Всі по черзі роздивлялися малюнок. Останньою його до рук взяла фея. Вона уважно подивилася на котика, потім бризнула на нього живою водою, щось сказала – і малюнок ожив. Посеред залу сидів котик, чорненький, з білими лапками, з біленькою краваткою. Він зачудовано дивився на всіх, а потім підійшов до Орисі, потерся об її ноги і голосно замуркотів. Всім раптом стало гарно і весело, наче та маленька жива істота подарувала всім щастя і з’єднала їх у єдину велику родину.
– Ну, прощайтеся. Пора, – нагадала фея.
– Чекайте, – затурбувалася королева-мама. – Я накажу зібрати щось на дорогу.
– Не турбуйтеся, – заспокоїла її фея. – Наша дорога триватиме недовго. Всього кілька хвилин.
Фея вийшла з палацу і тричі свиснула. Та так голосно, що позаздрив би будь-який хлопець. І де не взявся маленький кольоровий літачок. За льотчика був справжній цирковий клоун в костюмі з блискітками.
– Хто тут надумав летіти? Хто тут захотів з хмарами в піджмурки побавитися? – весело спитав льотчик.
– Це ми, – сказала фея, підводячи до літачка хлопчиків.
– Берете таких пасажирів?
– Беремо, аякже. Якщо вони не стражки.
– Не стражки, не стражки.
– А котик що? З нами летить? Бо він вже тут вмостився.
– Ні, котик тут залишається.
– Проводжаючих просим покинути салон літака.
Гамірно, весело. Прощалися, надіючись на нову зустріч.
Королева стурбовано спитала:
– Ви дітей відпускаєте самих? З тим циркачем? Ви не боїтеся? Він мені видався занадто легковажним. Все-таки діти ще зовсім малі для такої подорожі.
– Клоун – людина надійна. На нього можна покластися. Він не такий легковажний, як може видатися. Дітей не скривдить і свою справу знає. Але я лечу з ними. Хочу пересвідчитися, що з дітьми все гаразд. Та й на радість людську, до якої ми всі причетні, хочу подивитися зблизька. А потім повернуся – і все вам розкажу. Ну… Зоставайтеся здорові. Летимо. Там нас зачекалися.
– Стривайте, – цього разу вже король зупинив фею і відвів її в бік.
– Знаєте, – сказав тихо. – Я собі подумав… Петрикова мама, очевидно, не в достатку живе. Я це зрозумів з розповідей хлопчика. А тут виходить так, що у неї тепер буде двоє дітей, то…
– Але ж Світелик так захотів. Він так просився, ледь не плакав. Та й Петрик…
– Я не про те. Хлопчики стали друзями – і це добре. Це найкраще у цій казці. Але діти ще не все можуть аналізувати.
– Так це була казка?
– Думаю, що так.
– А я думала, що так було насправді. А як діти, наші читачі?
– Діти самі у всьому розберуться. Вони у нас розумні, їм підказувати не треба. Головне, щоб вони навчилися відрізняти добро від зла.
– Так, це найголовніше. Нехай читають казку і самі вчаться творити добро.
І дружити. Чесно і самовіддано. А тепер скажіть мені… Чим має закінчуватися справжня добра казка?
– По-моєму, саме так, як закінчується наша: перемогою добра над злом, світла над темрявою, торжеством людської радості.
– Все це так, все це правильно. Але пригадайте, із-за чого Петрик ускочив у таку халепу.
– Хлопчик хотів допомогти своїй мамі: знайти скарб або заробити грошей, щоб їм з матір’ю легше жилося.
– От-от. І я про те ж.
– Але він знайшов скарб, найцінніший, найдорожчий – стільки друзів, стільки людської доброти.
– Це так. Але житейські будні не відпали. Вони нікуди не поділися. Петриковій мамі і надалі треба буде купувати шкільну форму, тепер уже для двох, і рюкзачки, і взуття, і все інше. І це вже не казка, а реалії, так би мовити, будні. То, очевидно, треба…
– Ви неодмінно хочете закінчити нашу добру казку мішком золота?
– Ну… Десь так.
– Але ж це банально.
– Зате вирішує проблеми тієї простої жінки – Петрико- вої мами.
Фея зітхнула.
– А я хотіла, щоб будні не вмішувалися в нашу казку.
– Без того, моя люба, не можна. Завантажуйте свій літачок – і щасливої вам дороги, безхмарного неба.
По якімсь часі маленький літачок знявся в небо і, як кольорова зірочка, зник з очей. І ми теж побажаємо маленькому літачку і його пасажирам щасливої дороги і світла, якого ніколи не буває забагато.
МАЛЕНЬКА ЧАРІВНИЦЯ З
НАЙСТРАШНІШОЇ КАЗКИ
Казки – як окремі країни. В них живуть дорослі і діти, тварини і рослини, і всі спілкуються між собою: розмовляють, сваряться, миряться, дружать. В казках відбуваються всякі чудеса, і ніхто тут нічому не дивується, бо це ж казка. А ще в казках живуть чарівники всякі, добрі і злі. То вони, чарівники, часто затівають в казках справжнісіньку веремію. Та ви й самі те знаєте, ще краще від мене. А от того може й не знаєте, що на світі була одна дуже страшна, найстрашніша казка. Її навіть ніхто не хотів ні читати, ні слухати. Ви спитаєте, чому? Бо ця казка, може єдина на світі, не мала доброго кінця. А хто ж хоче читати чи слухати страшну-престрашну казку, котра погано закінчується? А все тому, що жила у тій казці і правувала в ній зла-презла чаклунка. Вона нікого на світі не любила і нікому не бажала добра.
– Яке там добро? Зла побільше. Щоб ніхто нікого не любив! Щоб ніхто не сміявся! Щоб всі плакали!
І нікому було в тій казці подолати ту злу чаклунку.
А тут трапилася незвичайна подія: у чаклунки донька народилася. Таке собі миле дитятко, котре ще не знало, що воно живе у найстрашнішій казці на землі, і посміхалося собі, як всі маленькі діти. Жителі тієї казки сподівалися, що з народженням доньки подобрішає зла чаклунка. Та де
там! Коли її дитина підросла, вона заборонила їй посміхатися і стала вчити її робити всяке зло. Дещо навіть їй таки вдалося. Та одного разу, коли зла чаклунка повернулася зі своїх мандрів, вона побачила, що її доня спокійнісінько годує пташок і лагідно до них посміхається. Як тупне зла чаклунка ногою та як заверещить – аж вітри полякалися.
– Ах ти ж негіднице! Скільки раз я тобі казала, скільки раз я тебе вчила, що не можна нікому робити добро.
– А я ж нічого не робила, – заплакала дівчинка. – Я тільки пташок годувала.
– Замовкни! Це теж добро. Ні вже, з мене годі. Я відправлю тебе в іншу казку. Живи собі там, як хочеш. Ми з тобою в одній казці не вживемося. Це ж, коли ти виростеш, то й мені суперечити будеш. Ні вже, такого я не потерплю.
Тут гукнула вона до вітрів:
– Злітайтеся та збирайтеся. Віднесіть мою доньку в
іншу казку. •