МОЇ УЧНІ

Учні в нашій школі були різні: були молоді, були і старші, були навіть старші за мене, свою вчительку. Були грамотні, хоч, може, формально і не мали середньої освіти, а були й такі, що раніше зовсім не ходили до школи. Ми мали дозвіл таким учням надати можливість закінчити початкові класи за скороченою програмою. А далі вже вони йшли разом з усіма. Всякого було за мою вчительську практику, всього і не згадаєш. Ходили до школи, приміром, чоловік і жінка, котрі конче хотіли, щоб їм в зошит неодмінно ставили оцінки, аби вдома показати своїм дітям.

Вчився один старший чоловік, котрий із своїм сином був в одному класі, тільки син учився в денній школі з дітьми, а батько – у нас. Він вчився дуже добре, докопувався до істин, котрі я іноді намагалася випускати, вважаючи їх надто складними для учнів вечірньої школи. Особливо ж йому подобалася мова. Осягнувши якийсь матеріал, він казав:

– Тепер мій лобуряка (це про сина) не скаже: «Ти, батьку, того не знаєш і не зрозумієш». Тепер я сам перевірю, як він уроки готує. І радісно посміхався.

До всіх я ставилась з повагою, дослухалася до їх життєвих проблем, іноді щось їм радила, а часом, чого вже там, вони щось радили й мені. Був у нас такий учень, на прізвище Москва. Отаке цікаве у чоловіка прізвище було. Він був десь мій ровесник, тому я зверталася до нього не інакше, як «Дмитре   Миколайовичу». Так отой Москва чомусь у класі шапку не скидав. Не скидав – та й усе. А я в їхньому класі була класним керівником. От кличе мене наша «шефова» (тоді вже у нас Петро Олексійович директором не працював) і каже:

– Тетяно Іллівно, проведіть роботу з Москвою: він у школі шапку не скидає, на мої зауваження не реагує.

Маю наказ – мушу виконувати, тим паче, що начальниця у нас справжня була: дуже ерудована і дуже сувора. Ото починаю обережно розмову в класі: розумію, не діти ж переді мною.

– Дмитре Миколайовичу, а чому це ви в школі в шапці ходите?

– А хіба що? Тут же не церква, образів нема. А он той, – на портрет Леніна показує, – в кепці – і нічого. А я що, перед ним маю шапку скидати?

Я на таке не сподівалася і трохи розгубилася.

– Дмитре Миколайовичу, а якби, скажімо, ви прийшли до когось до хати, і там би також образів не було, то ви б і тоді шапку не зняли?

– Е, ні, в хаті я шапку зняв би. Та й там би, певно, отого не було б, – знову на портрет киває. Ох халепа! Що ж тут мені робити? Як з тим чоловіком розмовляти? З класу такого не виженеш, бо, як піде, то й більше не прийде. А нам кожен учень дорогий. Щоб не довелося потім ще за ним бігати, щоб до школи прийшов. Отакої педагогіки мене ніхто не вчив: мусила сама доходила до всього. Тут треба було бути не тільки педагогом, а й психологом. Москва продовжував. Йому, мабуть, сподобалось трохи пофілософствувати, тим паче, що всі його слухали.

– А може, в мене голова болить? А може, в мене волосся випадає? Ото й не скидаю шапку…

– Так щоб ви знали, – хапаюся я за соломину, – що, коли болить голова, а тим паче, коли волосся випадає, треба, щоб шкіра і волосся дихали, а не відпарювались під шапкою. Доступ повітря потрібний. Розумієте?

Я думаю, що не дуже збрехала, принаймі шкоди своєму учневі не завдала.

– Ну, коли так, тоді інша річ…

І Дмитро Миколайович зняв шапку.

Потім в учительській мене колеги довго допитувались, як мені вдалося вплинути на Москву.

Або ще. Все з тим же Москвою. Школа в нас була радянська. Як відомо, атеїстична робота мала проводитися на відповідному рівні. А тут, саме на другий день великодних свят, Москва в школу приходить і, як годиться, вітається:

– Христос Воскрес!

