СВІТЛА НЕ БУВАЄ ЗАБАГАТО
Жив собі на світі хлопчик Петрик зі своєю мамою. Тата він не пам’ятав. А може його й зовсім не було? Взагалі тато мав бути, бо у других діток татусі були. І це було класно. Вони ходили зі своїми дітками в цирк, в звіринець, татусі катали своїх дітей на дитячій залізниці. І це було дуже цікаво. Але були й такі діти, у котрих татусів не було. Як у Петрика. Таким діткам жилося не так класно. Скільки Петрик себе пам’ятає, він завжди жив з мамою. їм чомусь завжди бракувало грошей. Його мама цілий день.працювала: і прибиральницею, і двірничкою, а грошей однак бракувало.
– Мамо, – часом питався хл ёопчик, – а чому у нас так мало грошей?
– Бо твоя мама багато працює, а мало заробляє.
– А чому так?
– Бо робота у мами така. І важка, і за неї мало платять.
– А роботу не можна поміняти на таку, щоб за неї більше платили?
– Ні, синочку. Коли я росла, ще йшла війна. А потім треба було все відбудовувати, з руїни піднімати. Треба було молодших братиків і сестричок годувати. Я на роботу пішла. Ніколи було вчитися. Не здобула я ніякої спеціальності. От тепер і мушу тяжко працювати за малу платню. А ти вчися. Виростеш, на роботу підеш – то й мені полегшає. Бачиш, які в мене руки? Жорсткі та пошерхлі. А вночі спина болить… Та ти ще малий. Нічого тобі тим свою головоньку клопотати. Головне – ти рости і вчися – і все у нас добре буде.
І, засинаючи, хлопчик думав:
«Ого! Ще коли я виросту. Ще так довго треба чекати. А мама так тяжко працює. У неї так болять руки. От якби то скарб знайти. Чи з чарівником зустрітися. Я б у нього попросив трохи грошей. Хіба ж йому важко? Він же чарівник».
З такими думками Иетрик засинав, з ними і прокидався. А дива ніякого не ставалося. Ні скарбу, ні чарівника. І мама знову йшла на свою важку роботу, за яку чомусь платили так мало грошей.
Та якось, коли Петрик був сам вдома, раптом відчинилися двері – і до хати увійшов старезний дідусь. Він був трохи якийсь чудернацький. Штани на ньому були навиворіт. Сорочка також, черевики взуті не на ту ногу. Хлопчик хотів було зробити дідусеві зауваження. Може він від старості не помітив? А потім згадав, як його мама вчила, що старшим роботи зауваження не можна. Петри- кові чудно було: і як це він так ходить? Це ж незручно. Та хлопчик нічого не сказав. Він запросив старого сісти, дав напитися води, а вже потім запитав:
– Звідки ви, дідусю? Чи далека була ваша дорога? Чи не притомилися, йдучи?
– О, хлопче! Дорога моя хоч і не дуже далека, зате вкрай незручна.
Йшов я по бездоріжжі,
По чужому збіжжі,
А в чужому просі
Я дістав по носі.
Щоб просо не толочив, Щоб дітей розуму вчив.
А я вчити не хочу –
Та й далі просо толочу.
Петрик дивився на діда великими сірими очима та слухав його теревені.
– Жартую, хлопче, жартую. Се наче для. приказки. А сам я, щоб ти знав, прийшов з казки.
– З казки? Ого! Це цікаво. Я дуже люблю казки.
– Знаю, знаю. Я часто перед сном підслуховую твої думки.
– А підслуховувати чужі думки – це негарно.
– Ну, знаєш… Гарно – негарно – це дурниці.
– Та й хіба можливо – підслухати чужі думки?
– А чому ж неможливо? Я ж чарівник.
– Чарівник?
Петрик не дуже в таке повірив. Він знав, що чарівники в казках бувають. Але ж то в казках. А щоб отак, у нього в хаті?
«Ото б хлопці здивувалися, – подумав Петрик. – Особливо Сергійко. Він так любить казки і дива всякі».
Але хлопців не було, а дідусь був ось тут, перед ним, у його хаті. Але ж чи він і справді чарівник?
– Не віриш? От дивак. Як би я твої двері відчинив? Вони ж були зачинені.
Двері і справді мали бути зачинені. А ще мама наказувала Петрикові, аби чужих людей до хати не пускав. А він і не пускав. Він не відчиняв дверей нікому. А як же тоді?.. Старий засміявся.
– От бачиш. Доведеться повірити, що я таки чарівник.
– А у вас чарівна паличка є?
– Ні. Чарівної палички у мене нема.
– Е-е, тоді ви не чарівник. Що це за чарівник без чарівної палички?
– Не чарівник кажеш? Звідки ж я тоді знаю, що ти перед сном завжди про чарівників думаєш? Адже думаєш?
– Думаю, – зізнався хлопчик і опустив очі. – Моя мама важко працює і мало заробляє. То я хотів попросити у чарівника…
– Грошей хотів попросити.
– Так. Грошей. Або, щоб я скарб якийсь знайшов. Чарівникові це ж не важко.
– Ай-ай-ай! Соромно, хлопче, бути таким попрошайкою.
– Я не попрошайка.
– А хто ж ти? Гроші, хлопче, заробляти треба.
– Я знаю. Я буду заробляти. Але я ще малий. А доки я виросту, довго чекати. От я і хотів…
– Малий! Не такий ти вже й малий. Такі діти вже й самі можуть заробляти. Якщо, звичайно, захочуть.
Очі у Петрика загорілися.
– Я хочу, дідусю, хочу. Але хто мене, такого малого, на роботу візьме? Та й не вмію я ще нічого.
– Є така робота, що й для тебе згодиться. І є така пані, що якраз шукає таких хлопчиків, як ти.
– А де ту пані можна знайти? А головне – що то за робота буде?
– Ну… Про роботу тоді сама пані розкаже. А звати її Пітьма.
– Тобто темрява?
– Ну, можна й так, якщо тобі так краще.