А жив у тій казці, як то часто буває, один старий казкар. Підійшов він до чаклунки і попросив:
– А можна й мені з маленькою чарівницею в іншу казку? Бо як вона там сама буде? Ще ж маленька.
Чаклунка на мить задумалася.
«Погодитися? Це значить – зробити добро. Я до такого не звикла. Але ж той казкар вже так мені набрид. Він всім розказує казки з добрим кінцем і запевняє, що й ця казка має врешті-решт стати доброю. От негідник! Нехай летить. Спокійніше без нього буде».
Та й гукнула вітрам:
– І того старого дурня з собою візьміть. Нехай трохи провітриться.
– Але ж як наша казка буде без казкаря? – подивувалися і захвилювалися жителі казки.
– А так і буде. Без казкаря обійдемося.
– А хто ж нашу казку буде дітям на ніч розказувати?
– Я сама розкажу.
Всі скрушно похитали головами та й подумали собі, що під таку казку жодна дитина не засне. А як і засне котрась дитина, то їй снитимуться страшні сни. Подумали так, та нічого не сказали: боялися злої чаклунки.
Взяв казкар дівчинку на руки, підхопили їх буйні вітри та й понесли у добру казку. Жила та казка серед моря, на острові. Тепла хвиля берег омиває, дітям колисанку наспівує, в морі риба хлюпочеться, в блакитному небі чайки літають. А зелені, а квітів, а того плоду! Словом, добре тут всім жилося. Серед такої розкоші і злагоди просто не було місця для зла. От серед того острова опустили вітри маленьку дівчинку з казкарем. А тут і добра старенька бабуся до них поспішає. Хоч старенька вже, а підтюпцем біжить і посміхається.
– Ой, гості дорогі! Ми вам дуже раді. Ласкаво просимо. А з якої ж ви казки до нас?
– Не питайте, бабусю, з якої ми казки, – озвався казкар. – Краще вам тієї казки не читати і не слухати. Не добра це казка.
– Зате ж дівчинка у вас гарненька, як квіточка.
– Дівчинка гарненька, то правда. Але серце у неї черстве та холодне.
– У такої маленької?
– Так. Вона народилася з таким серцем. Це донька злої чаклунки. Тому…
– А як же тебе звати, дівчинко?
– Злена.
– Злена? Таким іменем дівчаток не називають. А може ти Олена?
– Ні, я Злена. Так мене моя мама назвала.
– Все це дуже складно. Складніше, ніж я думала. Нашою казкою правують три старих мудреці. Добре правують. Якщо є така потреба, вони і сюжет казки можуть змінити. В нашій казці зло не приживається. Ми його добром перемагаємо. А тут… Піду-но я покличу когось з мудреців.
По якімсь часі перед ними з’явився старий сивий чоловік з пронизливими добрими очима. За спиною у нього були складені крила.
– Доброго врожаю вам, – привітався старий в такий незвичайний спосіб.
– І вам того ж, – відповів казкар.
– Звідкіля ви до нас?
– З найстрашнішої казки.
– І чого ви бажаєте? .
– Жити у вашій казці.
– Ви знаєте нашу казку?
– Так. Я – казкар.
– А дівчинка?
– А дівчинка ще нічого не знає. її ще ніхто нічому не вчив.
– А як же ж так?
– Отак. Та це може й краще. Бо її мати – зла чаклунка. Чого вона могла б навчити свою доньку?
– Я просвітив ваше серце. У ньому не має зла. А от серце тієї дитини… Та це нічого. Вона ще маленька. Думаю, нам вдасться щось для неї зробити. Як тебе звати, дівчинко?
– Злена.
– А може ти Олена?
– Ні, я Злена.
– Це хтось переплутав твоє ім’я. Ти – Олена.
– Моя мама нічого не могла переплутати. Вона – чаклунка.
– Ти хочеш сказати – зла чаклунка?
– Так, моя мама зла чаклунка. І я буду така, як моя мама.
– А чого ти опинилася в нашій казці?
– Не знаю. Так захотіла моя мама. Вона розсердилася, іцо я годувала пташок.
– А чому тобі захотілося годувати пташок?
– Бо вони були голодні.
– Добре, дівчинко, добре. Однак тобі доведеться стати Оленою, бо дівчатка з таким іменем, як у тебе, не можуть жити в нашій казці.
– А чому?
– Чому, чому… Бо в нашій казці зло не живе. То ти будеш Оленою? Це ж гарне ім’я.
– А що мені за це дадуть?
– Нічого.
– Е, ні, я так не згодна.
– Вкрай зіпсована дитина. Ну гаразд. А що б ти хотіла, щоб тобі дали?
– Ну… Цукерки, морозиво, ляльку.
– Ти все це і так матимеш.
– Тоді я згодна.
– От і добре.
Казкаря з дівчинкою поселили у невеличкому чепурненькому будиночку. З ними мала жити і старенька бабуся, що перша зустріла їх. Бо дитина без бабусі ніяк не може обійтися. Казкар мав бути для дівчинки і за вчителя, і за вихователя. Згоди на те у нього ніхто не питав, але вже так якось вийшло. їхній будиночок був розташований у розкішному саду. Були тут і дерева, і квіти, а що вже птахів – то сила-силенна, які тільки хочеш. Була така думка, що в такій красі зло просто-таки не зможе прижитися.
Поки обживалися, і ніч надійшла. Пора було лягати спати. І тут Оленка завередувала.
– А хто мені ліжко розстеле?
– Сама розстели. Ти вже можеш це зробити. Робота не важка. Для першого разу я тобі покажу. А далі будеш сама. Тут прислуги нема. Старенька бабуся не може тобі слугувати.
– А ти?
– Я – казкар. Я можу тобі на ніч казку розказати – от і все.
– А навіщо тоді ти зі мною летів?
– А ти гадаєш, тобі самій було б краще?
– Ні, не було б краще.
– Проблем нема. Я можу повернутися назад у нашу найстрашнішу казку. Я просто тебе пожалів. Подумав, що тобі тут буде дуже самотньо.
– Так. Мені було б самотньо.
– От бачиш. А зараз… Давай розстеляти постіль і спати.
– А казку?
– Це обов’язково.
– Страшну?
– Ні, добру казку. Ту, в котрій ми з тобою тепер будемо жити.