ЯКБИ СКОРШЕ ТА НЕДІЛЯ ПРИЙШЛА

Отак би й писала. А що тут дивного чи незвичайного? Життя – як життя. Все, як у всіх… У нас новина: тепер нас на роботу автобус возить. Ото вже добре. Тепер не треба трамваями добиратися. Стоїмо біля будинку №5, що по вулиці 17-го вересня, там наш щітковий цех. Стоїмо, автобуса чекаємо. Тут-таки й віконечко. Старий єврей всякий дріб’язок продає: цигарки, сірники, пиво. Люди дивляться, що ми стоїмо, і собі призупиняються:

– Що тут будуть давати?

– Та нічого, пані.

Нам не вірять. Стають біля нас. Потім згадують, що потрібно до хати щось купити. Підходять до єврея. Старий посміхається до нас:

– Ви мені гендель робите.

Наш Сковорон – чоловік не без гумору. Набридли йому ті розпитування про те, що тут мають давати. Кажи тим людям, що нічого – однак не вірять. Адже кругом – самі дефіцити і величезні черги. І вирішив він собі трохи пожартувати.

– Хлопці, ставай до жида в чергу.

– За чим, Іване Андрійовичу?

– За апельсонами.

– Так в нього ж нема.

– Нема – то будуть. Ставайте, займайте чергу.

А хлопцям що! Їм аби посміятися. Утворили чергу.

– А ви, Іване Андрійовичу?

А він тупцює обіч на своїх милицях та ще й з палкою.

– А я без черги, я інвалід.

А хлопці вже вловили смак гумору.

– Е, не вийде! Не пускай його, хлопці!

– Через п’ять чоловік!

– Та пустіть мене, я інвалід!

– Бач, сліпий, кривий, а теж апельсонів хоче!

Зчинилася веремія. Але хтось-таки подав свій голос на захист Сковорона:

– Та пустіть його, він бідний каліка.

Тут Іван Андрійович став у позу:

– Прошу мене не ображати: я – інвалід, але не каліка. А хто сумнівається, то прошу запитатися в моєї жінки.

Розлігся загальний регіт.

– А що тут дають?

– Апельсони, пані, апельсони!

Почали займати чергу. Єврей від сміху за живіт береться. Буде гендель: хтось та щось у нього все ж таки купить. Підійшов автобус. Ми поїхали, залишивши біля єврея спантеличену чергу.

 

Очевидно, я таки трохи скидалася на дивачку – це, коли я дивлюся сама на себе теперішніми очима. Я могла, приміром, отак собі босоніж вийти на подвір’я нашого гуртожитку. Мене пробували припам’ятати:

– Ти що, здуріла? Ти ж не в селі живеш, а в місті!

– То й що! Я ж біля дому.

– Ніхто ж так не ходить.

– Завжди хтось має бути першим, – сміялася я. – От подивиться хтось на мене і скаже: «А так ходять». Не розумію, ну що в тому поганого. Я ж не гола ходжу, а боса.

Знизували плечима, та й давали мені спокій. Або ще. Озвучені книжки вже були, але магнітофонів, щоб їх слухати, було мало, отже, не для всіх це було доступно. А людям хотілося щось послухати. Я дуже любила читати вголос, особливо, коли книжка цікава була. Це було величезне бажання поділитися з кимось радістю знахідки чи відкриттям прочитаного. А може це від того, що змалечку я читала книжки своєму батькові?.. Тому біля мене завжди купчилися старші люди. Жінкам, як правило, все ніколи, то збиралися в основному чоловіки. І я їм читала.А потім за те діставалося мені на горіхи від всяких пліткарок. Всіх, або майже всіх, моїх слухачів записували мені в коханців, хоча переважно це були люди старші і поважні, бо у молодших були інші інтереси. Колись потім, коли я стала вчителькою і працювала у вечірній школі, один старший чоловік Василь Чопик сказав мені:

– Ти вчителька від Бога. Талант в тебе такий. Я пам’ятаю, як ти, ще зовсім дівчатисько, позбираєш бувало нас, старших хлопів, і читаєш нам «Захара Беркута». А я собі думав тоді: «І хочеться їй тут з нами сидіти! Пішла б краще з хлопцями пореготала – так ні! Такий в тебе, видно, талант був – талант вчительки».

