Коли ти навчився читати

У дітей був свій окремий столик. Спершу дорослі за ними слідкували, умовляли їх
з’їсти то те, то інше. Але нарешті настала та мить, коли дорослі зовсім забули за дітей, і за
іменинницю також. Вони голосно розмовляли, перебиваючи і не слухаючи одні одних.
Діти позбувшись посиленої опіки дорослих, відчули себе вільніше, і їм стало зовсім
весело. Вони бавилися новими іграшками, хтось розкладав залізницю і вже пустив по ній
вагончик. Аж тут:
– Увага! А зараз – торт!
Це вже було цікаво. Цього разу торт був особливо гарний – всі гості захоплено ахнули і
відразу почали хвалити Софійчину маму, яка вона добра господиня. Софійка була з ними
згідна. Її мама і справді добра господиня: он скільки всього приготувала. І смачно ж як. А
який чудовий торт! Так і кортить вже його спробувати. Але ж Софійка – іменинниця! І
чому її не хвалять? Похвалили трішки та й перестали. А тепер хвалять Софійчину маму. І
дівчинка вже хотіла було образитися, але тут саме загорілися святкові свічки на великому
триповерховому торті. Софійка стала на стілець, щоб бути вищою. Тепер треба добре
дмухнути, щоб всі свічки разом погасли. Тоді …
– О-о! – вигукнули всі гості і заплескали в долоні. Софійка таки погасила свої свічечки –
всі разом. І тут подзвонили у двері.
– Ще гості.
– Це бабуся! – радісно вигукнула Софійка і, зіскочивши зі стільця, побігла до дверей.
Мама вже відчинила двері, і на порозі стояла бабуся Онися.
– Проходьте! Роздягайтеся! – запрошувала мама. А Софійка так їй зраділа, що забула і
про подарунок. Але не забула бабуся.
– Вітаю тебе, онученько! – і пригорнула дівчинку до себе. – А ось і подарунок. Тримай.
І протягнула Софійці коробку.
– Обережно.
– А що там?
А ви б не спитали? І вам би цікаво стало, що там, в тій коробці, в тій великій коробці. А
там було … кошеня! Софійка сама собі не повірила. Маленьке, попелясте, а лапки – немов
у біленьких панчішках. Дівчинка спершу подумала, що воно іграшкове. Лежало собі,
скрутившись клубочком і обгорнувшись хвостиком. Дівчинка легенько погладила його – і
воно … замуркотіло.
– Це Тимко, – сказала бабуся, – люби його.
– Я буду його любити, – сказала Софійка, пригортаючи кошеня до себе. А потім підійшла
до бабусі і тихенько спитала:
– Бабусю, а правда, що коли погасиш одним подихом іменинні свічки, то збудуться
бажання?
– А ти як гадаєш?
– Правда! Це правда! Бо я так хотіла кошеня!
І Софійка подумала, але нікому не сказала, що наступного Дня народження, коли вона
гаситиме свічки, то неодмінно загадає ще одне бажання … І тоді в неї буде братчик чи
сестричка … Або і братчик, і сестричка – так буде краще…

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

20 − 2 =