Вже час був до обіду сідати, а Оленки все ще не було. Бабуся захвилювалася.
– Може, дівчинка заблудилася?
– Вона не заблудиться, – запевнив казкар. – Очевидно, щось її зацікавило. Якщо так, то це добре. Бо виховання її злої матінки таки негативно вплинуло на неї. Ми мусимо зробити з неї добру дитину, хоч це буде й нелегко.
Аж тут і Оленка вбігла. У вінку, розпашіла, оченята світяться. І відразу до казкаря.
– Що ж ти, казкарю, нічого не розказав мені?
– Про що, моя хороша?
– Ну… Хоча 6 про квіти. Це ж так цікаво. Там такий вчитель! Він так цікаво розповідає. А ти мені не розказав.
– Бо ти не питала.
– То й що, що я не питала. А ти 6 однак розповів. Я 6 і послухала.
– На світі, люба моя, стільки всього цікавого. І ти нічого того не знаєш. А розказувати тобі – марна справа. Чи ж ти будеш слухати? Та нізащо.
– Тепер вже буду. А ще… Чому ти ніколи не казав, що мені треба вчитися?
– Як не казав? ‘Ги просто забула. Я ж хотів тобі букви показати. А ти що? Як ти тоді сказала? «Мені це не треба. Я – чарівниця». Так було?
Дівчинка опустила очі.
– Так було. Але більше так не буде. ‘Гелер я вже буду вчитися. А то я навіть ніякого віршика не знаю.
– Я радий за тебе, Оленко. Добре, що ти це зрозуміла. Будемо з тобою вчитися. І чарівницям також треба щось знати.
– Ой, казкарю, ніяка я не чарівниця. І хто таке дурне мені сказав? Я ж нічого не можу начаклувати: ні дощу, ні снігу, ні навіть морозива. Я зовсім нічого не вмію. На чарівницю, мабуть, також треба вчитися.
– Мабуть, що так.
– Скажи… А на казкаря ти вчився?
– Звичайно, що вчився. Казкарями не народжуються. Ними стають.
– А як ти вчився? Розкажи мені.
– Ну… Найперше – я багато читав.
– Читав? А я не вмію читати.
– Треба вчитися. І читати, і писати, і ще багато чого.
– Але ж це так нудно.
– І зовсім ні. Це, звичайно, праця. Але як же цікаво кожного дня пізнавати щось нове.
– А як ти ще вчився?
– А ще я читав багато казок. А потім вчився їх розповідати.
– І це було цікаво?
– Дуже цікаво. Бо навіть така нечемна дівчинка, як ти, любить слухати мої казки.
– Я вже буду чемна. Ти мав би на мене розсердитися.
– Ні, я на тебе не серджуся. Я тільки дуже хочу, щоб ти порозумнішала і стала нарешті вчитися. А ще я хочу, щоб ти була доброю дівчинкою і щоб нікому не робила зла.
Тут бабуся не витримала і втрутилася в їхню розмову.
– Вас дуже цікаво слухати. Але холоне обід. А дитині неодмінно треба поїсти чогось тепленького.
– Ой, бабусю, – і дівчинка звернула до старенької своє просвітлене личко.
– Я така голодна, як… Як…
– Як вовк, – засміявся казкар.
– А чому так кажуть «як вовк»? Хіба вовк завжди голодний?
– Голодний. Бо він швендяє по лісах, шукаючи здобич, і не завжди її знаходить.
– То я голодна, як вовк.
– Сідай, моя дитино. Зараз я тебе нагодую.
– Ой, бабусю, що б ми без вас робили? Хто б нас годував і дбав би про нас?
– Я тут для того є, щоб про вас дбати.
– Скажіть… А в житті такі бабусі бувають? Чи тільки в казках?
– Звичайно, що бувають. Якщо чесно, то я бабуся зовсім не казкова. В мене нема ніяких чарів, нічого казкового. Я звичайна собі бабуся, котра любить дітей, така, яких багато в житті. І в казках також.
Того вечора перед Оленкою відкрилося щось таке, чого дівчинка досі ще не знала. Вона вчила вірші, вивчила кілька літер, пробувала малювати Мурка, допомагала бабусі підливати квітки – такою казкар її ще не бачив. Перед сном дівчинка сказала:
– Я сьогодні втомилася. Але мені так якось гарно. Так мені ще ніколи не було.
– Це тому, що ти цей день прожила без злості.
Казка розказується швидко, а час спливає поволі навіть у казках. Всі давно вже забули, що Оленка – донька злої чаклунки. Вона росла доброю дівчинкою. Її всі любили, а вчитель не міг надивуватися з її успіхів.
Якось після уроків Ясен Дубович завів розмову зі своїми учнями про їхні мрії. Мрії у дітей були найрізноманітніші. Хтось мріяв навчитися літати, хтось плавати, а одна дівчинка сказала, що хоче побувати у всіх на світі казках. Ніхто ні з кого не сміявся. А чого сміятися? Кожна дитина розкривала перед друзями щось своє, потаємне. Тільки Оленка мовчала. Вона була на диво серйозна і дивилася задуманим поглядом кудись у далину. Тоді вчитель спитав у дівчинки:
– А ти, Оленко, про що мрієш?
