Сколопендра

Петрик вже трохи оговтався, осмілів і спитав:
– А як це у Пітьми син називається Світелик?
– Бачиш… Навіть тобі, малому, дурному хлопчиськові, це дивно. А як мені, га? Це його батько місяць мені такий жарт утяв – сина Світеликом назвав. І тепер я, кожного разу, вимовляючи ім’я свого сина, плююся і злюся, що змушена вимовляти те огидне слово, яке ненавиджу.
Тут хлопчик відчув, що вони опускаються вниз.
«Зараз би чкурнути, – подумав Петрик, – та куди? Хіба ж я знаю, куди мене та потвора занесла?»
Тут нарешті хлопчик відчув під ногами твердий ґрунт, але та потвора, так її подумки назвав Петрик, хоч бачити її не міг, бо довкола було так темно, що, як у народі кажуть, хоч око виколи, та ока ніхто нікому не виколював. Просто Петрика міцно тримали за руку і кудись вели.
Вочевидь, це була печера. Спуск вниз, поворот, ще один поворот – і нарешті війнуло теплом. Але ніякого світла. Ну хоч би тобі маленька свічечка.
«І як так можна жити? – не переставав дивуватися хлопчик. – Але живуть. На те вона Пітьма. Але ж син у неї Світелик – і теж живе у темряві».
Тим часом жінка загукала. В її голосі навіть почулися лагідні нотки. Це ще дужче здивувало хлопчика.
– Світелику! Світелику! О, будь воно тричі неладне, те дурисьвітське ім’я! Де ти, мій сину?
– Я тут, – почувся дзвінкий хлоп’ячий голосок. Десь з закутку печери.
– Ходи сюди, сину. Я тобі хлопчика принесла.
– Хлопчика? Якого хлопчика?
– Людського. Він такий, як ти. Іди сюди. Тепер тобі буде веселіше. Тепер тобі буде з ким бавитися.
– І ми будемо дружити?
– Не знаю. Головне – щоб він тобі сподобався. Тоді він мусить з тобою дружити. Бо інакше я його пацюкам віддам.
– Е, ні, я так не хочу, щоб дружити з примусу. Це буде несправжня дружба. Я хочу, щоб він сам захтів зі мною дружити.
– Ну добре. Ви тут бавтеся, а я ще полечу по справах.
І хлопчики залишилися удвох.
– Ау, – загукав Світелик. – Як тебе звати?
– Петрик.
– А я – Світелик. Мама не любить мого імені, а мені воно подобається.
– У тебе дуже гарне ім’я, – сказав Петрик.
– А ти якийсь сумний та неговіркий.
– Цікавий був би я знати, чи ти був би веселий, якби тебе вкрали у твоєї мами.
– А може був би. Моя мама не пускає мене вдень на сонечко подивитися, а заставляє спати. Я можу бавитися тільки вночі, у темряві. А я ж Світелик. А світла ніколи й не бачив.
– І що, у вас ніколи не запалюють світло?
, – Ніколи.
– Це ж сумно і страшно.
– Отак я живу. То може я б і радий був, якби мене хтось вкрав у моєї мами. Але мене ніхто не вкраде. Бо кому я потрібний? Маленький Світелик, який ніколи не бачив світла.
– Бачиш, от і ти посмутнів.
– Однак я хочу з тобою дружити? А ти?
– Я не знаю. Я ще не вирішив.
– Я дуже самотній.
– І я.
– Скажи, а ти бачив сонечко?
– Звичайно, що бачив. І грівся, і загорав. У нас діти вночі сплять, а встають вранці, коли і сонечко встає. І цілий день бавляться.
– От якби і мені так. Та моя мама нізащо того не дозволить. Я я б так хотів.
– Ну… Не сумуй. Ми неодмінно щось придумаємо, щоб ти побачив сонечко.
– Скажи… А що ми придумаємо?
– Я ще не знаю, але обов’язково щось придумаємо.
– Ти справжній друг. Я також буду думати, що б таке зробити, аби ти повернувся до своєї мами.
– Що ж… Будемо дружити.
– Скажи… А у вас там дружать?
– Звичайно. У мене там є Сергійко. Бо хлопець! Молоток!
– А що таке молоток?
– Ну… Коли про хлопця так кажуть, то це означає – молодець.
– Скажи… А яке те сонечко?
– Сонечко? Воно… Гарне…
– Гарне – це як?
– Воно… Золоте. І таке тепле-тепле. І коли взимку холодно, сонечко однак гріє. Але взимку мороз. Це зовсім інакше, ніж влітку. Але теж гарно. Тоді можна на санчатах кататися, на лижах, на ковзанах.
Світелик зітхнув.