Воно б, може, і нічого, та привітався він, на моє лихо, з «шефовою», та ще в присутності вчителів. Отже:

– Тетяно Іллівно, це нікуди не годиться. Ні в які рамки не входить. А якби в нашій школі хтось сторонній був? Або навіть і перевіряючий… На нас і так без кінця хтось анонімки пише… Прошу вжити заходів.

Звісно, вона, начальниця, була права. З тим у нас тоді суворо було. Але ж яких заходів ти тут вживеш?.. Іду до класу. Починаю розмову.

– Дмитре Миколайовичу, скажіть мені, хіба ж ви не знаєте, що в школі не можна вітатися: Христос Воскрес? Ще й з директором!

– Та, розумієте, – виправдовується учень, –  я ж не знав, що вона – жидівка. Я думав, що вона – наша. Тепер вже буду знати.

В учительській сміялися всі, і начальниця також.

 

У класі йде урок. Все в тому ж моєму класі, де вчиться славнозвісний Москва, котрого ми, вчителі, чесно кажучи, починали вчити з самих азів: вчили підписуватися і рахувати. Я звертаюся до учнів.

– Ви знаєте, що народ скаже – як зав’яже. Хто з вас може пригадати народну мудрість: приказки, прислів’я, дотепні вислови?

– Я знаю, – все той же учень з таким цікавим прізвищем – Москва.

– Прошу, Дмитре Миколайовичу.

– В народі кажуть: спасибі Іллічу, що я хліба не печу.

Я починаю злегка червоніти.

– Ну… Тут йдеться про те, що жінка не мусить тепер стояти біля печі, щоб спекти хліб: вона може його купити в магазині. Ви ж знаєте, яка то важка праця – пекти хліб.

– Ні, прошу вчительки, то не зовсім так, – заперечує мені Дмитро Миколайович.

– А як? – питаю я, з острахом чекаючи, що він мені відповість.

– Хліб пекти – то й справді важка робота. І хліб не завжди був у магазинах, особливо на селі. Та часто хліб не пекли, бо не мали з чого. Та й напалити в п’єцу нічим було. Тому й кажуть…

Я пробую сказати щось невиразне, аж самій ніяково, як-от:

– Ну, були й важкі часи. Добре, що минулися.

А сама думаю: «Цікаво, чи є поміж нас сексоти. Напевно, що є. Вони є в кожному колективі. Тільки хто?..»

А Дмитро Миколайович не вгамовується, він сьогодні активний.

– А можна ще?

Я гублюся, бо розумію, що мій активний учень зараз ще щось видасть.

– А може ми ще інших учнів послухаємо? – хапаюся я за соломинку. Та бажаючих не знайшлося, і Москва продовжує:

– Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні.

Хлопці все розуміють, моє становище також, бо й не хлопці вони зовсім, а цілком дорослі чоловіки, а в кого – то й діти вже. Вони починають Москву зацитькувати. Та він розходився і не міг чи не хотів зупинитися. А може, йому просто подобалося ставити мене, вчительку, в незручне становище.

– А ще пісня є така:

А як Ленін умирав,

Сталіну наказував,

Щоб він хліба не давав,

Сала не показував.

Це вже було занадто, і я суворо сказала:

– Ну, про такі пісні ми зараз говорити не будемо.

– А чому? Вони ж народні.

– Їх придумали ті, що були проти радянської влади.

– А хіба так не було? А голодомор? От у нас…

– Ми трохи відхилилися від теми.

І я піднімаю іншого учня. Бо що я можу сказати? Хіба ж я не знаю, що так було? Але ж я мушу дотримуватись програми і канонів радянської школи. Ви вже пробачте мені, Дмитре Миколайовичу, але я так мусила.