– Я мрію стати чарівницею.
– Ти тієї думки так і не облишила?
– Ні, не облишила. Тільки тепер я зрозуміла, що чарівницею стати не просто. Для того треба вчитися. Багато вчитися.
– Так… На чарівницю треба вчитися. Знаєш, Оленко… Всі дитячі мрії я можу зрозуміти. А от твою – ні.
– Бо це не дитяча мрія.
– Може й так. Але щось же ховається за тією мрією. Щось, очевидно, дуже доросле.
– Так. Ховається. Щось дуже доросле. Я мрію зробити найстрашнішу казку доброю, з добрим кінцем. А там, в тій казці, живе моя мама. Може й вона колись стане доброю. Якщо не доброю чаклункою, то, може, доброю мамою. Може це мені вдасться.
– Що ж… Ця мрія заслуговує великої поваги. Це благородна мрія. Я думаю, все у тебе вийде.
– А щоб вийшло, мені неодмінно треба стати чарівницею.
– В нашій казці це можливо. Але не думай, що це буде легко. Навчитися можна всього. Але до того треба докласти багато праці і любові.
– До того я готова. Я дуже хочу, щоб моя мама стала доброю і щоб вона була зі мною.
– Думаю, що добро і твоя велика любов подолає зло.
– Я в те вірю.
І Оленка пішла до такої школи, де вчили на чарівників. Туди потрапити було дуже непросто. Щоб вчитися в такій школі, треба було мати дозвіл хоча 6 одного з мудреців. Бо ніхто не хотів, щоб в ту школу ненароком потрапила зла людина, бо з часом вийшов би з тієї людини злий чарівник. Тому мудреці дуже прискіпливо оглядали Олен- ку, просвічували її серце, а один з них сказав:
– Я пам’ятаю тебе, дівчинко. Пам’ятаю, як ти прийшла до нас з найстрашнішої казки. Тоді ти була, либонь, Злена. Так ти себе називала. Пригадуєш?
– Пригадую. Але не треба про те. Я давно вже Олена, і живу в вашій казці, де панує добро. Але я хочу, щоб добро панувало у всьому світі, у всіх казках.
– Якщо ти так хочепі, то твоє бажання неодмінно збудеться, бо це добре бажання. Вчися, дитино.
І дівчинка вчилася. Таємниць свого навчання вона не відкривала нікому, навіть казкареві.
– Ну коли вже з тебе вийде справжня чарівниця? – питав, посміхаючись, сивий казкар.
– Ой, не знаю, – дуже серйозно відповідала Оленка. – Може колись і вийде. Тільки мені ще треба довго вчитися. А зараз… Для початку… Я зроблю вас молодим. Ви дозволите? Замість вашої сивини у вас буде чорний кучерявий чуб.
– Що ти! Що ти! – злякано замахав казкар руками. – Що це за казкар без сивини? Ніякої солідності. Про сивину я мріяв з молодих років. І нарешті дочекався. А ти хочеш, щоб я був знову молодим. Ні, ні, молодому казкареві ніхто й не повірить. Хоч казок не розказуй.
– Бабусю, бабусю, давайте-но я вас молодою зроблю.
– Що ти! Що ти, Оленочко! Яка ж тоді з мене бабуся буде? Ні, молодою бути дуже заманливо, але мені ніяк не можна. Я в тій казці для того, щоб бути бабусею.
– От і роби людям добро, коли вони не хочуть! – до сліз образилася Оленка.
– А ти не журися, – заспокоїв її казкар. Добро скрізь можна робити. І не тільки людям. А головне – добра ніколи не буває забагато. Ти вийди в наш сад. Там потічок майже пересох. Риба задихається. А там можливо навіть золота рибка плаває. От і порятуй рибу, долий води у потічок.
– Я зараз.
І метнулася з хати. Казкар і бабуся зглянулися. Хороша дівчинка, – з любов’ю сказала бабуся.
– Так, – посміхнувся казкар. – А головне – ми з вами доклали зусиль, аби вона такою стала. І ми, і той вчитель. Разом ми подолали те зло, яке було закладено в тій дівчинці її матір’ю.
– А десь же живе на світі її мати, та зла чаклунка.
– Відомо де, у найстрашнішій казці. Там і живе. І нікуди не поділася.
– І Оленка не забула її. Це добре чи зле, що не забула?
Казкар задумався.
– Може й добре. Але вкрай небезпечно. Коли дівчинка зіткнеться із злом, то…
– Думаю, що зло їй вже не зможе зашкодити. Вона його здолає.
– А зіткнутися зі злом їй доведеться. І можливо дуже швидко. Ви чули, що нам загрожує небезпека?
– Ні. А що там таке?
– Зла чаклунка з найстрашнішої казки готується напасти на нас.
– Ого! А що їй від нас треба?
– Змінити сюжет нашої казки. їй треба, щоб наша казка стала страшна і щоб вона не мала доброго кінця.
– Але ж це жахливо. А що ж наші правителі, наші мудреці?
– Готуються дати їй відсіч.
– І що ж вони готують?