– Малюк, ти чого?
Та Малюк мовчав. Але одного разу він все-таки заговорив. Правда, це було у сні – так
переконувала Наталю мама. Дорослі завжди так: ніколи не вірять у те, що відбувається з
їхніми дітьми. А от Наталя вірить, що все це було насправді.
Того вечора мама смажила рибу. Дівчинка взяла шматочок і понесла
Малюкові.
– Їж, – сказала вона, – це короп, дуже смачний. У вашій Африці, напевно, і не чули про
таку рибу.
І пішла геть, бо знала, що при ній він ніколи не їстиме. А коли дівчинка лягала спати, риби
біля Малюка вже не було. З’їв! Потім мама переконувала її, що рибу з’їла їхня кицька
Мурка. Дорослі завжди так…
А коли Наталя лягла спати … Ні-ні, вона ще зовсім не спала. Вона тільки
заплющила очі … І до неї підійшов Малюк. Було видно, що йому дуже незручно ходити по
підлозі, адже всі знають, що крокодили плавають у воді. Але Малюк підійшов і сказав:
– А ти хочеш побачити мою африканську річку і мою маму?
– Хочу. Дуже хочу. А хіба це можливо?
– Так, можливо. Тільки ти мусиш стати маленькою-маленькою, ну, як, примі-
ром… ластівка.
– А ти?
– Я також.
– А коли ми повернемося? Я не хочу хвилювати свою маму. Так далеко вона б мене не
відпустила.
– До ранку й повернемося.
– Скажи, Малюк, а звідки ти навчився розмовляти?
– Звідки! Звідки!.. А хіба ж не ти зі мною кожного дня розмовляла? От я й навчився. Хіба
ж я телепень якийсь? Та вже ходімо, а то не встигнемо.
Тихенько, щоб нікого не розбудити, вони вийшли на подвір’я. І тут дівчинка відчула,
що вона стає зовсім маленькою і у неї виросли… крила. І вона полетіла. Спершу їй стало
страшно, а потім вона глянула на Малюка – він теж летів! І їй стало гарно і весело отак
летіли над землею. Вони летіли дуже швидко. Вітер свистів у вухах. І раптом внизу в
місячному світлі блиснуло море.
– Ой, море, – пискнула Наталя.
– Ні, це не море, це – океан, – радісно сказав Малюк.
– Ой, мені страшно! Я хочу до мами!
– Я теж хочу до мами! – сказав Малюк. І дівчинці здалося, що в його тоні прозвучала
погроза. І їй стало лячно по-справжньому. Це вже був зовсім інший страх. Наталя й про
океан забула. А що, коли ті крокодили її не відпустять додому ? Отак і будуть тримати її у
своїй Африці, як вони тримають у себе Малюка? А ще, чого доброго, візьмуть та й
зроблять з неї опудало. І Наталя заплакала.
– Ти чого? – глянув на неї Малюк.
– Я хочу додому!
– Та ти не бійся. Ніхто тобі кривди не зробить. Ти ж була до мене доброю. Тому я й взяв
тебе з собою. Я кожної ночі сюди літаю. Хіба ж тобі не цікаво побачити мою річку, мою
маму?
– Цікаво. Дуже цікаво. Але, знаєш, мені соромно. За людей соромно перед твоєю мамою.
– Ну, це вже … знаєш, ми також хижаки.
І тут дівчинка побачила широченну ріку.
– Ой, – вирвалось у Наталі чи це від здивування, чи від захоплення.
– Оце і є моя ріка, – радісно сказав Малюк. Таким щасливим дівчинка його ще ніколи не
бачила.
– Ріка Ніл … А ось і моя мама.
І Наталя побачила здоровенну крокодилиху. Вражала її страшна паща.
– Ого! – тільки й спромоглася сказати дівчинка.
– Ти політай, а я трохи поплаваю. Нічого не бійся.
І Малюк опустився на воду. Він розпрямився, наче аж виріс. І поплив! Він плив легко і
граційно, аж дівчинка замилувалася ним. Ось він підплив до своєї мами – і вони весело
закружляли по воді, наче у якомусь незбагненному танку. В тому танку була їх мова, вони
розуміли одне одного з кожного жесту, з кожного плюскоту теплої хвилі. І Наталі знову
стало страшно. А що, як Малюк назавжди залишиться зі своєю мамою, а вона, Наталя, так
і буде літати маленькою ластівкою над тією широченною рікою, що зветься Ніл? А ще
дівчинка подумала: “А чому мені нічого не каже його мама?.. А-а, вона ж не вміє по-
нашому розмовляти! Це ж тільки Малюк вміє!”

Коли Наталя прокинулася, ранок стояв у повному розпалі, погідний і чистий.
Була неділя, і її ніхто не будив. Наталя відразу глянула на піаніно. Там спокійнісінько,
наче нічого не сталося, стояв Малюк. Але дівчинці здалося, що він хитрувато підморгнув
їй одним оком.
– Мамо, – покликала Наталя.
– Ти вже встала? – почувся мамин голос з кухні.
– Вмивайся і ходи снідати.
За сніданком дівчинка сказала:
– Давайте якось повернемо Малюка в його Африку. Він так скучив за своєю мамою.
– Але ж це неможливо: твій Малюк – це просто опудало.
І раптом дівчинка заплакала. У неї почалася справжня істерика. Крізь сльози вона казала:
– Ні, він не опудало, не опудало! Малюк живий, і він хоче до своєї мами!
Мамі ледве вдалося заспокоїти свою схвильовану доню.

Потім мама довго розмовляла з татом. Він нічого не хотів слухати і вважав все
це дурницями.
– Що за вигадки! – сердито казав батько. – Хіба ти не можеш їй того пояснити?
– Пробувала. У мене нічого не виходить. Наталя впевнена, що Малюк живий. Треба
прибрати того крокодила, бо інакше я не знаю, що буде з нашою дитиною. Це її травмує.
– Та ж вона вже велика. Ти мусиш їй пояснити, що казка – казкою, а життя – життям. Не
може ж наша дочка у третьому тисячолітті жити серед ілюзій і фантазії.
– Ну, я тебе прошу … Зрозумій, інакше не можна.

Якось Наталя прокинулася – а Малюка на піаніно нема.
– Мамо, а де Малюк?
– Малюк повернувся в Африку. Ти ж хотіла?
Наталя непорозуміло подивилася на матір.
– А чому ж він зі мною не попрощався?
– Ти спала, а він поспішав.
– А як він? Літаком?
– Напевно. Дорога ж далека.
– Це добре, – мрійно зітхнула дівчинка, – тепер він буде зі своєю мамою.

Коли Наталя стала вже зовсім дорослою, вона не раз допитувалася у
мами:
– Мамо, а куди насправді Ви поділи того крокодила?
– Як це “куди”? Він повернувся в свою Африку. І може й досі плаває десь там у теплих
водах широкої ріки Ніл.
І доросла Наталя посміхалася, згадуючи свою дитячу казку чи фантазію.