Коли ти навчився читати

Улянка пішла. А по недовгім часі прийшов і дядько Петро. Дівчинці було дуже цікаво,
як він буде з їхнім Каштаном розмовляти, і вона побігла щоб послухати. А дядько Петро
дістав скибку хліба, дрібок солі, посолив хліб і дав коневі, промовивши:
– Здоров, Каштане. Що тут у тебе?
Кінь тихо заіржав. Може, почувши чоловічий голос, він пригадав свого господаря, а може
ще що, та Улянка могла б поклястися, що на очах у Каштана блиснули сльози. Дядько
Петро погладив коня.
– Ну, друже, не треба. Я тебе розумію, але що вдієш. Таке життя. На ось тобі…
І дядько Петро дістав з кишені кілька грудочок цукру.
– А зараз, Каштане, я мушу тебе подивитися. Ти не заперечуєш?
І їхній норовистий Каштан, з котрим мало хто міг впоратися, стояв сумирно, наче до нього
повернувся його колишній господар. Від дядька Петра пахло цигарками і якимсь зіллям. А
ще від нього віяло затишком і спокоєм. Вийшла мати, засмучена і тиха.
– Йому б ветеринара. А його нема.
– Не хвилюйтеся, – сказав дядько Петро. – Я колись трохи працював ветеринаром.
– Боже мій, – сплеснула руками мати. – Ким Ви тільки не були.
– Лежнем не був, – це вже напевно. А Ваш кінь підкови погубив. Ноги собі підбив.
– І все?
– І все. Підкувати його треба.
– Ой, лишенько! Хто ж у нас тепер коня підкувати може? Як був мій Василь, то я тим не
гризлася.
– Не хвилюйтеся, я зараз принесу підкови та й підкую Вашого Каштана. Підкови на
щастя.
– А Ви і те можете?
– Та я ж чарівник. От запитайте у Вашої малої, вона вам все розкаже.
І підморгнув Улянці.
– Правда, дівко?
Дівчинка стояла, горда така, нібито не дядько Петро, а вона сама знала, як полікувати
їхнього Каштана.
Через часинку дядько Петро чаклував біля Каштанових копит, а той – хоч би тобі що!
– Ви таки, Петре, мабуть, чарівник, – сказала Улянчина мати.
– Авжеж, – засміявся чоловік.
Грошей „чарівник” не взяв і від горілки відмовився. А на прощання сказав Улянці:
– Ти, дівко, приходь, коли що.

Але наступного разу до „чарівника” прийшла не Улянка, а Улянчина мати. Сталося
лихо: її мала донька захворіла. Чи застудилася де, чи так що: горіла вся, кашляла, важко
дихала. Аптека була зачинена: казали, що аптекарка на хрестини поїхала. А лікарка їхня
десь у райцентрі жила. За нею не поїдеш – дороги розвезло, автобуси не ходять. Коли ще
та лікарка в їхнє село приїде. А тут біда. Мати стояла заплакана і перелякана.
– Прийдіть, Петре. Улянка вірить, що Ви – чарівник. Може, хоч словом … бо я вже не
знаю.
– Ідіть, Маріє. А я зараз. Ось тільки чари приготую.
Ще з порога його зустріли дитячі безтямні очі.
– Мені … – прохрипіла дівчинка і зайшлася кашлем.
– Знаю, дівко, знаю. Зараз тобі вмить полегшає. Ми ж з тобою знаємо, що я – чарівник.
Дівчинка спробувала посміхнутися. Посмішка вийшла квола. Лиця її пашіли нездоровими
рум’янцями.
– Зараз. Ще трішки потерпи. Ти ж – козачка. Твій прапрадід козаком був.
– А звідки … Ви знаєте?
– А я, дівко, все знаю. Ну, майже все. А тут і знати нічого: ми всі від козаків пішли. А
зараз випий-но отого чарівного зілля. Для тебе варив. Ще й слово чарівне замовив. Дуже
помічне зілля. Випий – і тобі враз полегшає.
Дівчинка ковтнула. Зілля було гірке і пахло … Улянка ніяк не могла згадати, чим же пахло
те зілля. Голова в неї паморочилася, очі заплющувалися.
– Ще, ще випий. Отак. А тепер ми тобі чарівний компрес поставимо.
Від чарівного компресу сильно тхнуло оцтом. Але Улянка вже засинала.
– Спить, – зітхнула мати.
– Нехай спить. Сон – він також лікує. Потім компрес зміните. А ще ось мед.
– Тільки не кажіть, що Ви і лікарем працювали.
– Ні, не кажу. Лікарем не працював. А за знахаря був. На травах змалку розумівся, тому й
знахарем прозвали, а дехто –чарівником.
– Дякую Вам.
– Хай Бог допомагає. А коли що – приходьте.
Улянка спала. Їй снилася дивовижна казка. А в тій казці був чарівник дядько Петро.
Він казав їй:
– Тримайся, дівко. Ти ж – козачка. Я ще до тебе навідаюсь.
І Улянці стало легко і гарно.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 × 1 =