Сколопендра

– Маленьких чого? Рук чи ніг?
– Та… Маленькиххапальців. Я ними здобич хапаю.
– Ага, здобич, кажеш? А що то за здобич така?
– Ну… Ягня чи теля. Мушу ж я чимось живитися.
– А людина часом не потрапляє у твої хапальці?
– Ну… Було колись. В моїй молодості. Коли я ще в казках жив. Та чи ж це треба згадувати? З ким не буває? Я вже розкаявся давно. А тепер, коли має наступити мій рік, рік Чорного дракона, я – мирний і розумний, і ніщо мене не змусить шкоду людині робити. Це ж честь яка – бути володарем цілий рік!
Дід почухав потилицю.
– Боюся тільки, аби ти знову за старе не взявся.
– Як можна таке навіть думати! Я давно вже вийшов з казки і став цілком цивілізованим драконом.
– Ну добре, добре. Повіримо на слово. А взагалі… Задав ти мені чималої мороки. До нового року вже скільки там лишилося. Не встигну я. Це ж скільки ніг! І кожну ж обміряти треба і чобіт до неї припасувати. Ні, не встигну. І братися не буду. Боюся тебе підвезти.
– Ой, діду, ти просто ніяк не можеш мені відмовити. Бо хто ж мені ще зробить, окрім тебе? Нема більше такого майстра. Як захочеш, то я тобі помічників пришлю.
– Ет! Дурне діло. Скажу тобі так: з тих помічників більше немочі, ніж помочі. Я довіряю тільки власним рукам. Зроблю – то знаю, що на славу. Отже… Не можу. Не встигну.
– А якщо дуже постаратися. Я добре заплачу.
– Воно, якщо чесно сказати, можна б і впоратися, та ніг у тебе трохи забагато. Та ще руки, та ще… Як їх там?
– Хапальці.
– От-от. Хапальці. А в мене ж таки старі вже пальці. Ні, вибачай, не візьмусь. Забагато роботи. А ще ж по ялинку треба йти. Та й, сам розумієш, новорічні турботи. Ні, не встигну.
– Та я тобі ялинку сам принесу. Найкращу. Такої ялинки ні в кого не буде… Тільки ти вже уваж мене, майбутнього володаря.
– Ну… Добре. Візьмуся. Але попереджую: мої чоботи будуть мати чарівні підкови. Щоб потім не було зайвої розмови. Зробиш якесь зло – то вважай, що тобі не повезло. В кожну п’ятку повпиваються шпичаки. Чи приймаєш умову мою?
А дракону не хочеться приставати на дідову умову. Бо він, хоч дракон і мирний, і це його рік, але всяке може трапитися. Хіба ж може він за себе ручитися? Пробує ще впиратися.
– Ніяких умов. Хіба ж я для того сюди прийшов?
А дід на своєму стоїть:
– Не хочеш, – каже дід. – То ходи без чобіт. Баба з воза – коням легше.
– Та вже добре, діду. До кого ж я піду? Роби. Аби тільки встиг.
І взявся дід Свирид за роботу. Працює до десятого ноту. Робить день, робить ніч, трішки задрімає – та й знов до роботи сідає. Зблід, змарнів, та радіє, та сміється, що робота йому добре вдається. От і новий рік вже на порозі, а дід все ще мудрує над драконовими хапальцями.
– Ой, діду, біда. Твого труду шкода. Як я з’явлюся на майдані, коли не до кінця буду взутий?
– Ти свої драконівські штуки облиш. Потерпи ще трохи лиш. Будуть тобі чоботи і рукавиці. Щось придумаю і на хапальці, хоч у мене болять вже пальці.
От уже й останній день старого року спливає, а дід ще там щось доробляє. Нарешті все. Закінчив роботу. А сам від втоми знемагає.
– Робота королівська, – каже дракон. – Така й плата буде. Тільки зараз мені ніколи. Сам розумієш.
Та й крила свої видобув – і на свято майнув.
А дідові не до свята. Раз те, що порожня хата. А друге те, що він від втоми впав та й заснув, аж захропів. Отак і новий рік зустрів. І не бачив старий, навіть у телевізорі, як той чорний дракон пишався, як виставляв на показ свої сорок ніг, сорок рук і чотири хапальця. А в Свирида від роботи попухли пальці. Та то пусте. Пальці відпочинуть – і будуть, як молоді. А про оплату старий і не думав. Сказано ж: королівська оплата буде. Це вже дід знав, що король, як увійде в роль, то й про оплату забуде. На те він і король.
Відпочив дід Свирид та й зажив, як і досі. Сусіди цікаві були: що заробив дід, що змайстрував стільки чобіт? А той посміхнувся та й рукою махнув:
– Ет, наше діло не заробляти. Наше діло – робити.
А дракон знай святкує. Святкує день, святкує тиждень, святкує і місяць. Всі хвалять його обнову, бо більше хвалити нічого.
– Ах, які чоботи! Шкода, що у вас ніг замало.
– Ах, які рукавиці! Ще б кілька пар не завадило.
– А хапальці! Хапальці!
А дракону і байдуже. Гордий такий, сидить, вихваляється та свої драконівські закони видає. Якось було таки ворохнулася думка про діда, та дракон швиденько відмахнувся від неї.
«Ет, – подумав собі, – дурниці! Нехай тішиться старий, що йому така честь випала: мені, чорному дракону, обнову змайструвати».
Та ще залишилися в нього рештки совісті. Хоч та совість драконівська, та все ж… От та совість і каже:
– Ей, драконе, а ти ж старому заплатити обіцяв.
– Обіцяв. То й що? Нехай дякує, що я його не з’їв. А що? Міг би й з’їсти. І нехай би шукав старий правди. Нехай би скаржився. Кому? Мені ж на мене. Ха-ха.