Але помилявся той чоловік: у мене і на хлопців часу вистачало. Лишень тільки душею я ні до кого прикипіти не могла – Фелікса все ще любила. І тут вже нічого ніхто не міг вдіяти, навіть час. У нас на курсі вчилися дуже цікаві люди, можна б сказати, особистості. Була, для прикладу, одна така дівчина, котра ніби жартома сказала, що вийде заміж тільки за доцента – і вийшла! Правда, вона потім запевняла нас, що це сталося випадково. А втім, хто зна…

Була Мирослава, котра всі екзамени складала тільки на «відмінно». Була Іра Літепло, котра до кожного параграфа з історії КПРС мала готовий анекдот. Ми собі жартували, що будемо здавати історію по Іриних анекдотах.

Але чи не найбільшим нашим скарбом був Микола Свінтозельський. Це був згусток енергії і гумору. Микола щойно тільки вставав щось відповідати, ще нічого не встигав сказати, а вже всі сміялися. А надто на старослов’янській. Щойно на перерві Микола імітував священика, що проводить відправу церковнослов’янською, – аж дзвінок.

– Буде нам відповідати… – викладач задумується. Пауза. Я шепочу  лише одними губами:

– Свінтозельський.

Чи то викладач на мене саме увагу звернув, чи сам так вирішив.

– Свінтозельський, – прорік він голосно і беззаперечно.

В аудиторії легкий сміх. Микола встає і починає цілком серйозно читати слов’янський текст. Але аудиторія ще живе перервою. Щойно ми його чули в іншому образі. І всі регочуть. Нарешті починає сміятися і сам Микола. Здивований викладач нічого не розуміє і піднімає когось іншого. Але ми ще довго ніяк не можемо вгамуватися.

І сваритися з Миколою було майже не можливо. Дехто пробував – даремна справа: однаково зведе на сміх. А що вже тих карикатур ним було намальовано! І, чого гріха таїти, на декого з викладачів також. Коли потім я довідалася, що Микола працював навіть головою чи то колгоспу, чи сільської ради, то я знову ж таки довго сміялася, бо не могла собі уявити нашого Миколу в такій поважній ролі.

 

Пригадую, ми мали таке цікаве завдання: одні студенти писали реферати, а інші їх рецензували. Я писала реферат на тему: «Образ Т.Г.Шевченка в творчості А.С.Малишка». Рецензію на мій реферат мала писати Надя Горбатюк. Це була дуже хороша дівчина, котра не раз мені допомагала. Ми з нею були досить близькі і часто могли довго розмовляти, ділитися своїми радостями і бідами. Так оце та Надя мала рецензувати мій реферат. А треба вам знати, що та дівчина мала мене за дуже розумну, хоча насправді це було зовсім не так.

– І як це я тебе буду рецензувати? – журилася вона. – Це ж і недоліки якісь треба шукати. А які в тебе можуть бути недоліки? Хіба ж я знаю?

– Е, Надю, – сміялася я, – і на сонці, кажуть, плями є. Але ж я не сонце. Та я тобі в своєму рефераті стільки недоліків знайду, що гляди, аби ти своєю рецензією не завалила мій реферат і щоб мені ще чого доброго двійку не поставили.

Ми обидві весело посміялися, і я написала Наді рецензію. А оскільки самій себе хвалити було незручно, хіба там кілька позитивних фраз, то рецензія вийшла розгромна. Все в ній було розумно і умотивовано. Після Надиного виступу студенти по-справжньому обурилися і накинулися на неї. Що тут почалося!

– Розумна яка! А ти б так написала? Ні, скажи, ти б написала?

– Недоліки вона знайшла! Тобі б так… Цікаво, щоб ти написала.

– Та не в тому справа, дівчата. Річ у тім, що реферат дуже добре написаний.

Надя в сльозах прибігла до мене:

– Ну нащо ти мені так написала? Тепер мене всі зневажатимуть.

Довелося-таки признатися, хто писав рецензію на мій реферат.

А вже що тих смішок було на екзаменах!.. Був у нас один викладач, котрий страшенно боявся партквитка, партійних зборів і взагалі всього, що було зв’язано з партією. А був він дуже вимогливий. Ото один витівник-студент, скажімо так, зовсім слабенький, ото він і каже:

– А хочете, я, не напружуючись, одержу в нього четвірку?

– Ти? Та ніколи!

– Одержу!

І він пішов на екзамен. Всі чекали. Потім розповідали ті, що з ним разом були в аудиторії.

