Сколопендра

«От як треба боротися з Пітьмою, – подумав хлопчик.. – Треба, щоб скрізь було якнайбільше світла».
Хлопчик злетів у кімнату. Тепер він побачив принцесу. Вона спала у своєму розкішному ліжечку, підклавши під головку маленький кулачок.
«Спить, – подумав Петрик. – Як же можна лякати таку маленьку дівчинку?»
Він легенько торкнув принцесу за плече.
– Орисю, прокинься. Я тебе прошу, прокинься.
Дівчинка ворухнулася.
– Ммм! Я сплю. Чого тобі?
– Принцесо, будь ласка, прокинься. Це я, Петрик.
– Ти мені снишся? – спитала дівчинка, не розплющуючи очей.
– Ні, я не сон, я не снюсь тобі. Я справжній хлопчик Петрик. Мене до тебе Пітьма прислала, щоб я налякав тебе.
– А навіщо? – сонно спитала принцеса.
– Не знаю. Так їй захотілося.
Аж тепер Орися розплющила очі.
– Ні, ти все-таки мені снишся, – сказала вона. – Бо чому ж я тебе не бачу? Ти – хлопчик-невидимка? Ти з казки? Тоді ти мені снишся.
– Ні, я не з казки. Я не сон, а справжній хлопчик. От зараз ти мене побачиш.
І Петрик зняв свій плащ. Принцеса протерла кулачком сонні оченята.
– Ой, і справді хлопчик. Звідки ти тут взявся? І охорона тебе пропустила?
– Я… Через вікно.
Петрик знітився.
– Хто ти? – ніяк не могла зметикувати Орися.
– Я – Петрик. Мене Пітьма вкрала у мами, а тепер змушує мене лякати дітей і класти їм під подушку найстрашніші сни. Я сказав, що не хочу лякати дітей, то вона пригрозила віддати мене пацюкам.
– То залишайся у нас. Не йди до неї. Тут вона тебе не знайде. А завтра мій батько відвезе тебе до твоєї мами.
– Ой, дякую тобі, принцесо. Ти дуже добра. Це було б чудово. Але там, у темній печері, живе мій друг Світелик. Він ніколи не бачив ні сонця, ні місяця, ні взагалі ніякого світла.
– Який жах! Хіба ж можна жити без світла?
– От я й хочу йому допомогти, але не знаю як.
– А втекти ви не можете?
– Не можемо. Ми можемо бавитися тільки вночі. Вдень Пітьма заставляє нас спати, а сама розлягається біля входу в печеру.
– А як її можна перемогти?
– Вона боїться тільки світла. Дуже боїться.
– А іншого виходу з печери нема, щоб ви потайки вибралися?
– Нема.
Принцеса Орися задумалася.
– Я б дуже хотіла вам допомогти… Стривай… У мене є приятелька – добра фея кольорових снів. Може вона щось придумає. Без сумніву, вона щось придумає.
Знадвору почувся крик сови. Петрик стрепенувся.- О, це вона. Кличе мене. Я і справді загаявся. Я пішов. Пробач, що перебив твій сон.
– Чекай. Ще хвилиночку. Я дуже хотіла б щось тобі подарувати. На згадку. Але не знаю що. A-а, вже знаю. Я подарую тобі своє люстерко. Воно не зовсім звичайне. Коли ти в нього подивишся, то побачиш не себе, а мене. Коли тобі буде сумно, ти подивишся в люстерко – і я посміхнуся тобі. Прощай. Мені дуже шкода, що ти не можеш у нас зостатися.
– Не можу, принцесо. Там на мене чекає мій друг Сві- телик. А куди ж мені подіти той страшний сон, котрий я мав покласти тобі під подушку? – стурбовано замислився Петрик.
– Овва! – весело защебетала Орися. – Летітимеш над морем – то кинь його у море.
– Е, ні, в море не можна. А що, коли риба якась його ковтне? Тоді рибі снитиметься страшний сон.
– Правда, правда, куди ж його справді? A-а, придумала! Лиши його мені. Завтра я закопаю його у своєму квітнику і побачу, що з нього виросте.
– А ти думаєш, з нього щось виросте?
– Думаю, що так. Може, з нього виросте чортополох, а може, якась квітка.
– Дивися, то може бути отруйна рослина.
– Не хвилюйся, я вже прослідкую.
Знову почувся сердитий крик сови.
– На, тримай. Не загуби мій подарунок. Він принесе тобі щастя.
– Ну, я пішов, – зітхнув Петрик, одягаючи свій плащ- невидимку.
Вже як на нього сварилася Пітьма! Вже якими словами вона його не обзивала! Вже як не погрожувала хлопчикові. Мовчав Петрик. Він тішився. У нього була надія на порятунок. А може й Світелику вдасться допомогти.
– Тепер ми спізнимося, – мурмотіла сердита Пітьма. – Тепер ми не встигнемо облетіти всіх дітей.
