Коли ти навчився читати

ЧАРІВНИК

Кажуть, чарівників на світі поменшало. І куди вони подівалися? Може, в інші казки
вивтікали, а може кудись на заробітки подалися. Тепер чомусь всі кудись на заробітки
їдуть.
От і Улянчина тітка поїхала. Здається, в Італію. А чарівники – теж люди, хоча й
чарівники. Улянка, правда, того не розуміє: вони ж можуть собі всього начаклувати,
всього-всього, чого тільки захочуть. А може, ні?.. От цікаво. Якби Улянка була
чарівником, ото було б. А мама каже, що чарівників нема. Але ж скільки казок про них
розповідається. А може, ті чарівники подалися на іншу планету? І правильно зробили, бо
люди зовсім вже перестали в них вірити. А коли в тебе не вірять, то чи варта бути
чарівником? Улянка, правда, вірить в чарівників. Але вона що? Вона маленька …
Та в їхньому селі таки один чарівник залишився. Це дядько Петро, їхній сусід.
Самотою живе. Жінка йому померла, а дітей не було. Дітей дядько Петро дуже любить. І
діти про це знають. Якщо у когось щось станеться – миттю до нього. Іграшку полагодити,
ранку замастити – зараз- таки порятує. Та ще й медом пригостить. Дядько Петро –
бджоляр. Але можеш сміливо заходити до нього на пасіку: жодна бджола тебе не скусить.
– Я їм слово таке сказав. Щоб не кусалися, – сміється.
Воно, звичайно, смішно: дядько Петро і – чарівник. Але так люди кажуть. Та Улянка
спробує це перевірити. Зараз таки й спробує. Правда, їй трохи лячно, але дуже хочеться
переконатися, чи дядько Петро і справді чарівник.
От пішла дівчинка до дядька Петра, привіталася та й каже:
– Дядьку Петре, а правда, що Ви – чарівник?
У дядька Петра довжелезні вуса. Тільки він уміє пускати в них свою усмішку, чи
таємничу, чи хитрувату. Ось і зараз …
Тільки він один вміє так загадково посміхатися.
– Чарівник, кажеш? А звідки ти таке взяла, мала? Чи сама придумала?
Улянка зашарілася.
– Ні, я не придумала. Так люди кажуть.
Дядько Петро знову посміхнувся у вуса.
– Ну, як люди кажуть … Люди знають, що кажуть … Значить, чарівник.
– А де Ваша чарівна паличка? Можна на неї хоч одним оком глянути?
– А от чарівної палички в мене нема.
– Як нема?
Дівчинка була розчарована: що то за чарівник без чарівної палички? Хіба ж таке буває?
– Отак: нема! – продовжував дядько Петро, посміхаючись у вуса.
– Чарівна паличка, дівко, то пусте.
Улянка ще не дівка: їй всього вісім років. Але ж не буде вона і справді сперечатися з
дядьком Петром. Та що це він таке каже про чарівну паличку?
– Як це „пусте”? – не втрималась дівчинка. – Але ж всі чарівники неодмінно мають
чарівну паличку.
– Ні, дівко. Чарівна паличка – то мана. Сила не в ній. То вони тільки так людям голову
морочать. Все було б дуже просто і зовсім не цікаво. Взяв чарівну паличку – і ти чарівник.
Так її і якийсь пройдисвіт вкрасти може. І що тоді? Він, виходить, стане чарівником? Це
було б дуже кепсько. Ні, дівко, вся сила не в чарівній паличці, а в самому чарівникові.
– Так Ви все-таки чарівник? – конче хотіла знати Улянка.
– А чого ж … чарівник.
І дядько Петро знову посміхнувся у вуса.
– А Ви можете начаклувати багато грошей?
– Грошей, кажеш? Гм! Ще не пробував. Гроші, дівко, заробляти треба. А навіщо тобі
багато грошей?
– Щоб купити новий велосипед. А то мій старий вже зовсім розвалився, а мама каже, що
на новий грошей нема. То я от собі подумала …
– А ти, дівко, притягни-но сюди свій велосипед. Може, краще над ним почаклувати, щоб
став він … новим?
– А так можна? – зраділа Улянка.
– Принось – то й подивимося.
Дівчинка побігла додому і вже по якійсь хвилі тягнула свій геть поламаний
велосипед.
– Ого! Він у тебе серйозно … як це ти його так примудрилася?
– Це Васько. Причепився: дай та дай покататися. От і покатався …
То що, не можна з нього новий зробити?
– Чом не можна? Все, дівко, можна. Сама ж кажеш, що я чарівник. А нам, чарівникам, все
під силу.
– Так люди кажуть.
– А люди знають, що кажуть. Ти от що … Йди додому, а завтра десь так по обіді приходь
за своїм великом.
– І без чарівної палички? – засумнівалася Улянка.
– Без. Молоток, ключі, мастило і робота.
– А може у Вас молоток чарівний? Таке теж буває . В одній казці … Так там сокира чарівна
була …
– Ні, дівко, молоток у мене звичайний. Сам, халамидник, нічого робити не хоче. Все тільки
ним керувати треба. Ну, добре. Ти вже біжи, а я чарувати буду.
Улянка пішла додому, так до ладу і не знаючи, чи дядько Петро і справді чарівник, чи це
люди вигадують.
Другого дня після обіду дівчинка з хвилюванням переступила поріг майстерні дядька
Петра. Ще з порога вона побачила … блискучий новенький велосипед.
– Ой, – аж скрикнула Улянка, очам своїм не повіривши, – це мій?
– Так, дівко, це твій. Бери і їздь на здоров’я. Тільки Васькові не давай.
– Ой, дякую. Ви і справді чарівник. А я ще сумнівалася. Думала: ет, може, люди просто
так собі кажуть.
Дядько Петро знову таємниче посміхнувся у свої довгі з сивиною вуса.
– Ні, дівко, люди просто так нічого не кажуть.

