Сколопендра

РІК ЧОРНОГО ДРАКОНА
Жив собі та був на землі один убогий чоловік. Убогий на світі не один був, але, щоб такий, як дід Свирид… Ні, такого, хоч шукай, хоч всю землю обійди, а другого такого не знайдеш. Що вже розумний, що вже вигадливий! А що вже до роботи беручкий, то не було такої роботи, щоб дід Свирид її не знав. Бувало гукають йому:
– Діду Свириде, у мене віз поламався.
– По обіді зайду, подивлюся, що там йому, та й зроблю.
– Діду, у мене чоботи порвалися. Геть розлетілися.
– Принось. Зроблю.
– Ой, діду, не знаю. Вони вже…
– Сказав же: принось.
– Свириде, вже й не знаю, як вам і казати… Дах протікає. Воно й не з руки якось змушувати старого чоловіка по дахах лазити, та більше нікому. Ніхто так не зробить, як ви.
– Та я, Мар’яно, не старий, а давній. Прийду.
Отакий був дід. Про такого й писати слід. А коли слід, то й напишемо. Напишемо, як намалюємо.
Жив дід убого, бо за свою роботу не брав майже нічого. А що з них брати, коли й самі живуть впроголодь. А багаті до діда не йшли: чобіт не латали, возів не лагодили, і дахи в них не протікали. А по золоту і сріблу у багатих інші майстри були. Та він з такого не сумував. А що сумувати? От молодиця молока принесла. А друга – бохунець хліба. Сусід сала приніс, а картопля, слава Богу, своя вродила. Отак і жив дід Свирид: з молитвою та з піснею, з добром та людською пошаною. Влітку за всяку роботу брався, а взимку все більше в теплій хаті сидів та чобітьми займався: кому латав, а хтось і на нові чоботи спромігся – мусив, бо старі геть-таки зносилися.
От якось увечері перед новим роком сидів старий та у вікно дивився. Тільки що через те вікно побачиш, коли шибки позамерзали? Геть мороз позамуровував. Пора вже пізня була. Роботи нагальної не було – люди до свят готувалися.
– Треба вже, либонь, лягати спати, то може щось цікаве насниться, – сказав старий сам до себе. Старі люди люблять інколи отак самі з собою побесідувати. А треба вам знати, що дідові Свириду ніколи не снилися погані сни. Він завжди у сні посміхався, бо щось добре йому снилося.
– От якби з моїх молодих літ щось приснилося, – мрійливо сказав дід. – От би моя Пріся приснилася, коли вона ще молодою була. Ох, і гарна дівчина була! Пам’ятаю…
Та не встиг домріяти. Хтось як заторохкоче в шибку. Та так гучно, так голосно, наче на гвалт. Аж здригнувся старий. Та до вікна.
– Хто там? – питає.
За вікном щось мурмоче. Та хіба розбереш крізь подвійну шибку? Наче й голосно мурмоче, але невиразно. Довелося вікно відчинити. До хати війнуло холодом, снігу сипнуло повну пригорщу. Дід гукнув у пітьму:
– Чому не йдеш до хати? Нащо мене, старого, морозити?
– Та не йду до хати, бо не хочу тебе лякати. Та й не знаю, чи поміщуся я у твоїй хаті.

