Коли ти навчився читати

– Бо наш півник його не розбудить.
– А що сталося з нашим півником?
– Та з півником нічого, а от дядечко Час…
І хлопчик знову хотів заплакати.
– Чекай, чекай, – зупинила мама, – не плач, а поясни гарненько… який дядечко?
– Ну … Дядечко Час, що приходить і будить нашого півника.
Мама розвела руками:
– Нічого не розумію. Який дядечко Час?
– Ну … той, що живе у нашому годиннику.
– То що сталося з дядечком Часом?
– Та з дядечком Часом, мабуть, нічого. А може … Ой, а може йому швидку допомогу треба
викликати?
Я й не подумав.
Мама занепокоїлась:
– Та розкажи мені все по порядку.
І Петрик розповів мамі про пригоду з годинником.
Мама зітхнула, погладила сина по голові і сказала:
– Ну й фантазер ти в мене! Не переживай, Час живе не в нашому годиннику.
– А де? – оченята в хлопчика загорілися.
– Живе всюди. Бо ж півнів багато є, і всіх їх будити треба. Один би дядечко з тим би не
впорався… А годинника шкода – гарний годинник був, старовинний… Ну, ходімо,
подивимось, може ще його полагодити можна…

КУДЛАЙ

Я сиділа на зупинці і чекала автобуса. До мене підійшов собака і попросив: “Погладь
мене”. Ну, звичайно ж, не словами попросив, а всією своєю істотою, собачими відданими
очима. Я погладила… Раз… Потім ще… Ну чому ж не зробити приємність комусь і собі?
– Ти чий? – спитала я.
– Нічий, – відповіли мені худі ребра і весь його закудланий вигляд.
– Їсти хочеш? – спитала я (досить безглузде запитання).
“Їсти!” Собака знав це слово, але забув, як це робиться.
– Булочку будеш? – запитала я.
Ну, звичайно ж, буде: і булочку, і залишок ковбаси. Жаль, що більше нічого нема…
Собака віддано вклався біля моїх ніг.
– Розумієш, – сказала я, – зараз прийде автобус – і я мушу йти. Зрозумів?
Собака розумів, але вперто лежав. Автобус явно затримувався. Я нервувала і врешті –
решт зрозуміла, що спізнилася і вже нікуди не встигну. Я встала, щоб іти додому. Собака
злякано глянув на мене і також встав.
– Пішли? – запитала я.
– Пішли! – радісно відповів мені верткий хвіст, вуха і вся собача постава.
Я відімкнула двері. Собака запитально зупинився біля порога.
– Заходь, – запросила я.
– А можна? – спитали собачині очі.
– Заходь, заходь… Тільки де ж у нас буде твоє місце?
“Місце! Місце!” Собака знає це слово! Це, коли дім, тепло, їжа… Боже мій, що я роблю?
Хіба я збиралася заводити собаку?.. Ну, однаково… вже пізно. Я стелю маленький
килимок. Собака втомлено і якось замріяно лягає.
– Е, почекай, ще будемо купатися, – кажу я.
“Купатися!” Це також собака знає. Це, коли тепла вода і мило. Тепла вода – це добре, а от
мило… А ще потім буде трохи холодно…
– Не бійся: я тебе обгорну маленькою дитячою ковдрочкою… Ось так.
Собака засипає.
– Послухай, а як тебе звати? – раптом питаю я.
Цього собака не розуміє.
– Ім’я твоє яке? – пояснюю я. – Ну, скажімо, Джульбарс, Дік, Лорд, Пушок… – почала
я перебирати собачі імена. Собака, здавалося, зрозумів. Дивився на мене розумними
очима, але серед названих імен його імені явно не було. Я вешталась по кухні і час від
часу називала все нові і нові собачі імена., що приходили мені до голови.
– Тузик, Джек, Рекс, – називала я, але вгадати було важко, майже неможливо. Собака
дивився на мене уважно, ніби знав, як це важливо.
– Бім, Пірат (прийде ж таке в голову). Бобик, Шарик…
І раптом собака якось дивно вискнув і загавкав. Я зупинилась.
– Шарик? – здивовано запитала я. Відповідали мені і хвіст, і вуха, і вся собача істота.
– Шарик… Ну і вбога ж фантазія у твоїх колишніх господарів. Ну який же ти Шарик?
Ти… – я задумалась. – Ти… Кудлай. Зрозумів? Кудлай.
Собака спантеличено дивився на мене.
– Нічого, звикнеш, – запевнила я.
– А зараз, Кудлайчику, підемо гуляти.
Тут почалося щось незвичайне.
Кожна собака любить і знає це слово.
Знав його і Шарик, тобто Кудлай. Так, він знав це слово. З ним його колись вивели з
дому, завезли кудись і лишили. І з того часу він більше не мав ні свого дому, ні свого
місця, ні своєї миски. Собака злякався того слова і почав… плакати. З очей котилися
великі сльози, на обличчі… ні, ні, я не помилилася: не на морді, а на розумному собачому
обличчі була розпука, відчай і приреченість. Собака став. І тут я все зрозуміла. Зрозуміла
те, чого не вміло розказати це розумне створіння. Я сіла на собачий килимок, обняла
обома руками собачу шию і теж заплакала. Ми плакали обоє: собака і я. Плакали за
людською добротою, бо ні собака, ні я не розуміли, куди вона часом дівається…