Урок добігає до свого кінця. Я йду в учительську, схвильована і збентежена. Отакі в нас були учні, трудні і цікаві, з покривдженими долями, із своїми життєвими негараздами. Іноді такого учня треба було просто вислухати. Ні, не жаліти, жалощів у нас ніхто не любив. Треба було іноді порадити учневі щось або просто поспівчувати – і це вже поза всякою програмою. Особливо цього потребували жінки. Тут вчитель мав бути тонким психологом, щоб не вразити зболеного людського серця. Учні вечірньої школи… Моя педагогічна практика, моє пізнання життя. Всі вони, мої учні, такі цікаві і такі різні…Іноді смішні, іноді зворушливі… Часом доходило і справді до смішного. Питаю якось:

– От від чого пішло слово винахідник?

– Від слова вино, – впевнено відповідає учень. А другий додає:

– Та ти казав би вже – горілка…

Або, скажімо, роблю зауваження учениці, що припустилася помилки у слові вишневий – написала вешневий. Кажу їй:

– Ти ж перевір. Зміни слово так, щоб на ненаголошений склад падав наголос.

– А я й змінила – вешня.

Виявляється, у їхньому селі так говорять.

Всякого ми мали з нашими учнями. Було, що дружина дякувала, бо чоловік, від коли став до школи ходити, менше пити почав. А було й так, що «шефова» без жалю виливала спиртне чи й шампанське, принесене учнями. Всякого було.

Якось подзвонила дружина одного з учнів і висловила своє обурення:

– Як ви можете так перевантажувати учнів! Адже вони працюють. І ще в них є домашня робота і сім’ї.

– А чим же ми їх так перевантажуємо?

– Та як же! Скільки я знаю вечірніх шкіл, всі вони вчаться по чотири дні на тиждень, а ви працюєте ще й у п’ятницю і в суботу. Хіба ж так можна? Чоловік майже дома не буває.

Обурення було справедливе, але його слід би переадресувати її чоловікові, що вештався невідомо де. Річ у тім, що той чоловік, тобто учень, і в школі майже не бував. А де він бував – то була його особиста справа, та нічого було до неї школу приплутувати. Та й не працювали ми ні в п’ятницю, ні в суботу… Влетіло йому, звісно, по саму зав’язку влетіло: і від його жінки, і від нашої «шефової». Але зате, які ми з нашими учнями вечори влаштовували! Люди тягнулися до нас: в нас було цікаво. Особливо для тих старших людей, що мали добрі задатки до навчання, та з якихось причин не змогли їх зреалізувати…

Але були й конкретно мої недоброзичливці. В кого їх не буває! Пам’ятаю одну таку свою ученицю, Наталею звали. Ми з нею колись разом в школі вчилися. Тільки вона від мене трохи старша була. Так-от, Наталя ніяк не могла з тим змиритися, що тепер я маю бути її вчителькою. В школу вона все-таки пішла, але в мене на уроках поводила себе просто нестерпно. І я зовсім-таки не знала, як її привести до порядку. Скаржитись на неї – це було смішно. Вигнати з класу? А потім що? Ще б мене потім і насварили, якби учениця в школу ходити перестала. Просто біда мені була з тією Наталею. І я вирішила її ігнорувати так самісінько, як ігнорувала вона мене. Не пише у мене на уроці – то й не пише. Вийшла з класу – то й вийшла, підійшла на уроці до вікна – то й підійшла. Реакція – як на хвору. Аби лиш не галасувала. Наталя намагалася спровокувати сварку, але я трималася спокійно, хоч мені дуже дорого коштував цей спокій. Зрештою, учні почали над нею підсміюватись, адже наші учні – це були люди дорослі, і Наталина поведінка дійсно виглядала смішно. Хоча мені й не до сміху було. Іноді доходило до абсурду. На екзамені в Наталиному класі, де я була екзаменатором, букети квітів вручили лише моїм асистентам, а не мені. Правда, я без квітів не залишилася, бо мала екзамен ще в одному класі, але це виглядало вже зовсім по-дитячому. І чого вона? Адже наші з нею життєві шляхи не перетиналися ні в яких скрутних ситуаціях. Було прикро. А найприкріше те, що Наталя претендувала на роль лідера. І справді, іноді в неї це виходило. Навіть тут, у школі. Зрештою, вона була активним членом КПРС. Дехто з учнів її класу, навіть люди, що до мене добре ставилися, раптом ставали на її бік. Так було і тоді, коли до нашої школи прийшла журналістка. Я вже не знаю, хто ту журналістку на мене наслав. Ще й з фотокором. Вони захотіли сфотографувати мене на уроці, в класі з учнями. Наталине обурення не мало меж: вона просто не могла сфотографуватися як учениця, моя учениця. І вона вийшла з класу. За нею ще дехто. Але проблеми в тому не було, бо кореспондентам було цілком байдуже, в якому класі і з якими учнями мене сфотографувати.