Витівник, не поспішаючи, взяв білет, поважно сів собі, переклав з кишені в кишеню книжечку, що зовні скидалися на партквиток, а потім сказав до викладача:

– Я перепрошую… Вчора затримався на партійних зборах – важливе  питання обговорювали…

Невдовзі витівник вийшов переможно з четвіркою в заліковій. Ми сміялися, але й зітхали декотрі: жаль було того викладача. Розумний чоловік був, та, видать, натерпівся, бідолаха, коли такий страх сидів у ньому перед самим тільки привидом партквитка.

А ми з Любою продовжували разом готуватися до екзаменів і заліків. Іноді до нас долучалися Іра Літепло та Іра Пекарська. Тоді було веселіше. Літепло… Треба ж мати таке тепле прізвище! А воно цілком відповідало їй, – спокійній, ніжній, завжди усміхненій. Виглядало так, що у неї не було ніяких проблем, все складалося якнайкраще: і чоловік добрий трапився, і свекруха її любила та жаліла. Віриться, що так  і було. Бо така вже вона була затишна, якась домашня і симпатична. А про анекдоти, що були до кожного параграфа історії КПРС, я вже писала.

 

Свій шрифт Брайля як правило собі для шпаргалок я не використовувала: громіздкий дуже та й незручно. Але раз таки я з нього скористалася. Здавали античну літературу. Перед екзаменами я завжди страшенно хвилювалася. Та й мало було таких, щоб перед екзаменом були спокійні. Надя, наприклад, від хвилювання страшенно хотіла їсти – ну, особливість у неї така була. Всі зубрять, переживають, а Надя шукає, що б їй поїсти. А в мене завжди перед екзаменом в голові якась каша, і здавалося, що я ну зовсім нічого не знаю. Інколи після екзамена хто-небудь докоряв:

– Плакалася, що нічого не знаєш, а сама на четвірку здала.

Отже, здавали античну. З моїми читцями, як завжди у скрутну хвилину, щось ставалося. І я тряслася перед екзаменом, не дуже до нього підготовлена. Заходячи в аудиторію, я панічно прихопила з собою якийсь зошит і поклала його в стіл, навіть не знаючи до ладу, що в ньому. Беру білет. А там – Луцилій! Я в зошит – а в зошиті він і є. Ну, як не скористатися? Сиджу рівно, а руками в столі свій конспект читаю. Червонію, правда, але читаю. І нічого. Зійшло.

Але моє життя не влазило ні в які конспекти, не вкладалося ні в які екзамени. Воно навіть не вміщалося в цеху, де я проводила свій робочий день. Моє життя вихлюпувалось з берегів і кудись мене несло: то на якісь конференції, то на вечори, то в театр чи в філармонію. Добре, коли було з ким іти, а коли не було – то йшла сама. Дивуюся зараз з того: і хотілося мені! Втомлена, замучена роботою і лекціями… Хотілося. І йшла.

 

Зима. Іду з університету. Вже після одинадцятої вечора. Сніг. Багато снігу. На ногах – черевички, що тоді чомусь називалися «румунками». Повернула на свою Торф’яну. А тут ніхто й не думав розчищати: снігу – поверх моїх румунок. Десь була прокидана стежечка на одну ногу, та я її вже давно загубила. Бреду. Простору трохи забагато. Я, здається, заблудила. Отакої! І питати соромно: кругом же свої – ото сміятимуться. Нехай краще думають, що я так собі, з доброго дива по снігу броджу. Дослухаюся. Там – плаче дитя у теплій хаті, там – кіно люди по телевізору дивляться. Хтось на кухні каструлями бряжчить… Нарешті доходжу до гуртожитку. Холодно. Руки зовсім задубіли. Зараз би чаю. Гарячого… І щоб хтось зробив, бо самій вже несила.

Приходжу. Дівчата на мене накидаються:

– Де ти ходиш так довго? Ми на тебе чекаємо.

– А чого? – дихаю я на замерзлі руки.

– Репетиція ж. Іди до Люсі в кімнату. Там будемо.

А я й забула! Це ж і справді, сьогодні ж вівторок. Ми ансамбль свій зібрали. Люся з нами пісні вивчає. То нічого, що пізно – на те ніхто не зважає:  вдень важко всіх зібрати. Пів на першу. Я плентаюся до свого ліжка. Чаю перехотілося. Спати. Спати. Крізь сон проблискує думка: а що ж я рано маю їсти? А-а!.. Засинаю. І сниться мені мама. Вона кладе мені на голову  теплу руку і каже:

– Дитино! Не жалуй собі нічого! Їж добре. Ти така худенька.

А потім мама чомусь Марійчиним голосом каже:

– Вставай. Чуєш? Вставай. Час на роботу.

