– Тоді… Тоді все гаразд.
А через день почався отой жах, про котрий потім і згадувати страшно буде. На острів доброї казки раптом налетіла буря. Не буря, а ураган, смерч, злий і невгамовний. Здавалося, стихія знесе острів. Її ніхто не міг зупинити. Всі чарівники чомусь були безсилі, і навіть мудреці нічого не могли придумати. Лицарство стало, готове боронити свою казку, своїх мешканців. Але як боротися проти невидимої сили. Вийшла й Оленка. Вона раптом відчула в собі небачену силу. Така ще невеличка, тендітна, а сили в собі почувала за богатиря. Стала вона на березі моря, випнула груди, розпростерла руки, наче могутні крила, і гукнула у бурю, у зловісний її шум.
– Не пущу. Забирайся геть. Тут живе добро. Я не дозволю.
Здавалося, що злий вітер зараз охопить дівчинку і понесе її невідь-куди. Але Оленка стояла міцно, наче вросла в землю, наче коріння в неї пустила.
І раптом буря стихла. Це було так несподівано, що Оленка оглянулася довкіл, наче шукала когось такого, з ким їй конче треба було боротися. Але нікого не було. Штормило море, кричали чайки, а з-поміж хвиль дивилася на дівчинку морська царівна. Не знала Оленка, що за нею пильно стежили всі мешканці казки. Вони не просто стежили, вони надіялися на неї, вірили в її перемогу.
– Розумна дівчинка, – сказав один мудрець.
– Сильна, – сказав другий.
– Відважна, – підсумував третій. А головний маг сказав:
– Вона вже доросла до справжньої чарівниці. їй підкорилася буря. Дівчинка зупинила її. Вона врятувала нашу казку.
– Це ще не все, – сказали мудреці і стали вдивлятися в небо, в море і довкіл. Тільки бабуся з казкарем нічого не сказали. Вони знали, що це ще не остаточна перемога, і переживали за дівчинку. Оленка теж це знала. Вона знала, що зло так просто не здається, не відступає, і… Чекала. Чекало й лицарство, що зібралося ось тут, неподалік. Дівчинка з надією поглядала на дужих хлопців, а ще на мага, старого і сивого. А ще на трьох мудреців. Бо вона що? Вона – маленька чарівниця з найстрашнішої казки.
І раптом невідь-звідки почулося страшне шипіння, грізне рикання і вкрай неприємний свист. Дівчинка завмерла.
«Що це? – жахнулася. – Це щось таке…»
Та довго чекати не довелося. Загадка розгадалася швидко. На острів з моря, з повітря, і, здається, навіть з-під землі посунули страшні потвори. Всяке гаддя, двоголові тигри, триголові літаючі дракони і ще якісь такі страховиська, яких не могла б придумати найжахливіша фантастика. Лицарів і кликати не треба було. Вони були напоготові. Ті відважні хлопці кинулися бити, трощити, тлумити весь цей жахітний світ. Не дрімав і найголовніший маг. Він розмахував своєю чудодійною паличкою і шепотів якісь заклинання. Чи допомагало це? Може й допомагало. Але, мабуть, тут, окрім чарів, потрібна була богатирська сила. І це було головне.
Крізь весь цей хаос до дівчинки пробився задиханий казкар.
– Оленко, ходімо звідси. Тут обійдеться без тебе. Таке видовище не для дівчаток. Ходімо.
– Ні, казкарю, я залишуся тут. Я зараз не просто дівчинка. Я – маленька чарівниця з найстрашнішої казки.
Я залишуся тут. Я мушу зустріти її, свою матінку. Я мушу зупинити її, щоб вона не накоїла ще більшого зла.
Казкар розгубився. Він не знав, що йому робити. Бабуся просила, наказувала негайно привести дівчинку до хати. Але що він міг зробити? Він всього лише казкар. Тут з-поміж хвиль виринула морська царівна. Вона підійшла до казкаря.
– Ви йдіть і не хвилюйтеся так за дівчинку. Я прикрию її білою хмаринкою. Це не звичайна хмаринка. Вона не дасть нікому наблизитися до дівчинки. А Оленка буде бачити все, що відбувається.
Тричі лягало і вставало сонце. Тричі ніч облягала землю. Лицарі міняли одні одних, але бій не припинявся. Маг дбав про те, аби повержені потвори не оживали. Все менше залишалося їх. Нарешті, здається, все. Ніхто з нападників не ворушився. Оленка ледве стояла на ногах. Вона була втомлена і непереборно хотіла спати.
– Біжи відпочинь, – просила її морська царівна.
– Я не можу йти звідси. Ти знаєш. Вона ось-ось має з’явитися.
– Але ж ніякі людські сили такого витримати не можуть.
– Я не просто людина. Я – чарівниця.
– Але ти ще дуже маленька чарівниця.
– Поклич мені мага.
Маг підійшов, і Оленка попросила:
– Допоможіть мені. Зробіть мене сильною.
– Ти й так сильна. Всі дивуються. І я, мушу зізнатися, теж.
– Але зараз я втомлена і страшенно хочу спати.
– То йди і поспи. Бій закінчився. Зараз пройде дощ. Не дощ, а злива. Щоб змити ту нечисть з нашої землі. Ми будемо жити, як жили досі. А може й краще. Потомлені лицарі вже відпочивають. І тобі час.
– Лицарі нехай відпочивають. А мені ще не час. Я мушу гідно зустріти її, мою матінку. Допоможи мені. Зніми з мене сон і втому.