Вдома Улянку сварила мати.
– Хіба ж можна, мене не спитавши, таке робити? Чим я тепер заплачу дядькові Петрові?
Тут знаєш скільки роботи?
– Він не казав йому платити. А хіба чарівники гроші беруть? Вони ж – чарівники.
А може й справді беруть? Улянка про те й не подумала.
Пішла Улянчина мама до дядька Петра й ну вибачатися за свою нерозумну доньку.
– Вона в мене ще така дурненька. В чарівників усяких вірить.
– То й добре, що вірить. Дитина мусить з казкою рости. Нехай росте здорова. І катається
на своєму велосипеді.
– Але ж Вам, напевно, щось заплатити треба? Біля того зломка стільки ж роботи було.
– Що Ви! – засміявся дядько Петро, – де ж Ви таке бачили, щоб чарівники за свої послуги
гроші брати?
Тепер засміялися обоє. Жінка подякувала та й пішла додому.

А незабаром у них лихо трапилося. Справа в тому, що у них був кінь, Каштан. Добрий
коник. Коли живий був Улянчин тато, то він вже знав у конях толк. Мама також знала
дещо: вміла і запрягти, і поїхати, куди треба, але не так добре знала, як чоловік, тобто
Улянчин батько. А тут Каштан раптом став на задні ноги припадати. І що йому
зробилося? Мама аж плакала. А тут ще їхній ветеринар кудись поїхав: ну, хоч сядь та й
плач. Але ж хіба те поможеться ?
– Мамо, а Ви біжіть до дядька Петра – він же ж таки чарівник, – сказала Улянка сумній
матері.
– Не говори дурниць, – гарикнула мама на доньку, бо зараз не до казок. Але виходу ніякого
не було, і Улянка вирішила знову піти до дядька Петра сама. І чому мама не вірить, що
дядько Петро – чарівник? Адже начарував він їй новенький велосипед. Тепер Васько
слідом за нею так і ходить: просить дати покататися. Шкода Васька. Треба буде ризикнути
і ще раз дати йому велосипед. І дівчинка зітхнула. А ось і дядько Петро.
– Здорова була, дівко! Як там твій велик поживає? Васько ще його не поламав?
– Ні, я ще йому не давала кататися. Але шкода Васька: у нього ніколи не було велосипеда.
– Катайтеся удвох. Якщо що – я ще полагоджу, тобто почаклую.
– Дядьку Петре, у нас кінь захворів, а ветеринара нема.
– Ваш Каштан? А що з ним?
– На задні ноги припадає.
– Тебе мама прислала чи сама прийшла?
– Сама …
Дівчинка зашарілася і знітилася.
– Бо дорослі чомусь не вірять у чарівників. І моя мама не вірить.
– Ну, гаразд. Ми з тобою знаємо, що чарівники бувають.
– Звісно, бувають.
– Ти от що … іди додому. Скажи матері, що я зараз до Вас прийду. Порозмовляю з вашим
Каштаном – він і розкаже мені, що в нього болить.
– А хіба коні розмовляють?
– Звичайно, що розмовляють. Тільки не кожен ту мову розуміє.
– А Ви розумієте?
– А я розумію. Сама ж сказала, що я – чарівник. А чарівникам все під силу. До речі, про
чарівника хто тобі сказав, коли не таємния ?
– Та … якось чула, як жінки говорили.
– Виходить, що не всі дорослі в чарівників не вірять?
– Виходить так. А моя мама не вірить – і мені прикро.
– Нічого, дівко, то пусте. Колись і твоя мама повірить. Іди ж хутенько додому. А я
приготую чари для вашого Каштана.
– Тільки Ви з ним обережніше, він у нас дуже норовистий. Може і шапку з голови зняти.
– Нічого, ми з ним порозуміємося.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

four × 1 =