Сколопендра

– Нікого. Цікаво, що ж воно таке?
– То я плачу, діду. Я, сколопендра.
– А ти ще й плакати вмієш? І говорити?
– Авжеж, що вмію. А ви мене газетою! Хіба ж так можна’
– Добре, що не черевиком. Ну… Не сердься, мала. Я н< зі зла. Не люблю, коли у мене щось по стінах повзає. Я іі не думав, що сколопендри такі розумні бувають.
Сколопендра знову показалася на стіні.
– А я, щоб ви знали, не просто собі прийшла.
– А чого ж ти прийшла, хотів би я знати. То може скажеш?
– Я прийшла казку вам розказати.
– Казку? А ти й казки знаєш?
– Та… Знаю. А ви мене газетою!
– Кажу ж тобі: я не зі зла. А казку… Для кого ж ти хотіла її розказати?
– Ну… Могла б і для вас.
– Е-е, голубонько, я вже застарий казки слухати. Хіба що онучат покличу. Ті до казок охочі. День і ніч слухали б.
– Добре. Кличте своїх онучат. Тільки газету про всяк випадок приберіть.
– Та ти вже так не бійся. Я їм скажу, щоб тебе не займали.
Та й гукнув з порога:
– Марійко, Степанку, ідіть-но сюди. А де Андрійко з Соломією?
– Та вони у садку. Порічки рвуть.
– Ах, неслухи! Я ж казав порічки ще не рвати. Вони ще зелені. Не слухаються діда. А потім животи будуть боліти. А ти, діду, думай, від чого вони болять. Ну, кличте їх та й ходімо казку слухати.
Діти зраділи, застрибали, а потім Марійка спитала:
– Ви, дідусю, будете казку читати чи розказувати?
– І не я зовсім.
– А хто?
– Казкарка у нас не зовсім звичайна. Тільки глядіть мені, не сполохайте її.
– А що ж це за казкарка така?
– Зараз побачите. О, вже й Андрійко з Соломійкою біжать.
Свариться на дітей пальцем.
Хто вам дозволив порічки рвати? Вони ще зелені, кислі.
– Ні, дідусю, вони вже добрі. Ми тільки трошки, спробувати.
– Ну, добре. Ходімо вже. Гам на вас казка чекає і… Сколопендра.
– Хто, дідусю?
– Сколопендра. Ви не знаєте, що це таке? Зараз побачите. Тільки щоб тихо мені. Голосок у неї тихенький. Як будете галасувати, то й казку не почуєте.
– Не будемо, дідусю, не будемо.
Повмощувалися та й затихли. І дід покинув онуків чобіт та й собі приготувався казку слухати. Дід Дем’ян охочий був до казок, хоч нікому у тому й не зізнавався. Дивляться діти довкіл – а нікого нема. Надурив їх дід чи що? Таке придумати – надурив! Дід Дем’ян ніколи нікого не дурить.
– Дідусю, а де ж ваша казкарка?
Посміхається дід у вуса.
– Зараз буде.
Аж чують діти голосок, тоненький, тихенький. Хто це?
– Це, діти, сколопендра. Зараз ми почуємо, що вона нам розкаже.

– Нікого. Цікаво, що ж воно таке?
– То я плачу, діду. Я, сколопендра.
– А ти ще й плакати вмієш? І говорити?
– Авжеж, що вмію. А ви мене газетою! Хіба ж так можна’
– Добре, що не черевиком. Ну… Не сердься, мала. Я н< зі зла. Не люблю, коли у мене щось по стінах повзає. Я іі не думав, що сколопендри такі розумні бувають.
Сколопендра знову показалася на стіні.
– А я, щоб ви знали, не просто собі прийшла.
– А чого ж ти прийшла, хотів би я знати. То може скажеш?
– Я прийшла казку вам розказати.
– Казку? А ти й казки знаєш?
– Та… Знаю. А ви мене газетою!
– Кажу ж тобі: я не зі зла. А казку… Для кого ж ти хотіла її розказати?
– Ну… Могла б і для вас.
– Е-е, голубонько, я вже застарий казки слухати. Хіба що онучат покличу. Ті до казок охочі. День і ніч слухали б.
– Добре. Кличте своїх онучат. Тільки газету про всяк випадок приберіть.
– Та ти вже так не бійся. Я їм скажу, щоб тебе не займали.
Та й гукнув з порога:
– Марійко, Степанку, ідіть-но сюди. А де Андрійко з Соломією?
– Та вони у садку. Порічки рвуть.
– Ах, неслухи! Я ж казав порічки ще не рвати. Вони ще зелені. Не слухаються діда. А потім животи будуть боліти. А ти, діду, думай, від чого вони болять. Ну, кличте їх та й ходімо казку слухати.
Діти зраділи, застрибали, а потім Марійка спитала:
– Ви, дідусю, будете казку читати чи розказувати?
– І не я зовсім.
– А хто?
– Казкарка у нас не зовсім звичайна. Тільки глядіть мені, не сполохайте її.
– А що ж це за казкарка така?
– Зараз побачите. О, вже й Андрійко з Соломійкою біжать.
Свариться на дітей пальцем.
Хто вам дозволив порічки рвати? Вони ще зелені, кислі.
– Ні, дідусю, вони вже добрі. Ми тільки трошки, спробувати.
– Ну, добре. Ходімо вже. Гам на вас казка чекає і… Сколопендра.
– Хто, дідусю?
– Сколопендра. Ви не знаєте, що це таке? Зараз побачите. Тільки щоб тихо мені. Голосок у неї тихенький. Як будете галасувати, то й казку не почуєте.
– Не будемо, дідусю, не будемо.
Повмощувалися та й затихли. І дід покинув онуків чобіт та й собі приготувався казку слухати. Дід Дем’ян охочий був до казок, хоч нікому у тому й не зізнавався. Дивляться діти довкіл – а нікого нема. Надурив їх дід чи що? Таке придумати – надурив! Дід Дем’ян ніколи нікого не дурить.
– Дідусю, а де ж ваша казкарка?
Посміхається дід у вуса.
– Зараз буде.
Аж чують діти голосок, тоненький, тихенький. Хто це?
– Це, діти, сколопендра. Зараз ми почуємо, що вона нам розкаже.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

2 × 5 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.