– І як вона її здолала? І як це їй вдалося?
– Я ж сказав, що дівчинка доросла вже до справжньої чарівниці. Тепер ви переконалися?
– Все, – сказала Оленка, розгинаючись. – Подивися ще ти. Не можна, щоб хоч одна волосина зосталася.
– Та ніби і справді все. Тепер хай ще трошки поспить, а потім ми її розбудимо.
Та тут почулося страшне ричання – і де не взявся дракон. Його на побоїщі не було, тому він уцілів. Він, ніби повз, а насправді допомагав собі могутніми крилами, що могли бути і плавниками.
– Ха-ха-ха, – зареготав потужно, аж все живе поховалося.
– І я встиг. Ще й мені буде чим поживитися.
І прямісінько до сплячої чаклунки.
– Ах, яка коштовна річ.
– Ой, – тільки скрикнула Оленка. А дракон тим часом зняв перстень, проковтнув його і пірнув у морські хвилі. Морська царівна зблідла, Оленка гірко плакала.
– Що ми скажемо тепер твоєму батькові?
– Не плач, – владно сказала царівна. – Отак і скажемо. Він зрозуміє. Це не пустощі. А потім разом придумаємо, як порятувати перстень. Я того дракона знаю. То навіть не дракон, а злий чаклун Смик. Він може обертатися на кого схоче. Жалюгідна істота, хоч і вміє страху нагнати не тільки на людей, а й на мешканців морських глибин. Зараз, очевидно, він буде спати десь на морському дні. Перстень його приспить.
– Дивися, дивися, вона прокидається.
Оленчина мати потягнулася і встала, обтрушуючи пісок.
– Оце дива! І як це я так заснула? Де це я? Нічого не пам’ятаю. Як обморочено мене. А може й обморочено?
– Мамо, – кинулася до неї Оленка.
– А ти хто?
– Я Оленка, донька твоя.
– A-а, так… Либонь, була у мене донька. Але її звали якось не так. А як же її звали? Ти не пам’ятаєш?
– Пам’ятаю. Її звали Злена. Але це не те ім’я. Я тепер Олена – і це моє справжнє ім’я.
– Чекай… А як звати мене? От тобі й маєш! Я зовсім забула своє ім’я. А ти не пам’ятаєш?
– Я ніколи не знала твого імені. А ти пригадай, як тебе звала твоя мама, коли ти була маленька.
– А як же вона мене називала?
Жінка задумалася.
– Ой, щось у мене так болить голова. Чого б то?
Дівчата переглянулися.
– Пройде, мамо. Тепер у нас все буде добре.
– Чекай… Я згадала. Мама кликала мене: «Євдокіє-е-е!» І я бігла додому. А потім… Потім я вже нічого не можу пригадати.
– І не треба. Тепер у нас все буде добре. Ми будемо разом.
Доки Оленчина мати приходила до тями, доки дівчата з нею розмовляли, на острові готувалися до свята. Мешканці казки чепурили свої будиночки і самі себе. Дітям готували солодощі, а дорослим – смачні наїдки і напитки.
– Лака перемога! Честь і шана нашим лицарям!
-1 нашим мудрецям!
– І всім мешканцям нашої казки!
– І дівчинці Оленці – нашій маленькій чарівниці.
А тут і Оленка підійшла зі своєю матір’ю.
– Це – моя мама, – гордо сказала дівчинка. Всі притихли.
– Вона більше не зла чаклунка. Вона просто моя мама. І звати її Євдокія.
Всі заплескали в долоні.
– Оце так свято!
– Справжнє свято.
– Перемога добра над злом.
Три дні на острові лунала музика і вихорилися танці. Три дні мешканці доброї казки святкували свою перемогу. Тільки Оленка не мала спокою. Вона бігала та й бігала до моря, вдивляючись в морські хвилі. Оленка виглядала морську царівну, бо хвилювалася: що там з тим перснем? Чи вдалося його якось врятувати? І нарешті дівчинка побачила царівну. Спершу вона махнула Оленці рукою, а потім вийшла з хвиль, усміхнена і щаслива.
– Ну що там?
– Все гаразд. У мене батько добрий. Спершу він насварив мене, а потім все мені пробачив. Бо ж старалася я для добра. А ще він сказав, що з мене, мабуть, ніколи не буде справжньої царівни, бо я дуже легковажна. А я не легковажна. Просто я не можу бути байдужою і холодною, як морські хвилі.
– А що з перснем?
– Все гаразд. Щука підпливла до Смика, що спав на дні моря, прокусила йому живіт і дістала перстень. Живіт йому зашили, рану залікували, але Смик ще довго сердився і бив хвостом по воді – аж море штормило. Тоді батько насварив його і сказав, що, коли він не заспокоїться, то оберне його на медузу. Смик заспокоївся, і у нас тепер також свято. Ми святкуємо разом з вами, тільки ви – на суші, а ми – в морі.
З того часу Оленка жила зі своєю матір’ю. Ніхто не згадував про колишнє. Жили у добрі та злагоді. І казкар з ними, і бабуся. І хоч Оленка вже виросла, казкар і досі їй казки розказує. І всі охочі можуть прийти ті казки послухати. їхня добра казка стала ще добрішою, морська лагідна хвиля стала ще лагіднішою. Вітри-кругосвіти тут відпочивають, небачені птахи у гості прилітають, казки дітям розказують, пісень своїх співають. От нам би туди! Хоч на день, хоч на годинку! Та казки кажуться – як вузлики в’яжуться. А життя – як життя: праці нашої чекають. Нехай же добро перемагає не тільки в казці, а й у житті.