Найсмішніше було те, що я Наталі ніколи не мстила – я б не дозволила собі принизитися до такого почуття. Я завжди ставила їй добрі оцінки, бо вона таки була змушена мені відповідати і виконувати принаймні контрольні роботи. З оцінками я не лукавила, не запобігала: вона і справді мала гарні знання. Колись в школі, в нашій школі для сліпих дітей, вона була серед кращих учнів. Певно, тому і нервувала, жаль було своїх нереалізованих здібностей, образливо. Я її навіть десь розуміла і співчувала їй. Але дуже вже в неї злості багато було. Тим паче, що я тут була ні при чому. Декотрі наші випускники тих часів давно пішли у вечірню школу, ще тоді, коли про нашу школу ніхто і не мріяв. Вони вчилися із зрячими учнями. А потім пішли у вузи і вже мали вищу освіту. Та це було дуже нелегко, це могли не всі. На екзамені я допомагала Наталі, як і всім іншим. Але найсмішніше було те, що, коли Наталя вже закінчила нашу школу, то почала до мене ставитися зовсім спокійно, навіть приязно, наче її хтось підмінив. Вона навіть зверталася до мене за допомогою, коли комусь з родини потрібні були якісь твори. Отакі вони були, наші учні, цікаві і трудні, а на загал – звичайні люди, як і ми.

Були в нас і випускні вечори. Правда, схід сонця на Високому Замку ми не зустрічали, але випускні вечори були: з піснями, із скромними або розкішними столами, а іноді навіть з танцями. Часом ті вечори відбувалися просто в класі, інколи в їдальні на підприємстві, а іноді навіть то в тому, то в іншому ресторані. Один з учнів, старший і поважний чоловік, що закінчував нашу школу, на своєму випускному вечорі сказав:

– Жаль, що доля не дала нам такого щастя в молодості, але добре, що ми маємо такий вечір хоч тепер. Цінуймо його і пам’ятаймо, бо більше в нас ніколи не буде такого вечора.

Бували і перевірки, суворі, прискіпливі, особливо, коли ми вже перейшли під юрисдикцію Києва і стали не просто вечірньою, а й заочною школою. Пригадую один такий урок. Він проходив у класі, де вчилися хлопці з капели бандуристів, – хлопці розумні і співучі, і українську літературу любили понад інші предмети. А тут перевірка – завуч з Києва. А ми саме творчість Шевченка повторювали. Ото урок був… Зарання  я його не готувала – просто так вдався. Особливо ж, коли я починала читати якийсь уривок з Шевченкового твору, а хтось з хлопців підхоплював і продовжував читати з пам’яті: один, другий, третій… Перевіряючий потім зізнався, що в нього мороз по тілу пішов. І вже ніяких зауважень я не дістала з приводу методології чи ще чогось.

Дехто з наших учнів після школи навіть університет закінчив. А дехто – ні… Але, думаю, про нашу школу в них залишилася добра згадка. Як і в мене про них, моїх учнів, учнів вечірньої школи.