Придивився дід – а під вікном стояло щось таке велике й чорне, як гора. А довге таке, що й кінця дід не побачив.
«Ого, – подумав старий, – не інакше, як мара якась».
І хоч був не з лякливих, а таки трохи злякався. Та не показує, вдає з себе хороброго.
– Я не знаю, хто ти такий, та якщо в тебе є до мене якесь діло, то йди до хати, бо я чоловік старий, так і застудитися можу, з тобою через вікно розмовляючи.
– Ну гаразд. Відчиняй двері. Спробую увійти.
І увійшов… Половина тулуба в хаті, а друга половина в сінях. А хвіст довелося таки попід двері надвір виставити. Очі, як горнята, – аж дивитися страшно, з пащі полум’я пашить – так і гляди хату спалить. Стоїть старий, дивиться на те чудовисько, хреститься та Богу молиться.
– Що, злякався, діду? – сміється страховисько. – Не бійся, я тебе не з’їм.
– Та я начебто й не боюся. Роки свої прожив, на своєму віку набачився всякого. Чого мені боятися? Та й їсти мене тобі не резон: старий, кістлявий. Що за смак? Та все ж скажи, хто ти і чого до мене забрів.
– Я, діду, дракон. Чув що-небудь про драконів?
– Та… Чув. Колись. В дитинстві. Бабуся про драконів казки розказувала.
– От-от. Колись я у казках жив, а тепер у життя перебрався.
– Що, набридло жити в казках?
– Та ні, сказати б, не набридло. То все люди, все вони. Незабаром новий рік, то…
– То ти прийшов привітати мене, старого, з новим роком?
– Воно так, і не зовсім так. Скажи, діду, чи не чув ти часом про рік Чорного дракона?
– Та щось таке сусід казав. Та я собі посміявся з нього. Бо де ж таке видано? Рік дракона! У нашому християнському світі таке нечувано.
– Так, діду, так. Але тепер все на світі переплуталося. Все не так, як колись було. Бачиш, і мене з казки змусили у ваш християнський світ пересилитися. А що робити? Мусиш, коли люди хочуть. Отже, незабаром почнеться рік дракона, тобто мій рік, діду.
– Свят! Свят! Свят! Отаке, пробач, страховисько буде цілий рік нам свої драконівські закони диктувати?
– Ха-ха-ха! А ти, діду, сміливий. Та я ж тебе міг би проковтнути, не прожувавши і щелепи не зімкнувши.
– Овва! На таке й розуму великого не треба. Але потім клопіт мав би: живіт у тебе, дурня, зо три дні болів би.
– Но-но, діду. Я жартую, а ти мене вже й дурнем обізвав. Неввічливо, діду, дуже неввічливо. А ще такий статечний чоловік.
– А з твого боку, скажи, ввічливо – прийти до діда проти ночі і лякати його дурними погрозами? До молодих йшов би. Вони б тобі швидко шкуру полатали. Пам’ятаєш, як у казках було? А то до старого причепився.
– Пам’ятаю, діду, пам’ятаю, як у казках було. Ну, не сердься. Це я так, жартуючи.
– Жарти у тебе, скажу тобі, теж драконівські. Гідні такої потвори, як ти.
– А я, між іншим, серед драконів красенем вважався. Та ти вже, діду, так мене не зневажай. Я ж таки цілий рік буду володарем.
– Колись наші предки так казали: до булави ще треба голови. Та що з тобою про таке говорити? Хіба ж ти знаєш, що таке булава? Ти, певно, думаєш собі, що, коли є сила, то й розуму не треба.
– Ну, діду, досить вже тих зневаг. Я до тебе у справі прийшов. Робота у мене для тебе є. Коли добре постараєшся і роботу мою виконаєш, то й заробиш щось трохи. Та не щось трохи, а таки добре заробиш, на все життя вистачить.
– У твоїй пащі моє життя швидко може скінчитися.
– Та ні, діду. Не треба вже так зле про мене думати. Я на загал дракон добрий, мирний і розумний. Без потреби кривди нікому не роблю.
– Хвали мене, моя губонько, а то роздеру тебе до вух.
– Ну чого ти, діду, такий на язик гострий? Можна подумати, що це ти дракон, а не я.
– Ну добре вже, добре. Кажи, чого прийшов, та й іди вже. Спати мені час.
– А прийшов я, діду, от чого. Чув я про тебе, що ти майстер великий, до всякої роботи вдатний. Поміч мені твоя потрібна. Сам розумієш, на новий рік, рік дракона, мушу я показатися перед людьми в пристойному вигляді. А який же може бути пристойний вигляд, коли я босий і без рукавиць? Отже, хотів я просити тебе, щоб ти змайстрував мені чоботи на всі мої 40 ніг і рукавиці на всі мої 40 рук. Та ще мої 4 маленьких…

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

2 + twelve =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.