І я знехотя встаю і думаю: «Господи! Коли вже та неділя прийде? Хоч би виспатися…»

 

«СТРУМОЧОК» І ЗУСТРІЧІ

І знову збираємося в Одесу на огляд художньої самодіяльності. Але тепер їде не тільки наше тріо, а й дівочий ансамбль. Виходить не даремно ми в Люсі збиралися, не даремно Люся з нами голову морочила. Тепер нами могли керувати більш досвідчені керівники, з музичною освітою або з більшою практикою. Але започаткований ансамбль був Люсею. Їдемо нашим маленьким автобусом, бо на поїзд коштів не було. Бандуристи увечері сіли на поїзд, а на ранок уже й в Одесі були. А ми півтори доби в дорозі. Та були молоді, витривалі і раді, що хоч так нас в Одесу взяли. Перед своїми ми вже давно виступали. Але це були свої, а Одеса – це не жарти. Перед від’їздом попросили Дмитра Котка з нами попрацювати. Це чоловік був дуже статечний і поважний.

– Дівчата, – сказав Дмитро Васильович. – Кидайте співати ті псюрки. Це не серйозно. Давайте працювати.

І ми працювали, скільки було треба, скільки вимагав з нас наш сивий учитель. Співали. Одною з пісень була «Червоні маки». Обробку, очевидно, зробив для нас сам Котко. Цю пісню ми чули не раз, але тепер вона звучала по-іншому, по-новому. Голоси то зливалися, а то раптом одні відходили в тінь, а інші звучали красиво і сильно, проводячи свою тему. На зміну їм інші… Пісня стала багатою, набирала смислового забарвлення. Ми самі слухали і не впізнавали себе. Ми самі милувалися своїм співом, – і це було добре – ми жили в пісні, і пісня жила в нас. Що то за маг був той Дмитро Котко… Він добивався такого звучання, якого хотів. Ми і досі співаємо цю пісню, вже 36 років. І згадуємо Дмитра Котка, і розповідаємо про нього молодшим, хто прийшов пізніше.

На цьому огляді з нами вже був Юліан Вовк. Він акомпонував ансамблю, а також привіз свій інструментальний квартет. Тріо також співало в його супроводі. Ми були молоді і натхненні, заповзяті і задирикуваті. А вже що співати – то й не знає ніхто, скільки часу треба було б нам, щоб переспівати всі пісні і щоб ми вже нарешті  наспівалися. Наш ансамбль приголомшив, підкорив. Про нас говорили, про нас писали. От саме з легкої руки журналістки Клименко Н. ми і стали «Струмочком». Бо ми ніяк не могли придумати назву для нашого ансамблю. А тут стаття в журналі. А в тій статті йдеться про нас, про те, як рожевим струмочком на сцену випливли дівчата. А чому той струмочок був рожевий? Бо нам саме плаття рожеві для сцени пошили – атласні, дуже скромні, та ми були молоді, і, очевидно, нам все тоді пасувало. Але стаття була потім, і «Струмочком» стали ми також пізніше. А зараз ми просто співали. Перед концертом наш Юліан Вовк знав, як нас «завести»: він грав «Чорногору».

Чорногора білосніжна,

Радосте манлива,

Є у мене любка ніжна,

Як і ти зваблива.

А на тую полонинку

Леготом помчу я,

Синьооку верховинку

Серцем зачарую.

Ми починали співати, і вже до кінця пісні настрій у нас був чудовий. І чому це вона на нас так впливала? Ну, що тобі бальзам! Було дуже багато цікавих зустрічей, знайомств з новими людьми. Ми співали скрізь, а тому нас знали всі, навіть ті, кого не знали ми. Якось увечері я стояла собі в гурті, розмовляла і сміялася… Як завжди. До гурту підійшов хлопець. Підійшов – то й підійшов. Що тут дивного? До нас багато хто підходив. Він довго стояв, дивився, слухав, а потім до мене:

– А я вас знаю. Ви – Таня Кноль. Так?

– Так… – я була здивована. Я ніби його не знала. А хлопець продовжував:

– Ви пишете вірші. А в школі ви були головою дитячої ради, а ще редактором шкільної стінгазети.

Це вже було занадто.

– Ви вчилися в нашій школі? – запитала я.

– Ні…

Хлопець загадкового посміхався.

– Тоді звідки ж ви все це знаєте?

– Не ламайте собі голову. Мені про вас Льоня Сотник розповідав.

– Льоня? Хіба ви з Ромен?

– Так. Я з Ромен.

– А Льоня?

