Сколопендра

– Радяться з найстарішими чарівниками. А ті розгублені.
– Хоч би нашій дівчинці нічого не загрожувало.
– Думаю, що до того не дійде. Але може таки б вартувало сховати її у найдальші печери.
– Може це було б добре, але Оленка нізащо на таке не погодиться. З її характером… Тим паче, що вона вже почуває себе майже чарівницею.
– Так. Думаю, що ви маєте рацію. Оленка не погодиться.
І ніхто її не змусить.
– То що ж робити?
– На те у нас є мудреці. Вони щось придумають.
А небезпека насувалася. Цю звістку принесли вітри- кругосвіти. Для них не було ні кордонів, ні пересторог.
– І що ж вона готує, та зла чаклунка? – спитали у вітрів мудреці.
– Збирає всі бурі, громи, смерчі, злих звірів і потвор з усіх казок, живих і вигаданих. Вона дуже на свою доньку Злену сподівається.
– Даремно сподівається. Вона не знає, що дівчинка давно вже не Злена, а Олена. Ну що ж, мусимо дати їй відсіч.
Зібрали мудреці все лицарство і розказали, що їм загрожує. Прийшли вони і в школу чарівників. Навіть найстаріші і найдосвідченіші чарівники розгубилися. А головний маг сказав:
– Є одна дівчинка, котра може зупинити і подолати злу чаклунку.
– Оленка?
– Так. Вона.
– Але дівчинка ще не зовсім доросла і така тендітна.
– Зате у неї сильний дух.
– Але ж вона – донька злої чаклунки.
– Знаю. Але це їй не завадить. Навпаки, допоможе.
Всі розійшлися, заклопотані і трохи розгублені. А Оленка, почувши про таке, посерйознішала і задумалася. Здається вона подорослішала і набиралася якоїсь дивовижної сили.
– Мама… Ніхто того не знає, як мені… А навіщо комусь знати? Я з тим мушу розібратися сама. А раптом мені вдасться? І коли всі лягли спати, Оленка тихо вислизнула з хати і подалася до моря. Море не спало. Воно штормило. Дівчинка довго вдивлялася в його темні хвилі, а потім спитала:
– Скажи мені, море, чи ти будеш зі мною, коли мені доведеться боротися зі злою чаклункою?
Раптом хвилі розійшлися – і з моря вийшла морська царівна. Сама красуня, відразу й не розбереш, чи це дівчина, чи русалка. На голові корона жаром горить. Довкіл стало видно, як удень, наче сяйво запалало. Подивилася Оленка в її очі – а вони міняться, як морська хвиля: то наче аж зелені, а потім – голубі, то ніби ясні, а то – аж чорні. Задивилася дівчина на морську царівну, а вона й каже, наче хвиля перехлюпується:
– Дивуєшся? Не бачила ще мене?
– Не бачила. Тільки чула про тебе. Мій казкар про тебе казки розказує.
– О! Ти до моря озвалася, а я тут царівна. От я і вийшла до тебе. Що тебе клопоче? Розкажи мені. Допоможу, якщо зможу.
– Мама моя, зла чаклунка, у найстрашнішій казці живе.
– Знаю, знаю.
– Зараз вона злі сили збирає, щоб на нашу казку напасти. Сюжет нашої казки хоче змінити.
– І це я знаю. Нічого в неї не вийде. Ми такого не допустимо.
– Але ж… Це моя мама!
– То й що?
– А хіба у вас у морі немає матерів?
– Є, звичайно. Але вони добрі і не чинять нікому зла.
– Може мою маму можна якось… На добро навернути? Я б так хотіла!
– Можна. Але це буде нелегко. У твоєї матері на голові є пасмо волосся. їй колись зла фея такий подарунок зробила. Щоб твоя матінка стала доброю, треба їй те пасмо вирвати з голови. Не вистригти, а саме вирвати. Щоб воно більше не росло. Тоді, тільки тоді, вона зміниться. Сама розумієш, що вона на таке не погодиться. Треба її…
– Знаю, знаю. Треба наслати на неї сон.
– Міцний сон.
