик. Ні, хлопчик і дівчинка…

І щось запекло, і стало гірко-гірко. В очах сльози.

– Не треба, – сказала я тихо.

– Ти не хочеш дітей?

– Я  хочу дітей… Але зараз про це не треба.

– Добре. Не будемо про це. Я завжди буду намагатися зрозуміти тебе. А ти мені допомагатимеш себе зрозуміти, якщо я чогось не втямлю. Ти подумай – і виріши. Ну, відважся, ти ж смілива…

– Подумаю.

– Тільки не довго. От шкода, я паспорт з собою не взяв. А то ми б відразу і розписалися…

– Так відразу ж не розписують, – засміялася я.

– Нас би розписали відразу. Ти ще мене погано знаєш… То можна мені надіятись?

Я зітхнула. Хотілося побути нареченою, щоб всі говорили: Таня заміж виходить. Набридли вже мені ті мої сльози, те позичене чи крадене кохання… Може й справді взяти – та й вийти заміж за Валентина і покінчити одним махом з усіма моїми трагедіями. І я дала свою згоду. Але все це мало відбутися ще не зараз. Потім, пізніше, колись. Він поїде до себе в Дніпропетровськ, там розвідає, чи візьмуть мене на роботу. Звичайно, на підприємство. Із школою доведеться попрощатися. Та хіба це так важливо, де я працюватиму? І підприємство мені не чуже, і в цех я піду – нічого страшного. А з часом і квартиру дадуть. Жаль моїх дівчат. Других таких не буде…  За Львовом не жалкувала. Я ніколи не хотіла жити у Львові, хоча й любила своє старе місто, особливо Стрийський парк з його лебедями. Та тут все нагадувало про Фелікса. Краще подалі звідси, подалі від спогадів. Буду жити в іншому місті, забуду, ніколи більше не буду зустрічати… Як? Ніколи-ніколи?.. Авжеж!  І знову запекло, перехопило горло. Годі нарешті! Все! Я сердилась сама на себе.

 

Прийшов Микола Красюк. Ми всі ним гордилися, бо він вже мав свої поетичні збірки. Що не кажіть – поет! І як це йому вдалося? Він прийшов Валентина у гості кликати, у свій студентський гуртожиток. Там жило чимало наших, що вчилися в університеті. Тут жив і Микола Красюк з Юрком Симончуком. Незрячим студентам навіть кімнату виділили для занять – «читалку». Правда, та кімната не завжди за призначенням використовувалась, але це вже були історії не з мого життя. А зараз Валентин збирався йти в гості: хлопців побачити хотів. Чесно кажучи, мені було трохи дивно, що хлопці раптом проявили до Валентина таку цікавість. Але ж всяко буває. Не можна ж увесь час когось у чомусь підозрювати…

 

Повернувся Валентин збуджений, схвильований і трохи ошелешений. Де там йому, по-дитячому наївному і простакуватому, розібратися в хитрих сплетіннях людських колізій.

– Я нічого не розумію, – зізнався хлопець. – Хоч ти мені поясни. Спершу ми розмовляли з Миколою.

– Я чув, що ти збираєшся з Танею одружитися? – питав Микола.

– Збираюся, – відповідаю.

– Та ти що, з глузду з’їхав! Ти ж сам голову в петлю засовуєш! Та це така… От зараз прийде Симончук – він тобі про неї більше розкаже. Він тобі таке про неї розкаже, що ти й за голову візьмешся. Може, тоді нарешті зрозумієш, що робиш дурницю.

Я вже не знав, що думати.  Але тут прийшов Симончук.

– Ти що, зібрався на Тані женитись?

– Так, ми одружимося.

– А де ви жити збираєтеся?

– Та не у Львові. Заберу її в Дніпропетровськ. В мене стаж роботи більший, та й з квартирами у нас краще…

– Ти правильно вирішив. І знаєш, що я тобі скажу: Тетяна – дівчина що треба. А яка це чудова людина. В неї золота душа. Та ти знаєш, як вона мені в школі допомогла!

І розповів історію з шкільного життя, як ти йому допомогла, коли хлопці, вже не знаю за що, Юрці бойкот об’явили. А я знову тепер не знав, що маю думати. По ідеї, Симончук мав продовжувати складати тобі негативну характеристику, а він чомусь раптом почав тебе шалено хвалити… Я і зараз нічого не можу зрозуміти.

– А я тобі поясню, – і засміялася, хоча на душі було гірко.

– Місце, дорогий мій! Місце в школі звільниться, якщо я поїду. Спершу в них була думка напакостити мені – відмовити тебе. А потім Юрко швидко зметикував, що з мого заміжжя можна мати вигоду, тому й на ходу поміняв сценарій і став мене хвалити.

– А Микола?

– Ну, а Микола вийшов ніби як… Словом, у смішне становище Юрко його поставив.

– Я б ніколи не подумав, що так можна.

– І я б не подумала. Але що поробиш! Виявляється, можна…

Мені було гірко: я не сподівалася від Миколи такої ганебної підступності. Я мала його за доброго товариша. Що ж, він для Юрка старався, Юрко був його близьким другом. Вони  простити мені не могли, що я в школі працювати залишилася. Отож хотіли таким чином помститися мені. Іншого пояснення я не могла придумати. Було образливо: я вірила в Миколину щирість, а виявилось… Ну, що ж, життя вчить. Викреслимо ще одного з табору друзів. А жаль, дуже жаль…

З товаришем гіркий полин я вип’ю,

Солодкий мед із ним  я  розділю.

Шматочок хліба сіллю я посиплю,

Йому віддам останній без жалю.

Лиш тільки б він з роками не зіржавів,

Лиш тільки б серцем він не зачерствів,

Мені підступно б ногу не підставив,

Безчесний наклеп без страху відвів.

Ділились ми душі таємним скарбом,

Мені свої він мрії викладав,

Та дружня зрада незціленним карбом

Обвила серце, мов міцний удав.

В твою підступність хто б тоді повірив?

У неї й я не вірила колись…

Хто нашу дружбу веснами відміряв

І мріями, що так і не збулись?

Тож вип’єм, друже, полину із медом,

Я заспіваю, що захочеш ти…

Це вирок долі: розлучитись треба,

Щоб у ворожий табір перейти.

– Ти не завагався? – спитала я по тій розмові у Валентина.

– В чому?

– У своєму виборі.

– Жартуєш?.. Я роками зі шкільної парти мріяв, щоб ми були разом. Хто може посіяти в мені зневіру? Пуста розмова за чаркою горілки? Ні вже, я не легковажний хлопчик, я все-таки подорослішав. За хлопців прикро. Ви з Миколою либонь друзями були.

– Були…

І стало трішки сумно. А може й добре, що я це знаю. Краще знати правду, навіть, якщо вона й гірка.

 

Ми з Валентином попрощалися майже нареченими. Я була певна, що таки вийду за нього заміж. Хлопець їхав, окрилений надією, був рішучий, як ніколи, аж не схожий сам на себе. Я такою рішучою себе не почувала. Але мені дуже хотілося вирватися з того зачарованого кола своїх трагедій. Я сама розпускала чутки про своє заміжжя, і коли вони поверталися до мене, раділа з них, ніби це додавало мені віри, що я таки вийду заміж. Тоді я ще не знала, що не судилося нам з Валентином бути в парі. Не судилося – і край. Іноді я думаю, майже переконана, що у кожної людини таки є своя доля. Була вона і у нас.