– Льоня також тут.

– Боже мій! Льоня Сотник! Мій шкільний товариш, з котрим стільки переговорено. А як же ж ви все-таки здогадалися, що це я? – питаю у хлопця, котрого, виявляється, було звати Степан і котрий, як виявилось, був другом Льоні Сотника.

– Та ми з Льонею стільки про вас говорили, він мені стільки про вас розповідав, що я вас такою і уявляв: вашу поставу, голос, сміх, а особливо косу…

Я не могла в таке повірити. Мені здавалося, що це мене хтось розігрує. Але ж це була правда: Степан таки впізнав мене.

Потім я розшукала Льоню, але розмови чомусь не вийшло. Я дивувалася, але Льоня був настільки сором’язливий, що мені  так і не вдалося його «розговорити». Ото вже вдача людська – її не розгадаєш.

Зустріла я і Нелю Татаревську – колишню свою однокласницю, з котрою було колись стільки пісень переспівано. Ми дуже зраділи одна одній, навіть поспівали щось разом – згадали свої шкільні роки.

Була ще одна зустріч, цікава і неприємна. Я зустріла Ніну Назаренко з Харкова – дівчину, заради котрої Фелікс колись залишив мене. Вона так і жила в Харкові. Ніна колись вірила, що «без п’яти хвилин уже замужем». А тепер мені переказали, що Ніна конче хоче зі мною познайомитись. Я колись дуже хотіла знати про неї якомога більше. Тепер я зовсім не прагнула такого знайомства. Але вона наполягала – і ми зустрілися. І відразу ж почалися нарікання на Фелікса, який він негідник та який він непорядний. Я посміхнулася:

– Ну  чому ж… Фелікс хороший хлопець. А що… То всяке буває…

– Ні, ти не все знаєш, – палко запевняла мене Ніна. – Я тобі так багато маю розказати.

– Добре, – зупинила я її. – Але іншим разом, бо зараз мені ніколи.

Я знала, що іншого разу не буде. Тепер я посміхалася скептично і навіть самовдоволено. І згадалися слова Т.Г.Шевченка:

Так оце-то та богиня?

Лишенько з тобою!

Так оце на неї Фелікс мене проміняв?.. Ну і ну! А втім, у кожного свій смак… Або несмак. А розуму тоді мені явно бракувало.  На оглядах до львів’ян завжди підходив Анатолій Парфіненко з Харкова. Він називав себе кобзарем і майже ніколи не розлучався із своєю бандурою. Бандурист у Харкові… Чи не дивина? І чи не диво, що він тягнувся до львів’ян? А я чомусь не підтримала з ним контакту, чомусь не захотіла відповісти на його листи. Сказано – дурне дівчисько… Та вже як було…

Та чи не найцікавішою була зустріч з Валентином Савельєвим, з котрим ми колись вчилися в школі. Ото радості було. Він приїхав з Дніпропетровська. Вже й не пригадую, чи в хорі він був, чи в оркестрі. А може, і в тому, і в другому… Словом, ми зустрілися – і це було головне. Розмови, розмови… Він обіцяв написати мені, і я була рада.

А ще в мене явно закохався Орест з Коростенського чоловічого хору. І як це в Коростені могло трапитись таке ім’я – Орест?  Як потім виявилось, він був з Західної України, з Самбірщини. Отак ми й зазнайомилися. А потім виявилось, що в нас багато спільного, аж надто багато. Нам удвох було цікаво. Орест гарно співав, був навіть солістом, але… Орест був жонатий – і це вирішувало все. А що жінка погана – в ті казки я вже давно не вірила: всі чоловіки так кажуть. І не діяли слова «спитай, кого хочеш». Зрозуміло, що я ні в кого не збиралася питати, яка в Ореста жінка. Я просто сказала йому, що, окрім просто знайомства, у нас з ним нічого не вийде. Хоча треба-таки було йому повірити. Життя у нього і справді було не з легких. З жінкою йому не поталанило: гуляла собі, ні за що чоловіка не мала. Але ж я тоді була молода і розбивати чужі сім’ї аж ніяк не входило в мої плани. Складалася у мене саме та смуга, коли пора було виходити заміж, і хлопці або чоловіки ніби й траплялися, але все це було не те, зовсім не те. Я перебирала, як примхлива принцеса, а вибрати нікого не могла, бо не було такого, щоб був схожий на Фелікса. Виглядало так, що мені судилася самота. Хіба що й справді без заміжжя дитину народити. Але такої сміливості мені ще бракувало.