 

СЛЬОЗИ ОСЕНІ  І  МОЇ. А ЗИМА СМІЯЛАСЯ

По Львову ходила осінь. Снувала собі павутиння, бавилася жовтим листям, вмивалася дощем, а витиралася холодними вітрами. У нас у Львові її любили, називали золотою, а вже потім, коли набридали дощі, починали нарікати. Я не нарікала. Бо до Львова зовсім несподівано приїхав Фелікс. І тоді осінні дощі стали для мене весняними, а холодні осінні вітри – лагідними і голубливими. Ще б пак: приїхав Фелікс! Я боялася сполохати своє щастя, своє грішне щастя. Він розповідав:

– Так мені тоскно стало. Сам не знаю, як і опинився на вокзалі. А потім сів у поїзд та й поїхав у Львів – отак, як стояв. Добре, що якісь гроші з собою були і документи. Тільки дав телеграму додому і на роботу: «Поїхав у Львів», щоб не переживали.

– І що ж ти тепер думаєш робити?

– Не знаю. У Київ не повернуся. От тільки диплома свого тут не маю та й трудової. Ні, треба буде ще поїхати, щоб забрати решту документів. І речі. Я ж і сорочки на зміну не взяв – у батькових ходжу.

Я вже й не знала, чи сумувати, чи радіти. Звичайно, зле, що у Фелікса дома нелад. Але, Боже мій, невже він буде у Львові? Отаке воно, життя, суперечливе, як і ми, люди…

Мліла осінь в обіймах холодного вітру, мліло щастя моє десь на львівських вулицях. Сіявся дощ, було сиро і холодно, а ми ішли удвох, посплітавши пальці рук, просто так собі йшли, нікуди. Ми могли ходити так годинами, але у мене ще була робота, був «Струмочок», був університет. Та все це було просто ніщо у порівнянні з тим, що ми були удвох.

Час минав. Так довго тривати не могло. Феліксу треба було щось вирішувати. Батько наполягав, щоб він повертався у Київ.

– Мушу їхати, – сказав мені Фелікс. – Треба ж з роботою щось думати. А для того документи потрібні.

А що я могла? Я не мала права щось казати. У нього дружина. А я що?.. Так собі… Знайома… Він заспокоював мене, як міг, казав, що повернеться, але я знала, відчувало моє серце, що все це – омана: помириться він з дружиною і залишиться в Києві. Все правильно, все так і має бути. Потім, коли залишилася сама, плакала. Та що ті сльози? Як сльози осені.

Сумно плакала осінь.

І від тих її сліз

Гомінким стоголоссям

Озивався їй ліс.

Пишне листя жовтіло,

Вітром змучене вкрай,

І комусь шепотіло

Своє тихе «Прощай».

З неба падали сльози

І текли по гіллі…

Скоро прийдуть морози.

Довго спати землі.

І Фелікс поїхав. З ним поїхав його батько. Розібралися, помирилися, Фелікс залишився в Києві, і все пішло по своєму руслу. Алла була єврейка. Кажуть, що у євреїв розлучаються значно рідше, ніж у нас. Не знаю. Може… А я, розтривожена і збурена, залишилася жити у своєму Львові, в клопотах, проблемах і роботі.

 

А потім була зима, сувора і сніжна. Я ніколи не любила зиму, тому що холодно і тому що слизько, а тепер ще й тому, що сумно. Не веселили свята, не тішили пісні. Сердилась сама на себе: та що ж це таке? Невже отак і буду все своє життя? Невже ніколи не матиму спокою? Не матиму, ой, певно, не матиму… От якби поїхати з того Львова, назавжди поїхати. Куди-небудь, далеко-далеко, аби тільки звідси, щоб подалі від спогадів…

Десь либонь у лютому раптом приїхав Фелікс. Ми зустрілися з ним в нашій сотій школі. І вже йшли по засніженому місту, веселі і щасливі. В мене завжди все відбито на моєму обличчі. І тепер, вочевидь, на ньому світилося щось таке, що люди звертали на нас увагу: хтось стріпував сніг з мого коміра, хтось щось казав, лагідне і привітне…

З давніх пір любила я весну.