– От і добре, що не встигнемо. Нехай діти спокійно сплять.
– Що? Ну-ну! Поговори в мене! Твоє щастя, що мій син подружився з тобою. Було б тобі. Митю відправився б до пацюків.
Вже була передранкова пора. Час було повертатися в печеру. Петрикові не терпілося скорше побачити Світе- лика. Він мав для нього гарні новини. Був певний, що Сві- телик зрадіє.
– А тепер спати, – гарикнула Пітьма на хлопців, добравшись до печери.
– Незабаром вже ранок.
А сама залягла біля входу в печеру, та так щільно, що через неї годі було пройти. Вона пильнувала. Хлопці однак ще довго не спали. Вони шепталися про своє, а часом тихенько сміялися.
Минув день, минув другий, і ще кілька днів. А змін ніяких не було.
– А може принцеса забула сказати про нас феї кольорових снів? – засумнівався Світелик.
– Не думаю. Вона на таку не схожа, щоб забути.
– А тоді що?
– Не знаю. Я думаю, що це не так просто.
– А фея не могла не захотіти нам допомогти? Це ж важко.
– Якщо фея добра, то не може вона покинути нас у біді.
Якось серед дня, коли хлопці вже трохи поспали після безсонної ночі, а тепер просто собі тихо перемовлялися, в печеру раптом звідкілясь проник пучок світла.
– Що це? – злякався Світелик і заплющив очі.
– Це світло! – зрадів Петрик і зірвався на рівні ноги.
– Звідки воно?
– Не знаю. Але це світло.
До Пітьми воно ще не дійшло. Світла ставало все більше, але хлопці ніяк не могли зрозуміти, звідки воно проникає у їхню темну печеру. Нарешті стіна печери відсунулася – і хлопці побачили, що в їхню темницю заглянуло сонце, заглянув білий день.
– Світло! Світло, – зойкнула налякана Пітьма і розвіялася чи заховалася у найдальші закутки печери, куди світло ще не досягало. В печеру увійшла усміхнена дівчина. Вона вся світилася. Волосся її було різнокольорове. Сукня теж. На сукні і в волоссі свіжилися живі квіти. На квітах ще тремтіли крапельки роси.
– Ну от і все, – сказала вона. – Я – фея кольорових снів. Мені принцеса про вас розказала. Ми з нею друзі. Тепер ви вільні.
Хлопці трохи розгубилися. Вільні – це добре. Але що ж їм тепер робити, коли вони вільні?
– Найперше я хотів би до мами. Вона там за мною плаче, побивається. Та й я за нею скучив, – тихо сказав Петрик.
– А я хочу якнайскорше побачити сонечко і все, що там за межами тієї темної печери.
– Зараз ти все це побачиш, Світелику. Я для тебе й окуляри від сонця прихопила, бо там так багато світла, що ти з незвички й мружитися почнеш. А до твоєї мами, Петрику, ми голуба-вістуна пошлемо. Він їй все розкаже:
що ти живий і здоровий, що ти незадовго будеш вдома. Нехай мама пиріжки пече та синочка додому чекає. Бо ми найперше маємо до принцеси Орисі на гостину поспішати. На нас там чекають. Було б неввічливо не піти. Бо ж таки Орися мене покликала, аби вам допомогти.
– Ой, я так хочу побачити принцесу Орисю і все те, чого я досі не бачив. Ходімо швидше.
– Ми могли б миттєво добратися до королівського палацу. Я це можу зробити. Але ми підемо пішки. Я хочу, щоб ви побачили красу наших гір, лісів та рік, щоб ви почули щебет нашого птаства. Петрик все це має вдома. А для Світелика все це нове незвідане.
– Ходімо вже, – вистрибував Світелик і все дивився та й дивився на світло, що заглядало в печеру. Фея засміялася.
– Я розумію твоє нетерпіння, Світелику, але… Ти ще мусиш попрощатися з мамою. Вона буде сумувати без тебе. Вона – мама. Та й ти не зможеш просто так її забути. Бо ти ж її син.
Світелик посмутнів.
– Тоді мама мене не відпустить.
– Відпустить. Вона більше не зможе тримати тебе в темряві, бо тут є ми з Петриком.
І Світелик побіг шукати свою маму у найдальшому закутку печери. А її й шукати довго не треба було. Вона вила совою, скиглила, рикала, гарчала – аж страшно робилося.
– У-у-у! Вони негідники. Вони ввторглися в моє володіння і вкрали у мене сина, моє єдине дитя. Ррр! Роздеру! Нашлю на всіх страшні сни. У-у-у!
– Мамо, не лементуй. Де ти? Я іду до тебе.
– Я тут, мій Світелику! Будь тричі неладне твоє ім’я!
Нарешті Світелик її побачив. Вона сиділа, чорна- пречорна, розпустивши свої довгі коси, а з її великих чорних очей текли великі чорні сльози. Світелик припав до неї. Йому шкода було своєї матері, але він не знав, як їй допомогти, чим їй зарадити. А так жити далі він просто не міг.