КОЛИ ГАСНУТЬ СВІЧКИ

Софійка була єдиною донечкою у тата і мами. Більше в неї не було нікого: ні братика,
ні сестрички. Ще була бабуся Онися, але вона з ними не жила, а тільки час від часу
приїжджала в гості і неодмінно привозила Софійці гостинці. Дівчинка дуже любила і
маму, і тата, і бабусю, та все ж їй конче хотілося мати братика чи сестричку. І вона
чіплялася з тим до татка з матусею:
– Ну, коли вже у мене буде братчик чи сестричка?
І мама або тато, посміхаючись, казали:
– От назбираємо грошей – тоді купимо. Ще трохи доведеться почекати. Вони думають,
що Софійка маленька. А вона вже давно знає, що дітей не купують, а беруть в пологовому
будинку. От Катрусина мама поїхала в пологовий будинок – і привезла Сергійка.
Маленький такий, кумедний, ручками, ніжками махає – так він бавиться. От би їм такого.
Та тато з мамою чомусь не хочуть поїхати у той пологовий будинок і взяти там дівчинку
чи хлопчика. Не хочуть братчика чи сестричку – то хоча б їй кошенятко маленьке купили,
пухнасте, хвостате. Воно б муркотіло, а Софійка його годувала б, бавилася б з ним.
– Мамо, ну купіть мені кошеня.
– Ні, донечко, за ним дивитися треба. А мені ніколи. Я так ледве встигаю.
– Я дивитимусь.
– Ні, Софійко, ні. Кошеня – це не іграшка.
– Сестричку не можна, братика не можна, кошеня не можна. А що ж тоді можна?
– Он маєш скільки ляльок – от і бався. Хрещена недавно Барбі привезла – справжню. Ні в
кого з дітей такої нема.
– Ви ж мені не дозволяєте її на вулицю виносити.
– Бо там ти її забрудниш.
– А Барбі хоче гуляти, як всі інші ляльки. Вона на мене ображається, що я її не беру.
Мама посміхнулася:
– Звідки ти знаєш, що вона ображається?
– А … вона мені говорила.
– А хіба лялька вміє говорити?
– Ще й як вміє! Сплю я якось, а до мене підходить Барбі і каже: “Візьми мене на
прогулянку. Ведмедик он який бруднуля, а ти його береш. Хіба ж він кращий за мене?” І
заплакала.
– Ну, і фантазерка ти у мене, – засміялася Софійчина мама. – Все це тобі наснилося.
Дівчинка бавилася з ляльками, а в її мріях жило кошеня – маленьке, хвостате,
справжнє. Бо лялька що? Посадиш – сидить, покладеш – лежить. Хіба що порозмовляти
можна, міняючи голос, за себе і за ляльку. Ну, скажімо, так:
– Ти чому це сіла за стіл з немитими руками? Ану, швиденько іди та помий гарненько.
– Я мила, он ще не висохли навіть.
– То ти їх, певно, без мила мила.
І сама засміялася, повторюючи:
– Без мила мила, мила без мила.
От, якби кошеня …
У Софійки незабаром день народження: їй виповниться аж шість років! Це більше, ніж
пальців на одній руці. Дівчинка любила це свято. Мама одягне їй нову сукню, пов’яже
великого банта. Всі її вітатимуть, даруватимуть всякі іграшки і неодмінно цукерки.
Цукерок у неї буде багато-багато. Всі їстимуть, всіх вона частуватиме – і ще залишаться.
А ще мама спече величезного торта, а на ньому горітиме аж шість маленьких свічечок.
Потім Софійка на них дмухатиме. Як дмухне – аж ті свічечки погаснуть. Це для того, щоб
Софійчині бажання здійснилися. А може тоді у неї і кошеня буде? Та ні, звідки воно
візьметься? А раптом десь візьметься … І дівчинка з нетерпінням чекала свого свята. А
коли чогось дуже чекаєш, тоді те “щось” дуже довго не приходить.
Але свято таки прийшло. Мама перед тим довго поралась на кухні: щось там варила,
смажила, пекла. Пахло так, що аж їсти захотілося. Софійка довго не могла заснути: все
хотіла ранку дочекатися, а ранок все не приходив та й не приходив. А як тільки вона
заснула, ранок відразу ж і прийшов, а з ним прийшло і Софійчине свято. Дівчинка
відкрила очі і миттю зіскочила з ліжка.
– Ой! – скрикнула вона. В кімнаті стояв новенький триколісний велосипед.
– Мамо, тату! – гукнула дівчинка. І тут-таки до кімнати увійшли тато з мамою і якось так
по-школярськи разом сказали:
– Вітаємо Тебе, донечко!
У їхній хаті поселилася радість.
Після полудня почали сходитися гості. Їх зустрічала по-святочному прибрана
Софійка, дуже серйозна і дуже доросла – всім відразу ставало зрозуміло, що їй вже шість
років. Дехто приходив із своїми дітьми, і всі – з подарунками. Подарунки були чудові: тут
і книжки, і фломастери, і справжня лялькова кухня, і навіть ще одна Барбі.
– Щось запізнюється наша бабуся, – стурбовано сказала мама.
– Може, з транспортом щось. Ти ж знаєш, як іноді буває,- розважливо заспокоїв її тато.
– Але ж гостям набридло чекати.
– Будемо сідати до столу. Вона нам вибачить.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

7 + three =