– А я того всього не знаю.
– Нічого. Знатимеш.
– Ну… Ходімо. Я тобі свої іграшки покажу. У мене живий павук, миша і пацюк.
– Бррр!
– Він не кусається. Я його приручив.
– Однак гидота.
– Ну чому гидота? Цілком нормальне створіння. Пацюки, між іншим, дуже розумні.
– Бррр! У нас з пацюками не бавляться. У мене вдома є справжній кіт і справжній собака. Як там вони без мене? – сумно зітхнув Петрик. – А ще у мене є багато всяких іграшок. Машинки всякі, автобус, гелікоптер, котрий літає, залізниця.
– А я всього того не знаю. Ах, який я нещасний.
І Світелик заплакав.
– Цить, не плач. А то прийде твоя мама і подумає, що я тебе скривдив.
– Не буду.
– А ще у нас є телевізор. Там кіно показують. І мультики.
– А як це?
– Того не розкажеш. Це бачити треба. Головне те, що у нас багато світла. Якби тут було хоч трохи світла і хоч якась книжка, то я б тобі букви показав. Я вже всі букви знаю. Восени я вже до школи піду.
Та й замовк. А потім сумно сказав:
– Тепер вже не піду…
– Підеш. Мусиш піти. І я також піду до школи.
Тут повернулася Пітьма. Хлопці відчули її прихід по холодному повіву.
– Ну, як ви тут? Подружилися?
– Так. Мамо, а коли я піду до школи?
– Що це ще за вигадки? Навіщо тобі та школа? Ти й так у мене розумний. То ти, малий, забиваєш йому голову всякими дурницями? Не смій! Гляди мені. А зараз збирайся. Полетимо.
– Куди? До мами?
– Забудь. Ти бачив старого діда, у котрого все навиворіт? Колись і ти таким будеш.
Петрик заплакав.
– Ну-ну. Не рюмсай. Не люблю. Я дуже м’якосердечна. Одягай оцей плащ. Так… Тепер ти невидимий. А зараз ми полетимо до принцеси Орисі. Я могла б і сама, але у неї постійно світиться світло. Ти покладеш їй під подушку один з найстрашніших моїх снів. А ще зробиш так: «у-у-у!» Ну, знаєш, як привиди роблять. Я хочу, щоб принцеса злякалася. Щоб дуже злякалася.
– Я не знаю, як привиди роблять. Я їх ніколи не бачив. А ще… Зовсім я не хочу лякати принцесу.
– Я вже тобі казала. Тут можу хотіти чи не хотіти тільки я. А ти мусиш робити все, що я тобі накажу.
– Мамо, – обізвався Світелик. – А можна мені полетіти з тобою?
– Ще чого! Щоб мій син? І не думай. Ти маєш бути гідним сином своєї поважної матусі. Виростеш – і станеш королем страху. І всі тебе будуть боятися.
– І зовсім я не хочу, щоб мене боялися. Я хочу, щоб мене всі любили, щоб зі мною всі дружили, і принцеса Орися також.
– Що це за дурниці! Хто таке навіяв тобі?
– Ніхто мені нічого не навіяв. Я сам таке придумав.
– Я знаю, все це від того малого. А ще від твого імені. Теж мені ім’я – Світелик! Удружив мені твій батечко місяць. Світелик! Син Пітьми! Такого і навмисне не придумаєш. А от місяць придумав. З тим треба щось робити. Переіменувати тебе чи що…
– Нізащо в світі. Я – Світелик! Світелик! У мене прекрасне ім’я і іншого мені не треба. А виросту – то й світити навчуся. Як мій татусь місяць. Я мушу навчитися світити. Я ж Світелик!
– Не смій і думати про таке.
Пітьма розсердилася не на жарт. Від неї аж жаром пашіло. Та треба було летіти, бо так і ніч можна прогайнувати. Так і принцесу налякати не встигнеш.
Вже підлітали до королівського палацу. Пітьма все ще сердилася.
– Я до принцеси проникнути не можу. Мусиш ти. У неї там всю ніч світло горить. Така собі маленька жалюгідна лампочка-нічничок, та все-таки я не можу. А ти можеш. Отже, мусиш принцесу налякати. Спершу завиєш, а потім вже покладеш під її подушку найстрашніший сон з жахіттями.
– Вити я не вмію і не буду, бо я не вовк.
– То я зроблю тебе вовком, тоді знатимеш. Ти мусиш виконувати все, що я тобі накажу.
Петрик став на підвіконня і легенько відхилив фіранку. У спальні принцеси і справді горів нічничок. Петрик так зрадів тому маленькому світлечку, що й забув, чого він сюди прийшов.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

fifteen + 10 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.