Прокинулася Оленка від того, що ясно світило сонечко і своїм промінчиком торкалося до обличчя дівчинки.
Вона щільніше заплющила очі, а потім повернулася на другий бік.
– Вставай, вставай, лежибоко, – засміявся казкар.
– Сонечко будить тебе, а ти все спиш та й спиш.
– А чому тут немає такої завіси, щоб затулити сонце? – сердито і сонно спитала дівчинка.
– Тут так не прийнято. Та й навіщо ховатися від сонця? Йому радіти треба. Новий день почався, ясний, погідний. Все прокинулося.
– А я спати хочу.
– Ні, ти також вже прокинулася. То ж нема чого вилежуватися. Вставай. Чуєш, як у саду щебечуть діти і пташки?
– А чого вони прийшли в мій сад? Хто їм дозволив?
– Це не твій сад.
– Мій! Мій! Я так захотіла – і сад мій. Виженіть звідси дітей. Вони заваджають мені спати.
– Е, люба моя, тут нашого нема нічого. Все твоє зосталося у твоїй найстрашнішій казці. А тут ми ще не обжилися. Ми – гості, і мусимо поводити себе чемно і ввічливо.
– То й що, що гості? Але я – маленька чарівниця.
– Поки що ти – лише маленька дівчинка, і тобі треба звикати жити так, як тут живуть.
– А я не хочу, не хочу!
– Це дуже зле. Тоді тут ніхто тебе не любитиме.
– І не треба.
– То як собі хочеш.
– А ти?
– О, мені тут дуже подобається. Тут живе саме лише добро, і ніякого зла. Я вже давно встав, зробив зарядку, пішов до моря, скупався. Хвиля така тепла-тепла, як…
Хотів сказати «як мамині руки», але похопився, що та
бідна дитина ніколи не знала маминих теплих рук. Бо хіба ж зла чаклунка пестила коли-небудь свою доньку? Зітхнув і вийшов.
– Куди ти, казкарю? – гукнула навздогін.
– Не залишай мене саму.
– Піду, допоможу бабусі поратися зі сніданком.
Оленку попри все розбирала цікавість: як воно там? А тим часом маленька пташина, схожа на ластівочку, підлетіла до вікна та й защебетала, вимовляючи слова людським голосом:
– Оленко, Оленко, вставай. Вже сонечко встало, тебе кличе.
– Ну чого всі мене будять? Лети собі.
Але пташок дівчинка любила. Це те єдине, на чому спинявся її погляд. Знехотя встала та й почала невміло одягатися. Перший раз сама, без прислуги. Спершу в неї це ніяк не виходило. А потім вийшло. І Оленка навіть зраділа, що вийшло. А от з волоссям… Ну що робити з волоссям? Не буде ж вона і справді ходити розпатлана. І дівчинка заплакала, гірко, невтішно. А тут саме бабуся увійшла – Оленку до сніданку кликати.
– Який сніданок? – загукав казкар. – Вона ще й не вмивалася.
Але бабуся вже побачила Оленчині сльози. Як можна, щоб дитина плакала! Адже бабусі на те і є, щоб гамувати дитячі сльози.
– О, слізоньки! Та які рясні! Дівчинко моя хороша, що трапилося? Чого ти плачеш? Чи може приснилося щось страшне? Кіт Мурко твій сон стеріг. Він всі погані сни від тебе відганяв.
При згадці про кота Оленчині сльози самі по собі висохли.
– А у вас тут є котик?
– Є, аякже! Зараз ти його побачиш. Він котик лагідний, нікого ніколи й не царапне.
– А тут така пташечка літала, на ластівку схожа. Ще так щебетала: «Оленко, Оленко».
– A-а, то наша Пробуда. Вона всіх будить.
– А звідки вона знає, що я Оленка?
– Та вже знає. Вона все знає. Мабуть, їй вітри нашептали. Вона з ними дружить.
– А котик її не з’їсть?
– Ні, наш котик пташок не їсть. Він і мишей не їсть. Хіба тільки наполохає:
«Ану, тікайте звідси, – гукне. – Щоб я вас тут не бачив».
– І вони тікають? Слухаються котика?
– А як же! Слухаються. То чого ти плакала?
– Та от… Волосся…
– Тільки й того? Зараз ми його приборкаємо. Воно у тебе гарне, розкішне. Ми його в кіску заплетемо. Сьогодні це зроблю я, а завтра ти сама спробуєш.
– У мене не виходить.
– Вийде, дівчинко. Все в тебе вийде. Тут вже чайка прилітала, за тобою питала.
– Чому ваша дівчинка ховається? Чому в морі не купається?
– Чайка? А звідки вона знає, що я тут?
– А вона бачила, як вас з казкарем буйні вітри несли.
– Ой, як цікаво.
– Ну-бо, швидше вмивайся та й до столу.
– Вмиватися? Я не хочу вмиватися. Вода, мабуть, холодна.
– Це ж добре, коли вода прохолодна. Тоді личко свіже, рум’яне, як яблучко. Кожна квіточка вранці росою
вмивається. І сонечко, вставши, вмивається, хмаринкою витирається. Ти ніколи не бачила?
– Ні, не бачила.
– Як захочеш, то й подивишся. Тільки тоді треба раненько встати, разом з сонечком.
– Я встану. Я неодмінно встану. Тільки щоб хтось мене розбудив. Дуже вже мені хочеться побачити, як те сонечко вранці вмивається та хмаринкою витирається. Аби мене тільки хтось розбудив, бо сама я нізащо не встану.
– Котик розбудить. Або пташка Пробуда. О, їй тільки скажи – то вона всіх перебудить. Зате її і Пробудою назвали. Ну, ходімо вже, а то сніданок захолоне. Та й казкар нас вже зачекався.
Оленка відчула, що їй чомусь так гарно зробилося. Так їй ще ніколи не було. І навіть сердитися не хотілося. А на кого сердитися? Та й за що? Та й навіщо?
Поснідавши, в сад вибігла. А там – дітей, а там – птаства, квіток і садовини всякої. Хто того захоче – так гілка і нахилиться: на, зривай, бери мене. Смакуй на здоров’я. Оленка ще ніколи такого не бачила. В її казці все було не так.
А тут дівчатка до неї підбігли.
– Ти новенька. Ми знаємо. Ось там на луці квітки зацвіли – видимо-невидимо. Ходімо віночки плести.
– Я не вмію.
– Не вмієш… А хіба ж у вас віночки не плетуть?
– Ні, у нас не плетуть.
– А у нас і хлопці вміють. Ходімо, навчимо й тебе. Це не важко.
– Дівчата, давайте і котика з собою візьмемо.
– A-а, не треба. Він там метеликів ловитиме.
– А ми скажемо, щоб не ловив.
– А де ж він?
– Мурко, Мурко, пий молоко!
– А он він, на сонечку дрімає.
– О, прокинувся. І на нас дивиться.
– Ходи з нами, Мурку. Та метеликів щоб не ловив. Чув?