– Прошу. Це я можу.
І він щось сказав, потім доторкнувся до дівчинки чудодійною паличкою. Оленка посміхнулася, витерла піт з чола і подякувала своєму рятівникові.
І тут почалася злива. Оленку захищала її біла хмаринка. Зараз вона була, як парасолька. Дівчинка посміхалася і гукала у шум дощу, у ту всеомиваючу зливу.
– Агов, зливо, дужче, дужче йди! Змий з нашої землі, з нашої казки все зло. Нехай вона залишиться доброю. Вітре, водо, не оскверни море. Віднеси весь цей непотріб у нетрі нетрющі, де птах не пролітає, де звір не пробігає, де нога людська не ступає.
Злива вщухла і настала первозданна тиша. Чисто, росяно, гарно, птахи виспівують, квіти ароматом своїм повітря насичують. Але тривожно штормило море, кричали чайки. І Оленка побачила раптом, що понад морем йшла жінка. Простоволоса, розпатлана, вона ще здалеку світила хижими очима і зло посміхалася. Жінка дивилася на Оленку, незмигно, хижо, спопеляюче. Від того погляду хотілося заховатися, але не було куди.
«А якби й було куди, то що? – думала дівчинка. – Я мушу не ховатися, а боротися. Я чарівниця. Я захисниця своєї казки. Я дужа, я міцна, я – як ті лицарі. А дівчата можуть бути лицарями? Можуть. Ще й як можуть».
А страшна жінка наближалася. Вона ще здалеку гукнула:
– Кого я бачу! Ти – дочка моя, я знаю. Ти – Злена.
– Я вже давно не Злена. Я – Олена. Забирайся геть з нашої казки.
– Тепер це буде моя казка. І вона буде страшна.
– Ні, не буде. Я не дозволю.
– Ти? Не дозволиш? – жінка засміялася. – Ти ще мала. Я сильніша за тебе.
– Це ми ще побачимо. Ти не можеш бути сильніша за мене. Глянь: море штормить, чайки кричать, а он морська царівна з-поміж хвиль виглядає. Лицарі відпочивають, мого поклику чекають. Вони всі зі мною. Хіба ти можеш встояти проти нас?
– Принаймні, проти тебе можу.
– Ану, спробуй-но, підійди.
– І спробую, і підійду.
І крок за кроком стала наближатися до дівчинки. Олен- чине лице напружилося, груди ще більше випнулися, а руки напружинилися так, наче дівчинка стримувала якийсь неймовірний натиск.
«Я мушу вистояти. Я дужа і міцна. Тільки я можу її перемогти. Більше ніхто. Тільки я».
Раптом жінка зупинилася.
– Не можу! Чому я не можу здолати тебе? Ти ж ще мала. Ти – моя дочка.
Оленка раптом відчула, що слабне, що коліна у неї підгинаються. Це ж її мати.
– Мамо!
Ледве не впала дівчинка. Ніяк не могла зібратися з силами. Чайка голосно крикнула, закружляла низько- низько і своїм крилом торкнулася Оленчиної голови. І дівчинка знову відчула в собі силу.
– Не підходь, – гукнула вона злій чаклунці, що вже простягнула до неї руку. Вдавані сльози полилися з нещирих очей.
– Донечко моя! Я так сумувала за тобою. Я так хотіла тебе обняти. Я сподівалася, що ти не забула мене. А ти забула. А я ж твоя мати. То все злі люди, вороги наші. Вони оббрехали мене перед тобою.
Не вірила Оленка тим вдаваним сльозам, тим нещирим очам, але ж вона була ще зовсім дитина, а ще їй так хотілося мати маму. І вона раптом заплакала, гірко, невтішно. Останні сили покинули її. Вона сіла на пісок і тепер була не казковою чарівницею, а зовсім маленькою дівчинкою, котра так хотіла материнської ласки. Тепер зла чаклунка могла безборонно підійти до Оленки. І вона підійшла. Вона махнула рукою і зашепотіла щось, чаклуючи, хижо посміхаючись. Вона хотіла вже вхопити дівчинку, та хвиля вихлюпнулася на берег, а з тієї хвилі наче вродилася морська царівна.
– Не руш, – гукнула. – Перстень! Скорше перстень!
Оленка, наче отямилася. Вона простягнула своїй матері дивовижний перстень. Погляд злої чаклунки так і прикипів до того персня.
– О! Річ гарна. Це мені? Гідний подарунок.
Взяла в руки. Тут-таки не втрималася від спокуси і одягнула його на палець.
– Ах, який перстень! – ще сказала і тут-таки заснула, просто на піску, на березі моря.
– Скорше, скорше, – приспішувала Оленку царівна. І вони обидві схилилися над головою злої чаклунки. Довго вдивлялися вони у розкішне чорне волосся, шукаючи підозріле пасмо, подароване їй колись злою феєю.
– Ось воно, – вигукнула Оленка. – Бачиш? Воно зовсім іншого кольору. Воно світліше.
– Скорше, скорше. Висмикуй його. Щоб хто-небудь нам не перебив.
– Але… їй мабуть боляче.
– Перестань, Оленко. Ти робиш добру справу. Нехай тропіки потерпить. Це не так страшно.
Ті, що спостерігали за Оленкою, ніяк не могли збагнути: що вона робить над тією чаклункою, що колись була Оленчиною матір’ю?