Сколопендра

І вони пішли на луку. А там – як килим з тих квіток. Яких тільки захочеш. Дівчата тут-таки і за вінки взялися.
– Найперше Оленці сплетемо. Вона – наша гостя. А ти, Оленко, дивися і вчися. Це не складно. Головне – квітки вміти до кольору підібрати.
По якімсь часі всі дівчатка були вже у віночках, і це було дуже гарно. Вони кружляли у танку, співали, і знову Оленка забула, що треба за що-небудь постійно сердитися, як вчила її мама. А ви пам’ятаєте, що Оленчина мама була зла чаклунка. Раптом одна з дівчаток гукнула:
– О, вчитель іде.
– Що ще за вчитель? – спохмурніла Оленка. Во вони ж так гарно бавилися. А тут ще й якийсь вчитель.
– Та це наш Ясен Дубович.
– Чудні тут у вас імена.
– Чому чудні? Гарні імена. Ми до них звикли. От я – Калина.
– А я – Вільха.
– А я – Берізка.
– А що ж робить той вчитель?
– Він нас вчить.
– А що ж він вас вчить?
– Та всього. Читати, писати, пісень співати. А ще він розказує багато цікавого.
– Ет, це нудно. Це не для мене. То я вже піду собі.
– Не йди, Оленко. Побудь з нами. Наш вчитель добрий. Ми його любимо. Він ніколи нікого не сварить. Якщо хтось чогось не знає чи не вміє, він розкаже, пояснить.
– Ні вже, вчитися – це не для мене.
І Оленка вже зовсім зібралася йти, але вчитель був вже біля них.
– Ти куди, дівчинко?
– Це наша новенька. Вона ще…
– То й що, що новенька? Нехай звикає до нашої школи.
– А я не хочу до школи.
– Чому?
– Бо мені не треба вчитися.
– Хіба ж ти так багато знаєш? Тоді може й нас чомусь навчиш. Ми готові повчитися. Чи так я кажу, діди?
– Так, так, вчителю.
– Ні, я нічого не знаю. Але я не хочу вчитися.
– Оце дивина. Не знаю і не хочу знати. Я ще такого не зустрічав.
– Боя… Я – маленька чарівниця.
– О, це дуже цікаво. І що ж ти можеш начаклувати?
Дощ? Чи сніг? Чи хоча б морозиво?
– Ні, я ще нічого не можу начаклувати. Це моя мама вміє.
– То твоя мама – чаклунка?
– Так. Зла чаклунка.
– І де ж твоя мама?
– В іншій казці залишилася.
– В якій казці?
– В найстрашнішій.
– А ти ж як тут опинилася?
– А ми з казкарем сюди прилетіли. Мама мене вигнала з нашої казки за те, що я птахів годувала.
– Он воно як… І як тобі у нас?
– Гарно. Тільки якби не вчитися. Мені не хочеться.
– Але ж, якщо ти не можеш нічого начаклувати, тоді ти ніяка не чарівниця, а просто маленька дівчинка. А всі діти повинні вчитися. Такий порядок.
– Всі діти нехай собі вчаться, а я не хочу.
– А де ж твій казкар?
– Не знаю. Десь там бабусі допомагає.
– Видно, добрий чоловік.
– Так, він хороший. Це тільки я зла.
– А чому ж ти зла, дозволь тебе спитати.
– Не знаю. Просто зла – і все.
– Хіба ж можна сердитися без причини, коли тобі ніхто нічого поганого не зробив?
– Не знаю. Мабуть, можна.
– А може це тобі лише здається, що ти зла?
– Ні, не здається.
– А ти інколи дивишся на себе в дзеркало?
– Дивлюсь.
– А спробуй-но подивитися на своє личко, коли ти посміхаєшся, а потім, коли ти сердишся – і побачиш, що усміхнене личко набагато гарніше. Спробуй.
– Не знаю.
– Повір мені, це насправді так. А зараз ми почнемо свій урок. Просто тут, під блакитним небом. А ти – як собі хочеш: можеш залишитися з нами, а можеш іти собі. Ми в нашу школу ходити нікого не змушуємо. Ми не вчимо тих, хто не хоче вчитися.
І вчитель облишив Оленку і повернувся до своїх учнів. Підійшли й хлопчики – і почався урок. Оленка вагалася: що їй робити? І послухати кортить, і злість бере: чого це її хтось має вчити? Вона й так розумна. А ще вона – донька чаклунки, маленька чарівниця. Але ні снігу, ні дощу, ні морозива вона начаклувати не вміє. А що ж вона може начаклувати? Виходить, що нічого. Тоді яка ж вона чарівниця? Правильно той вчитель сказав. Що ж тоді виходить? Виходить, що вона просто собі дівчинка, така, як усі, що зараз оточили свого вчителя? Ні, ні, бути такого не може. Вона – дочка злої чаклунки, розумна і… Зла.
– Ні, сама я в тому не розберуся. Треба запитати у казкаря. Він мені все розкаже. Він добрий і все знає. Однак де він? Він лишив мене саму, а сам десь вештається. Як він смів? А чому б мав не посміти? Він не мій слуга. Він собі казкар… То виходить, що я… Сама. Сама на всьому білому світі і в тій казці.
Оленці до сліз стало жаль себе. Дівчинка так задумалася, що й не чула, про що говорив вчитель і що йому відповідали діти. А вчитель спитав:
– Хто з вас приніс до школи щось цікаве? Може хтось вивчив вірш чи пісню, чи новий танок, чи цікаву казку почув або сам придумав.
І всі діти захотіли щось розказати чи заспівати. Оленка отямилася, коли почула, що маленька дівчинка, зовсім ще маленька, розказувала віршик. Та як гарно розказувала.
«А я не вмію так, – подумала Оленка. – Я ніяк не вмію. Я б нізащо так не розказала. Та й не знаю я жодного віршика. То виходить, що я нічого не вмію».
А діти тим часом і співали, і танцювали, і казки розказували. І Оленці вже зовсім відхотілося звідси йти. їй тільки до сліз було образливо, що вона нічого не вміє. Ну зовсім нічого.
«І де ж той казкар? І чому він нічого мене не навчив? Хоч би віршик якийсь. Сам же напевно знає. А от мене не навчив. Так, я вередунка. Але ж він дорослий. Мав би мені пояснити».
А вчитель тим часом продовжував свій урок.
– А зараз, діти, ми поговоримо про квіти. Про те, як вони називаються, як їх треба берегти, доглядати, і що вони нам приносять.
– А чи це правда, що є чарівна квітка? – раптом спитала маленька дівчинка.
– Правда, Тополинко. Правда й те, що кожна квітка по- своєму чарівна. Одна лікує від застуди, друга приносить добрий сон, а ще інша просто милує око своєю красою і тим робить людину добрішою.
Оленка стояла і слухала. їй було цікаво.
«То виходить, що й мені треба вчитися. Я ж зовсім нічого не знаю. Ну й казкар. Чому ж він мені нічого про те не говорив? Я ж йому..;»
Дівчинка вже хотіла розсердитися, але глянула на дітей, на вчителя, на квіти і… Посміхнулася. І сонечко, дивлячись на неї, теж посміхнулося. І хмаринка в небі, і діти, і вчитель, і все довкіл… То навіщо сердитися, коли можна просто посміхатися? А головне – це приємно не тільки тим, хто біля тебе, але й самій тобі.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

fifteen − 1 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.