– Так. Дуже міцний сон. Але як? Я вчуся в школі чарівників, але я ще такої сили не маю.
– Гаразд. Це справа добра. А на добрі справи я завжди помічниця. У скарбниці мого батька Нептуна є один перстень. Він дуже давній. Вже й не знаю, скільки віків пройшло, як потрапив він у батькову скарбницю. Мій батько цей перстень береже, але я спробую його дістати. Я потім той перстень поверну у скарбницю. А тепер він нам допоможе. Приходь завтра. Я тобі його принесу. Але гляди, я той перстень мушу повернути у батькову скарбницю, бо, коли він дізнається, що я його взяла, то дуже розсердиться.
– Ой, без дозволу таку річ брати не можна.
– Знаю, що не можна. Але ж мій батько нізащо не погодиться, щоб я взяла цей перстень. А той перстень нам конче потрібний. Без нього ми ніяк не обійдемося.
– Ой, не знаю, як бути. Я не можу наражати тебе на небезпеку.
– Та яка тут небезпека! Ми ж його назад повернемо. Адже ти хочеш, щоб твоя мама стала доброю?
– Так, дуже хочу.
– От бачиш. Тоді мусить так бути. Я тебе розумію. Ти дивуєшся, що я, морська царівна – і така легковажна. Я – пустунка. Бо я в морській стихії ще зовсім дівчисько. Мені всього 151 рік.
– А це хіба мало?
– Так, у нас це дуже мало. Але батько мені дозволяє носити корону, а інколи навіть дозволяє мені посидіти на своєму троні і віддавати вказівки морським хвилям і русалкам. Аби звикала. Але це дуже нудно.
– Нудно?
– Так. Ти навіть собі не уявляєш, як це нудно – сидіти на троні, дивитися зверхньо на всіх, копилити губи і вдавати з себе дуже серйозну. Я довго не витримую. Мене розбирає сміх, і я тікаю. А коли батько спить, то перед тим, як утекти, я заплутую в його бороду кілька золотих рибок. Вони борсаються, смикають його за бороду – і він просинається.
– І що твій батько на таке?
– Батько свариться, ясна річ. А я гайну в море – та й не чую тих його сварок.
– Тоді ти і справді пустунка.
– Я ж тобі казала.
– І що ж ти там робиш у тому морі?
– О, море безкрає. Я там плаваю, пірнаю, катаюся на дельфінах. Псую рибалкам сіті.
– О, то це ти погано робиш.
– А навіщо вони нашу рибу виловлюють?
– А хіба риба в морі не для того, щоб її ловити?
Царівна знітилася.
– Для того. Але шкода.
– І рибалок шкода. Вони мусять годувати своїх дітей.
– Ну… Так. Я про те якось не подумала. Я більше думала про рибу. А про перстень не журися. Він нам потрібний – і ми його позичимо, а потім повернемо назад. Словом, приходь завтра. Бо післязавтра може бути пізно.
Наступної ночі вони знову зустрілися і, здається, заприятелювали. Морська царівна передала Оленці перстень незвичайної краси. Оленка довго роздивлялася цю коштовну річ. Важко було відірвати від того персня свій погляд. Він так і просився на палець.
– Чарівний… – тихо і здивовано прошепотіла Оленка.
– Так, чарівний, – як хвиля шелеснула. Це морська царівна їй відповіла. Була велика спокуса одягнути його на палець. На одну мить одягнути. Тільки приміряти.
– Ні-ні, і не думай, – застерегла царівна. – Бо заснеш. І хто тебе розбудить? От так і спатимеш.
– І все-таки це якось неправильно, що ми без дозволу твого батька беремо цей перстень.
– Неправильно. Я знаю, що неправильно. А що робити? Ти ж хочеш допомогти своїй матері стати доброю?
– Так, дуже хочу.
– Тоді не вагайся.
– Тільки-от… Я собі подумала… Він якийсь дуже маленький. Наче на палець дитини.
– І я колись так думала. Але батько мені пояснив, що цей перстень прийдеться на будь-який палець. Все залежить від того, хто його одягнути захоче.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 − three =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.