Неба голубого глибину,

Ніжний цвіт черемхи та бузку

І гучне зозулине ку-ку…

І сама не знаю я, чому

Сердилась на сніг і на зиму,

На швидкі хурделиці танки

І на гри зимові гомінкі.

Та якось ішли з коханим ми

Крізь пухнасті віхала зими,

І мені так хороше було,

Наче знов вернулося тепло.

Наче був не сніг – черемхи цвіт…

І обнять хотіла цілий світ…

І з тих пір, не знаю я чому,

Більш не стала злитись на зиму.

Відтоді я полюбила сніг,

Що стелився килимом до ніг.

Під швидкий хурделиці танок

Дід Мороз одяг мені вінок,

Білий-білий, чистий, мов кришталь…

Ах, мені його до болю жаль,

Бо не вічний ясний дар зими,

Як не вічно з милим разом ми…

І знову так недовго тривала моя радість… Стою на вулиці Підвальній, на трамвайній зупинці. Без Фелікса стою…

І лишилась самітня-сама,

Так стояла, не знаючи доки.

А по вулиці чулися кроки –

Хороводи водила зима…

Зупинися, не плач і не мрій:

Все пройшло, наче роси ранкові.

Це були лиш слова випадкові,

А тепер він її, а не твій…

І рятунку від того нема…

Заметіль мої сльози сховає.

Падав сніг. Не ходили трамваї.

І сміялася з мене зима…

А далі – була весна, було літо, було життя, і була я в тому житті. Щось робила, кудись ішла, сміялася, співала, іноді потай плакала. Приходили листи від Фелікса. Це була, звичайно, таємниця. Але я не вміла зберігати своїх таємниць. Чужі вміла, а своїх – ні. Знала про мою таємницю і Слава. От вона і розповіла про нашу переписку Феліксовій Аллі. Нас було викрито. Це був крах. Аллина родина порадилась і було прийнято однозначне рішення: Алла повинна народити дитину, а дитина вже має зміцнити сім’ю. А я одержала телеграму  від Фелікса: «Мосты сожжены навсегда». Телеграма прийшла саме до початку сесії. Я була у відчаї. Готуватися до заліків і екзаменів не могла, ні про що думати не хотіла. Закрадалася навіть думка: не йти на екзамени і кинути університет. Умовляли дівчата, сварили однокурсниці. Зрештою, я сама на себе починала сердитись: що, власне, трапилося? Нічого нового: він був жонатий і жонатим залишився. Все в порядку…

А наступної осені, десь у листопаді у Фелікса народився син. І назвали його Анатолій. Що син – це зрозуміло: коли є чоловік і дружина, то мають бути і діти. Це ж так просто. А от… Чому Анатолій? Адже ми мріяли колись… І це ім’я було в наших мріях. Це була ще одна маленька зрада, зрада наших мрій. Про народження Анатолія я дізналася саме перед тим, як у мене на уроці мала бути якась перевірка. Треба було ретельно готуватися, а сил не було. Були сльози. Господи, скільки ж їх, тих сліз! Скільки ж нарешті можна! Я хотіла взяти себе в руки. Хотіла і не могла. Але мусила, бо треба було жити. Якби була сама, то й не знаю, що б зі мною було. А так… Були дівчата, був «Струмочок», був університет, була робота. Було життя, веселе і смішне, із своїми мізерними і складними проблемами. Був широкий світ, і була я в тому широкому світі, нехай маленька піщинка, але таки була. І це було прекрасно. В собі я ніколи не замикалася. Мої секрети знали майже всі, хто хотів знати, а мої найближчі  знали всі найпотаємніші думки і поривання, бажання і мрії. Хтось, може, пліткував і підсміховувався. Що ж… Але більшість моїх дівчат, та й дехто з хлопців, сприймали мій біль, як свій власний. І це була правда.