– То ти не пішов з тими негідниками?
– Зовсім вони не негідники. Це мої друзі, мамо. Я прийшов попрощатися з тобою. Я йду до світла, від якого ти мене так довго ховала. Я буду жити серед лісів і гір, буду вільно дихати і грітися на сонечку. Я навчуся читати і писати, кататися на велосипеді, на санчатах, на ковзанах і на лижах. Ой, мамо, я стільки хочу знати такого, чого я досі не знав. Я так багато не знаю того, що знають мої ровесники.
– У-у-у! Навіщо тобі все це? Хіба ж тобі було зле в печері біля мене?
– Зле, мамо. Я досі й сам не знав, як мені було зле. А тепер знаю. Я хочу до світла, до людей.
– Це все місяць, це все він. Ти весь у свого батька.
– А хіба ж це зле?
– Так, дуже зле. Ти зовсім не любиш темряви, а значить, і матері своєї не любиш.
– Я люблю тебе, мамо. Але мушу йти до світла. Якщо мені вдасться роздобути чорну хмаринку, я закутаюся в неї і буду прилітати до тебе. Прощай, мамо. І не плач. А ще… Постарайся бути добрішою. Не лякай дітей, не розкладай дітям під подушки страшні сни. Нехай темрява приходить для того, щоб люди, натомлені роботою, відпочивали.
– У-у-у! Тобі легко так казати. Ти просто не знаєш, що таке мати єдиного сина і його втратити.
– Зате Петрикова мати це знає. Ти викрала у неї сина. А Петрик у неї був єдиний. Ну, все, мамо. Мене чекають. І Ірощай.
Фея з хлопчиками довго мандрувала горами, лісами, полями і луками, аж доки вони, натомлені і вражені, добралися до королівського палацу. Там на них чекали принцеса Орися зі своїми друзями та й король з королевою вже хотів їх побачити. У палаці того вечора був великий бал з танцями, феєрверком, з морозивом, з смачними напитками і наїдками. А головне – тут було багато світла. Фея довго спостерігала за Світеликом, а потім сказала:
– Ти, Світелику, сьогодні мабуть дуже натомився. Певно, в перший день для тебе забагато світла.
– Світла не може бути забагато. Сьогодні найкращий день у моєму житті.
Поблизу надворі була Пітьма, але вона не могла наблизитися до освітленого королівського палацу. А потім щасливі діти поснули, а біля них на сторожі стояла фея кольорових снів. Вона розкладала їм під подушки найкращі, найяскравіші сни. А діти спали і посміхалися у сні.
Вранці стали ладнатися в дорогу. Принцеса та її батьки просили Світелика, щоб залишився жити у них, та Світелик так подружився з Петриком, що не уявляв собі, як він житиме без свого друга.
– Я трохи погостюю у Петрика, – сказав Світелик, – а потім, якщо Петрикова мама погодиться, то я залишуся в них жити. І буде у неї не один син, а два. А все ж я інколи буду провідувати свою маму, бо вона буде за мною сумувати.
Петрик зрадів.
– Ми разом будемо ходити до школи.
– А взимку будемо кататися на санчатах і на ковзанах.
– І на лижах.
– Ага, і на лижах.
Всі посміхалися, спостерігаючи за щасливими личками жвавих хлоп’яток. Лише Орисині оченята були чомусь сумні.
– Орисю, що з тобою? Чому ти така сумна? – спитала фея кольорових снів. – Ми з тобою зробили-добру справу – допомогли двом хлопчикам. Тепер вони щасливі. Чого ж сумувати?
– Так… Не знаю. Мені шкода розлучатися з друзями. Щойно їх знайшла, а вже треба розлучатися. Шкода.
– Так, розумію. Це перша твоя розлука. Тому так сумно. Та ти не сумуй. Я ж таки трохи чарівниця. Я вмію не
тільки кольорові сни навіювати, а щось і в житті робити. Я зможу зробити так, що ви час від часу будете зустрічатися: хлопці гостюватимуть у нас, а ми у них.
Всі зраділи, засміялися, а Світелик аж застрибав. Раптом Петрик посерйознішав.
– Я от думаю, принцесо, що 6 таке тобі подарувати? На згадку… Вдома я знайшов би, а тут… Навіть книжки ніякої з собою не маю.
– Ну що ти, Петрику! Я і без подарунка тебе пам’ятатиму. І тебе, Світелику. Вас обох.
– Чекай-но, – раптом похопився Петрик. – У тебе фарби є?
– Звичайно. Які хочеш.
– То намалюю я тобі свого котика Мурчика. Всі кажуть, що я добре малюю. Він буде, як живий.
По якімсь часі хлопчик простягнув малюнок Орисі.
– Візьми. Це мій котик.
Орися посміхалася.
– Який славний котик. Він і справді, як живий. Здається, аж теплий.

 

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 × 4 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.