Га й ну далі веселитися. А потім і забув, що обіцяв дідові ніякого зла людині не робити. Що важить слово, яке ти дав колись, старому дідові? Нічого не важить. Особливо, коли ти – чорний могутній дракон, король, володар. Нехай на один рік, та все-таки володар.
Одного разу доповіли дракону, що одна красуня, кращої за яку світ не знав, заміж за лицаря зібралася. Розказали і про хоробрість того лицаря. На його рахунку вже багато славних перемог було. А ще той лицар нібито нахвалявся, що й самого Чорного дракона зможе перемогти. Це йому не важко. Треба тільки захотіти. Розгнівався Чорний дракон. Хвостом б’є, з пащі вогонь мече, з ніздрів полум’я пихкає. Він звелів схопити того лицаря та й кинути у в’язницю, а красуню звелів до себе привезти. Стала перед ним дівчина у весільному вбранні, сміливо глянула на люте страховисько.
– Пощо кликав мене, Чорний драконе? Хіба це лицарська справа дівчат лякати чи змагатися з ними?
– Не лякати тебе я надумав, не змагатися з тобою. Я прошу тебе стати моєю дружиною.
– У мене є наречений. Тільки йому я дружиною буду.
– Годі я не прошу тебе, а наказую тобі стати моєю дружиною.
– Далебі, це не дуже порядно. Ти, либонь, боїшся мого хлопця.
– Я! Боюся? Та я його тільки так…
– Тоді навіщо ти його у в’язницю кинув? Викликав би його на лицарський герц, як це було колись у казках, тоді і побачив би.
– Не личить мені, володареві, мірятися силою з простим хлопцем.
– А він не простий хлопець. Він – лицар.
– Так знай же: якщо ти не будеш моєю дружиною, то не зносити твоєму лицареві голови. І не зі мною в герці він загине, а мій кат зітне йому голову.
Ще не встигла дівчина нічого йому відповісти, як з драконом стало коїтися щось неймовірне. Він раптом скрутився, заревів, його пащу спотворив біль. Сорок шпичаків уп’ялися йому в п’яти. Згадалося те, про що казав йому дід Свирид. Згадав дракон про старого, та либонь трохи запізно. Він тут-таки забув про горду королівську осанку. Крутився, ревів, гарчав, бив могутнім хвостом, а зробити нічого не міг. Відпустив дівчину, велів випустити в’язня, а сам видобув свої крила та й майнув до діда Свирида.
Дід Свирид саме вечеряв. Коли чує – щось товчеться в нього під вікном.
– Що за мара? – сказав дід. – Повечеряти спокійно не дадуть.
Коли виглянув…
– Ай справді мара. Сили небесні, захистіть мене, старого, від видимої смерті.
А сам відчинив вікно та й питає:
– То ти, приятелю? Що трапилося? Невже чоботи порвалися? Я ж їх на совість робив.
– Ой, діду, біда. З’їв би я тебе, та шкода. Бо хто ж тоді мене від твоїх шпичаків звільнить?
– A-а, шпичаки дошкуляють! А хто мені казав, що нікому не буде зла чинити? Чи не ти часом?
– Та я казав, я. Та веселим бувши, я забув, що казав. Прибери скорше, діду, ті кляті шпичаки, бо спасу нема – так шпигають. А я тобі добре заплачу.
– Одної плати я вже від тебе чекаю. То ти хочеш, щоб я ще другої чекав? Ну-ну воно й видно, який з тебе король. Видно, не по тобі ця роль.
Тут дракон як свиснув на всі чотири хапальці. І де не взялися слуги. Повнісіньке подвір’я. Не потовпляться. А дракон як гукне:
– Негайно дідові принести мішок золота. Я заборгував йому.
– Та навіщо ж мені цілий мішок? – занепокоївся дід Свирид. – Хоча… У нас тут стільки бідних та знедолених, що того мішка аби вистачило.
– А не вистачить, то я ще один пришлю, – пообіцяв дракон.
– А хтось недавнечко з’їсти мене нахвалявся. Чи не ти часом?
– Та то я так, красного слова ради. Скорше, діду, скорше звільняй мене від своїх шпичаків, бо завию з болю – терпіти не сила.
– Добре вже, звільню на цей раз. Але запам’ятай, наступного разу, якщо ти заподієш якесь зло, шпичаки так і зостануться у тебе в п’ятах. Назавжди. Зрозумів? Хіба підеш у казку до своїх чарівників. Та й то не знаю, чи вони тобі допоможуть.
– Ой, не буду більше. І всім драконам на світі закажу, щоб людям зла не чинили.
– І щоб з дідом Свиридом не заводилися.
Вийшов дід до дракона, до кожної підкови чарівне слово промовив – шпичаки й поховалися.
– До наступного разу, – суворо сказав дід драконові.
– Та добре, добре, запам’ятав вже, – буркнув дракон, знявся на крилах та й полетів, не подякувавши.
А в селі зчинилася ціла веремія: нові хати будувалися, обнови купувалися. І старим, і малим. А що вже їсти, то в кожній хаті повно всього. Спершу люди й не зрозуміли, хто це для них такий щедрий, що за багач такий. Аж потім чутка пішла по селі, що це дід Свирид. Дехто не вірив, дехто сумнівався: ну звідки у старого такі гроші? А Свирид ходив по селі, дивився на нові хати, на веселих людей, посміхався та дітей цукерками частував. Він і собі нову хату збудував. Не міг же він серед односельців найгіршим бути.
А що дракон? Добув свого строку до кінця року та й подався в свою казку, згадуючи діда Свирида, його чоботи та шпичаки. Добре запам’ятав.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

ten + twelve =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.