Сколопендра

– Ой, я темряви дуже боюся. Коли стемніє, я сам без мами нізащо надвір не вийду.
– А тут доведеться. Самому. Без мами. Ти ж хлопець. А хлопці мають бути сміливими. Та ще чуєш… Про нашу розмову щоб нікому.
– І Сергійкові не можна?
– Нікому. Сказав же. Бо тоді у нас з тобою нічого не вийде.
– Добре. Нікому – то й нікому. То що я маю робити?
– Коли зовсім стемніє, ти мусиш вийти надвір. Це має бути глибока ніч. Щоб навкруги – нікого. Зрозумів?
– І що тоді?
– А там побачиш.
– Дідусю, а можна у вас про щось спитати?
– Ну… Питай, як такий цікавий.
– А чому на вас весь одяг навиворіт і черевики не на ту ногу?
– A-а! Помітив! А в тому, хлопче, є свої чари. Коли я все правильно одягну, то стану невидимий. От зараз ти це побачиш.
Дід одягнув усе як слід – і справді став невидимий.
– Ого, – захоплено вигукнув хлопчик, – тепер я вірю, що ви і справді чарівник.
Старий засміявся.
– От коли працюватимеш у пані Пітьми, то й ти такий одяг матимеш. А тепер прощай. І пам’ятай – нікому. Ні слова.
І старий зник. Петрик про те міг тільки здогадатися, бо ж дідусь і так був невидимий.
«А може він нікуди не зник? – засумнівався Петрик. – Може, він причаївся у кутку і там стоїть? Ой, як страшно. А до вечора ще далеко. Мама ще довго не прийде з роботи».
– Дідусю, – несміливо покликав Петрик. Але ніхто йому не відповів.
«Може ж таки пішов, – подумав хлопчик. – Чого йому ховатися? Однак страшно».
Але поступово Петрик заспокоївся. Надворі був білий день, світило сонце, цвірінькали горобці, здалеку було чути, як хлопчаки грали у футбол. І справді, чого боятися? А увечері Петрик нізащо надвір не вийде. Нізащо! Петрик все розказав би мамі, але мама йому не повірить, посміється з нього, а потім ще й насварить, що розбалакується з чужим дідом. І, ясна річ, нікуди не пустить. Та й старий сказав: нікому! Треба мовчати. А як ти мовчатимеш, коли так кортить, аж розпирає, комусь розказати.
«Думаю, що Сергійкові, мабуть, можна було б розказати. Він хлопець що треба. Але ж старий сказав: нікому. То виходить, що і Сергійкові не можна. От морока! І де той старий тільки взявся на мою голову?»
Цілий день Петрик тільки й думав про того чарівника, що може чарівником не був.
«Ні, мабуть таки був. Бо як тоді він знав, що я про нього думав? І як він наші двері відчинив? І як потім невидимим став? Ні, таки певно той стариган і справді був чарівником».
Було над чим думати хлопчику. Йому дуже хотілося допомогти своїй мамі. Але йти на роботу до Пітьми, до темряви, якої він так боявся? Без дозволу мами? Ні, це щось таке непевне і страшне. І як йому бути? Він ще такий малий. А дорослі собі думають, що…
«Ні, дорослі нічого такого не думають. Це тільки той старий так думає. Значить, він якийсь неправильний. Ясна річ, що неправильний. Бо чому він носить одяг навиворіт і черевики не на ту ногу? А ще каже: нікому! І навіть мамі. А мамі все треба казати».
Петрий так довго думав про всі ті неймовірні речі, що аж заснув. Хоча дуже не любив вдень спати. І приснився йому старий. Він сварився на Петрика пальцем і казав:
– Нікому! Зрозумів? Дивись мені.
Прокинувся Петрик – і йому знову стало страшно. Тепер хлопчик сидів і дивився у вікно. Хоча так теж було страшно. Здавалося, що повернеш голову – а там старий стоїть і пальцем накивує.
«Чи я страшко якийсь? – думав Петрик. – Чого мені боятися якогось діда? Та я йому як… Але ж він чарівник. А може й ні. Ні, таки чарівник».
Так промучився хлопчик цілий день, аж доки мама з роботи не прийшла.
– Чого ти, Петрику, якийсь насурмонений? Чи заболіло щось?
– Ні, мамо. Нічого в мене не заболіло.
– Занудився, бідненький, цілий день сидіти. Ще й телевізор на ремонті. Майстер обіцяв до неділі зробити. Тоді тобі веселіше буде. О, то ти й не їв нічого. Е, сину, так не годиться. Чи й справді ти не захворів?
– Та ні, мамо. Не захворів я. Я просто… Часом про чарівників думаю.
– Про чарівників? А що ж ти про них думаєш?
– Та так… Всяке.
– Про них не треба думати. Вони в казках.
– А в житті чарівники не бувають?
– Ні, Петрику, не бувають. Принаймні, я не зустрічала.
– А я часом перед сном про чарівників думаю.
– Нема чого всякими дурницями голову забивати.
І Іеред сном що? Змовив «Отче наш» – і спати. А чарівники нехай собі в казках живуть.
– А вони можуть із казок до нас прийти?
– А чого їм до нас приходити? Досить того, що ми в казках про них читаємо. Ну, вечеряй та будемо лягати. Я сьогодні так натомилася.
Повечеряли та й полягали. Не спиться Петрикові. Вже й мама заснула, а хлопчикові все ще не спиться.
«А може таки вийти? – думав Петрик. – Одним оком глянути на ту Пітьму – та й додому. А може й словом з нею перекинутися. Спитати у неї, яку роботу вона має для такого малого хлопчика, як я. Хотілося б вийти, але ж страшно. Як таки самому вночі? Ні, нізащо не піду».
Але ж цікаво хлопчикові. І пані Пітьму побачити, і страх подолати цікаво. Він тільки вийде, гляне, навіть розмовляти з тією Пітьмою не буде – і додому.
Став, тихенько поночі одягнувся – і навихід. Переживав: хоч би двері не рипнули. Ні, не рипнули. Вийшов на двір – а там темно, ні місяця, ні зірок не видно.
«Кругом темно. А де ж та пані Пітьма? Це ж мусить бути… Як людина».
Раптом хлопчик відчув, як щось міцно огорнуло його, як плащем чи простирадлом. Він не міг ворухнути ні рукою, ні ногою. Хотів закричати, але від страху горло йому перехопило. Петрик ще не встиг оговтатися, як відчув, що його хтось несе, що він кудись летить, високо і швидко.
– Мамо, – гукнув хлопчик. Мав би гукнути голосно, але голосок ледве видубувся з його переляканого горлечка.
– Мамо, – гукнув ще раз і почув низький і хрипкий жіночий голос.
– Лихо будь. Ми зараз летимо над морем. Тебе і так ніхто не почує. А будеш лементувати – то так і кину в море. Гарний сніданок рибам буде. Тут мами нема, і ніхто тобі не допоможе.
Петрик заплакав.
– Цить. Не скімли. Не люблю. У мене є син Світелик. Будеш йому товаришем. Будете обидва бавитися. Коли темно. А вдень, коли світло, будете спати.
– А я не хочу вдень спати.
– А ще будеш дітей лякати, їм під подушки страшні сни розкладати.
– Не хочу я дітей лякати.
– Слухай, малий, тут тебе ніхто не питає, що ти хочеш і чого ти не хочеш. Тут буде так, як я хочу. І навіть Світелик мене слухається. А це такий неслух, що… Та не пручайся ти, бо, як вислизнеш, то навіть вовки твоїх кісточок не позбирають.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

eleven + fifteen =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.